«Річ, яку просто не прибрати». Потрібно не тільки заборонити російський контент, а пояснити колоніальне минуле — голова Інституту нацпам’яті

20 червня, 21:51
Ексклюзив НВ
На фото — Антон Дробович, директор Інституту національної пам’яті (Фото:Костянтин Поліщук)

На фото — Антон Дробович, директор Інституту національної пам’яті (Фото:Костянтин Поліщук)

Заборона російського контенту в Україні повинна супроводжуватися поясненням колоніального минулого та рефлексією над історією, розповів Радіо НВ Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті.

Слухайте подкаст на цю тему

 — Ми знаємо, що Верховна Рада заборонила російську музику в медіапросторі, за це проголосували 303 парламентарі. Поясніть, будь ласка, таке рішення: наскільки воно зараз є необхідним, корисним для України? До чого воно може призвести?

Відео дня

— Воно є цілком зрозумілим і очевидно емоційним, тому що Росія напала на Україну, вбиває людей, мародерить, бреше на весь світ. Тому очевидно, таке рішення парламенту продиктоване бажанням людей у першу чергу дистанціюватися від усього російського. Наскільки воно буде ефективним — покаже час, тому що культура — це така річ, яку не можна просто взяти і заборонити. Можна заборонити транслювання в ефірі, але не можна заборонити слухати чи читати. Відповідно, тут є свої складності. Але загалом це рішення цілком зрозуміле і логічне як на військовий час.

— Про це було моє наступне запитання: всі так одразу почнуть слухати українську музику, потому як було ухвалено рішення заборонити російську попсу?

— Ні, ну це так не працює. Звісно, ніхто прямо в один день не змінить своїх смаків художніх, літературних, музичних тощо. Це робиться складніше. Очевидно, що все російське зараз викликає злість і пересторогу громадян, але що стосується уподобань, тут треба діяти тонше. Мають бути квоти на створення українського продукту, підтримка мистецтва, підтримка культури. Одними заборонами і добрими побажаннями, як зазвичай звикли до простих рішень наші представники політичного класу, не працює. Тобто не можна розповідати про те, яка важлива політика національної пам’яті, а потім забирати фінансування на архіви національної пам’яті і сказати «ну якось воно буде». Так не буває. Тому якщо це буде тільки заборона, це рішення ні до чого суттєвого не призведе. Якщо ця заборона посилиться заходами на осмислення, на рефлексію, на пояснення колоніального, постколоніального статусу, на розвиток української музики та мистецтв виділятимуться кошти, тоді це дасть результат. А так це тільки початкове рішення, декларативне.

— Мені було цікаво, чому його не ухвалили раніше? Невже знадобилося 3,5 місяці війни, щоби депутати зрозуміли: воланням, наприклад, про «Владимирский централ» не місце на українських вулицях чи в українських маршрутках?

— Те, що волання в українських маршрутках «Владимирского централа» неприпустиме, має не парламент розповідати, а школа, освіта та виховання. Якщо на тому рівні цього не буде, то закони, м’яко кажучи, будуть лише дуже формальною забороною. Це в першу чергу найскладніша задача, щоб у глибині душі це людині було зрозуміло. Звісно, я думаю, така відстрочка пов’язана з тим, що в Україні розвинута демократія і відбуваються дискусії. Хтось говорить, що це ефективно, хтось — що неефективно. Існує парламентська опозиція, існують люди, які категорично проти навіть в умовах війни. І відбуваються дебати, оскільки в Україні здорове суспільство, то рішення потребують часу. І це насправді нормальний час, коли рішення виважуються. Вони все одно можуть бути менш досконалими, більш досконалими, але принаймні процедура плюс-мінус демократична, що нам надзвичайно важливо в умовах війни.

— А як бути з виконавцями, які засуджують агресію проти України? Заборона поширюється і на них також?

— Я ще не бачив текстовку закону і поки його президент не підпише важко щось говорити. Але якщо заборона на весь російськомовний контент, якщо йдеться, наскільки я пам’ятаю, громадянин Росії не може бути, якщо стосується російської мови, то там мають бути, певно, якісь уточнення. А от що стосується громадянства — то так, будь-який громадянин Росії, навіть якщо він не підтримує агресію явно, то швидше за все його це теж торкнеться. Та я думаю, що про людей, які відкрито засуджують агресію йтиметься окремо.

— Також закон передбачає збільшення до 40% частки пісень державною мовою на радіо. Скажіть, а таким рішенням чи не обмежуємо ми європейський і світовий контекст української музики?

— Квоти вже показали свою ефективність у попередні роки. Я не фахівець із медійного ринку і не знаю, як це впливає на бізнес-модель, це швидше питання не до мене. Але знову ж таки в умовах, коли, наприклад, 70 років радянського часу, а до того в імперський час століттями здійснювався централізований державний вплив на культурну політику, як відновлювальний захід квотування припустиме. До речі, це навіть у постколоніальних країнах таке практикується, тому в принципі у цьому є резон.

— А чи вистачить якісного контенту українським радіостанціям? Давайте чесно: деякі українські виконавці, як на мене, вже трохи спекулюють на темі війни, розводять плачі замість того, аби підтримувати бойовий дух українців і віру в перемогу. Ну є таке вже у нас, що з тим робити?

— Особисто моє відчуття, знову ж таки я не фахівець зі складання радійних сіток, це треба перш за все їх запитувати, і медіаменеджерів, це їх компетенція. Моє особисте відчуття, що у нас якісного культурного продукту вистачить, але велика задача буде полягати в тому, аби шукати талановитих виконавців, допомагати їм, виявляти їх. Коли забороняється частина ринку, до якого всі звикли, це означає, що треба досліджувати нове. Але за попередні роки квотування, я думаю, що всі основні радіостанції вже достатньо вивчили контент уже створений і мають механізми залучення нового талановитого покоління українців. Тому це складна задача, як завжди, з пошуком талантів, але цілком виконувана. Тут найголовніше, аби не було зворотного ефекту, що напхати в ефірну сітку будь-чого, тільки аби заповнити контент. Тоді звісно, якщо це впливатиме на якість, то люди будуть іти до інших радіостанцій. Тобто джерело успіху тут — вдумлива скрупульозна серйозна робота, як і в усьому.

— Ще одну політично-музичну історію хочу з вами обговорити. Київська консерваторія виступила за збереження в назві імені Чайковського, розповіла навіть про походження композитора. Коротше кажучи, все добре з біографією Чайковського, як з’ясувалося. Скажіть, будь ласка, як ви ставитеся до цієї історії? Нам потрібен Чайковський у вишиванці? Які плюси та мінуси може отримати з того українська культура?

— Це насправді історія дуже показова, вона показує ці потужні культурні зв’язки, які є, і певну залежність деяких українських людей від цього російського культурного контенту. Очевидно, що Чайковський не є токсичним для України персонажем: він дійсно і прихильно ставився до козацького роду, і мав багато друзів на Сумщині, на Черкащині гостював, в його творчості існує український мелос. Але він не є українським…

— Називав Україну Малоросією…

— Так, тоді, до речі, багато українських геніїв називали Україну Малоросією, тому якщо перерахуємо, половина наших геніїв випаде зі святців, якщо це згадувати. Але Чайковський не може бути репрезентантом чи його ім'я не може бути на вивісці української київської консерваторії, бо це означає, що музична спільнота визнає його найбільшим українським композитором чи одним із найбільших, а він не є українським композитором. Він пов’язаний з Україною, йому очевидно може бути пам’ятник у Тростянці чи Кам’янці, без проблем, це нормальна історія. Він не виступав проти України як такої і дійсно у нього є цей контент, але не більше. Якби він, наприклад, був випускником цієї консерваторії, ну тоді би ще можна було поговорити. Або народився в Києві, тоді би ще дискусія могла мати якесь місце. А так це питання про те, що багато в кого зашорений погляд і порушена ця дуже складна процедура апропріації, що приймати у своє, а що не приймати, що може бути прийняте, а що ні. Очевидно, що для всього світу завжди Чайковський буде російським композитором, і для самого Чайковського він був перш за все російським композитором. Тому ці спроби виглядають сміховинно.

— І так пересіпнуло мене від заяви Юрія Рибчинського, народного артиста України, який говорить: воювати між собою можуть уряди та армії, але не культури. Я вважаю хибним таке висловлювання, особливо зараз, під час війни. Як думаєте ви, поясніть, будь ласка?

— Я не згоден із паном Рибчинським, у нього є ряд союзників його покоління, у яких досить консервативний погляд на світ, я би сказав. Він не є фахівцем із осмислення постімперської культурної політики, людина достатньо заангажована, зі своїм сталим світоглядом. У своїй сфері він супер фахівець і безсумнівно заслуговує визнання, але це просто не його сфера. Так само як диригенти, музиканти, композитори не можуть говорити як абсолютні авторитети в питаннях культурної політики.

Питання найменування навчальних закладів, маркування культурного простору, визначення стратегій деколонізації - це питання політичні. Цим мають займатись фахівці, які розбираються в цих політичних структурах. Звісно, вони завжди мають прислухатися до думок таких шанованих людей як пан Рибчинський, але це просто одна з думок і вона не визначає політичний контекст до кінця.

Що стосується війни культур — це відкрите питання. Тут насправді треба розуміти, що Росія вміє використовувати свою культуру, як зброю. Якщо ти не вмієш цьому пручатися, тоді ти будеш програвати.

— Тут для мене нюанс, тому що коли читаєш це повідомлення про те, що в консерваторії вирішили залишити ім'я Чайковського у своєму титулі, то може виникнути така ідея: зараз вони діють так само як діє певним чином РФ, тобто використовують контекст (а іноді хибний контекст), чи створений заново контекст для того, аби зіграти собі на користь. Але мені здається, це дуже тонка ситуація, треба вміти її використовувати і, мабуть, під час війни точно не варто цього робити.

— Так ви делікатно це назвали, цю всю історію. Я не знаю, чи це піар-хід, чи не піар-хід, насправді треба розбиратись у їх мотивації. Але ця заява про те, що він український композитор і просто треба це доводити, за це воювати — вона сміховинна. Це говорить, що люди просто не розуміють як працює глобальна культурна політика, просто не розуміють. Є персони, щодо яких потрібно змагатися за апропріацію і у нас є супер підстави (Малевич, по Чехову можна, по Гоголю), але теж у якихось розумних межах, якщо ми говоримо про Чехова. А є такі як Чайковський, де все визначено і зрозуміло, і це виглядає навіть несерйозно.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X