Оскал батьки. Нові свідчення розкривають справжній розмах звірств режиму Лукашенка
Зізнання екс-бійця спецзагону МВС Білорусі про його участь у вбивствах опозиціонерів нагадали Європі про справжнє обличчя беззмінного білоруського президента Олександра Лукашенка, пише журнал НВ.
12 листопада 2019 року президент Білорусі Олександр Лукашенко відвідав з офіційним візитом Австрію, країну ЄС. Білоруського лідера зустрічали в палаці Хофбург — розкішному імператорському комплексі, у якому зараз розташовується резиденція президента.
Останній диктатор Європи, як Лукашенка часто називають у європейських ЗМІ, у Відні говорив про необхідність тіснішої співпраці його країни з Європейським союзом. Причому ЄС лише в 2016-му зняв з білоруського президента до того перманентні з 1997 року персональні санкції: Брюссель пробачив батьку після того, як у вотчині Лукашенка пройшли президентські вибори і на волю вийшли багато політв'язнів.
Мінськ останні років п’ять старанно покращує свій імідж в очах європейців. Саме в столиці Білорусі в 2015-му пройшла присвячена проблемам Донбасу зустріч нормандської четвірки: президента Франції Франсуа Олланда, канцлера Німеччини Ангели Меркель, президента України Петра Порошенка і лідера РФ Володимира Путіна. У Мінську тепер регулярно збирається Тристороння контактна група, яка обговорює проблемні моменти, пов’язані з російською агресією на сході України.
І Захід потроху пом’якшує своє ставлення до лідера Білорусі, який перебуває при владі вже 25 років. «Боляче спостерігати, наскільки коротка пам’ять у багатьох європейських, та й американських політиків», — каже щодо цього Наталія Радіна, головний редактор опозиційного білоруського сайту Хартія 97. Протягом 20 років цей ресурс опікується темою зниклих у Білорусі за час правління Лукашенка політиків і журналістів.
16 грудня цього року коротку пам’ять європейців оживило інтерв'ю Юрія Гаравського, опубліковане в німецькому виданні Deutsche Welle (DW). 41-річний колишній боєць спеціального загону швидкого реагування внутрішніх військ МВС Білорусі (СОБР), який виїхав з країни в ЄС у пошуках політичного притулку, заявив: за наказом керівництва він брав участь у викраденні і вбивстві екс-міністра внутрішніх справ Білорусі Юрія Захаренка, екс-глави Центрвиборчкому Віктора Гончара і бізнесмена Анатолія Красовського, який підтримував опозицію.
Всі троє дійсно зникли в 1999 році.
Розповідь Гаравського була досить конкретною: він повідомив, де ймовірно знаходяться рештки тіл убитих, на якому транспорті їх викрадали і хто ще з СОБР брав участь у цих подіях. «Я приношу щирі співчуття рідним і близьким, оскільки я — учасник убивства. Прошу в них вибачення. Можу показати місця поховань на карті», — заявив утікач.
Поява інтерв'ю збіглася в часі з досить складними для Лукашенка переговорами з президентом РФ Володимиром Путіним про економічну та політичну інтеграцію двох країн.
Через це в Білорусі почали говорити про руку Кремля, яка нібито стоїть за Гаравським. «Але необов’язково за всім, що нервує Лукашенка, стоїть підлий Кремль», — уточнює білоруський політичний аналітик Артем Шрайбман. За його словами, одкровення колишнього співробітника СОБР викликали бурхливу реакцію в ЗМІ і соцмережах і стали темою № 1 в Білорусі в перші дні після їх публікації. «Це [свідчення Гаравского] нагадало про ступені жаху, до якого може доходити і в минулому доходила ця система», — говорить експерт.
Час зниклих опозиціонерів
«Ця система» з’явилася в Білорусі чверть століття тому: Лукашенко вперше переміг на президентських виборах в 1994-му. А через два роки завдяки референдуму про внесення змін до конституції посилив президентські повноваження і подовжив свій 5-річний термін на посаді глави держави, оскільки за підсумками національного волевиявлення його почали відраховувати з 1996-го. Проти такого повороту подій висловлювалися багато депутатів Верховної Ради (ВС) Білорусі та глава ЦВК Гончар, який напередодні референдуму залишився без посади.
Кризовим для батьки став 1999 рік — саме тоді за попередніми правилами спливали повноваження глави держави. Опозиція вимагала від Лукашенка відставки і призначення чергових виборів. Але раптом у квітні за загадкових обставин помер один з її лідерів — 49-річний Геннадій Карпенко, заступник голови парламенту Білорусі. Офіційною причиною смерті влада назвала крововилив у мозок.
А через місяць пропав безвісти соратник Карпенка — екс-глава МВС Захаренко.
За словами білоруського правозахисника Олега Волчека, який з перших днів збирав інформацію про зникнення колишнього головного міліціонера країни, правоохоронці порушили кримінальну справу за фактом його зникнення лише через чотири місяці. Сталося це 17 вересня, наступного дня після того, як безслідно зникли ще двоє опозиціонерів — вже згаданий Гончар та бізнесмен Красовський.
Розповідь Гаравського рясніла подробицями.
Так, за Захаренком тиждень стежила, за його словами, група з восьми осіб. А командир СОБР Дмитро Павличенко, який керував операцією, сказав, що прийшов час ліквідувати «об'єкт». Екс-главу МВС схопили ввечері біля його будинку, посадили в автомобіль і відвезли на навчальну базу внутрішніх військ. Там, за словами Гаравського, Павличенко і застрелив Захаренка. Після чого тіло поклали в багажник і відвезли на Північне кладовище в Мінську. У розташованому там крематорії вже стояла приготована труна. Павличенко десь півгодини пробув у цьому місці один, після чого вийшов з чорним пакетом у руках та пішов з ним в бік цвинтаря.
Віктора Гончара і бізнесмена Красовського восьмеро «собрівців» схопили в той момент, коли обидва вийшли з лазні. Їх вивезли у вітебському напрямку на законсервовану військову базу, де вже було вирито могили. Захоплених застрелив все той же Павличенко. «Тіла ми закопали, а речі спалили», — розповів екс-боєць СОБР.
Відтоді минуло 20 років, а справи досі залишаються нерозкритими. Ані керівництво країни, ані топ-чиновники МВС за цей час жодного разу не зустрічалися з родичами зниклих, каже Волчек. Останні значні новини в цій історії з’явилися в 2001 році, напередодні других в історії президента Лукашенка виборів: тоді розговорився начальник СІЗО № Олег Алкаєв, який керував командою, що виконує смертні вироки (Білорусь — єдина країна в Європі, де є смертна кара).
Алкаєв, який на той момент утік з країни і отримав у Німеччині притулок, розповів: у 1999-му за розпорядженням тодішнього глави МВС Юрія Сивакова він двічі видавав спеціальний пістолет ПБ-9, призначений для виконання смертних вироків, командиру СОБР Павличенку. Дати видачі і повернення зброї збігалися з часом зникнення Захаренка, Гончара та Красовського. З цього приводу начальник СІЗО № 1, за його словами, звернувся в правоохоронні органи, і ті в 2000-му навіть затримали Павличенка. Але в ізоляторі той провів лише кілька годин.
«Лукашенко особисто наказав звільнити командира СОБР, коли за результатами розслідування з’ясувалося, що він — головний підозрюваний», — каже Радіна з Хартії 97. Причому генпрокурор і голова КДБ Білорусі, які дали санкцію на арешт Павличенка, через кілька днів були звільнені з посад.
Алкаєв же після того випадку поспішив залишити країну. Так само тоді вчинили ще кілька колишніх працівників правоохоронних органів, які розслідували справи про зникнення опозиціонерів.
Опинившись на Заході, усі ці люди заговорили про те, що влада Білорусі перешкоджає розслідуванню.
Три роки по тому Христос Пургурідіс, спеціальний доповідач ПАРЄ по Білорусі, підготував документ під назвою Зниклі люди в Білорусі. У ньому він констатував, що до викрадення опозиціонерів та журналістів, окрім Павличенка причетні екс-керівники МВС Сиваков та Володимир Наумов, а також колишній держсекретар Ради безпеки Віктор Шейман.
Тоді ж проти цих людей Брюссель запровадив чинні досі санкції - заборона на в'їзд до країн Євросоюзу. «Пургурідіс сказав, що для нього абсолютно очевидно: слід цих злочинів [зникнень опозиціонерів] веде нагору [до Лукашенка]», — каже Радіна.
Проте ця історія завмерла ще на кілька років. Із небуття її витягнув російський телеканал НТВ у 2010-му, у момент загострення відносин між Мінськом і Москвою. Росіяни, за словами Волчек, зняли і показали в РФ 4-серійний документальний фільм Хрещений батько, присвячений корупції авторитарного режиму Лукашенка.
В одній із серій з’явився новий свідок у справі про зникнення опозиціонерів — Дмитро Новічок, колишній боєць СОБР. Той особисто не брав участі у викраденнях, але знав про них і розповів, як усе відбувалося.
Минуло ще кілька років, і свідчення чергового «собрівця» ще раз повернули справу до актуального порядку денного ЄС і Білорусі.
Раніше батька та інші чиновники посміювалися над звинуваченнями в можливому вбивстві опозиціонерів, розповідали, що зниклі просто заблукали в лісі, зникли, виїхали з країни. Тепер же Лукашенкові довелося виправдовуватися.
24 грудня в інтерв'ю Ехо Москви президент Білорусі прокоментував розповідь Гаравського такими словами: «Я ніколи в житті не давав і давати не буду таких команд [знищувати опозицію]». При цьому він одразу дав іншу команду: як тільки прес-служба доповіла йому про інформаціний «вкид», Лукашенко звернувся до Слідчого комітету, який веде кримінальну справу зниклих опозиціонерів. І запропонував Гаравському в ефірі Ехо Москви приїхати на батьківщину, щоб дати свідчення. «Він же публічно [про все] заявив, хто його тут вб'є?» — сказав Лукашенко.
Від вбивств до штрафів
Вбивати в Білорусі, схоже, дійсно нікого вже не збираються.
Останній гучний випадок зникнення людини в країні стався в 2000-му — тоді зник оператор корпункту російського ОРТ в Білорусі Дмитро Завадський. Він їхав на службовій машині в аеропорт Мінська зустрічати колегу — журналіста Павла Шеремета, який згодом перебрався до Києва і був убитий у 2016 році.
Автомобіль Завадського на аеровокзалі знайшли, а його самого — ні. Двох його викрадачів — офіцерів МВС Білорусі - зрештою засудили. Але тіло оператора так і не виявили.
Відтоді тактика батьки змінилася.
Наприкінці 2014-го Раїса Михайлівська, правозахисниця та керуюча Білоруським документаційним центром, зняла фільм Банда, у якому розповіла про зникнення опозиціонерів і про білоруський «ескадрон смерті» — так у пресі часто називали спецзагін СОБР. «Я бачила, що тема згасає і зникає. Нове покоління вже нічого про це не знає», — розповіла вона НВ.
Перший раз фільм показали у Вашингтоні, потім — в Білорусі, але в закритому режимі. Стрічка набрала майже 650 тис. переглядів на Youtube, але влада і правоохоронці ніби не помітили її. «Я чекала на реакцію. Я все ж жива людина, не самовбивця. Але була тиша. Це навмисна тактика — нічого не помічати і мовчати», — каже Михайлівська.
Після 1999−2000-х, коли людей вбивали або «зникали», в Білорусі почали для боротьби з опозицією використовувати новий метод — посадки.
19 грудня 2010 року, у ніч після проведення президентських виборів, на яких Лукашенко знову святкував перемогу, під час акції протесту правоохоронці затримали сімох кандидатів у президенти. Четверо з них отримали тюремні терміни. Журналістку Радіну теж затримали і відправили в СІЗО КДБ, де вона провела півтора місяці. Наступного року вона таємно виїхала з Білорусі.
У 2011-му опозиційного до Лукашенка Алеся Беляцького, главу правозахисного центру Весна, теж посадили. Причому облаштували справу хитро — присудили 4,5 роки за несплату податків.
Визволення Беляцького вимагали ЄС і США, міжнародні організації визнавали його в’язнем совісті. І все ж у в’язниці він провів три роки.
За словами колишнього в’язня, після виборів-2010 за ґрати за політичними статтями потрапили понад 40 осіб, через що ЄС увів санкції проти багатьох білоруських представників влади. Відносне «розвантаження» сталося в 2015-му, коли з ув’язнення випустили всіх політичних. Тоді ЄС, США і Канада почали частково знімати санкції з місцевих компаній і чиновників.
Щоб не псувати очікуване потепління, офіційний Мінськ почав переслідувати опозиціонерів і учасників вуличних протестів вже в «м'яких» формах.
За словами Михайлівської, нині правоохоронці Білорусі практикують арешти на 15 діб та штрафи за участь у несанкціонованих мітингах. Цього року, за даними центру Весна, понад 250 осіб отримали подібні покарання. Сказати, що вони відбулися легким переляком, не можна: розмір фінансових санкцій еквівалентний сумі в 400 євро, уточнює Беляцький. Він наводить приклад блогера з Бреста Сергія Петрухіна: міліція неодноразово затримувала того на акціях протесту, зрештою загальна сума пред’явлених йому штрафів перевищила 9 тис. євро.
«Влада діє в м’яких рукавичках, але хватка залишається незмінною», — констатує Беляцький.
Далеко до справедливості
Правозахисники і журналісти не тішать себе ілюзіями: інтерв'ю «собрівця» Гаравського не стане джерелом глобальних проблем для Лукашенка і великих вуличних протестів не спровокує. «Внутрішня стабільність не похитнеться», — вважає політаналітик Артем Шрайбман.
Світлана Алексієвич, лауреат Нобелівської премії з літератури, яка живе в Білорусі, пояснює цей феномен просто: «Білоруське суспільство нічого не вирішує. Все вирішує одна людина, на жаль. Ось така система влади вибудувалася, а білоруське суспільство поводиться так, ніби його й немає».
Влада переконує рядових білорусів: зізнання Гаравського — від лукавого. Мовляв, наступного року в країні пройдуть вибори, а росіяни зараз намагаються продавити ідею великої політичної і фінансової інтеграції Білорусі в РФ. Тому, мовляв, Москва і запустила компромат на незговірливого Лукашенка. Правозахисники в цю версію не вірять.
Алексієвич підкреслює, що насправді білоруси не знають, як проходять переговори між батькою і Путіним. «Єдина надія, що Лукашенко не захоче бути губернатором», — сказала НВ нобелівська лауреатка.
І все ж Волчек разом із родичами зниклих двадцять років тому опозиціонерів сьогодні готує офіційні запити, щоб воскресити старі і напівзабуті кримінальні справи. Також він має намір вимагати від Німеччини можливості допитати Гаравського. «Справедливість у цих справах — питання часу», — упевнений правозахисник.
Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 48 від 26 грудня 2019 року
