Ментальні брати Путіна. Чим у XIІ столітті Московщина відрізнялась від Київщини, та як правильно називати Росію — інтерв'ю з істориком

28 липня, 07:20
Ексклюзив НВ
Просто цар: сучасні Україна та Росія не наслідуюють політичних інститутів князівств давньої Русі, але культурна тяглість доволі помітна і різнить дві ці нації, стверджує історик Сергій Громенко (Фото:Вероніка Крецу / НВ)

Просто цар: сучасні Україна та Росія не наслідуюють політичних інститутів князівств давньої Русі, але культурна тяглість доволі помітна і різнить дві ці нації, стверджує історик Сергій Громенко (Фото:Вероніка Крецу / НВ)

Історик Сергій Громенко — про те, як ще у домонгольські часи політичні системи Київщини і Московщини пішли у різних напрямках, і що з того врешті вийшло

28 липня українці вперше відмічатимуть День державності України. Невипадково цей день припадає на інше національне свято — День хрещення України-Русі, яке в свою чергу відзначають в день вшанування та смерті київського князя Володимира Великого. Таким чином констатується спадкоємність українського державотворення аж від доби древньої Русі, що нівелює історичні спекуляції Росії, щодо походження України.

Відео дня

Про те звідки дійсно бере витоки українська державність, яка тяглість та спадковість пов’язує сучасну Україну з давньою Русю, як протягом століть Росія та Російська імперія намагалися присвоїти українську історію НВ розмовляє з науковцем-істориком Сергієм Громенком.

— З якого часу сучасні українськи історики говорять про українську державність, та що є її визначальними історичними характеристиками?

— Яку б ми не обрали точку відліку в цьому питанні, завжди знайдеться історична школа, яка буде відстоювати цю позицію. Якщо мова йде про сучасну Україну, то всі точно погоджуються, що це період між 1914−1917 роками. Тоді виникає політична організація, що називалася Україною, вона спиралася на цілком модерну українську націю, з існуванням якої усі погоджуються. Були збудовані певні політичні інституції, які спочатку мали національний характер в УНР, Українській Державі, потім перейшли до УРСР і дожили до сьогоднішнього дня. Деякі з них навіть при цьому майже не змінилися. Ця точка зору на державність об'єднує абсолютну більшість всіх істориків.

Чим далі ми відходимо від цих дат, тим більше розбіжностей між історичними школами. Одне з дискусійних питань — чи слід зараховувати безпосередньо до української державності Військо Запорізьке або український Гетьманат, і якщо так, то з якого періоду. І тут є патріотично налаштована більшість, яка вважає, що так, та постмодерністська меншість, яка зауважує що премодерні нації - це не зовсім те, що модерні, що козаки не усвідомлювали себе окремою нацією, і навіть якщо в них була певна державність, як-от Військо запорізьке, то її не можна називати українською державою. Проте більшість українських істориків погоджуються, що не було б модерної української національної ідентичності, якби не оця ранньомодерна. У тому ж українському війську з 1917 року не було офіцерів і солдат, а були старшини та козаки, це певна, хай не політична, але культурна тяглість, і вона була видимою усюди.

— А як щодо державності, яку нове свято 28 липня закликає рахувати від Русі? Чи є для цього історичне обґрунтування?

— Навколо періоду Русі дискусій точиться найбільше. З точку зору політичних інститутів очевидно, що Київська Русь не має продовження в сучасній Україні, але якщо ми стаємо на радше культурну точку зору, тут очевидно, що така спадковість є.

Я можу навести декілька аргументів, що між Руссю та Україною існує дуже потужна тяглість. Наприклад, схильність до політичного компромісу між верховною владою та народовладдям. Давня Русь, як будь-яка держава того часу, починалася з воєнної псевдодемократії - ватаги на чолі з вождем, де кожен озброєний чоловік має право голосу. Ці стосунки точно не були монархічними, бо якщо ти б'єшся зі своїми вояками в одному ряду, то маєш дослухатися до того, що вони кажуть. Не забуваємо про віче, яке існувало також у давніх народів, що населяли ці землі. Тож влада князя на українських землях була обмежена його дружиною з одного боку і народним віче з іншого. Оскільки саме віче розпоряджалося міським ополченням, то навіть були окремі випадки, коли князь хоче йти на війну, а віче не дає своєї згоди, а раз віче проти, то і міське ополчення залишається на місці. Тож князь або йде лише зі своєю дружиною і найманцями, або залишається вдома.

Оскільки Русь існувала декілька століть, то в ній склалися різні моделі відносин між князем та вічем. На півночі, в Новгороді, віче набирає таку силу, що відмовляється від постійного князя — вони можуть або його запросити, або вигнати, при цьому князь все одно залишається носієм вищої влади. Модель Київщини, яка поширювалася й на Галичину з Волинню — це такий баланс. І князь, і віче сильні, і якщо князь придушує віче чи боярство, то це завдяки його власним талантам, або навпаки, якщо надто слабкий князь, то йому можна вказати на двері. В домонгольські і тим більше постмонгольські часи боярство на цих землях набрало таку силу, що в деяких документах князь ставив свою печатку, а потім ще й хтось з боярства ставив свої.

Третя модель була поширена якраз на нинішній Московщині - у Володимирсько-Суздальскому князівстві. Там не було традиції віче, там князь одразу мав дуже серйозну вагу, іноді боярам вдавалося когось з князів вбити, але то були поодинокі випадки. Від початку в цих землях ще в домонгольський період закладалося підґрунтя для сильної автократії. Тож, з точки зору політичної культури, а не інститутів, є прямий зв’язок між Київськими та Волинськими землями і сучасною Україною, а московські землі такого зв’язку не мають.

Інша штука — це мова. Є у нас потужний набор письмових пам’яток — є грамоти на бересті з Новгороду, а є те, що ми називаємо стародавніми «графіті», вишкрябаними на стінах Софії Київської в XI — XIІ століттях. Якщо ми подивимося уважно на ці тексти, то побачимо дві абсолютно різні мови. Їх за старою звичкою називають діалектами, але для виникнення діалектів потрібна єдина мова, а її не існувало на тих теренах, що б там не вигадували радянські історики.

В XI столітті на графіті Софії Київської ми бачимо появу того, що потім назвуть «іфікацією» української мови. Коли «є», а іноді навіть «о» перетворюються на «і». В російській, польській, сербській, хорватській мовах «конь», і лише в українській — «кінь». В більшості слов’янських мов «лєс», але в українській — «ліс».

Третій фактор — церковний. Хоча митрополит Київський був один, і влада його поширювалася на всю територію Русі, все ж таки церква на півдні була значно «м’якішою» і більш відкритою до зовнішніх впливів, а ось церква десь в володимирських лісах була значно суворішою. Насправді, можна навіть говорити про окремі церкви, бо вже в XVI-XVII столітті московити вже настільки не вірили в православне християнство жителів Київщини, що вимагали їх перехрещувати, всупереч канонам.

Іншими словами, існують кілька потужних передусім культурних тяглостей, які поєднують суспільства Русі, принаймні південних її князівств з теперішньою Україною. Чи робити з цього висновок що Русь є частиною української державності - це питання критеріїв для кожного окремого історика.

— Яка доля концепції «Київської Русі», якою доволі довго оперувала радянська історія і навіть історія України перших років незалежності?

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X