Помста сліпа. Як Чехословаччина мстилася нацистам і колаборантам після Другої світової

23 січня, 20:15
6023
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Фото: DR

Вигнання німців з Праги, травень 1945 року

У перші ж дні після визволення Чехословаччини від нацистів місцеві жителі та влада заходилися мститися німцям, які жили в країні, та колаборантам. Подібне відбувалося й в інших державах Європи.

я нація перестала бути людьми взагалі в цій війні, вона перестала бути по-людськи терпимою, і ми вважаємо, що це просто один великий людський монстр. Ця нація повинна понести суворе покарання", - метав громовиці та блискавки Едуард Бенеш, президент Чехословаччини, виступаючи 12 травня 1945 року в ратуші чеського міста Брно. Йшлося про німців.

У ратуші зібралася радісна юрба місцевих жителів. Вигукуючи ім'я президента, вони викликали його на балкон, і той запевнив городян у швидкому вирішенні німецького питання: "Моя програма - скажу відверто - ми маємо ліквідувати залишки всього німецького в нашій республіці. Для цього знадобиться робота всіх вас!"

Двома тижнями раніше Брно зайняли війська Другого Українського фронту.

На початку квітня у Кошице, першому великому місті Чехословаччини, звільненому від німців, Бенеш скликав уряд Народного фронту. Він, як президент, був у вигнанні з 1939-го і тепер повернувся на батьківщину з Лондона через Москву. І запевнив Кремль: Чехословаччина розвиватиметься у "правильному" напрямку - у відтворюваному уряді перевага була за комуністами.

Бенеш добре пам'ятав приниження, яке він пережив у Мюнхені у вересні 1938-го. Тоді Невілл Чемберлен, прем'єр-міністр Великої Британії, й Едуард Даладьє, президент Франції, передали Німеччині чеські землі, населені німцями,- а Бенеша навіть не запросили до обговорення питання. Пізніше цей епізод увійшов в історію як анексія Судет. Відтоді Чехословаччина почала втрачати суверенітет, втративши його повністю навесні 1939 року.

Ця нація [німці] повинна понести суворе покарання, - Едуард Бенеш, президент передвоєнної і повоєнної Чехословаччини, виступ у ратуші БрноПотім вже були спопелілі німцями чеські села Лежаки та Лідіце - "відплата" за вбитого в липні 1942 року Рейнхарда Гейдріха, який фактично керував окупованою німцями Чехією, та інші страти мирного населення за допомогу підпіллю.

Всі шість років німецької окупації промисловість і сільське господарство чехів працювали на Третій рейх, а слов'янське населення країни окупанти переконували в неповноцінності.

І ось ситуація змінилася з точністю до навпаки.

У кожному звільненому місті й селі Чехословаччини німців зобов'язали носити білі пов'язки з літерою N. До війни в країні їх було 3,5 млн. До 1945-го кількість скоротилася - чоловіки або загинули на фронті, або були в полоні. А тому весь гнів звільнених слов'ян вилився на людей похилого віку, жінок і дітей. Їх позбавили продовольчих карток, а за німецьку мову на вулиці безкарно били.

У перші тижні після звільнення Брно жінки-фольксдойче отримували рознарядку на нічну чистку картоплі для польових кухонь. Через багато років Едельтрауд Вюстлер, яка пережила той час, згадувала: продовольчі склади були поблизу від винних погребів, які з вечора заповнювали солдати, тому нічні зміни рідко обходилися без зґвалтувань.

ЮНИЙ НІМЕЦЬ - ВСЕ ОДНО НІМЕЦЬ: Німецькі підлітки розбирають барикаду під наглядом чехів. Фото: DR

Квартирне питання

Офіційно Бенеш оформив висловлену в Брно тезу щодо німців тільки в декреті від 2 серпня 1945 року.

Надалі всі, хто під час окупації отримали громадянство Рейху або Угорщини, позбавлялися права на нього від Чехословаччини. Те, що Берлін автоматично видавав німецькі паспорти всім німцям на набутих землях, не враховувалося.

Через півроку - на початку 1946-го - парламент ратифікував цей та інші декрети Бенеша.

Але влада Брно, головного міста Моравії, готувала виселення німців уже в кінці травня 1945-го. Багато їх сімей ще раніше перемістили у табори передмістя: потрібно було звільнити житловий фонд міста, що неабияк скоротився під час бойових дій.

"Збройні кримінальні елементи з настанням темряви постійно нишпорили в напівпорожніх будинках німців,- описував той час Войтех Йестржаб, уродженець Брно.- Ці загони відправляли партійні секретаріати, які стихійно виникали чи не на кожній вулиці з благословення згори. Раз у раз нічну тишу порушував гуркіт пересовування або вивезення меблів. Часто на ранок у квартирах то тут, то там з'являлися нові мешканці".

30 травня почалася депортація німців із Брно. "Ми з мамою прийшли додому о дев'ятій вечора,- згадувала Шарлотта Гшвентнер.- Сусід сказав, що нас відправляють в якийсь табір, і що потрібно взяти з собою найнеобхідніше, так як, за його словами, це всього на пару днів. На вулиці до мами підійшли озброєні люди і відібрали ощадкнижку, гроші та прикраси. Ми були настільки втомленими і наляканими, що не змогли сказати ні слова проти".

Опівночі колона переміщених осіб пішки рушила на південь у бік австрійського кордону, до якого було 55 км. Брно залишили 27 тис. чоловік - трохи більше половини довоєнного німецького населення міста. А муніципалітет отримав у розпорядження 10 тис. квартир.

З РЕЧАМИ ТА СВАСТИКОЮ - НА ВИХІД: Вигнання німців із Праги, фото зроблене в травні 1945 року. Фото: DR

Шлях смерті

У першій половині дня 31 травня авангард колони дістався до Погоржеліце, що на півдорозі до кордону. Сама хода розтягнулася на багато кілометрів.

"Сонце пекло немилосердно,- згадувала учасниця походу Марія Станка.- Не було ні води, ні тіні для відпочинку. Перелякані діти кричали. Деякі мандрівники падали від безсилля, їх піднімали прикладами супроводжуючі солдати. Тих, хто вже не міг встати, скидали на узбіччя".

Територію біля австрійського кордону контролювали радянські війська. Вони не дозволили колоні рухатися далі - всіх подорожніх помістили в табір у Погоржеліце.

Австрійська влада теж не відчувала захоплення щодо прийому в себе депортованих: у багатьох із них ще в дорозі почалася дизентерія, а в таборі - й тиф.

Медичної допомоги чекати не було звідки. Тому Відень дав добро на перехід кордону спочатку тільки своїм громадянам і тим, хто перебував у шлюбі з такими, - тобто одиницям. Тоді прикордонники почали пропускати молодих і здорових репатріантів.

"Мама змушена була залишити нас із бабусею, яка була чешкою, а сама пішла до Австрії,- розповідала Марія Шрімпель, яка тоді була ще дитиною.- Нам довелося повернутися у Брно, де нас усиновила тітка. Але ми більше не могли розмовляти німецькою. А коли виросли, роботу змогли знайти тільки в JZD [аналог радянських колгоспів]".

Під час походу і в Погоржеліце від хвороб і жорстокого поводження загинули, за різними даними, 2-5,5 тис. німців.

Уже через кілька тижнів усіх, у кого залишилися родичі-чехи, повернули в Брно. Близько тисячі людей, яким йти було нікуди, розійшлися прикордонними селами на сезонні роботи. Іншим довелося залишитися в таборі.

Ті, що вижили, тільки в 1946 році поїхали до Баварії, де на них теж ніхто не чекав.

ТАБІР ДЛЯ КОЛИШНІХ УПОРЯДНИКІВ ТАБОРІВ: Німецькі жінки та діти в Кладенському збірному таборі для представників "арійської раси", липень 1945 року. Фото: DR

Невидимі диверсанти

Поки вирішувалася доля репатріантів у Погоржеліце, 31 липня на півночі Чехії в містечку Усті-над-Лабем сталася катастрофа. О 15:30 жителів налякав потужний вибух, який пролунав із боку передмістя Красне-Бржезно. Там розміщувалися склади боєприпасів. Вибухи тривали майже півгодини. Загинуло 27 осіб, десятки отримали поранення.

Працівник міської пошти Їржі Сведек згадував про те, що трапилося: "Вибуховою хвилею винесло велике вікно у нашому відділенні. Я побіг через дорогу на залізничну станцію дізнатися, що трапилося. Там щосили шумів натовп. А якийсь бритоголовий чоловік років 50 щосили кричав: "Це справа рук німців!" Хоча не всі розуміли, що сталося, багато хто кинувся бити німців. Адже вони на рукавах носили пов'язки з літерою N".

Багато устінців-чехів, дізнавшись про істерику на станції, кинулися попереджати сусідів-німців. "На вулиці я побачила німкеню і поспішила до неї сказати, щоб вона зняла пов'язку,- цитує історик Вацлав Влк спогади Марії Б.- Але на моєму шляху з'явився великий чоловік. Він схопив німкеню і жбурнув її в яму неподалік, після чого скинув на неї два величезні камені. Підійшовши пізніше до ями, я побачила її там бездиханною".

На наступний день в Усть-над-Лабем прибула урядова делегація. І вже через добу міністр оборони Чехословаччини генерал Людвіг Свобода відповідав на питання журналістів у холі місцевого готелю Палас. "Безсумнівно, це була диверсія нацистських спецслужб,- проголосив військовий.- Що в цьому випадку робити нам? Прикладом може послужити Радянський Союз. Коли влітку 1941-го кілька десятків парашутистів із Рейху було скинуто в районі Саратова, їх всіх сховали жителі Поволзької німецької автономії. Після цього всіх її жителів вивезли в Сибір і Середню Азію".

Невідомо, чи траплялося в Поволжі хоч щось подібне, але слова генерала звучали досить переконливо.

Після нього виступив голова служби національної безпеки Бедржих Покорні. Саме він відповідав за організацію пішого походу німців із Брно.

Тепер Покорні в деталях розповів про операцію диверсантів. Звідки він міг про них знати, якщо руїни були навіть не розібрані? Такого питання голові спецслужби тоді ніхто не поставив.

Виступи силовиків широко розійшлися в місцевій пресі і лише підбурили різного штибу мародерів.

Після вибухів в Усті в регіоні вбили понад 200 німців. Хвиля "відплати" перейшла на сусідні райони, в результаті загинуло до 8 тис. осіб "арійського" походження.

До кінця 1946 року всі німці, що вижили, залишили Чехословаччину.

ГОРИЗОНТАЛЬНІ КОЛАБОРАНТКИ: У звільненій Франції розгорнулося справжнє полювання на жінок (на фото - в центрі, пострижені), які під час окупації зустрічалися (або жили) з представниками Третього рейху. Фото: DR

По своїх як по чужих

У перші дні після звільнення європейські країни накрила хвиля стихійної відплати щодо справжніх і уявних колабораціоністів. У Франції помста було найбільш показовою.

Ненависть до німців виникла тут ще за часів поразки у Франко-пруській війні 1870-71 років. Чотири роки окупації лише посилили це неприйняття.

Місцева поліція повністю дискредитувала себе, бо із приходом нацистів співпрацювала з ними. А тимчасовий уряд звільненої країни на чолі з генералом Шарлем де Голлем займалося питаннями війни, яка ще тривала.

Тому владу на місцях взяли в руки учасники Опору. Їх суд був швидкий і часто несправедливий.

Показова історія однієї пари парижан.

26 серпня 1944 року друга бронетанкова дивізія французького генерала Філіпа Леклерка увійшла в залишений німцями Париж. Десятки тисяч жителів міста вийшли зустрічати визволителів, хоча в деяких окраїнних районах столиці ще було чутно, як відбивалися ті, хто відступав. І солдати, і будь-який парижанин у радісній юрбі легко могли стати жертвами снайперів, залишених нацистами на міських дахах.

Коли колона танків йшла проспектом Італії, жителі одного з будинків - подружжя Макс і Мадлен Гоа - розглядали цю процесію з вікна в підзорну трубу. Хтось внизу прийняв її за гвинтівку. Через кілька хвилин у квартиру Гоа увірвався розлючений натовп. Слідів зброї ніхто не знайшов. Однак подружжя виволокли на вулицю. Макса негайно кинули під гусениці одного з танків, що проходили проспектом Шерман.

Мадлен Гоа привели у будівлю стоматологічної клініки Джорджа Істмана, в якій тільки вчора влаштувався народний суд на чолі з "капітаном Бернаром". Це був позивний Рене Сентюка, бійця Опору.

Правда, в Опорі той перебував всього три місяці: з перших днів окупації Франції Сентюк за свої комуністичні переконання потрапив до в'язниці під Шартр, де і провів майже чотири роки, втікши тільки в травні 1944-го.

"Сентюк був надзвичайно непривітною людиною, яка часом впадала у лють і діяла безжально,- описує цю людину історик Жан-Марк Берльє.- Він бачив своїм завданням повне знищення всіх ворогів Опору".

Коли Мадлен Гоа заштовхали до зали "суду", та була переповнена. У різних її кутках люди Сентюка проводили дізнання. Луї Левендер, депутат Національної ради під час окупації, теж повинен був постати перед судом. Він лишив спогади про те, як у нього на очах "представник супротиву" допитував мадам Гоа. Жінка стверджувала, що ні в чому не винна, а у відповідь отримувала удари палицею.

Через три дні Мадлен поставили до стінки у внутрішньому дворі стоматологічної клініки.

За три тижні бійці Сентюка розстріляли 40 осіб за тією ж процедурою: ні свідків, ні адвокатів.

Тільки до кінця вересня 1944 року уряду де Голля вдалося приборкати народних месників. Після певної чистки в рядах поліції лише її службовці мали право проводити арешти. Хоча Сентюк відмовлявся підкорятися і не відпускав ув'язнених. Він і його люди залишили будівлю клініки через два тижні після відповідного наказу.

Повторне розслідування справи подружжя Гоа підтвердило, що під час окупації вони допомагали Опору і ховали євреїв.

І це був далеко не єдиний подібний випадок.

А в 1955-му щодо колишнього "капітана Бернара" суд прийняв постанову: "держпрокурору не вдалося довести, що злочини, в яких звинувачено Рене Сентюк, не були пов'язані безпосередньо зі звільненням країни".

БЕЗ УРОЧИСТИХ ПРОВОДІВ: Народжених у Чехословаччині громадян Німеччини етапують із табору в словацькому селі Модрани (фото зроблене в травні 1946 року). Фото: DR

Цей матеріал був опублікований в №20 журналу Новий Час від 31 травня 2018 року