Місяць окупації і голоси з-під завалів: як живе Бородянка після російського вторгнення — репортаж НВ
НВ потрапило у Бородянку вранці 5 квітня. З моменту звільнення міста пройшло кілька днів. Тут ще можна натрапити на нерозірвану міну, будинки не обстежили сапери, а завали — не розібрали. Ніхто не знає, скільки під ними живцем похованих людей
Дорога з Києва до Бородянки лежить через Білогородку. Виїхати, як раніше — через Ірпінь, не можна. Міст через річку неподалік Демидова Збройні сили підірвали ще наприкінці лютого, щоб зупинити російські танки.
На виїзді зі столиці можна побачити перші спалені, розстріляні, кинуті автівки. Чим менше часу до точки призначення показує навігатор — тим більше таких машин обабіч дороги.
Доїхати до Ворзеля та Немішаєвого ще можна асфальтованою дорогою. За Немішаєвим, біля селища Пилиповичі, її вже перекрито. До Бородянки веде лише лісова стежка. Військові кажуть: «Бачили, як цим шляхом їдуть люди. Як повертаються — не бачили». Це може налякати тих, хто все ж вирішив ризикнути — перевірити дім і вивезти з Бородянки речі. Та насправді, автівці тут важко проїхати, тому, отримавши такий досвід, виїжджають люди вже через Макарів.
Бородянка від самих околиць зустрічає нас знищеними будинками. 26 лютого 2022 року росіяни обстріляли обійстя містечка, а згодом почали хаотично гатити по житлових будинках. Збройні сили України визволили Бородянку 1 квітня. Відтоді тут мало що змінилося — підбита техніка так і стоїть на вулицях, ненароком можна натрапити на нерозірвану міну, рятувальники не встигли обстежити будинки та розібрати завали.
На вулиці Центральній, при в'їзді у місто, помічаємо перший вщент зруйнований дім. Тут 32 роки живе подружжя Попових. Сергій працює в ліцеї, Світлана — вчителька математики. 19-річний син Олександр мешкає з ними.
24 лютого о 5-ій ранку росіяни випустили по Бородянці першу ракету. Тоді Сергій Попов заправив авто, щоб надалі була можливість виїхати з міста. 25 лютого родина перебралася у погріб, проте час від часу надвір вони ще виходили. 27−28 лютого в місто вже остаточно зайшли росіяни. «Нам сказали, що по мирних жителях не стріляють. Тому вся вулиця сиділа тут до останнього. 27 лютого вночі 11 артилерійських розрахунків тут загубилися. Кацапи не знали дороги. Вони ходили тут матюкалися, бо заблукали. Розвернулися тоді біля школи і пішли назад 28 лютого по цій вулиці 250 одиниць техніки пройшло — танки, Т72, БТРи. Ми рахували. Тоді ж вони почали хаотичну стрілянинину. Всіх нас тут поклали. Ми сиділи в погребі, вони кидали світлошумові гранати. Так, що в погребі стеля трусилася», — розповідає Сергій. За його словами, 28 лютого росіяни застрелили його сусіда, який пішов до них просити зупинити хаотичні обстріли.
Сусід Попових, Віктор, пригадує, що до 28 лютого люди ще виїжджали. Після того росіяни почали бомбити дев’ятиповерхівки у центрі міста, а згодом розмістили біля зруйнованих будівель свої блокпости. «Коли прийшли літаки, вертольоти, танки… Ми сиділи в підвалі. Зв’язок ще тоді був, люди писали: «Допоможіть, дев’ятиповерхівки попадали. Але ніхто не міг на вулицю вийти. Дорослі мужики всі. Ми сиділи і плакали», — розповів він.
Ніч на 1 березня подружжя Попових називає найстрашнішою. «Ми сиділи у погребі. Росіяни тоді ходили до гаража, хотіли відкрити. Я молився, щоб машина залишилася, щоб можна було втекти», — розповідає Сергій. Наступного дня в будинок, де жила родина, вистрілили з танка. Це сталося, коли подружжя намагалося винести з будинку речі і втекти. Один танк стояв на городі, за 20 метрів від погреба, де родина зазвичай ховалася, другий — за 10 метрів. «Найбільший цинізм у тому, що вони бачили, як ми, цивільні, рятуємо речі. Танк розвертає дуло і стріляє у нас. Ми живі залишилися, ми за це дякуємо Богу», — розповідає Світлана, проводячи екскурсію зруйнованим подвір'ям. «Благо, що промазав, по даху пішло. А так було б три трупи», — додає Сергій.
Перед тим, як зруйнувати дім, окупанти винесли звідти всі цінні речі. Самі вони жили на літній кухні подружжя. «У нас лишилася каструля супу, вони навіть прокислий суп з'їли. В літній кухні жили вони, чай собі там калатали, яйця смажили. Чиюсь сковорідку принесли, не наша сковорідка стоїть», — каже жінка. З погребу, вона чула розмови росіян — говорили про «заможність» господарів. «Коли вони серед ночі прийшли у двір, ми чули, що вони кажуть: «Ты посмотри, у них все дома кирпичные, почти в каждом доме есть ноутбук, еще и едят нутеллу, — пригадує жінка. І додає: «Для нас же це звичайні речі».
З будинку навпроти, де живе сусід подружжя, теж усе винесли. «Всю техніку вивезли, всі болгарки. Я будівельник, у мене на даху плити лежали. 22 листи. І навіть ті плити вивезли. Хата стоїть пуста», — розповів Віктор.
1 березня була остання ніч, яку подружжя Попових провело вдома. Після цього їм вдалося втекти на Західну Україну. Тепер родина повернулася перевірити дім, від якого нічого не залишилося. Але показує його подружжя таким, яким він залишився у їхній пам’яті: «Це наша ванна, а це — вітальня», — водить нас по будинку Сергій. «Внуки гуляли тут», — показує Світлана на пробиту стіну. В цей момент на очі жінки навертаються сльози. Вона, проте, швидко збирається і веде нас на задній двір. «Тут, — каже Світлана, — неподалік від місця, де стояв російський танк, зараз зійшли квіти. Природа робить своє. Це каже про те, що у нас абсолютно усе буде добре».
На прощання Сергій і Світлана, які приїхали у свій знищений росіянами будинок, потурбувалися про нас і вручили пакет з вирощеними у дворі яблуками. Вони пояснили, що домашні яблука — найсмачніші, і ними можна поділитися з військовими.
Вночі проти 1 березня росіяни почали бомбити дев’ятиповерхівки у центрі міста. У квартирах ще залишалися люди. Вони ховалися і у підвалах «панельок». Відтоді завали розібрати так і не вдалося. 3 березня група рятувальників ДСНС виїжджала в Бородянку, але росіяни її обстріляли. Заступник начальника ГУ ДСНС у Київській області Богдан Данилюк повідомив, що роботи із розбору завалів почнуться найближчим часом. «Спочатку перевіряють дороги, щоб ми могли заїхати, потім будинки, щодо яких є інформація, що там під завалами можуть бути люди. Там дуже багато вибухонебезпечних предметів. Потім починаємо працювати по розбору. Завтра, післязавтра — це ще невідомо», — сказав він.
За словами в. о. голови Бородянської селищної ради Георгія Єрка, ті люди, які перебували у підвалах, виявилися живцем похованими. Генпрокурорка Ірина Венедіктова попередньо заявила, що після російського вторгнення найгірша ситуація через жертви серед мирних жителів саме у Бородянці. Але оцінити ці жертви, поки завали не розібрані, неможливо.
Проте свідків бомбардувань багатоповерхівок у Бородянці залишилося чимало. Менше, ніж за 50 метрів від них розташований приватний сектор. На вулиці Шевченка живе Віталій Артеменко. Він з родиною пережив бомбардування вдома і бачив усе на власні очі. «На момент вибуху був у хаті з сином. Жінка сиділа в погребі. Яке тоді було число? Десь 27-ме, 28-ме. Я два днів ходив і не розумів, яке число, котра година. Бо контузило. Пригадую тільки, що годинник зупинився. Було 7 годин 47 хвилин. Вибухнув той перший будинок. Ми всі вже попадали. І буквально через кілька хвилин знов атака літака. І він розбомбив цей будинок, що поряд. Слава Богу, що ми вже впали. Над нами літали двері. вікна, скло. Ми лежали на землі», — каже чоловік. Йому важко пригадувати обставини тих днів.
Будинок, де Віталій мешкає з родиною, зроблений власноруч з бетону. «Тому він вистояв, а вікна всі повилітали прямо з рамами», — розповідає чоловік. У зруйнованій багатоповерхівці навпроти жила його донька. «Коли я вийшов, зразу глянув на дім дочки, вона жила на другому поверсі якраз тут. Напередодні вони виїхали на Західну Україну. Я наполіг. Це їх врятувало», — розповідає чоловік.
Він боїться думати про те, скільки під завалами загинуло людей, але стверджує, що чув їхні голоси. «У підвалі, в панельному будинку, як відомо, не можна ховатися. Там є люди, мертві люди. Ми чули голоси дітей. Горіло воно ще днів зо два. Окупанти усміхались тільки. Дивувалися. Як ми живі залишилися», — пригадує чоловік.
До будинку Артеменка росіяни прийшли з «обшуком» вже після бомбардувань.
«Перевернули весь будинок. Я стояв на вулиці під прицілом автомата, вже попрощався з життям», — згадує чоловік. За його словами, росіяни роздягли його сина — шукали татуювання. «В мене син в юності набив павука. Вони і його роздягли. «Что это? Что это?» — питали. Ну, обійшлося.
У мене в будинку 2 арбалети. Я одразу їх попередив. Вони спитали, чи є вогнепальна зброя. Я сказав, що немає. Арбалети вони не чіпали. Спитали тільки, для чого вони. Я сказав — щоб відганяти мародерів", — розповідає Віталій. Чоловік вважає, що йому пощастило, адже до будинку вдерлися росіяни, а не кадирівці, які розгорнули свій блокпост неподалік.
«Пощастило, що це були росіяни. Кадировці стояли тут поряд. Але вони, видно, сейф знайшли в ПриватБанку. Гупали з самого ранку. Тоді підігнали сюди техніку. Тут стояв кунг і вони туди гроші сумками носили. Після того я кадирівців вже не бачив», — пригадує чоловік.
Пережити пекло, за словами Віталія Артеменка, йому допомогло постійне документування переміщень окупантів — записи про них від самого початку вторгнення він вносив у зошит. Родина Артеменка також слухала радіо. «Я знав, що їм дають прочуханки. Я знав, що нас рятували „байрактари“. „Байрактари“ били — тоді ми засинали спокійно», — каже чоловік. Зараз він впорядковує подвір'я, прибирає у хаті і виносить сміття.
Сусід Артеменка — Віктор Тищенко, приїхав з дружиною Оленою Блащак забрати вцілілі речі. Де вони житимуть далі. Подружжя поки не знає. В їхньому будинку у Бородянці повалилася стеля, а вікна повиносило вибуховою хвилею. Подружжя залишалося у тут до 3-го березня. За день до цього, 2 березня, під час чергового авіанальоту загинув батько Віктора — теж Віктор Тищенко. Йому було 69 років. «2-го числа, якраз перед черговим авіанальотом, батько пішов до того будинку. 3-го числа його тут знайшли, — розповідає син загиблого.
Віктор знаходить на телефоні фотографію тіла загиблого, а потім веде нас до його могили. Батька він поховав самотужки на задньому дворі. На могилі поставили саморобний дерев’яний хрест. «Тут всі так робили», — каже Олена.
Поховавши батька, подружжя зібралося і пішло пішли у сусіднє селище Бабинці. «Це була дорога під обстрілами довжиною 10 кілометрів», — пригадує Олена Блащак. «Але в Бабинцях теж росіяни були. Потім пішли чечени. Ходили по хатах. Через Бабинці тільки 3 дні йшли колони техніки», — додає вона.
У цей момент повз нас проїжджає чоловік. Побачивши напис «преса», він зупиняється. Це — Генадій Бокатов. Він пережив авіаналіт, ховаючись у погребі поблизу дев’ятиповерхівок. «Там погріб 1,5 метра на 1,5 метра. І при нас бомбили той будинок. Це було фактично на наших очах», — каже Генадій.
У зруйнованому будинку жили його друзі — подружжя Бобровських. Марк — його однокласник, Галина — сімейна лікарка. Чоловік каже, що на момент бомбардування вони були вдома.
Попри те, що висотки ще не обстежили сапери, сюди вже повертаються люди. На наших очах вони спішать забрати речі з квартир у більш вцілілих під'їздах і виїхати у нове тимчасове помешкання. Їм ніколи говорити.
Одна з місцевих жительок виносить із квартири сумки. Вона все-таки вирішує зупинитися. Довго мовчить, просить показати журналістське посвідчення і каже: «Я приїхала подивитися на те, що вони наробили. Тиск піднявся. Був 200 на 130. Я хочу сказати одне. Хай їм не буде добра, хай вони горять у пеклі».
«Можна я скажу? Я хочу сказати…», — втручається Генадій Бокатов. «Щоб вони, суки, горіли в пеклі, щоб вони це пережили, щоб Путіна посадили на палю і показали на весь світ. Фашисти такого не робили, як ці „брати“. Це варвари. Кажуть, що не воюють з мирним населенням. А чого ви бомбите будинки? Це тварі. Вам влада наша не подобається? Ви зі своєю владою розберіться. Це так звані „брати“ наші. Вони прийшли нас визволяти. А хто вас сюди просив?» — чоловік зривається на крик.
Ми йдемо розбитою центральною вулицею далі, повз розстріляний пам’ятник Шевченку.
З першого погляду, може скластися враження, що в Бородянку потрохи повертається життя. Біля 2-ї школи у місті працює волонтерський штаб — там усім жителям роздають їжу і речі першої потреби. Вулицями ходять люди — попри комендантську годину, оголошену у звільнених населених пунктах Київської області.
Біля нас зупиняється Віра Поліщук показує в бік школи. «Там жили росіяни, були снайпери. Тут, на Шевченка, теж», каже вона. Віра поховала чоловіка 18 березня. Як більшість місцевих жителів, самотужки. «Ну, і що робити? Ми діда на тачку, мотузками зав’язали, повезли поховали. Я коли ходжу по місту, бачу багато могилок під будинками», — жінка каже зі сльозами на очах. Детально розповідати про це вона не готова.
Перше враження про повернення сюди життя виявляється передчасним.
Люди, які сюди повернулися — перевірили свої будинки, забрали речі і виїжджають з міста. Подекуди вони не розуміють, ні куди, ні на скільки. Є і ті, хто пережив тут бомбардування та окупацію, але хоче залишитися. Найбільше вони чекають на появу зв’язку, щоб подзвонити своїм рідним і дізнатися, чи вони живі. З моменту, коли зв’язок зник остаточно, у Бородянці зупинився час. Тут плутаються у датах і не знають, який зараз день.
У кожного, кого ми зустріли у Бородянці - хтось загинув — рідні, сусіди чи просто знайомі. Кожен може назвати ім'я. І не одне. Але навіть думати про те, скільки загалом загиблих внаслідок російського вторгнення тут може бути — не хоче ніхто. У відповідь на ці питання, місцеві довго мовчать. Вони знають, що число загиблих нам усім ще належить дізнатися, а їхні історії — розповісти усьому світу. Зараз же у Бородянці готові лише побажати росіянам пережити таке ж пекло, яке прийшло у їхній дім.
