81 рік пропаганди. Три міфи, які досі підживлює Росія про 22 червня — день початку німецько-радянської війни

22 червня, 07:33
Сюжет
Солдати військ СС на території Радянського Союзу, червень 1941 року (Фото:mdr.de)

Солдати військ СС на території Радянського Союзу, червень 1941 року (Фото:mdr.de)

81 рік тому, 22 червня 1941 року, розпочалася німецько-радянська війна. Нацистська Німеччина відкрила новий театр Другої світової війни нападом на іншу тоталітарну державу і свого нещодавнього союзника — СРСР.

Через вісім десятиліть Росія, яка вважає себе спадкоємицею СРСР і зусиллями пропаганди намагається "привласнити" перемогу у Другій світовій, знову принесла в Європу повномасштабну криваву війну. І після нападу на Україну в 2014 році, і особливо з початком вторгнення в лютому 2022-го РФ фактично повторює на українській землі найстрашніші злочини нацистської Німеччини.

Відео дня

За останні чотири місяці українцям довелося побачити знищені росіянами вщент міста і села, зумисні злочинні облоги населених пунктів, фільтраційні табори і примусову депортацію, гвалтування, катування і масові розстріли цивільних мешканців, ракетні ударі по житлових будинках, лікарнях, школах, вокзалах та інших цивільних об'єктах навіть у далеких від фронту містах, нелюдський окупаційний режим на захоплених територіях, а також використання усього арсеналу російської зброї, окрім хіба що ядерної: від авіанальотів та артобстрілів до фосфорних бомб і ударів балістичних ракет.

При цьому Москва досі не називає війною війну, яку розв’язала проти України, та виправдовує її безпідставними твердженнями про «нацистський режим» в Україні. Важливе місце в російській пропаганді досі займають міфи про Другу світову війну, зокрема і період протистояння Німеччини та СРСР.

НВ нагадує про кілька історичних міфів про події 22 червня 1941 року та їх роль в історії Другої світової війни. Україна відзначає 22 червня як День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.

Міф № 1. У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни

Довгий час радянська історіографія підтримувала міф про те, що Радянський Союз не готувався до можливих бойових дій до початку 40-х років XX століття.

Однак ще наприкінці 1930-х років, коли почалася Друга світова, СРСР був найбільш мілітаризованою державою у світі. Воєнні асигнування СРСР у 1939 році становили 26% видаткової частини бюджету або 12,2% усього національного доходу країни. У Німеччині в тому самому році ці показники становили 23% і 9% відповідно.

А до 1941 року збройні сили СРСР лавиноподібно збільшили завдяки запровадженню з 1 вересня 1939 року загального військового обов’язку.

Витрати на армію у 1941 році зросли до 43% від видаткової частини бюджету. Особовий склад збільшився більш ніж у 2,5 рази — з 1 мільйона 943 тисяч у 1939 році до 5 мільйонів 700 тисяч у червні 1941 року.

За той самий час кількість гармат і мінометів збільшилася більш ніж удвічі: від 55 800 до 115 900.

У 1939 році СРСР мав 18 400 танків, у 1941 їх стало 23 300. Кількість бойових літаків зросла за той самий час з 15 500 до 22 тисяч.

Станом на 22 червня 1941 року німецька армія випереджала Червону лише за чисельністю особового складу.

За півтора місяця до початку радянсько-німецької війни Йосип Сталін, виступаючи перед випускниками військових академій 5 травня 1941 року, наголосив: «Ми до якогось часу тримали лінію на оборону. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильнішими, тепер слід перейти від оборони у наступ. Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти саме так».

Серед істориків досі тривають дискусії, чи справді були в радянського керівництва плани нападу на Німеччину? Прямих документальних доказів щодо цього немає.

Однак, як нагадував український історик Кирило Галушко, жоден з відомих на сьогодні документів 1940—1941 років, у яких містяться радянські плани можливої війни з Німеччиною, не має планів стратегічної оборони — лише наступальної війни. У травні 1941-го Генеральний штаб СРСР пропонував завдати превентивного удару по німецьких військах. До кордону з Німеччиною та Румунією передислокували додаткові війська, перевозили стратегічні запаси, доставляли топографічні карти Польщі, Німеччини, Румунії. Концентрацію радянських військ у районах зосередження, вказаних в оперативних планах, передбачалося завершити з 1 червня до 10 липня 1941 року.

Підписаних радянських планів агресії у західному напрямі, аналогічних гітлерівському плану Барбаросса, поки не відкрито. Натомість відомі документи, в яких розроблялися плани нападу СРСР на Третій Райх:

1) доповідна записка наркома оборони СРСР і начальника Генерального штабу РСЧА до ЦК ВКП (б) В’ячеславу Молотову Про основи стратегічного розгортання ЗС СРСР на заході і сході від 16.08.1940;

2) аналогічна записка від 18.09.1940;

3) доповідна наркома оборони СРСР і начальника ГШ РСЧА для ЦК ВКП (б), Сталіна, Молотова Про стратегічне розгортання ЗС СРСР на 1941 рік від 5.10.1940;

4) записки начальника штабу Київського особливого воєнного округу, згідно з рішенням Ради Південно-західного фронту (термін «фронт» вжито за півроку до війни) про план розгортання на 1941 р. від грудня 1940 року;

5) директива наркома оборони СРСР і начальника ГШ РСЧА командуючому військами Західного особливого воєнного округу на розробку плану оперативного розгортання військ округу, квітень 1941 року;

6) Міркування про план стратегічного розгортання ЗС СРСР у разі війни з Німеччиною та її союзниками від 15.05.1941, підготовлені Георгієм Жуковим за участю Семена Тимошенка й Олександра Василевського. В останньому документі йшлося: «Головний удар силами Південно-західного фронту нанести у напрямку Краків, Катовіце, відрізаючи Німеччину від її південних союзників».

Німецький напад 22 червня 1941 року перетворив СРСР на жертву. До цього в усьому світі Кремль сприймали як агресора та союзник Третього Райху у розв’язанні Другої світової війни.

Міф № 2. Війна для України розпочалася 22 червня 1941 року

У радянські часи панувала думка, що війна для українського народу розпочалася від моменту агресії Третього Райху проти СРСР 22 червня 1941 року.

Насправді ж участь українців у Другій світовій війні не обмежувалася періодом протистояння між СРСР і Німеччиною в 1941—1945 роках. Друга світова війна від самого початку відбувалася на території України.

Ще до початку Другої світової війни, 14—18 березня 1939 року, українці Карпатської України воювали за власну свободу з Угорщиною, яку підтримувала гітлерівська Німеччина. Коротка боротьба Карпатської України коштувала, за різними даними, від 2 до 6,5 тисяч життів її захисників.

Українці у складі армії Польської держави почали воювати з Німеччиною з 1 вересня 1939 року. Уже у перший день війни німецька авіація бомбила Львів, упродовж першої половини вересня — Луцьк, Станіславів (Івано-Франківськ), Тернопіль, Дрогобич, Сарни, Яворів, Стрий та інші міста.

Серед мільйона польських військових, 106−112 тисяч (за деякими оцінками, до 120 тисяч) були українцями. У боях у вересні 1939 року загинуло близько 8 тисяч українців — громадян Польщі.

Від 17 вересня 1939 року у конфлікт вступила Червона армія. Після вторгнення радянських військ на територію Польщі українці брали участь у бойових діях і на боці Польщі, і на боці СРСР.

Після вересневої кампанії у німецькому полоні опинилося близько 60 тисяч українців, до радянського полону потрапило понад 20 тисяч.

Пізніше українців — громадян Румунії, Словаччини та Угорщини мобілізували до армій цих країн.

У лавах Червоної армії українці брали участь у радянсько-фінській війні 1939—1940 років. Зокрема, на боці СРСР воювали 44-та та 70-та стрілецькі дивізії, які комплектувалися в Україні. Перша з них потрапила в котел у битві під Суомуссалмі 7 грудня 1939 — 8 січня 1940 рр. 44-та дивізія майже вся загинула — втрата близько 17,5 тисяч осіб перевищила 70% особового складу. Майже 1 200 бійців потрапили в полон. Кількість загиблих українців у радянсько-фінській війні оцінюють щонайменше в 27 тисяч осіб (за деякими даними — 40 тисяч).

Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, сформували на початку 1940 року. Добровольці здебільшого набиралися з числа радянських військовополонених. Одним із найвідоміших командирів українських добровольців був холодноярівець і письменник Юрій Горліс-Горський.

Трагедією українського народу була відсутність власної держави, а отже, українці були розділені між усіма воюючими сторонами у цьому конфлікті. Тож на момент початку німецької агресії проти СРСР 22 червня 1941 року українці вже понад два роки перебували у вирі великої війни.

Міф № 3. Німецько-радянську війну, що розпочалася 22 червня, слід називати «Великою вітчизняною»

Російська пропаганда досі повсюдно використовує термін Велика Вітчизняна війна для позначення періоду німецько-радянської війни (1941−1945) в межах Другої світової (1939−1945).

Насправді ж «Велика Вітчизняна війна» — це радянська історіографічна та ідеологічна концепція, яку створив СРСР, а нині як існтрумент впливу застосовує Москва.

Спочатку словосполучення було ординарним ідеологічним кліше. Вперше воно прозвучало у виступі Йосифа Сталіна по радіо 3 липня 1941 року: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є війною не тільки між двома арміями. Вона є разом з тим великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ. Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських поневолювачів є не тільки ліквідація небезпеки, що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, що стогнуть під ігом німецького фашизму».

У 1939−1941 роках, на початку Другої світової, радянська пропаганда називала цей глобальний конфлікт «Другою імперіалістичною війною», не співчуваючи жертвам нацистської агресії та їх прагненню захищати власні вітчизни — наприклад, Польщі. Навпаки, через Комінтерн комуністичним партіям європейських держав дали вказівку критикувати уряди за зусилля, спрямовані на оборону від загарбника.

Термін Велика Вітчизняна війна, який з’явився згодом — лише ідеологічне кліше, яке в радянській, а згодом і в російській історії мало на меті кілька цілей:

1. Наголосити на війні всього радянського народу проти німецько-гітлерівських військ. «Насправді такий єдиний порив перебільшений. Для багатьох союзних республік, зокрема й України, це не завжди була війна за свою Вітчизну. В Україні подіям Другої світової передувало десятиліття репресій, Голодомор, Великий терор, під час яких сталінський режим винищив мільйони людей. Багато хто сприймав початок війни як можливість звільнення від сталінізму. Здача в полон 5,75 млн солдатів і офіцерів Червоної Армії також засвідчила: сотні тисяч радянських громадян не були готові воювати за Сталіна і не сприймали війну як Вітчизняну», — нагадує Інститут національної пам’яті.

2. Затьмарити факти співпраці СРСР з гітлерівською Німеччиною. З 1939 року ці країни були союзниками, і тоді комуністична пропаганда постійно наголошувала на їхній «дружбі». Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний 23 серпня 1939 року, гарантував взаємний нейтралітет СРСР і Німеччини, але в його секретному протоколі було розписано, як Радянський Союз і Третій Рейх домовилися поділити на сфери впливу низку європейських країн. Вже у перший день Другої світової, під час вторгнення Німеччини в Польщу 1 вересня 1939 року, СРСР надав у розпорядження Німеччини радіостанцію в Мінську, яка виконувала роль радіомаяка для наведення бомбардувальників Люфтваффе на польські міста. Коли 17 вересня 1939 року Червона Армія перетнула східний кордон Польщі, це фактично було вступом СРСР у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. Того ж дня радянські війська зайняли Тернопіль та Рівне, наступного — Коломию, Станіславів (тепер — Івано-Франківськ) та Луцьк. Таким чином Червона армія позбавила Польщу останнього шансу відбитися від Німеччини, оскільки західна Україна і Білорусь були тиловими районами польської оборони. «Тож концепція „вітчизняної“ знадобилася, щоб прикрити факти попередньої співпраці двох тоталітарних режимів», — підкреслює ІНП.

3. «Приватизувати» перемогу у Другій світовій війні. Використовуючи назву Велика Вітчизняна війна, Радянський Союз хотів бути єдиним переможцем у війні з нацистами. Згодом це «прагнення» успадкувала і Росія, зазначають історики ІНП, нагадуючи, що саму назву «Вітчизняна» СРСР запозичив у царської Росії (так називалася переможна війна 1812 року над військами Наполеона). Сучасна ж РФ використовує міф про Велику Вітчизняну ще й з метою зберегти вплив на пострадянські країни.

Використано матеріали спільного інформаційного проекту НВ, Українського інституту національної пам’яті, Центру досліджень визвольного руху та Видавництва КСД, зокрема роз’яснення істориків Кирила Галушка, Яни Примаченко, Сергія Горобця.

Редактор: Інна Семенова

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X