П’ять спроб вбити Україну. Чому путінська «спецоперація» є справжнім проявом російської глибинної держави - фото
Ексклюзив НВ

П’ять спроб вбити Україну. Чому путінська «спецоперація» є справжнім проявом російської глибинної держави

8 травня, 07:50

Росія стала імперією завдяки поглинанню України, але не змогла знищити українську ідентичність. НВ зібрав дані про найдраматичніші періоди в історії боротьби з російським імперіалізмом

Останні кілька століть українці протистоять російському гніту. Дивно, але події з минулого багато в чому повторюють сьогоднішню політику російських окупантів щодо України.

Відео дня

Проглядається і еволюція у сприйнятті росіянами України як окремої спільності. Спочатку прагнули домовитися, асимілювати українські еліти та народ. Але щоразу скочувалися до розуміння того, що зупинити національне відродження та прагнення українців жити в окремій державі можна лише за допомогою геноциду та масових репресій. Впадає в око і широка підтримка імперіалістичної політики з боку російського суспільства і досить жалюгідний масштаб протестів проти війни на знищення України.

Українці пройшли важкий шлях боротьби за незалежність та близькі до того, щоб назавжди відбити претензії росіян перемогою у цій війні.

НВ нагадує про головні сторінки історії: як росіяни намагалися знищити Україну

1. Демілітаризація. Остаточне знищення Січі (1775)

Катерина ІІ наказала знищити Січ, щоб козацька старшина не думала про автономію (Фото: НВ/Alina Zhylko)
Катерина ІІ наказала знищити Січ, щоб козацька старшина не думала про автономію / Фото: НВ/Alina Zhylko

За імператорського двору Катерини ІІ вирішили ліквідувати адміністративний та військовий центр Гетьманщини — Нову Січ. За кілька місяців план реалізував головнокомандувач імперських військ серб Петро Текель. Повертаючись із турецького походу, переважні сили росіян оточили укрплення Нової Січі. Зважаючи на нерівні сили, кошовий отаман Петро Калнишевський вирішив здатися. На місці залишалося кілька тисяч воїнів. Козаки, що брали участь у поході, повернулися в зимівники. Отримавши ключі від Січі, росіяни зруйнували військове поселення, заарештували козацьку старшину, вивезли золото та розпустили Запорізьке військо. Гетьманщина, що була у складі Російської імперії на правах автономії 1654 р.) залишилася без збройних сил. На українських землях запровадили рекрутську повинность — 25 років служби в російській армії та рабство — кріпацтво, як у решті Росії.

Незабаром Катерина видала маніфест, у якому сповістила про причини ліквідації військового поселення козаків: «Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє і назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності».


Останній гетьман козацької держави Кирило Розумовський, якого вважали лояльним до імператриці, вступив у політичний союз із козацькою старшиною. Дізнавшись про це, імператриця змусила Розумовського добровільно зректися гетьманського титулу. Сам титул скасували.

Однією з причин жорсткої ліквідації Січі, на думку історика Олексія Сокирка, було прагнення старшини зміцнити автономію, щоби звести бар'єри перед подальшою інтеграцією Гетьманщини до складу Російської імперії. Хоч українські еліти і не змогли зберегти автономію, вони зуміли вмонтуватися у боротьбу придворних петербурзьких груп і навчилися користуватися інструментами підкупу, впливу та тимчасовими союзами на свою користь.

Олексій Міллер, доктор історичних наук із Європейського університету Санкт-Петербурга в інтерв'ю ПостНауці розповів, що Гетьманщина перейшла під протекторат Московського царства, «змінила баланс сил у цьому регіоні Європи», чим заклала основу для становлення Російської імперії. Держава посилилася цілою когортою світських і церковних діячів із України. Наприклад, саме київський богослов Феофан Прокопович підказав Петру І перейменувати Московське царство на Росію.

Міллер каже, що до кінця 18 століття Російська імперія успішно вирішила питання інкорпорації еліти Гетьманщини. Козацька старшина здобула від Російської імперії те, що не могла отримати від Речі Посполитої. Йдеться про жаловану грамоту дворянству.

Історик Сокирко для Історії без Міфів нагадав, що після формальної ліквідації інститутів Гетьманщини на уніфікацію українських територій з рештою Росії пішли десятиліття. Жителі Гетьманщини мали більш складне товариство із самоврядуванням міст і судовим правом. На момент остаточного перетворення України на губернію, настиг наступний історичний етап — Рух за національне відродження. Одним із його центрів стало об'єднання інтелігенції Стара (Київська громада), а втіленням духу — поет Тарас Шевченко.

2. Денацифікація. Прагнення імперії перетворити українців на малоросів

Гоніння української мови стало наступним етапом знищення української спільноти всередині Російської імперії (Фото: НВ/Alina Zhylko)
Гоніння української мови стало наступним етапом знищення української спільноти всередині Російської імперії / Фото: НВ/Alina Zhylko

Наступним пунктом поглинання українських земель Росією стала русифікація. В імперській пресі того періоду з’явилася публікація, яка пояснила русифікацію як прагнення «вирівняти» Північний Захід Росії з іншими губерніями.

Різноманітні утиски проти української мови стали основним інструментом. В імперії його тоді називали «малоросійським наріччям». Наприкінці ХІХ століття царський уряд заснував медаль За обрусіння околиць Росії. Нагороджені нею отримували доплату — п’ять карбованців щомісяця. За один карбованець можна було купити мішок картоплі. Імператор Олександр ІІІ заборонив навіть називати немовлят після хрещення українськими іменами.

Найбільш згубні документи царського уряду, що стосуються епохи русифікації, — це Валуєвський циркуляр і Емський указ. Міністр Валуєв видав таємний наказ про заборону друкування українською мовою наукової літератури, а художні твори підлягали особливій цензурі.

Відома фраза з Валуєвського циркуляра звучала так: «Жодної особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може…».


У той період Петербург розгорнув русифікацію, як обов’язковий елемент майбутньої реформи зі скасування кріпацтва, що включала навчання сільських жителів грамоті.

Емський указ виявився ще жорсткішим. Польське повстання, що знову спалахнуло, обтяжувало імперський уряд питанням національних меншин. Цей указ забороняв публікувати оригінальні твори українською мовою або переклади, проводити театральні вистави та концерти українською мовою. Навіть друкувати слова пісень у нотних зошитах українською було заборонено.

Цензори потрудилися заборонити ввезення будь-яких книжок українською, оскільки уряд надавав особливого значення розвитку українського руху в Галичині, де друк українською було дозволено. Проповіді українською теж опинилися поза законом. До речі, їх за охопленням аудиторії можна в чомусь порівняти з телебаченням у ХХ столітті. Було заборонено викладати українською у Києво-Могилянській академії та у недільних школах.

На той час на території сучасної України з’явилося покоління небагатої освіченої української інтелігенції, яка стала творцями Національного визвольного руху України в Російській імперії та Галичині. Цими людьми керували романтичні ідеї європейської Весни народів, помножені на історію волелюбного козацтва. У Російській імперії їх, загалом, називали нейтрально «українофілами», а великоруських шовіністів «південно російськими сепаратистами», а в Галичині — русинами.

З найвідоміших організацій варто згадати Стару Громаду, представлену Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Чубинським та ін. Організацію було заборонено Емським указом. До того періоду належить вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна». На одній із студентських вечірок у Києві, Чубинський почув сербську пісню «Вага српська застава», пішов у сусідню кімнату і повернувся звідти з готовим текстом. Через 130 років цій поезії судилося стати національним гімном. Автора заслали до Архангельської області «за шкідливий вплив на уми простолюдинів», де той зробив успішну кар'єру колоніста-етнографа в географічному товаристві Росії.

Ще раніше царський уряд розігнав Кирило-Мефодіївське братство, засудивши всіх його учасників, зокрема їхнього однодумця — поета Тараса Шевченка. За офіційною версією на нього приготував донос студент на прізвище Петров. «З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи та про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави», — йшлося у доносі. Шевченка відправили «в солдати» в Оренбург, з позначкою «через міцну статуру», але заборонили писати і малювати. На той час перше видання Кобзаря вже було опубліковано.

3. Спеціальна військова операція-1918. Національно-визвольна війна (1917−1921)

Українські еліти не змогли зберегти державність у вихорі Першої світової війни та загарбницької інтервенції Червоної армії, але стали корисним досвідом для майбутнього України (Фото: НВ/Alina Zhylko)
Українські еліти не змогли зберегти державність у вихорі Першої світової війни та загарбницької інтервенції Червоної армії, але стали корисним досвідом для майбутнього України / Фото: НВ/Alina Zhylko

Після лютневої революції у Росії з усуненням династії Романових (царя Миколи ІІ) від влади, у Києві українські організації зажадали автономії України, української мови у школах і створення адміністративних судів. Це започаткувало Українську революцію.

На Софійській площі Києва регулярно відбувалися багатотисячні маніфестації та в інших великих містах під гаслом автономії України. Делегати з усієї України обрали національний парламент Центральну Раду, а головою обрали професора історії Михайла Грушевського. На початку політичної кар'єри, усіма шанований учений дотримувався лінії, що Україна має залишитися на правах автономії у складі оновленої Російської Федерації. Інший табір представляли самостійники на чолі з Миколою Міхновським, які воліли проголосити незалежність. Грушевський намагався лавірувати між цими групами і домігся визнання влади Центральної Ради перед Тимчасовим урядом Росії (ІІ універсал).

Усі карти Грушевському сплутала Жовтнева революція 1917 року під проводом Володимира Леніна.

Більшовицький уряд оголосив Центральній Раді ультиматум. Його підготували Ленін, нарком закордонних справ Лев Троцький і нарком національностей Йосип Сталін: «Ми звинувачуємо [Центральну] Раду в тому, що вона, прикриваючись національними фразами, веде двозначну буржуазну політику. Стаючи на цей шлях нечуваної зради, змусила б нас оголосити, без жодних вагань війну їй, якби вона вже цілком формально [була] визнаним органом вищої державної влади».

Центральна рада відкинула ультиматум. Тоді ж військовий міністр УНР Симон Петлюра заявив: «Більшовики концентрують своє військо для розгрому Української республіки… Перші ешелони із Гомеля підходять до Бахмача». Ешелони червоноармійців зайняли Харків і роззброїли там військових УНР. Центральна рада за умов вторгнення більшовиків проголошує незалежність УНР від Росії (IV Універсал). У лютому Київ було взято семитисячним загоном бойовиків Михайла Муравйова після п’ятиденного артилерійського обстрілу. Бійців УНР налічувалося близько 2 тис.

Уряд УНР виїхав на Волинь. На решті території України було встановлено ​​владу совєтів. Використавши подальшу військову слабкість та неорганізованість більшовиків, УНР уклала договір із Четверним союзом (Брест-литовський), який самі німці називали «Мир в обмін на хліб».

Німеччина та Австро-Угорщина забезпечили себе українським продовольством в обмін на військовий захист УНР.

До влади в Україні прийшов прогерманський гетьман Павло Скоропадський, який у країні встановив монархію. Він розпустив Центральну раду. Через вісім місяців, до кінця 1918 року, Скоропадський зрікся влади під тиском Директорії (Симон Петлюра).

На той час на території України велася війна «всіх проти всіх» між загонами УНР, більшовиками, білою гвардією, Польщею та махновцями.

Незважаючи на складне становище на фронтах, у Києві 22 січня 1919 року проголосили об'єднання УНР та ЗУНР у соборній Україні. Акт мав символічне значення, адже ЗУНР практично була окупована Польщею, а УНР — більшовиками та білогвардійцями.

У березні 1919 року у Харкові совєти проголосили маріонеткову державу Українську соціалістичну республіку (УРСР), а до червня влада Директорії поширювалася лише на кілька районів навколо Кам’янця-Подільського. Влітку Директорія зробила невдалу військову спробу відбити Київ у білогвардійців. Сам Петлюра згодом назвав її Київською катастрофою.

У листопаді 1919 року українській владі довелося залишити і Кам’янець-Подільський, оскільки наступного дня до міста вступили поляки. Уряду УНР із Петлюрою за домовленістю з поляками дали притулок у Польщі. Залишки армії УНР роззброїли.

Навесні 1920 року Петлюра зробив останню спробу повернути українські землі під контроль Директорії. Він уклав непопулярний союз із президентом Польщі Пілсудським. Польська армія та УНР розгорнули спільну наступальну операцію та взяли Київ. Однак Червона армія змогла не тільки відбитися, але й розвинути контрнаступ на захід.

Петлюрі та уряду УНР знову довелося покинути Україну та осісти в Тарнові (Польща). З цього часу уряд УНР діяв на еміграції.

Радянсько-польська війна (1919−1921) затяглася. Полякам довелося відбиватися від совєтів. Їм удалося розбити Червону армію лише під Варшавою. Смертельного удару червоноармійцям завдала дивізія генерала УНР Марка Безручка.

1919 року згідно з Версальським мирним договором про закінчення Першої світової війни, українські землі були поділені між Польщею та УРСР.

Війна на території України завершилася остаточно із підписанням Ризького договору (1921) між Польщею та радянською Росією та УРСР. Територія України поділялася річкою Збруч. Галичина увійшла до складу Польщі. Уряд УНР не був допущений до переговорів.

Національно-визвольна війна закінчилася невдачею.

22 серпня 1992 р. сталася знакова подія для української державності. Президент УНР у вигнанні Микола Плавюк склав повноваження у Києві та передав першому незалежному президенту України Леоніду Кравчуку клейноди УНР і грамоту про правонаступництво: «Складаючи повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і затверджена 1 грудня 1991 року Українська держава і є правоприймальницею Української Народної Республіки…

Кравчук тоді заявив, що Україна веде свою державну біографію з часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави та УНР.

4. Деукраїнізація. Голодомор і Розстріляне відродження (1932−1937)

Голодомор та масові репресії не змогли знищити Україну. Наступне покоління все одно продовжило боротьбу за незалежність (Фото: НВ\Alina Zhylko)
Голодомор та масові репресії не змогли знищити Україну. Наступне покоління все одно продовжило боротьбу за незалежність / Фото: НВ\Alina Zhylko

Найдраматичніший епізод в українській сучасній історії за кількістю жертв і масштабом потрясінь.

Спочатку радянська влада в умовах нової економічної політики (НЕП), у 1920-ті сприяла розвитку української мови та культури. Партія мала намір у такий спосіб глибше вкорінити комуністичні гасла у свідомості українців. У промислових містах сміливіше заговорили українською.

Центром відродження української культури став Харків, де сконцентрувалося нове покоління творчої інтелігенції.

Вільна Академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) об'єднала Миколу Хвильового, Володимира Сосюру, Павла Тичину, Миколу Куліша, Петра Панча, Миколу Бажана та Юрія Яновського. Об'єднання розпочало літературну дискусію 1925−1928 рр., довівши необхідність національної, української літератури, орієнтованої на Європу, а не Росію.

Хвильовому належить авторство відомого гасла «Геть від Москви», яке через 100 років використав один із українських кандидатів на посаду президента. Тоді письменник так пояснював свою фразу: «Зовсім не тому, що ми нібито цю літературу не любимо, а тому, що ми органічно не можемо на ній виховуватися… російська література тяжіє над нами, як господар становища, який привчає нашу психіку до рабського наслідування. А мистецтво не може наслідувати, бо це була б його смерть».

На початку 1930-х більшовики почали активно гальмувати розгорнуту раніше політику українізації. На письменників, художників і професуру посипалися доноси та звинувачення у «буржуазному націоналізмі» та нібито участі у неіснуючій антирадянській організації Всеукраїнський центральний блок.

Багатьох представників ВАПЛІТЕ заарештували. Кульмінацією репресій стало 3 листопада 1937 року, коли рішенням НКВС у Ленінградській області в Сандармосі було розстріляно понад 1 тис. осіб, більшість — українська інтелігенція. У Харкові з 259 українських письменників, що друкувалися 1930 року, після 1938 року залишилося живими — 36.

Згодом ці репресії дістали назву Розстріляне відродження. Запропонував його літературознавець Юрій Лавриненко, використавши як назву збірки найкращих текстів поезії та прози 1920−1930-х рр.

Представники цієї культурної хвилі були талановитими бунтарями. Вони зуміли в радянській Україні створити за коротку історичну мить європейську літературу, театр та кіно. Дали поштовх наступним поколінням. Чого вартий лише жест основоположника українського футуризму Михайла Семенка. 1914 року, у день сторіччя від дня народження Тараса Шевченка, він виступив зі словами, що «від „Кобзаря“ пахне дьогтем та салом» і символічно його спалив.

Семенка розстріляли в 1937 році.

Навесні 1933 року Хвильовий з товаришем побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору. Кажуть, що він із цієї поїздки повернувся морально розбитим.

Передчуваючи наближення терору, після арешту приятеля, письменника Михайла Ялового на знак протесту проти репресій — 13 травня 1933 року Хвильовий застрелився. Сам письменник був переконаним комуністом і вірив у ідеали компартії. Вголос про долю Хвильового можна було говорити лише в незалежній Україні. У СРСР він був заборонений до останнього подиху Червоної імперії.

Інститут демографії та соціальних досліджень оцінив людські втрати під час Голодомору у 3,9 млн осіб. Торішнього серпня 1932 року Сталін запропонував закон про охорону держмайна, що передбачає розстріл із конфіскацією. Репресивний документ отримав народну назву закон про п’ять колосків, тому що винним міг бути будь-хто, хто взяв із колгоспного поля кілька колосків пшениці. За ним у СРСР засудили 150 тисяч людей.

Активне застосування караючого документа припало на 1932−33 рр.

У сільських жителів конфісковували будь-які продукти, якщо вони не виконували плани хлібозаготівлі. Конфіскація не вважалася сплатою боргу державі, а виконувала роль покарання. Натуральні штрафи нібито ставили сільських жителів в умови, щоб вони дістали заховане зерно, якого, природно, вони не мали. Конфіскації почалися з худоби, а закінчилися сухофруктами та іншими запасами з горищ.

Першим журналістом, хто розповів західній публіці про голод у радянській Україні, став англієць Малкольм Маггерідж. У газеті Manchester Guardian він описував побачені сцени страждання від масового голоду. Понад 50 років радянська влада заперечувала Голодомор. Лише 1987 року факт голоду 1932−33 роках було визнано. Сучасна Росія знову вирішила заперечити.

Ще один важливий іноземець у вивченні Голодомору — це американець Джеймс Мейс, який першим серед західних дослідників охарактеризував Великий голод 1932−1933 років в Україні як акт геноциду. В останні роки життя він викладав у Києво-Могилянській академії та жив на Троєщині.

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932−33 років геноцидом українського народу.

Незважаючи на непоправні втрати мільйонів життів, за кілька десятків років на історичну сцену виходить наступне покоління інтелігенції — дисиденти-шістдесятники. Серед них такі письменники та поети як Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський та інші.

Вони продовжили вести Україну до свободи та незалежності.

5. Путінська війна. Остання спроба знищити Україну (2022)

Російський диктатор Володимир Путін винайшов свою формулу вбивства українців
Російський диктатор Володимир Путін винайшов свою формулу вбивства українців "ракети" та "денацифікація" / Фото: НВ/Alina Zhylko

Понад 70 днів тому Володимир Путін розпочав війну проти України, яку назвав «спеціальна військова операція». Аргументи російського самодержця — це абсурд, розрахований на малоосвічених росіян. Путін говорив про те, що Україна має намір перша атакувати РФ або наводив, куди безглуздіші аргументи про наявність в уряді України «нацистів».

За його словами, Кремль «прагнутиме до демілітаризації та денацифікації України».

Насправді ж виявилося, що росіяни прагнуть стерти більше українських міст разом із жителями, а тих, хто вижив, — депортувати чи залякати населення звірствами та насильством.

У перші дні агресії росіяни прагнули вбити Володимира Зеленського, щоб обезголовити державу і поставити підконтрольного Москві керівника. Російський спецназ здійснив близько десяти спроб прориву в урядовий квартал у Києві.

Ідеологічні цілі війни Путіна проти України були опубліковані в російській державній агенції РІА Новини. У матеріалі розписали психозний план про бажання перепрошити свідомість українців — все в абсолютній відповідності до російських імперських традицій традиції останніх трьох століть.

Україна має втратити суверенітет і свою назву, а все населення бути перевихованим під контролем РФ. Усі українці мають піддатися ідеологічним репресіям, жорсткій цензурі у сфері культури та освіти.

Терміни «денацифікації» повинні продовжуватися не менше одного покоління.

Перші спроби «денацифікації» росіяни почали проводити на окупованих територіях. Для цього було створено фільтраційні табори, зокрема поблизу Маріуполя та в Докучаєвську, Донецької області. Зеленський порівняв їх із концентраційними таборами нацистів Другої світової.

Американський історик Тімоті Снайдер, фахівець з історії Східної Європи, назвав такі наміри Кремля російським керівництвом з геноциду.

«У цьому посібнику (програмної публікації в РІА „Новости — ред.“) зізнається, — пише Снайдер, — що в Україні немає значних проявів нацизму, як це розуміють в іншому світі. Натомість з’являється російське визначення „нацизму“: нацист — це українець, який відмовляється визнати себе росіянином».

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Діліться матеріалом




Радіо НВ
X