Як ми гнали ворогів з нашої Харківщини. Історія тероборонівця «Архітектора» та його мінометників — репортаж НВ
Мінометники з групи Архітектора (Фото:НВ)
У блискучій військовій спецоперації по звільненню Харківщині були задіяні десятки підрозділів. За артилерією і важкою технікою йшла піхота, зокрема і бригади ТРО, які давно активно використовують у боях. Кістяк таких підрозділів становлять вчорашні підприємці, айтівці, офісні працівники чи волонтери. За кожною і кожним тероборонівцем стоїть своя історія, яка вартує того, аби бути розказаною.
Цивільний позашляховик упевнено проходить польовими дорогами. На мобільних телефонах увімкнувся роумінг. Бійці Адвокат і Макс везуть нас до прикордонного населеного пункту у Харківській області. Коли їхня машина заїжджає у чергове село, місцеві дітлахи вибігають із дворів до дороги і радісно махають військовим. Ми їдемо познайомитися з мінометним підрозділом, яким керує айтівець. Дорогою Макс пригадує, як складно було забезпечувати логістику та зв’язок для підрозділів, які швидко йшли у наступ на Харківщині на початку вересня. Прибувши на місце, бійці нагадують нам про обережність. Ця місцевість ще десять днів тому була окупована.
Боєць Олександр із позивним Архітектор каже, що він інтроверт. Попри любов до тиші і самотності, зараз служить командиром мінометного розрахунку у 123-му батальйоні 113-ї бригади ТРО. До того, як потрапити у військо, він понад 20 років працював в ІТ-сфері.
У командира-інтроверта в підпорядкуванні четверо людей, які так само вперше потрапили до лав української армії після 24 лютого. Трохи ображаються, що бійців тероборони часто сприймають лише як тих, хто стоїть на блокпостах і перевіряє багажники. Із початку повномасштабного вторгнення ці мінометники майже весь час на передовій і знають, що таке важкі бої і втрати побратимів. Разом з іншими бригадами ЗСУ на початку вересня Олександр і його товариші брали участь у наступі на Харківщині, прикривали піхоту. Нині вони стоять поблизу російського кордону.
«Стріляю, тому що вимушений. Не тому що я хочу, медалька якась, звання…»
«Я пішов до війська, бо вважаю, що тут від мене користі більше. 24 лютого відправив дітей і записався у тероборону. У військоматі сказали, що є тільки позиція командира мінометного взводу», — каже Олександр. Нині цей мінометний розрахунок називають групою Архітектора. Тут панує демократія і ухвалюють лише ті рішення, які більшість вважає доречними. Крім того кожен вміє заряджати і наводити на ціль, аби всі могли одне одного замінити у разі необхідності.
«Мій підрозділ сформувався, коли ми стояли на Харківському авіазаводі, між собою називаєм це місце „Сталінград“. Там до нас прийшли і запитали: хто буде мінометниками. Кілька людей підняли руки. На заводі був фахівець із артилерії, який спершу розповів нам, як чистити міни. З цього почалась наша кар'єра мінометників», — згадує Олександр.
Уже на позиціях у Коробочкиному (населений пункт у Харківській області — авт.) боєць із 92-ї бригади приїхав і навчив користуватися бусоллю (геодезичний прилад для точнішої роботи по цілях — авт.), а далі хлопці вже самі освоювали озброєння. Згодом, десь кілька місяців по тому, Олександр поїхав на навчання до Львова в Академію Сухопутних військ.
«Архітектор сказав: з автоматів ми їх не дістанемо, а з мінометів — дуже навіть так»
Міномет — неточне озброєння. Олександр каже: якщо є можливість — перевіряємо результати роботи за допомогою «пташки» (так військові називають невеликі безпілотні дрони — авт.). «Якщо це ніч, туман — складно. Усі живі, здорові — ворога відбито — і слава Богу. Ось і весь результат. А яка в ньому наша частка? Якась є».
«Пишатися тим, що когось вбив, у когось влучив… Це не дуже доречно для людини. Стріляю, тому що вимушений. Не тому що я хочу, медалька якась, звання чи щось таке. Я не військовий, правда. Але вимушений стріляти, бо вороги напали на мою країну, мої діти вимушені були поїхати, а моє місто руйнують».
Тут у невеличкому селі на Харківщині поблизу російського кордону бійці опікуються місцевими. Рекомендують не скупчуватися, а під час обстрілів ховатися у погреби. Навіть радять виїжджати, адже невідомо наскільки на «тій стороні» серйозні плани щодо цієї території. Військові кажуть: ми хочемо, щоб усі вижили. Це головне. «Ми тут, в армії, щоб вижило мирне населення. Це єдине, для чого ми взялись за зброю. Боронити свою землю і своїх людей».
«За чотири чи п’ять днів ми проїхали близько 200 кілометрів»
Один із бійців мінометного розрахунку Андрій каже що наступ на Харківщині у вересні забезпечили великі брати-артилеристи. На його думку спрацював тактичний розрахунок: «ми імітували наступ, кидали сили „в лоб“, а інші хлопці заходили з флангів і вони (росіяни — авт.) цього не очікували. І коли наші зайшли з боків, ті почали тікати. У росіян була міцна оборонна лінія, коли вони втратили її, їм не було за що зачепитися».
Пережити наступ на Харківщині, зі слів бійців, було легше, ніж у перші дні повномасштабної війни. Тоді вони спали по 3−4 години, мали проблеми з їжею і була якась невідомість і страх. Зараз легше воювати.
Піхота, яку прикривали ці мінометники, розповідає, що за 4 чи 5 днів їхні підрозділи проїхали близько двохсот кілометрів по селах Харківщини. Десь зачистку робили, знімали російські прапори, часто знаходили склади з боєприпасами, зокрема чимало цінного — у Великому Бурлуку. У розмову втручається тероборонівець Макс, який привіз нас на ці позиції. Каже: «У Великих Хуторах, десь о 4-й ранку на кількох шкільних автобусах росіяни втекли, а ми десь об 11-й ранку зайшли, просто по слідах. І так майже по всіх населених пунктах. Часто військові йшли полями, польовими дорогами і якби почалися проливні дощі, піхота б не пройшла, наступ би захлинувся», — додає він, міркуючи про військовий фарт.
Контрнаступ на Слобожанщині, відомий як «Балаклійський прорив», розпочався 6 вересня. Операція тривала у кілька етапів. До участі було залучено танкові, десантно-штурмові бригади, механізовані підрозділи, а також бригати ТРО. За оцінками інституту вивчення війни, українські сили звільнили приблизно 2500 км² під час Харківського прориву.
Якось поміж іншим боєць Андрій, каже, що головне на Харківщині було насправді утримати первинні позиції української армії. Наприкінці літа росіяни пробували наступати, в районі Коробочкиного, Садів, у бік Леб’яжего, але ЗСУ встояли. Робити ж нині якісь прогнози щодо майбутнього, військові відмовляються, адже на фронті події дуже швидко змінюються.
«Заходимо у село — люди виходять, з жовто-блакитними прапорами зустрічають»
Ще один боєць із «групи Архітектора», Віктор, теж родом із Харкова. Він зізнається, що на війну очікував, хоча в армію не хотілося взагалі, зокрема через потенційні умови, адже пам’ятав як служив у 90-х. «Сказати, що зараз щось змінилося дуже в армії (у підходах до командування на середніх і нижчих щаблях. — авт.) — то ні, але я йшов захищати свою Батьківщину. І це не романтика», — ділиться він особистими враженнями.
Окремо від усіх курять ще двоє бійців мінометного розрахунку. Один з них представляється як Криворожанин. Місяць після повномасштабного вторгнення був стрільцем, доки не підняли документи і не дізналися, що був мінометником. Тут більшість харківські, а він з іншої області. Спершу, каже, всі думали, що чоловік пішов служити заради грошей. Розповідаючи про наступ на Харківщині, каже: «Найбільше на марші сподобалося, що заходимо у село — люди виходять, з жовто-блакитними прапорами зустрічають, із хлібом. У мене просто душа щеміла». Згадує, а голос у самого стає тихішим, на очах виступають сльози, які він намагається приховати.
Значна частина Харківської області близько півроку була під окупацією. Станом на 3 жовтня президент повідомив, що у Харківській області ЗСУ звільнили понад 450 населених пунктів, але операція триває.
