Заходу час визнати: Україна вже перемагає. Як широка світова підтримка успіхів ЗСУ може допомогти здолати Путіна — The Atlantic

23 березня, 13:38
Сюжет
Український військовий на позиції в Київській області (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

Український військовий на позиції в Київській області (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

Аналітикам зі США та інших країн Заходу час усвідомити, що Україна має всі шанси перемогти у війні з РФ і вже робить це. Таке розуміння допомогло б ефективніше поєднати зусилля західних держав у протистоянні Володимиру Путіну та допомозі Україні.

Про це пише у впливовому журналі The Atlantic оглядач видання Еліот Коен, професор Школи поглиблених міжнародних досліджень в Університеті Джонса Гопкінса (США). У 2007−2009 роках Коен був радником у Державному департаменті США, зараз він також очолює кафедру стратегії та військового аналізу в американському Центрі стратегічних та міжнародних досліджень (Вашингтон).

Відео дня
Слухайте подкаст на цю тему

НВ пропонує ознайомитися з повним перекладом публікації Еліота Коена, яка називається Why Can’t the West Admit That Ukraine Is Winning? (Чому Захід не може визнати, що Україна перемагає?)

***

Коли я відвідував Ірак під час сплеску подій там у 2007 році, то виявив, що узвичаєна думка Вашингтона зазвичай відстає від бачення ситуації на місці на два-чотири тижні. Щось подібне відбувається і зараз. Аналітики та коментатори неохоче заявляють, що російське вторгнення в Україну заблоковано, а війна заходить у глухий кут. Однак дійсна правда полягає скоріше в тому, що українці перемагають.

То чому ж західні аналітики не можуть цього визнати? Більшість професійних дослідників збройних сил РФ спочатку пророкували швидку та рішучу перемогу росіян; потім зазначали, що росіяни беруть паузу, щоб винести уроки зі своїх помилок і перегрупуватися; згодом дійшли висновку, що росіяни насправді досягли б більшого успіху, якби дотримувалися своєї доктрини; а тепер ці аналітики схильні бурмотіти, що все може змінитися, що війна ще не закінчена і що чисельна перевага, як і раніше, на боці Росії. Їхній аналітичний провал буде лише одним з елементів цієї війни, гідним вивчення в майбутньому.

Водночас аналітиків, які займалися б дослідженням Збройних сил України, небагато — така спеціалізація ближча до езотеричної. Тому Захід схильний ігнорувати прогрес, досягнутий Україною з 2014 року завдяки здобутому дорогою ціною досвіду та інтенсивній підготовці з боку США, Великої Британії та Канади. Українські збройні сили довели не лише свою мотивованість та компетентність керівництва, але й тактичну майстерність. Вони об'єднують легку піхоту з протитанковими засобами, безпілотниками та артилерійським вогнем, щоб щоразу завдавати поразки набагато чисельнішим російським військовим формуванням. Українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, алей й маневрують від них та між ними, дотримуючись догматів [прусського воєначальника та стратега Карла] Клаузевиця про те, що найкращий захист — це щит, сформований чітко спрямованими ударами.

Небажання визнавати реальну ситуацію на місцях в Україні виникає, можливо, частково з того, що [західні військові] фахівці намагаються відстояти свій предмет досліджень (навіть якщо ненавидять його з моральних міркувань), але ще більше — через тенденцію робити акцент на технологіях росіян в цьому сенсі є деякі сильні сторони), на чисельності е РФ домінує, хоча й лише до певної межі) і на доктринах. Російська армія певною мірою залишається дуже раціоналістичною, і дослідники-інтелектуали можуть бути занадто ласими на «елегантні» тактичні й оперативні розрахунки, які не особливо покладаються на практику. Але війна вимушено привернула увагу до людського чинника. Наприклад, більшість сучасних армій покладаються на потужний штат молодших офіцерів [унтерофіцерів]. Сержанти стежать за обслуговуванням техніки та керують тактикою підрозділів. Проте російський сержантський корпус сьогодні, як і завжди раніше, є слабким і корумпованим. А без дієздатних молодших офіцерів навіть значна кількість технологічно складних транспортних засобів, розгорнутих відповідно до переконливої доктрини, зрештою будуть розбитими чи покинутими, а війська потраплять у засідки чи їх розіб'ють під вогнем.

Проте найбільшою перешкодою для Заходу на шляху до визнання успіху [України та ЗСУ] є те, що за останні 20 років ми звикли вважати, що наша сторона загнана в кут, неефективна чи некомпетентна. Настав час вийти за рамки таких уявлень та розглянути очевидні факти.

Свідчень того, що Україна вже виграє цю війну, більше ніж достатньо, варто лише уважно придивитися до наявних даних. Відсутність прогресу росіян на лінії фронту — це лише половина картини, хоча її й затьмарюють великі червоні плями на картах (які відображають навіть не ті ділянки, які контролюють росіяни, а ті райони, через які їм вдалося проїхати). Провал майже всіх повітряно-десантних операцій Росії, її нездатність знищити українські ВПС і систему ППО, а також багатотижневий параліч 40-мильної колони постачання на північ від Києва змушують замислитися. Російські втрати приголомшують — від 7 000 до 14 000 солдатів убитими, залежно від джерела, що означає (використовуючи найпростіше правило про співвідношення загиблих і поранених) щонайменше ще близько 30 000 виведених з ладу військових — пораненими, полоненими чи зниклими безвісти. Загальна кількість втрат складає не менше 15% усіх сил вторгнення, чого достатньо, щоб зробити більшість бойових підрозділів малоефективними. І немає жодних підстав стверджувати, що темпи втрат знижуються — насправді ж західні спецслужби повідомляють про неприйнятні для РФ показники втрат на рівні тисячі осіб на день (убитими та пораненими разом).

Додайте до цього неодноразові тактичні промахи [РФ], помітні на відеозаписах навіть аматорам: скупчення техніки на дорогах; відсутність піхоти, яка прикриває фланги; відсутність злагодженого вогню артилерії; відсутність підтримки вертольотів зверху та панічна реакція на засідки. Співвідношення знищеної техніки до захопленої чи кинутої (1:1) говорить про те, що армія не хоче боротися. Вражає нездатність Росії сконцентрувати свої сили на одному або двох напрямках наступу чи захоплювати великі міста — як і величезні проблеми РФ з логістикою та технічним обслуговуванням, ретельно проаналізовані спостерігачами з належною технічною кваліфікацією.

Російська армія вже кинула в бій значно більше ніж половину своїх ударних сил. І за цими силами мало що стоїть. Російські резервісти не мають спеціальної підготовки (на відміну від Національної гвардії США, ізраїльських чи фінських резервістів), а Путін пообіцяв, що наступну хвилю призовників-строковиків не буде відправлено [на війну в Україну], хоча він навряд чи дотримається цієї обіцянки. Чванливі допоміжні підрозділи з Чечні серйозно постраждали, та й у будь-якому випадку разі вони не звикли і не готові до участі у загальновійськових операціях. Внутрішнє невдоволення [в РФ] пригнічується, але часом спалахує, коли відважні люди виходять на одиночні протести, а сотні тисяч технічно підкованих представників молодого покоління тікають із країни.

Якщо Росія веде кібервійну, то це не дуже очевидно. Російські засоби радіоелектронної боротьби не відключили зв’язок в Україні. З пів дюжини генералів загинули або через ненадійний захист, або через відчайдушні спроби розблокувати хоч щось на передовій. Водночас є негативні індикатори з іншого боку: українці не капітулюють, серед них немає помітної паніки, а підрозділи не розвалюються, регіональних зрадників батьківщини дуже небагато, тоді як більша проросійська «риба», включно з Віктором Медведчуком, розважливо відмовчується чи залишила країну. Також з’являються відомості про локальні українські контратаки та відхід російських підрозділів.

Висвітлення [війни в Україні] досі не завжди підкреслювало ці тенденції. Як зазначав Філіпс О’Браєн із Сент-Ендрюського університету, фотографії зруйнованих лікарень, загиблих дітей і підірваних житлових будинків точно передають весь жах та жорстокість цієї війни, проте вони не доносять її воєнних реалій. Кажучи більш грубо, навіть якщо росіяни зрівняють із землею місто і винищать його мирних жителів, навряд чи це означає знищення його захисників, які готові йти на екстраординарні та ефективні речі навіть на руїнах, щоб помститися загарбникам. Зрештою, це саме те, що зробили росіяни у своїх містах із німцями 80 років тому. Більш виважена журналістика — особливо у цьому відношенні виділяється The Wall Street Journal — відрізняється більшою аналітичністю, пропонуючи докладні репортажі про показові битви, такі як знищення російської батальйонної тактичної групи у Вознесенську.

Більшість коментаторів дотримуються надто вузького погляду на цей конфлікт, подаючи його винятково як протистояння між Росією та Україною. Проте, як і більшість війн, її ведуть дві коаліції, у складі яких б’ються здебільшого — та не тільки — росіяни та українці. У росіян є певна кількість чеченських допоміжних сил, які ще не показали особливої ефективності (хоча все одно втратили свого командира); вони можуть залучити частину сирійців (які ще менше здатні кооперуватися з російськими підрозділами); РФ також може знайти нерішучого союзника в особі Білорусі, чиї громадяни вже розпочали залізничний саботаж і чия армія цілком може збунтуватися, якщо їй накажуть вторгнутися в Україну.

В українців також є помічники — близько 15 000 іноземних добровольців, частина яких, імовірно, будуть лише марним чи навіть небезпечним тягарем для своїх союзників. Однак інші справді виявляться цінними — снайпери, бойові медики й інші фахівці, які воювали у західних арміях. Що важливіше, підтримку Україні надає оборонний сектор таких країн, як США, Швеція, Туреччина, Чехія. Щодня в Україну стікаються тисячі одиниць сучасної зброї: найкращі у світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та багато чого необхідного для війни. Щобільше, варто нагадати, що США мають прекрасну розвідувальну інформацію не лише про розгортання російських сил, але й про наміри і поточні операції РФ. Для членів розвідувальної спільноти США було б безглуздо не ділитися цією інформацією з українцями, зокрема в режимі реального часу. Судячи з майстерності українських засобів ППО та розгортання підрозділів, можна припустити, що вони [члени американської розвідки] таки не дурні.

Розмови про патову ситуацію затьмарюють фактор динаміки війни. Чим більше у вас успіхів, тим більше шансів на успіх ви маєте; чим більших невдач ви зазнаєте, тим більша ймовірність того, що ви програватимете і далі. Немає загальнодоступних доказів, що росіяни здатні перегрупуватися і поповнити запаси в серйозних масштабах; але є багато ознак протилежного. Якщо українці продовжать перемагати, ми можемо стати свідками більш помітних розпадів російських підрозділів і, можливо, масових капітуляцій та дезертирства. На жаль, російська армія також гарячково подвоюватиме ставку на те, що в неї добре виходить — бомбардування міст і вбивства мирних жителів.

Українці справляються зі своїм завданням. Настав час озброїти їх з усією терміновістю і в тому масштабі, який є необхідним, — як у деяких випадках ми вже робимо. Ми повинні задушити російську економіку, посиливши тиск на російську еліту, яка за великим рахунком не поділяє шалену путінську ідеологію «пасіонарності» і параноїдального великоруського націоналізму. Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні структури, щоб прорватися в інформаційний кокон, в якому путінська влада РФ намагається закрити народ Росії від новин про те, що тисячі російських молодих хлопців повернуться додому скаліченими, в трунах, або ж не повернуться зовсім — через безглузду й провалену в боях агресивну війни проти нації, яка тепер буде довіку ненавидіти росіян. Ми повинні підготувати трибунали над воєнними злочинцями і почати поіменно називати обвинувачених, як ми мали це зробити під час Другої світової війни. І що ще важливіше, ми маємо оголосити про план Маршалла щодо відновлення української економіки — тому що ніщо так не зміцнить віру українців, як усвідомлення того, що ми віримо в їхню перемогу і маємо намір допомогти створити гідне майбутнє для людей, готових настільки рішуче боротися за свою свободу.

Що ж до ендшпіля [розв'язки війни], то до нього слід рухатися з розумінням того, що Путін справді негідник, але не є сором’язливим. Коли він справді потребуватиме шляхів відступу, то дасть нам це зрозуміти. А доти спосіб закінчити війну з мінімальними людськими стражданнями полягає в тому, щоб навалитися [на РФ спільними зусиллями Заходу].

Редактор: Інна Семенова

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X