«Важко бачити відразу вісім поранених дітей». Анестезіолог із Костянтинівки розповідає НВ, із чим стикаються лікарі на Донбасі

13 серпня, 11:54
Ексклюзив НВ
Одного з поранених на Донбасі лікарі стабілізують у медичному потязі, аби вивезти у більш безпечне місце (Фото:Андрій Овод)

Одного з поранених на Донбасі лікарі стабілізують у медичному потязі, аби вивезти у більш безпечне місце (Фото:Андрій Овод)

Про дорослих і малих цивільних мешканців Донецької області, які опинились на операційному столі, НВ розповів працюючий у регіоні Максим Жаріков, представник Лікарів без кордонів

Вже багато днів поспіль влада Донецької області закликає цивільних мешканців залишити регіон, який постійно потерпає від обстрілів з боку росіян, та став ареною найжорстокіших боїв повномасштабної війни.

Відео дня

Але багато місцевих все ще залишаються тут, сподіваючись чи то на припинення обстрілів, чи то на військових ЗСУ, чи то на чудо.

За останній тиждень на Донбасі різко збільшилась кількість поранених цивільних. Про це достеменно знають медики, які тут працюють.

Міжнародна організація Лікарі без кордонів (ЛБК) надіслала на Донеччину вісім машин швидкої допомоги, які перевозять пацієнтів із лікарень поблизу лінії фронту у більш безпечні місця. Також медики ЛБК допомагають районній лікарні у донецькій Костянтинівці надавати допомогу пораненим і проводити операції.

НВ поспілкувався із 26-річним Максимом Жаріковим, харківським лікарем-анестезіологом, який зараз працює у Костянтинівці, — про те, з чим щоденно стикаються лікарі на сході, які поранення і травми дістають цивільні і що найбільше вражає медиків.

Анестезіолог Максим Жаріков у костянтинівській лікарні допомагає рятувати поранених цивільних (Фото: DR)
Анестезіолог Максим Жаріков у костянтинівській лікарні допомагає рятувати поранених цивільних / Фото: DR

Розповідь лікаря НВ подає від першої особи.

Ми бачимо, як страждають цивільні

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був вдома у Харкові, спав собі. Раптом почув вибухи. Мабуть вперше в житті я почув їх так багато поспіль. Не хотілося вірити, що вибухи пов’язані зі зброєю та артилерією.

Морально я був готовим до того, що війна скоро буде: машина була заправлена, речі - складеними вже декілька тижнів. Але усе одно я не їхав із міста відносно довго, поки у декількох сотнях метрів від мого будинку не впала велика бомба. Через родину і через собаку вирішив, що час залишити місто. Ми поїхали з родиною з Харкова, спочатку жили з родичами в селі у центрі України. Потім переїхали в Дніпро, де я власне і знайшов Лікарів без кордонів.

На схід я потрапив спочатку у якості перекладача [для Лікарів без кордонів]. У мене не ідеальна, але доволі непогана англійська з медичним ухилом, що дуже важливо для медичної організації.

Лікарі без кордонів давно працюють у країнах, де йдуть якісь збройні конфлікти і війни. Але в Україні війна починалася взагалі нестандартно: ніхто не був готовим до того, що буде буквально завтра і зрозуміти медичні потреби спочатку було дуже важко.

Починали переважно із гуманітарної допомоги — медикаментами та обладнанням, тренінгами і врешті-решт знайшли місця, де потрібні руки Лікарів без кордонів. Вже тоді мене запросили як анестезіолога допомагати іноземній хірургічній команді в операційній у місті Костянтинівка Донецької області. Оскільки місцеве населення поступово виїжджає, з’являються прогалини в можливостях покрити медичні потреби.

Десь з травня у нас почали працювати машини екстреної медичної допомоги. Основна потреба, яку ми побачили — і це те, про що нас просила місцева влада, — перевезення людей із лікарень, близьких до лінії фронту, із дуже небезпечних місць, до хоча б трохи віддалених від боїв лікарень, де безпечніше знаходитися і де є більше лікарів, більше обладнання і більше часу на лікування цих людей. З травня ця система запрацювала і працює досі.

З початку травня на швидких ми перевезли понад 400 пацієнтів і переважна більшість з них — це поранення, пошкодження внаслідок бойових дій.

Кілька днів тому був обстріл міста Торецьк. Там розбили зупинку громадського транспорту: 8 загиблих, четверо поранених, з них троє дітей. Державна служба з надзвичайних ситуацій і якісь організації привезли їх у Костянтинівку, у лікарню, де ми працюємо. Ми допомагаємо цій лікарні не тільки з операційною, але і з невідкладною медичною допомогою. Одна з пацієнток — 15-річна дівчинка, яка внаслідок вибухів отримала значні пошкодження майже всього тіла. Вона у дуже важкому стані, весь день і всю ніч лікарі у Костянтинівці намагалися хоча б трошки її стабілізувати. Зараз наша швидка везе її у Дніпро, у дитячу обласну лікарню. Вона все ще дуже важка, але усі розуміють, що у порівнянні із Костянтинівкою обласна лікарня Дніпра має більші можливості надання допомоги із значно більшими шансами одужати. Таких пацієнтів у нас багато.

Десь третина пацієнтів — це соціальне перевезення: люди похилого віку або з інвалідністю, яким потрібна не так термінова медична допомога, як потрапити у більш безпечне місце. Дорога у безпечні області України доволі тривала. Людина, яка декілька років не виходила з дому, була прикута до ліжка, звісно, не може бути впевненою, що витримає навіть 3−5 годин дороги. Тому ми допомагаємо із цими перевезеннями.

Але переважна частина пацієнтів — цивільні, які були поранені внаслідок бойових дій. Ці поранення абсолютно різного формату: від маленьких ушкоджень і психологічних травм до супер складних уражень усіх частин тіла.

Медична система навіть в Донецькій області доволі добре працює. Майже в усіх лікарнях залишилися лікарі, які готові надавати допомогу, навіть якщо це один хірург на всю лікарню. У Костянтинівці у нас є своя хірургічна команда, яка допомагає місцевим лікарям проводити операції як хірургічного профілю, так і травматологічного.

Вчора, наприклад, була жінка з відкритою черепно-мозковою травмою. Бувають пацієнти із переламами кісток ніг, стегнових, гомілкових. Багато уражень черевної порожнини, грудної клітки, — це потребує швидкої оперативної маніпуляції з виділенням уламків та зупинки кровотечі.

В останній тиждень значно збільшилася кількість поранених, які надходять як в лікарню, де ми працюємо, так і в лікарні, які просять нашої допомоги із перевезенням пацієнтів.

Найбільш морально важким був випадок із обстрілом Часового Яру, десь у середині червня. Це не той випадок, коли влучило у будинок, а тоді, коли обстріляли берег місцевої водойми. Там було багато відпочиваючих людей, які плавали і от вони потрапили під обстріл, 13 людей дістали поранення. 8 з них потрапили до нас в лікарню в Костянтинівку. Усі 8 — діти і підлітки віком від 6 до 18 років. На щастя, у них були не дуже складні поранення, хоча дехто мав зламані стегнові кістки і інші переломи. Ці 8-ро дітей впродовж кількох місяців відновляться, у них усе загоїться. Але морально важко бачити одразу стільки поранених дітей, які мали жити спокійним життям і ніколи такого не відчувати. Є розуміння, що цих дітей ми могли ніколи більше не побачити живими.

Один із найбільш складних випадків — це був чоловік, якого ми оперували: йому довелося ампутувати обидві ноги, і в результаті він не вижив. У нього була величезна крововтрата, поранення, які він дістав під час обстрілу, були несумісними із життям, і те, що він витримав навіть кілька годин, — це диво. Насправді він такий не єдиний.

Переважно вибухові травми викликають або відразу летальне ураження, або велике пошкодження внутрішніх органів. Якщо людина здорова, вона ще може вижити, а от люди похилого віку, з хронічними травмами таких поранень не витримують.

Ушкодження від вибухів чи вибухової хвилі — це коли людину вдаряє вібрацією, вона від того падає, ще раз вдаряється. Є це поранення від уламків і осколків, які розлітаються. Вони, по-перше, гарячі і викликають опіки. По-друге, вони дуже швидко летять і дуже швидко входять в органи. У таких випадках усе залежить ще від розмірів. Якщо уламок розміром у кулак, тоді це приводить до смерті, а якщо це дрібні часточки, то вони викликають множинні глибокі рани.

Попри те, що є міжнародне гуманітарне право, яке забороняє використовувати деякі види озброєнь, особливо проти цивільних, ми бачимо, що їх використовують.

Десь в глибині душі мені теж страшно, але свідомість каже, що є користь від моєї роботи. Плюс в мене вже є якийсь досвід життя в умовах бойових дій. Ми знаходимося відносно в тилу, поки фронт в декількох десятках кілометрів від тих місць, де ми працюємо. Це звісно хибне, але усе ж таки ось таке відчуття безпеки. А от наші швидкі працюють ближче до лінії фронту і місць значно гарячіших.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X