Перу, Африка, Індія. П'ять історій від українців, які рік волонтерили в далеких куточках планети

18 грудня 2018, 12:53
384
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Ліза Мілевська

Учасники програми на рік вирушають в іншу країну

Індія, Південна Африка, Перу, Корея і Бурунді. Молоді українці розповідають, як цілий рік працювали волонтерами в різних країнах світу і з якими інсайтами повернулися додому.

Уявіть, що вас відвозять на інший континент: в далеку Африку або, наприклад, Південну Америку. Селять там в будинку у звичайній сім'ї в непримітному сільському будиночку і залишають так на цілий рік. Без грошей, можливостей їх заробити, але з компанією нових друзів з усього світу.

Так працює волонтерський проект Good News Corps. Молоді люди з усього світу віком до 30 років можуть вибрати будь-яку точку на карті, вирушити туди на рік, де разом з групою таких же відважних сміливців з інших країн будуть займатися волонтерством та створювати різні культурні проекти.

Волонтерство вчить молодих людей бути незалежними, не боятися труднощів, знаходити вихід зі складних ситуацій, допомагати іншим безкорисливо і вміти налагодити спільну мову з будь-ким, хто зустрінеться на шляху.

Щоб поділитися своїм досвідом і згадати найяскравіші історії з подорожей, учасники цієї програми провели в Києві фестиваль Global Youth Culture. Там презентували культури світу: пригощали ефіопською кавою і вірменським лавашем, показували п'єсу про пригоди українки в Африці і демонстрували традиційні костюми різних народів.

НВ записало історії п'яти молодих українців, які досліджували Південну Африку, Перу, Бурунді, Індію і Південну Корею. Всі вони повернулися назад з новою метою – розвивати і змінювати свою країну.


Катерина Черепніна, провела рік в Індії


Почалося все з того, що в одній молодіжній організації я познайомилася з хлопцями з Кореї і спостерігала, як вони тут вивчають Україну, українську кухню, мову. У мене з'явилася така ж мрія: захотілося теж стати волонтером і якось змінювати світ.

Я поїхала в Індію в 2013-му році, коли закінчила в Києві університет, і пробула там рік. Жила в місті Ченнай на півдні країни - в цьому місті зазвичай не так багато туристів, до них рідко приїжджають білі люди, тому ми були дивиною.

Чому Індія? Тоді я знала про неї мало. Ну і хотілося вибрати країну, де я реально могла б бути корисною.

Катерина Черепніна провела рік в місті Ченнай в Індії. Фото з архіву Катерини Черепніної

Коли за день до вильоту на ринку купувала дорожню сумку, продавщиця запитала мене, куди я їду. А потім каже: "Та ти що, у мене недавно туди знайомий поїхав, помер там! І ти помреш!". Ну, я почала переживати.

Все, що я до цього чула про Індію, кардинально відрізнялося від побаченого, коли я туди приїхала. Багато хто говорить, що це бідна, брудна країна, я теж їхала з такою думкою, що все буде погано, мені було страшно. Насправді, Індія - країна контрастів. Люди розумні, багато вчаться, в основному, на інженерів або медиків. Індуси часто їздять вчитися за кордон, але потім повертаються в свою країну.

Індія - величезна, тому в різних її частинах все різне - люди, клімат, манера одягатися.

Зі мною в Ченнаї була ще одна дівчинка з України, Світлана, також двоє волонтерів з Кореї. Взимку приїхало ще двоє з Таїланду. В цілому, по всій Індії в один набір було близько 80 волонтерів з різних країн.

Волонтери живуть при організації, яка їх приймає, за все, що вони там роблять, ніхто не платить, з собою валізу з грошима теж не можна було взяти - ми взяли не дуже багато, на зворотні квитки і на продовження візи, але гроші швидко закінчилися. Організація забезпечувала нам харчування тричі на день, іноді ми готували, жили з місцевими, нам періодично видавали й кишенькові гроші, але не так багато, щоб можна було купити все, що захочеться.

Ми, в основному, організовували для молодих культурні табори, допомагали місцевим носити питну воду, організовували різноманітні заходи.

Індія - велика і яскрава країна, повна контрастів. Фото з архіву Катерини Черпніної

Дуже багато працювали з дітьми і викладали їм англійську мову. В Індії - 22 офіційні мови і дуже багато неофіційних. Англійська - та мова, яка усіх об'єднує, але її мало хто знає. Ті, хто не має можливості вчитися, англійської не знають, знають лише місцеву, але часто не можуть спілкуватися нею з людьми з інших міст і регіонів своєї ж країни.

Не можу сказати, що добре знала англійську, коли їхала в Індію: так, вчила в школі, в університеті, але не ідеально. Було складно розмовляти, здавалося, що мене не зрозуміють. Але доводилося, адже ні російської, ні української ніхто не розумів. Потім я і дітям так говорила: якщо не виходить, це нічого - головне, пробуйте, намагайтеся.

Окремий досвід - коли живеш разом з людьми з різних країн, теж вивчаєш їх культуру і традиції. Я жила рік в країні, де немає нікого: ні друзів, ні батьків, ось, у мене була тільки одна Світлана.

Все це руйнує і твої власні стереотипи. Наприклад, у мене був чіткий стереотип, що потрібно їсти ложкою і виделкою, але ні, в Індії все їдять руками.

Коли повертаєшся, розумієш, що нарешті подолав багато. По приїзду я вступила на магістратуру. Тоді мені всі проблеми тут здавалися просто дрібницями. Не здав сесію? Кинув хлопець? Ой, це все взагалі таке маловажливе у порівнянні з Індією...

Мені хочеться міняти Україну, майбутні покоління. Я повернулася сюди і сповнена енергії. Цей рік волонтерства дав мені силу.


Денис Ткачук, 26 років, провів рік у Перу


До поїздки я працював в училищі майстром - викладачем автомеханіки, паралельно навчався в університеті.

До волонтерства я вже бував у Таїланді і Кореї, тому при виборі країни Азії відкинув відразу. В Африку теж не захотів - мені сказали, що вони весь рік їдять цю кашу, я передумав.

Ми багато знаємо про Бразилію через футбол, про Кубу через революцію, а про Перу - майже нічого. З атласу тільки пам'ятав Мачу-Пікчу. І тому я вибрав цю країну. Жив у столиці Лімі.

Денис Ткачук вибрав для волонтерства Перу, місто Ліма. Фото: з архіву Дениса Ткачука

Перед тим, як поїхати в Перу, я читав, що пишуть інші, знайшов блог однієї дівчини, яка жила там якийсь час. Вона писала, наприклад, що там дуже гостра їжа, особливо - перець ахі, у нас такого немає. Коли я приїхав, спробував цей перець, спочатку - так, здалося дуже гострим, а потім я зрозумів: він не просто гострий, у нього є і своєрідний, окремий смак. А вона, та жінка, вісім років там прожила і не зрозуміла цього.

Найпопулярніша страва в пляжних регіонах - сира риба з лимонним соком, севіче. Рис їдять практично з усім - як у нас хліб. У гірській місцевості їдять картоплю, але перед цим закопують її в землю, вона там завонюється. Взагалі в Перу купа видів картоплі, вона потрапила в Європу саме звідти. Ще в горах їдять морських свинок - вони там називаються куй.

У джунглях їдять мавп і взагалі все, що рухається. Ще - банани, але не такі, як у нас продають, а метрові. Один такий взяв у жінки на кухні, почав чистити, з мене всі сміялися, коли спробував його відкусити - виявилося, його потрібно готувати.

За рік волонтерства в Перу Денис Ткачук вивчив іспанську на рівні, якого вистачає для усного спілкування. Фото: з архіву Дениса Ткачука

За власною ініціативою вирішив поїхати в Серро-де-Паско - місто, в яке ніхто не проситься сам, зазвичай організатори лише відправляють туди за своїм рішенням. Воно розташоване на висоті 4 тис 380 м і там дуже складно перебувати непідготовленим людям. Зі мною відправили ще хлопця з Китаю - чотири або п'ять днів він хворів, я йому допомагав, ми сиділи з кисневими балонами. Навіть потім, коли вже звик, то все одно було важче, ніж зазвичай: щоб піднятися з першого на другий поверх, потрібно було подолати вісім крутих сходинок. Задишка була така, ніби я бігав на змаганнях. У цьому високогірному районі два тижні вчив дітей танцям, пізніше вже міг грати з ними в футбол - зовсім звик до клімату.

У Перу я вивчив розмовну іспанську. Нас відправляли на великий ринок, де ми повинні були отримувати для себе їжу. Голова цього ринку - друг нашої організації, тому безкоштовно давав продукти. Там, на ринку, була справжня жива школа спілкування: мені доводилося якось пояснювати все місцевим.

Повернувся в Україну зовсім недавно, у вересні цього року. Досі не завжди вдається пригадати потрібне слово рідною мовою і я заміняю його іспанським.


Ірина Замислова, 25 років, майже рік пробула в Південній Кореї


Я закінчила факультет корейської мови, тому хотіла поїхати в Південну Корею, щоб поліпшити мову. До цього я вже бувала там в мовному таборі, але того досвіду здалося недостатньо.

Вирушила туди в 2015 році. Як тільки ми приїхали, повинні були брати участь у великому міжнародному заході - спільному для всіх волонтерів. Тоді у мене з'явилася купа знайомих з усього світу.

Ірина Замислова поїхала в Корею, оскільки до цього вивчала корейську мову в Україні. Фото з архіву Ірини Замислової

Ми проводили мовні табори, розповідали про культуру та традиції. Виступали в університетах, будинках для людей похилого віку, придумували програму буквально за 2-3 дні.

Корея - розвинена країна, але там теж є чому навчитися. Мені подобається корейська культура за те, що вони дуже шанують свої традиції, дуже поважають старших. Навіть якщо різниця у віці всього рік, це вже привід для шанобливого звернення - у корейців у розмові 6 рівнів ввічливості. Батько в родині завжди заслуговує на повагу, яким би він не був, навіть якщо він - останній алкоголік.

Після Кореї я дуже довго відучувала себе кланятися людям - це теж показник поваги до співрозмовника.

Одного разу нам сказали, що ми їдемо в інше місто, а на скільки - не зрозуміло. Ми поїхали в тому, що було, погода була ще досить теплою в кінці осені. Але потім пішов сніг, виявилося, що нам нема чого одягти, щоб зігрітися.

Замислова об'їздила всю Корею і побачила, чим відрізняються різні її регіони. Фото з архіву Ірини Замислової

У тому місті нас поселили у бабусі, вона жила одна. І ця бабуся віддала нам абсолютно нові речі своєї дочки: мовляв, колись купила їх для неї, а та не захотіла забирати. Дівчаткам, які були зі мною, подарувала дві куртки, мені - штани і светр. Мені було дуже приємно і теж захотілося допомагати іншим так само просто, як вона.

Так, ми нічого не могли собі купити, але дуже багато отримали. Їхали, щоб віддавати: працювати, допомагати, а повернулися з тим, що багато чого віддали нам. Ми повернулися з величезним багажем і досвіду, і знань, і, наприклад, подарунків. Нам надарували купу всього: сувеніри, ласощі, одяг.

Я об'їздила всю Корею уздовж і поперек, була в різних районах, наслухалася, як говорять на діалектах. Тепер працюю перекладачем на приватних зустрічах і великих заходах. Думаю, своїх цілей я досягла.


Ліза Мілевська, 21 рік, провела десять місяців у Бурунді


Я вчилася в двох університетах і працювала офіціанткою в ресторані. Хотіла щось змінити в своєму житті, додати в неї якихось фарб, ну і відпочити, побачити світ. Вирішила поїхати в Африку.

Сказала, що згодна на будь-яку африканську країну. Спочатку мені пропонували Танзанію, було не дуже страшно, тому що ця країна більш-менш відома. Але потім сказали: "Ти їдеш в Бурунді!" Я відкрила гугл, подивилася, що це, і наступної ночі просто не могла заснути.

Ліза Мілевська виступала перед першими особами Бурунді. Фото з архіву Лізи Мілевської

У коментарях туристи писали, мовляв, ми туди більше ніколи не повернемося, не їдьте, там нічого немає. Нещодавно там була війна. [З 1993 до 2005 в Бурунді тривала громадянська війна, в основі якої - конфлікт між етнічними групами хуту і тутсі. У 2015-му в країні була спроба військового перевороту]. Я прочитала, що в економічному плані це одна з найбідніших країн світу. У мене було враження, що там немає ні їжі, ні води, купа хвороб: малярія, ебола, що буду спати на долівці.

Бурунді - східна Африка, країна входить в так звану East Africa Community. Крім Бурунді там ще Кенія, Танзанія, Руанда й Уганда. У них безвізовий режим, щось на зразок Євросоюзу по-африканськи.

Перед поїздкою я робила собі українську банківську карту і чоловік-консультант в банку запитав, куди я вирушаю. Сказала, що їду в Африку, і потім у розмові він зронив: "Якщо повернетеся...".

Люди, чуючи слово "Африка", зазвичай кажуть: так все зрозуміло, там голод, хвороби, бідність. Але так говорити не можна, якщо ви там не бували. У них є сенсорні телефони, електрика - дорога, але є. Ще мені пощастило, що я жила в районі з великим озером неподалік, тому з прісною водою теж не було проблем.

У кімнаті ми жили вшістьох: дві дівчинки з Кореї, одна з Таїланду, одна з Китаю, ну і я. Був душ, я ніколи не голодувала, хоч їли ми, звичайно, не те, що нам самим хотілося б. Це було одне й те саме: картопля, угалі [традиційне блюдо, зварене з кукурудзяної муки], боби, капуста. У Бурунді не надто жарко, градусів 25, десь як у нас в Україні влітку. Білих людей практично немає, але є індійці, китайці, деякі з них тримають у Бурунді бізнес. Ми не їздили громадським транспортом, завжди тільки автостопом, але я ніколи не пересувалася сама - тільки в супроводі африканців. Люди дружелюбно підвозили, навіть якщо це було їм не по дорозі.

Волонтери в Бурунді проводили дитячі табори і тренінги для дорослих. з Фото з архіву Лізи Мілевської

В основному, в цій країні розмовляють французькою, але багато хто добре знає англійську - думаю, навіть краще, ніж в Україні. Ось, наприклад, якщо зловиш машину, сядеш і заговориш англійською, в Україні є шанс, що тобі не зможуть відповісти.

Ми провели два дитячих табори, зібрали чотири сотні дітей. У місцевих сім'ях може бути по 10 дітей, батькам складно виховувати кожного. На заняттях діти зламали нам меблі - були неслухняні. З кожним окремо працювати не виходило, їх було занадто багато, але ми займалися орігамі, робили вироби, вчили мови, розучували пісні. Головна фішка цього волонтерського проекту - mind education, тобто, розвиток інтелекту, тому ми проводили різноманітні розвиваючі лекції.

Були й табори для студентів - все те ж саме, що і для дітей, але трохи на іншому рівні. Я їздила в центральну в'язницю Бурунді, щоб проводити тренінги. Там була група людей - близько 160 осіб, і кожен понеділок ми займалися, була ціла програма.

Ще я співаю, тому мене всюди запрошували виступити, робили афіші в соцмережах. Люди приходили, щоб подивитися, що це за біла дівчина приїхала для них співати - це викликало у місцевих шок. Співала місцевою мовою: писала для себе слова в транскрипції, вимова, звичайно, кульгала, бувало, я щось плутала, аудиторія сміялася. Виступала перед місцевим міністрами освіти, юстиції, молоді. Зустрічалася з прем'єр-міністром Бурунді.

Африканський дітей вчили англійської мови. Фото з архіву Лізи Мілевської

Їздила в Руанду [країна по сусідству з Бурунді, в 1994 році там стався геноцид в зв'язку все з тим же конфліктом між тутсі і хуту]. Колись вони з Бурунді були одним цілим, але в 1960-х розділилися на дві держави. [Незалежність Королівства Бурунді проголосили 1 липня 1962 року] Зараз це - небо і земля. У Бурунді не скрізь є дороги, будівлі - маленькі, є недобудовані будинки, в яких все одно живуть. У Руанді хороші дороги, інша архітектура.

Перед поїздкою [в Бурунді] робила обов'язкове щеплення від жовтої лихоманки. Пропонували й інші, але я відмовилася. Нічим не хворіла. Серед нас тільки одна дівчинка перехворіла на легку форму малярії.

Я повернулася з Бурунді десь місяць тому. Там пробула десять місяців. Почала цінувати дрібниці. Помітила, що у нас люди сумні й озлоблені, сірі. Випадково когось штовхнеш - відразу на тебе кидаються. У Бурунді люди дуже щасливі, хоча у них обстановка крутіша нашої. Там навіть не у всіх взуття є, багато ходять босоніж, і нічого.

Тут у нас все є, все, що нам потрібно. Нема на що скаржитися, от правда. Ми повинні зрозуміти це. Усвідомити нарешті, що в України - величезний потенціал для розвитку.


Роман Маховський, 23 роки, провів рік у Південно-Африканській Республіці


Я закінчив бакалаврат за спеціальністю Філологія англійської мови та міжнародні відносини. У мене з'явилася ідея поїхати куди-небудь волонтером - послухав історії друзів і знайомих, які вже їздили так.

Серед всіх африканських країн саме в ПАР найбільш поширена англійська. Оскільки моя спеціалізація пов'язана з цією мовою, після довгих роздумів я вирішив вирушати саме туди.

Начитався перед від'їздом, що ПАР - хоч розвинена, але одна з найнебезпечніших країн в Африці, де вбивають білих. Боявся, що мене теж уб'ють. Всі мене відмовляли.

Роман Маховський і місцеві діти в ПАР. Фото з архіву Романа Маховського

Їхав я в Йоганнесбург - найбільше місто на континенті. Думав, зараз приїду, мене поселять в невеликий будиночок в чотири поверхи, буде простенька кімнатка, але з умовами. Їхали з аеропорту, навколо світло, висотки, красиво. А потім виїхали за місто, а там темно, ферма якась, мене приводять в бунгало: бетонні стіни, солом'яний дах, павутиння всюди, купа комарів навколо і немає антимоскітної сітки, мене зустрічають четверо сусідів - двоє з Африки і двоє з Азії. Там я мав провести найближчий рік.

Зі мною жили 18 осіб з різних країн, але з України - я один. Всі з різною ментальністю і поглядами на життя. Багато було моментів, коли я з ними лаявся, але доводилося переступати через себе, адже ми жили на одній території і робили одну справу.

Прості південноафриканці їдять білу кукурудзяну кашу - пап, і курку, за електроенергію не платять, якщо живуть в простих бунгало.

Пам'ятаю, як я поїхав у Кейптаун без копійки в кишені - дуже хотів подивитися це місто. Туди від Йоганнесбурга на машині 15 годин. З двома дівчатами-волонтерами поїхали автостопом. Це таке цікаве відчуття: ти вільний від усього. Адже зазвичай, коли їдеш у відпустку, то багато плануєш, думаєш, так, це купимо, це не купимо, а тут грошей немає - нема про що переживати. Нас підібрала жінка, з якою ми проїхали майже всю відстань, вона багато розпитувала, для неї було дивиною те, що ми ось так подорожуємо.

Волонтери в ПАР. Фото з архіву Романа Маховського

У Кейптауні дуже хотів піднятися на Столову гору - її висота 1086 м, а верхівка плоска, як стіл. Коли підійшли до неї, з'явилася купа сумнівів. На те, щоб піднятися популярним шляхом, у нас не вистачало часу - а мені було прикро, що я побуваю біля гори і не піднімусь на неї. Був і інший шлях, більш короткий, і, як виявилося, дуже небезпечний - ним користуються хіба що місцеві. Ми ж про це дізналися, тільки коли пройшли по цих скелях півдороги, а повертатися вниз було занадто небезпечно. По дорозі зустріли чоловіка, який заспокоїв, сказав, все нормально, йдіть, це не так страшно.

Ми піднялися і це було прекрасно. Якраз спостерігали захід сонця, а Кейптаун - як на долоні. Ця подорож на Столову гору дуже зблизила нас трьох.

Якщо говорити метафорично, все моє життя - ця гора. Бувають різні ситуації, на шляху будуть зустрічатися різні люди, головне - не здаватися.

Головне

Події

Вчора, 15:58

article_img
"Наповал всіх!". У Волинській області священик УПЦ МП вночі стріляв у односельців – ЗМІ
Країни

Вчора, 18:42

article_img
До парламенту Великої Британії внесуть пропозицію щодо повторного референдуму стосовно Brexit
Євробачення

Вчора, 22:37

article_img
Стало відомо, хто представлятиме Україну на Євробаченні 2019

Вибір редакції

Країни

Вчора, 08:18

article_img
Шестеро британців розповіли, чому змінили свою думку про вихід із ЄС після референдуму
Політика

Вчора, 14:19

article_img
Кравчук зізнався, чому не став радянським дисидентом
Авто

Вчора, 07:02

article_img
Я з лісу вийшов. Тест-драйв Renault Duster

ТОП 3

Політика

22 лютого, 08:06

article_img
Справжнє обличчя містера Зе. Погляди, зв'язки та наміри Володимира Зеленського
25654
Політика

Вчора, 20:24

article_img
Кравчук: "Це сором і ганьба, що немає президентської пенсії"
14022
Події

22 лютого, 09:45

article_img
У Києві жорстоко побили відомого догхантера Святогора - фото
11584