НВ публікує щоденник про перші 100 діб повномасштабного вторгнення Росії розвідника Збройних сил України та його дружини, які фіксували плин подій і настроїв на передовій і в тилу відповідно. Усі матеріали – фото, відео та аудіо з передових позицій під Києвом та на Донбасі - у вільному доступі з’являються вперше. Ім’я розвідника та його дружини, назви більшості локацій та справжні позивні бійців ми не розкриваємо з міркувань безпеки. Аудіозаписи, які можна почути у деяких розділах, зробив сам автор щоденника безпосередньо на позиціях. Цей проєкт присвячений воєнним розвідникам, які відзначають професійне свято 7 вересня, і іншим українцям, які захищають країну не тільки на передовій, але й у тилу.
НВ публікує щоденник про перші 100 діб повномасштабного вторгнення Росії розвідника Збройних сил України та його дружини, які фіксували плин подій і настроїв на передовій і в тилу відповідно. Усі матеріали – фото, відео та аудіо з передових позицій під Києвом та на Донбасі - у вільному доступі з’являються вперше. Ім’я розвідника та його дружини, назви більшості локацій та справжні позивні бійців ми не розкриваємо з міркувань безпеки. Аудіозаписи, які можна почути у деяких розділах, зробив сам автор щоденника безпосередньо на позиціях. Цей проєкт присвячений воєнним розвідникам та іншим українцям, які захищають країну не тільки на передовій, але й у тилу.
Пролог
Спочатку це були записки на телефоні. Калейдоскоп подій, що почалися 24 лютого 2022 року, був настільки яскравим та різнобарвним, що хотілось зафіксувати це все — і для історії, і щоб самому не загубитись у шаленому водограї життя.
Також, дещо згодом, виникли асоціації з подіями, описаними в книзі Валентина Сім'янцева «Чорні запорожці», що мали місце фактично 100 років тому з полком Чорних запорожців, військовим формуванням УНР. Паралелей напрошувалося багато. І те, як ми з боями пройшли пів України, з-під Києва на північ Сумщини, потім на північ Харківщини, зрештою на Донбас...
І те, як і сто років тому наші прадіди-козаки, а тепер і ми, били кацапів, і били гарно. І навіть те, що тактика «завалити ворога живою силою», як була у кацапів століття тому, так і залишилася зараз. Записки вийшли лаконічні та сухі — часу й енергії писати більше не було. Тож згодом я трохи розбавив їх спогадами.
Також я попросив свою дружину додати від себе те, що пройшло повз мене, змалювати паралельне життя дружини солдата в тилу, та прикрасити мої неоковирні звороти. Тож структура цієї оповіді має частини На фронті, які змальовують мої враження та спостереження, та В тилу за авторством мого серденька. Наслідуючи Доржа Бату, книги якого мені полюбилися, текст приправив посиланнями на релевантне відео, зняте під час наших розвідок та артилерійських коригувань, а також фото. Наша боротьба триває, тож усі матеріали я відфільтрував, щоб нічого зайвого не могло бути використано ворогом, імена та позивні змінив, географічні назви міст та сіл прибрав чи змінив.
Повну версію, з десятками повних відео боїв, іменами побратимів та прив'язкою до географічних назв будемо поширювати після нашої перемоги. Усі збіги, підозрілі моменти та неполіткоректні зауваги є творчим вимислом та авторською фантазією!)
Спочатку це були записки на телефоні. Калейдоскоп подій, що почалися 24 лютого 2022 року, був настільки яскравим та різнобарвним, що хотілось зафіксувати це все — і для історії, і щоб самому не загубитись у шаленому водограї життя. Також, дещо згодом, виникли асоціації з подіями, описаними в книзі Валентина Сім'янцева «Чорні запорожці», що мали місце фактично 100 років тому з полком Чорних запорожців, військовим формуванням УНР. Паралелей напрошувалося багато. І те, як ми з боями пройшли пів України, з-під Києва на північ Сумщини, потім на північ Харківщини, зрештою на Донбас... І те, як і сто років тому наші прадіди-козаки, а тепер і ми, били кацапів, і били гарно. І навіть те, що тактика «завалити ворога живою силою», як була у кацапів століття тому, так і залишилася зараз. Записки вийшли лаконічні та сухі — часу й енергії писати більше не було. Тож згодом я трохи розбавив їх спогадами. Також я попросив свою дружину додати від себе те, що пройшло повз мене, змалювати паралельне життя дружини солдата в тилу, та прикрасити мої неоковирні звороти. Тож структура цієї оповіді має частини На фронті, які змальовують мої враження та спостереження, та В тилу за авторством мого серденька. Наслідуючи Доржа Бату, книги якого мені полюбилися, текст приправив посиланнями на релевантне відео, зняте під час наших розвідок та артилерійських коригувань, а також фото. Наша боротьба триває, тож усі матеріали я відфільтрував, щоб нічого зайвого не могло бути використано ворогом, імена та позивні змінив, географічні назви міст та сіл прибрав чи змінив. Повну версію, з десятками повних відео боїв, іменами побратимів та прив'язкою до географічних назв будемо поширювати після нашої перемоги. Усі збіги, підозрілі моменти та неполіткоректні зауваги є творчим вимислом та авторською фантазією!)
НА ФРОНТІ
Напередодні вторгнення ми з друзями готувалися. Мали план координації, що робимо якщо зникне зв’язок, мали вже давно підписані контракти резервістів з частиною, план евакуації сімей на Західну Україну... Я вивіз дружину з малим до родичів на Франківщину ще у січні, умовив свою ексдружину з дітьми виїхати на Західну Україну. За кілька днів до... Купив 4 каністри бензину... Спакував рюкзак… Підкупив патронів під свій 308-й... Напередодні, 23-го лютого, пішли з друзями в лазню, поспілкувалися, вчергове обговорили що і як будемо робити. Проте, як показав наступний ранок, усього не передбачиш... Хоча підготовка — і психологічна і фактична — стала в нагоді... Виживуть тільки параноїки) і це лише частково жарт...
У ТИЛУ →
Що буде війна ми очікували, але не хотіли вірити в те, що вона буде в такому контексті. Після відводу російських військ від кордону у березні 21-го року хотілось сподіватись, що цей раз може теж минутись, або що війна буде десь там, далеко, не тут. Думка про те, що варто переміщатись з Києва в сторону Західної України вперше з'явилась на Різдвяні свята, коли гостювали у моїх батьків на Франківщині. Вже тоді подумалось, може вже тут і залишатись. Проте ще на пару тижнів повернулись пожити звичним життям “до війни”: готувати сніданок на своїй кухні і заварювати каву в новій кавоварці, возити сина в садок, ходити на роботу, купляти продукти по дорозі додому, палити ввечері камін і засинати в обіймах чоловіка на жахливо твердих матрасах, які він вважає цілющими для спини.
В кінці січня з черговим загостренням новин я з малим зібрали валізу і махнули поїздом до моїх батьків. Мені робота дозволяє працювати дистанційно. Чоловік лишився в Києві, він резервіст і його могли призвати в будь-який момент, та й по роботі йому було зручніше знаходитись на місці. Не хотілось жити окремо, але страх за безпеку дитини був сильнішим. Чоловік навідував нас щотижня на вихідних... Ми знову палили камін вже у домі моїх батьків і ходили гуляти понад гірською річкою. Декілька тижнів було відносне затишшя і з’явилось відчуття, що ми дарма так зірвались, але все ж про всяк випадок купили декілька каністр бензину та генератор, базові продукти і ліки. 21-го лютого проводжали чоловіка на поїзд на Київ, а наступний раз ми побачимось аж у червні...
Згорнути ↑
24.02.2022
НА ФРОНТІ
24 лютого серед ночі мене розбудив дзвінок Моісея.
— Вставай, війна почалася. Як на зло, я в селі. Зараз буду збиратися. — Ясно. Блін. Давай, я зараз продеру очі, зв'яжемося. Відкриваю новини на телефоні, читаю про обстріли. Іду робити сніданок
По ходу намагаюсь зібратися докупи, мозок ще спить і відмовляється приймати нову реальність. Хоча чому нову? За вікном світає, тихо, кава гаряча…Бабах! Падаю на підлогу. Отепер реальність таки нова…
Спостерігати розриви крилатих ракет на відстані десь в 1,5 км, лежачи на підлозі у власній хаті (у мене вікна в підлогу), було моторошно. Розташування Нацгвардійців поруч зазнало ракетного удару — і це було яскраво.
Потім став гуляти зв'язок.
Куди їхати? Самому чи з друзями за планом? Моісей в селі під Києвом. Лезо з Сірком зайнялися вивезенням сімей (дотягнули таки до останнього, жінки впиралися...). Ми хоч з Моісеєм завчасно це зробили. І це дуже допомогло — руки розв'язані, можна двигати на війну…
Дозбираюся. Пакую авто. Куди їхати, як гуртуватися? Нарешті погоджую з Моісеєм, що їдемо спочатку до Будулая, мого друга, який раніше просився в нашу компанію щоб разом служити коли «бабахне» — і вже від нього на його авто стартувати в частину. О 8:30 нарешті виїждаю. І відразу на окружній потрапляю в затор. Чого стоять — не ясно. Розвертаюсь — і манівцями пру до Будулая. На дорогах почався хаос. Дорога замість години займає три... але зрештою добираюся.
В машині зі мною Рікі, наш чорний лабрадор. Не встиг його ніде завезти, тож їде зі мною. Куди його далі — не ясно. На крайняк, піде зі мною на війну. Вірю в долю, буде так як треба.
У Будулая під Києвом збір. П'ємо каву, їмо суп та пакуємо його Паджеро. Моісей приїхав на мото, на останніх краплях бензину. Проскочив таки, джигіт). В лютому на мотоциклі їхати — такий собі екстрим…
Лишаю Рікі у сусідки Будулая, вона пригляне, має досвід. Хух, це як гора з плечей. Дорога селами на райцентр, де стоїть частина. Гуртом таки веселіше, та й є чітка мета.
Горить Васильків. По сільських дорогах нишпорять машинки, шукають проїздів в об'їзд затору на Одеській трасі... Всюди де асфальт — починаються затори... Проїжджаємо кілька колон із самоходками і танками... Щось стоїть, щось вже зламалось на виїзді… Так якось швидко по селах і проскочили. Заходимо на територію частини. Тут вже групками підтягуються такі ж як ми резервісти. Оформились швидко, в коридорі, за 15 хвилин усі... Тут же в голос читаємо по черзі присягу (урочистість моменту відсутня як явище), розписуємось, забираємо воєнники.
В повітрі відчувається напруження. Усе прискорюється, усі рухаються швидко, документи підписуються миттєво… Насправді чіткість роботи приємно дивує. Кажуть, сюди теж прилетіло зранку, але не точно.
Отримувати форму немає часу — розуміємо, що треба швидше в частину, поки ще світло надворі, чекати немає сенсу. Тож пакуємось назад у джип Будулая і стартуємо на схід від Києва — саме там має бути наш батальйон...
Приїжджаємо вже по темному в штаб. Якась стара дерев'яна споруда (виявляється, будинок для літніх). Заповнюємо якісь анкети. Зустрічаємо Північ (нашого з Моісеєм друга, ще з 2014 року, офіцера) і дуємо на позиції. Все своє, добре що маємо і форму, і свої броники... Даю Будулаю свій другий броник, сам залишаюся в протиосколковому.... На позиції розуміємо, що ночувати тут ніде — ніч і темно хоч в око стрель, люди сплять хто де, в бехах і вантажівках... І це ще зима все таки, холодно... Отримуємо по автомату та по 4 ріжки. І дуємо ночувати на кілька км назад в клуб, який і стає нашим прихистком на кілька тижнів. У першу ніч спимо на кріслах у брониках, ситуація незрозуміла — де ворог, де наші, чого очікувати...
Так закінчується перший довгий день — і цілком позитивно: ми цілі, ми зі зброєю, ми на позиції.
У ТИЛУ →
Миколка погано спав уночі, його тоді часто турбував живіт. Тож для мені ніч була майже безсонною. Зранку, коли він вкотре заплакав, зі своє спальні вийшла моя мама.
— Війна почалася, — повідомила.
Думаю, з цієї фрази почався ранок чи не всіх українців.
Якось заспокоїла дитину і відкрила новини. Писали про ракетні обстріли, зокрема на Київщині та аеродрому у Франківську, що за 35 км від нас. Кинулась писати/дзвонити чоловіку. На щастя, він взяв трубку.
— Як ти? — Все ок... ну тобто в шоці, як і всі, але зі мною все добре, — він старався говорити спокійно, але голос був розгублений. — Де ти? — Дома поки, дозбираю речі і дую в частину. Як у вас? — Нормально все, тут тихо. — Добре. Ми все зробили правильно, — він мав на увазі, що добре, що ми самовивезлися з Києва задовго до і зараз у нього голова через нас не пухне.
Пізно ввечері відписався, що спить у теплі. І цьому рада.
Згорнути ↑
25.02.2022
НА ФРОНТІ
Весь день літаю своїм фантомом з позицій — моніторимо передні села і підходи. Чекаємо колону русні, яка ось-ось має вийти на нас... Як добре, що батальйон тут вже кілька тижнів і має підготовлені позиції — люди окопані, рубежі зрозумілі... Це не в чистому полі вигрібати...
Знайомимося на позиції з комбатом. Молодий хлоп, ще 30-ти нема, заряджений на війну, солдати поважають. Спілкування рівне і по суті. Пів дня проводимо на краю села біля нього і розрахунку Стугни, постійно піднімаючи коптер... Чекаємо русню. Цього дня вони не полізли.
Серед дня маємо кілька завдань вискочити перевірити підозрілих осіб. Нас використовують як групу швидкого реагування — у нас джип, ми мобільні.
На ніч спимо в клубі, також у броні, але вже в кімнатах клубу, на ліжках. Ще й на ніч вдалося помитися — вода холодна, але це круто після двох днів біганини... Броник мокрий від поту і не просихає. Лютий дуже теплий...
У ТИЛУ →
Просинаюсь серед ночі, читаю новини. Зранку теж у телефоні. Чекаю щоб чоловік прислав кілька слів. Нарешті він набирає.
— Дружина товариша вибирається з дитиною з Білої Церкви, їх треба до себе взяти. Зараз скину номер — сконтактуйтеся з нею. — Добре. Ти як? — Все ок.
Ставлю батьків перед фактом, що з нами житиме жінка з дитиною. Не можу сказати, що вони у захваті, але приймають ситуацію як є. Набираю Женю (так звати жінку), вони тільки виїжджають, рухаються дуже повільно, всюди затори. Домовляємось набратися пізніше. На роботі наперед виплатили зарплату, щоб у людей були фінансово розв’язані руки кудись їхати і щось робити, та й невідомо чи надалі буде можливість платити. Це позитивно. Робоча пошта мовчить, та все одно зосередитись на роботі не вийшло б. Готувати якийсь папірець (я юристом працюю) зараз звучить абсурдно.
Знову набираю Женю, в них закінчився бензин у дорозі, добрі люди залили з каністри щоб дотягнути до заправки. Проїхали мало. Націлені на Хмельницький, де ми маємо їх забрати, але ще надто далеко щоб по них їхати, домовляємось зідзвонитися завтра. Чекаю повідомлення від чоловіка, що в нього все ок. Відписався. Хух. Можна лягати спати.
Згорнути ↑
26.02.2022
НА ФРОНТІ
Зранку вперед, обліт позицій і розвідка переправ через річку.
Потім нам ставлять завдання супроводити підвезення БК зі складу в Києві — нам виділяють Джавеліни, ракети до них, Стінгери...
Летимо на 2-х авто по МАЗ, який має нас чекати в Нових Петрівцях... Прозріваємо від блок-постів і Києва. Надходить інформація про дружній вогонь з боку ТРО на блокпостах і кількох загиблих у нашій бригаді від цього... Шансів загинути від кулі своїх у Києві зараз схоже багато...
МАЗ нас таки проскочив, дуємо за ним на Київ, перехоплюємо по дорозі. І вже разом їдемо на склад біля штабу сухопутки. На складі всі на стрьомі, заведені строковики з квадратними очима і автоматами напоготові, покоцані будинки поруч... Виявляється щойно тут був бій, зайшла ДРГ, відбили... Як цей склад ще не розтрощили ракетами — не ясно...
Беремо вантаж — повна вантажівка ПТРК, ракет, баретів, БК. Повертаємось, щойно виїхали за перші ворота — дали дозвіл і ми добираємо ще. Відмовляємось від бардаків у супровід (переконую начштабу, що вони нам не треба — це тільки зайва увага до нашої колони і зайві ризики). Далі ми на джипі спереду, потім навантажений під зав'язку МАЗ, джип начштабу замикає. Мантулимо без зупинок, сигналимо на світлофорах, зганяємо усіх з дороги. Успішно, хоча й у милі і вже в темряві, на базі. Місію виконано.
Спимо вже без броників і без берців. Але підйом, як і перед цим, о 3:00 за тривогою.
У ТИЛУ →
Чоловіку сама не пишу, для чого відволікати, зможе — напише сам. З певного боку мені легше, бо це вже вдруге він на війні. Вперше в 2015 був місяців три. Я ще тоді навчилась чекати і не божеволіти (у більшості випадків), коли довго нема звістки. Лише часто заходжу у Whatsapp перевірити, коли він востаннє був у мережі. 9:45, 10:11, 10:33, 11:20, 11:51. Від того, що там з'являється, стає спокійніше. Дзвінок від його мами.
— Телефонував? — питає. — Ще ні.
Розказую їй про лайфхак з Whatsapp. Через кілька хвилин вона і батько чоловіка з’являються в цьому месенджері. Син на війні — це ще гірше ніж чоловік на війні. Мій батько поїхав у Хмельницький, буде там ночувати у наших родичів, бо Женька зі Стасом їдуть повільніше ніж він. У них наче теж є де переночувати. Люди в нашому містечку з квадратними очима панічно скуповують борошно, олію, крупи. Цікаво, у мене теж такі ж квадратні очі? Дивлюся на себе в телефоні — лише синці під очима. Купую Миколі кілька упаковок молока довгострокового зберігання і памперси, помічаю, що заборонили продаж алкоголю.
Згорнути ↑
27.02.2022
НА ФРОНТІ
Плануємо в Київ. Відміна, бо нема доків. Мали їхати по джипи і коптери. Отримали команду кругової оборони розташування. Окопались. Я зробив позицію для снайпера (притягнув з собою свій 308 Везербі, метрів на 500 влуплю вельми влучно). Інфа про колону за 20 км. Готуємось. Вночі періодично тріскотіння.
У ТИЛУ →
Батько привіз Женю і Стаса до нас, нарешті добралися. Бідна дитина, така довга і складна дорога. Миколкапоказує йому іграшки свої, Стас у плач. Перевтомився. Поселили їх у моїй дитячій кімнаті, нагодували, відігріли.
Спрацьовує сигналізація на вхід у нашому будинку під Києвом, телефоную охороні. Беруть слухавку. Прошу їх перевірити. Нам пощастило, що охорона не розбігалася. Віддзвонюються, кажуть, що спостерігали з відстані, на території нікого нема, машина припаркована біля будинку. Напевно, датчик сигналізації спрацював від ударної хвилі. Ближче не підходили, очевидно, там не дуже безпечно.
Пізніше в чаті нашого котеджного містечка скидають фото — височезна стіна вогню і на фоні неї наш будинок наче, яка відстань між вогнем і поселенням не зрозуміло, наш будинок на крайній лінії. Сусіди далі пишуть у чаті, що викликали пожежну, але вони не приїдуть, не зможуть. Чи то зайняті всі машини чи то пробитись не зможуть. Отаке.
Ввечері у Стаса піднялася температура, вже під сорок, дитина горить і потухає. Виявляється в них у дорозі зламалася машина десь серед поля, Стас якраз спав, не хотіли його будити, закутали, вочевидь, переохолодився. Поліклініка не працює бо неділя, везем їх у стаціонар дитячої лікарні, їх залишають на ніч. Я метусь додому привезти їм речей щоб встигнути до комендантської години.
Згорнути ↑
28.02.2022
НА ФРОНТІ
Ранок морозний і сонячний. Колона в районі сусіднього містечка. Іде на нас. Вночі висів їхній безпілотник. Чекаємо.
Літали. Зустрічали колону з джавелінниками на східному краю села, що на схід від нашого містечка... Не дочекалися. Зупиняли дев’ятку, яка мчала з того боку... бо була інфа, що русня вперед пускає цивільну машину як розвідку... Моісей мало не вбив переляканих довбо*обів на дев’ятці.
Цього дня бачили колону на підступах до села, проте ще далеко... наша арта не дістає...
Ввечері приїхали Лезо і Сірко, добирались добу із Закарпаття, куди відвезли сім'ї… Весела у них була дорога. Тепер нас п’ятеро.
У ТИЛУ →
Йду в лікарню провідати Женю і Стаса, заодно принести їм борщу і котлетки, кілька машинок малому і якихось смаколиків. В палаті світло, після ремонту. Непогані умови, правда води теплої нема, ну таке.
— Тьотя Оля прийшла, — Стас зрадів, йому збили температуру і дитина пожвавішала. Це добре. Принесені машинки пішли в рух.
Женя розказує, що їх вночі ганяли в підвал, була тривога двічі. Поки що це друге місце за безпечністю в Україні після Закарпаття, проте будівля повна дітей і мам — мусять, і це правильно. В будинку батьків тривоги не чути, живемо на околиці міста. Вперше в житті я рада тому, що народилась in the middle of nowhere. Все дитинство хотіла звідси вирватись, мені було затісно, а от тепер знову тут добровільно.
Після лікарні йду прогулятися понад річкою, провітритися. Снігу намело по коліна, холодрига. Зідзвонювалася з батьками чоловіка — вони трохи в шоці, двоповерхова хата на Закарпатті набита людьми: родичі з Києва, плюс сім’ї Леза та Сірка, друзів чоловіка. Рукавичка.
В чаті нашого котеджного містечка написали, що пожежа загасла. Не дійшла до поселення.
Згорнути ↑
01.03.2022
НА ФРОНТІ
Зранку приход поруч. Розділилися. Сидимо чекаємо. Мені видали Мавік третій, трабахаюсь з ним. Мавік не активувався... О, Мавік включився!) Прикольна цяцька… Має файний зум. Це круто. І дуже вчасно — бо усі батареї на своєму Фантомі я попалив напередодні — літав весь день... Ми з Лезом вперед. Бій за кілометр перед мостом. Підняв коптер, літаємо з крайніх хат... Періодично прилітають міни та снаряди...
Ударна група 9 одиниць, кілька танків та бехи з піхотою. Навів та скоригував арту. Були прямі влучання, палає ворожа техніка! Атака орків захлинулася.
Потім загубив коптера, не долетів трохи при поверненні. Думав, що це спрацювала РЕБ противника. Виявилося потім, що збили якісь мародери, які поруч в хатах шарилися, думали що я їх спалив… От же ж виродки. При чому збили тупо чергою з автомата, бо ж низько коптер був, вже сідав. З Лезом лазили по лінії фронту, стрьомно, а що зробиш. Він зрештою знайшов продірявлений коптер. Ну, пішов у ремонт, куля не критично його пошкодила. Прикро (кльовий такий Мавік, менше доби в руках… і на першому ж польоті…). Тоді я ще не знав, що то фактично витратний матеріал буде згодом на Донбасі... І де той Донбас... Тоді, під Києвом, все тільки починалося...
Північ ввечері підігнав новий Мавік! Кльово. Збитий віддали в ремонт. Він навіть напівживий, хоча й з діркою від кулі…
Повернулися хлопці з Києві. Пригнали ще джипа і купу корисних речей, зокрема автомат (цивільний карабін) Моісея, який пішов Лезу. Тепер ми усі з автоматами).
У ТИЛУ →
Потроху з’являються завдання по роботі — здебільшого, пов’язані з війною: допомогти правильно оформити матеріальну допомогу для працівників компанії, зробити договір благодійної допомоги Червоному Хресту. В цьому бачу сенс і примушую себе працювати.
Написало багато друзів з Праги (я там жила кілька років) перед тим як народити дитину. Пропонують допомогу за потреби. Це цінно. Серед них подруга Соня, з якою я подружилася найбільше за часи мого празького періоду. Вона з Москви. В мене дивні відчуття щодо неї. З одного боку вона представляє те, що зараз стало об’єктом моєї ненависті. З іншого — вона ще тоді засуджувала дії своєї країни і дуже мене підтримала, коли в мене був складний період у житті. Тож я їй відповідаю, вона хвилюється.
— Найменше, що я можу зробити це запропонувати пожити у мене в Празі з дитиною поки все не владнається, — пише вона російською, — якщо тобі не комфортно спілкуватися російською, давай будем англійською. — Дякую, ціную і матиму на увазі, — відписую я, — але поки тут більш-менш безпечно, ми побудемо на місці.
Було ще кілька пропозицій пожити чи допомогти із житлом у Празі чи Польщі. Але я розумію, що поки я в Україні у мене залишається шанс допомогти чоловіку за потреби, побачити його зрештою, коли в нього буде така можливість. За кордоном я буду надто далеко і не мобільна з дитиною. Та й зима зараз, у холод переходити кордон пішки з 3-річною дитиною з чергами, що там зараз — така собі перспектива. Разом з тим не відкидаю цю опцію — визначаємо з братом критичні повороти за яких треба везти дітей далі: захоплення Києва і влади з центру, наближення ворожих військ до Вінницької, Хмельницької, Тернопільської областей, обстріли Івано-Франківської області. Чекаю, коли чоловік відгукнеться. Переживаю. Під Києвом гаряче. Женя зі Стасом ще в лікарні, збивають температуру, роблять аналізи — процес.
Згорнути ↑
02.03.2022
НА ФРОНТІ
Встаємо о третій ночі вже автоматично…. Навіть якщо то конче не треба. Усі висять в інеті, читають новини… Новини стрьомні. Моісей випросив ракет для наших Корсарів. Доля творить чудеса. В такі часи усе тримається на довірі та хороших людях...
Літаю. Хати горять. Обстріл. Поруч лягло. Вертушки наші працювали. Гради. Бідне село, бідні люди…
Орки підтягнули техніку, спробували сховати в посадках зовсім поруч. Ми вчасно їх там виявили і потім відігнали артою:
Отримав (офіційно!) коптер з нічником. Через кілька годин нічний виліт. Успішно. Скоригували арту. Крута цяцька!
Ліг спати о пів на другу… Встав о п’ятій. І знову на виїзд. На чергування по базі не заступив, хлопці пожаліли.
03.03.2022
НА ФРОНТІ
Зранку один вибух поруч. І тиша. Відпочиваємо. Налаштовую Коптер. Аеророзвідка зранку. Підтвердження вражених цілей. Аеророзвідка по обіді - перед виходом групи до підбитої техніки за трофеями.
Купку людей з дітьми підвезли до автобусів. Дітки маленькі, коляска… йопересете. Намагаюсь фільтрувати і не пускати емоції в душу - немає на то часу, багато роботи... фокус на роботі! Час на осмислення і переживання буде потім. Зараз треба працювати.
Десь поруч з нами батарея реактивної арти. Періодично відпрацьовують по ворогу. Іноді є і приходи, але далеко. Від клубу зараз до лінії фронту (умовної, бо все динамічне) 12 км. А до «сірого» села поруч — 3 км.
Ввечері літали поруч, стартували прямо з майданчика біля клубу. Напрямок на сіре село. Вночі без карти складно, супутників стабільно немає, працює РЕБ противника. Хтось зі своїх з дуру кинув у наш бік ВОГа. Далеко ліг, але неприємно.
У ТИЛУ →
Телефонував чоловік. В нього було трохи вільного часу. Він мало що розказує, але бачити його по відеозв’язку і чути голос уже щастя. Стасу вже легше, сподіваюсь їх завтра випишуть з лікарні. Ходжу гуляти до річки і на озеро щоб розвіятися. Палю.
Згорнути ↑
04.03.2022
НА ФРОНТІ
З 7 ранку до 9 вечора літаємо. Носимось по різних позиціях. Темп шалений.
Десь зовсім поруч б’ють по черзі дві САУ чи міномети. Літаємо шукаємо. Безрезультатно. Вони зміщуються і ховаються. Вночі крайній виліт з тепликом. Нема нічого. Сідав уже на 3%. Вночі складно орієнтуватися + світломаскування толком не забезпечиш. Починаю ненавидіти нічні вильоти — від них втричі більше стресу.
У ТИЛУ →
Женю і Стаса нарешті забрали з лікарні. Це найбільший позитив за день.
— Твій чоловік виходив на зв’язок? — питаю її. — Так, дзвонив десь годину тому, — все ж вони з моїм десь недалеко один від одного.
Якщо хтось один дається чути, стає спокійніше. Мама каже, що я погано виглядаю і змушує поїсти. Може й так. Миколка радіє, що з’явився Стас. Садочок, в який ми тут почали ходити, до війни ще, закрився, то він уже тиждень дома, сильно і не погуляєш на вулиці, бо холодно, а тут компанія.
Згорнути ↑
05.03.2022
НА ФРОНТІ
Зранку вильоти. Повернулися. Сірко з Будулаєм двинули в Київ з рядом завдань. Стирчимо на базі, чекаємо нові завдання. Спати хочу вже постійно.
Знову працює САУ. Мочить по краю села. Навів вочевидь Орлан, чуємо його постійно. Літаю, тепликом шукаю. Нема. Вона далеко, не дістану. Обстріл без втрат. Але били прицільно по нашому ПС зі Стінгером. Наші вчасно змилися.
На базу з’їхалось кілька підрозділів. Якісь розвідоси, спецура, арта... Як каже Моісей — піратський корабель)… Цей движ напружує — бо усі ці авто палять базу, рано чи пізно сюди прилетить, і прилетить багато. А ми тут спимо на другому поверсі… бо жити в холодному підвалі — не варіант, а так ризиковано, зате в комфорті…
Побачив Тамерлана — приємна несподіванка... Крайній раз бачив його ще в Авдіївці років три тому. Тепер він тут — бо і фронт тепер тут, як остання барикада під Києвом...
У ТИЛУ →
Чоловік виходив на відеозв'язок. Миколка дуже зрадів. Він часом його кличе вночікрізь сон, або біжить до вхідних дверей його виглядати, коли хтось приходить.
Згорнути ↑
06.03.2022
НА ФРОНТІ
Літаєм. День, ніч. Вночі кожен раз на грані фолу. Ненавиджу нічні польоти - орієнтація лише по світлим плямам на екрані…
Купа ворожої техніки в селі поруч. Ворожі коробки, сау, бехи, гради…Періодично стріляють гармати.
Забрали вночі з позиції пацана Вітька — мантулило дурне через лінію фронту на Київ, уночі… років 30, безталанний... як його не пристрелили — загадка. Віддали поліції, нехай розбираються.
Серед ночі світло з того боку в селі, перед підірваним мостом. Стрілянина. Виявилося — цивільні. До підірваного мосту підійшли, автомобіль та кілька мужиків із жінками, ще й світло врубили... Мало їх там же й не покришили наші передові позиції, хто ж думав що на таку дурість серед ночі спроможні цивільні... Потім допомогли їм перебратися через річку.
У ТИЛУ →
Тепер захворів Миколка. У нього висока температура і болить живіт. Дуже кволенький, тулиться до мене цілий день, багато спить. Сьогодні неділя і поліклініка не працює. Якщо поїдемо в стаціонар, то покладуть в лікарню, як Женю зі Стасом, збиваємо температуру і чекаємо понеділка.
Згорнути ↑
07.03.2022
НА ФРОНТІ
Я виспався! Але настрій так собі.
Літаємо цілий день.
У ТИЛУ →
Були у лікаря, приємно здивована бажанням лікарів допомогти нам. Державна лікарня в мене асоціювалась завжди з негативом, багато років у ній не була. Чи може просто часи такі і люди згуртованіші. Миколка присвоїв поїзд у маніпуляційній, я спробувала повернути, він у плач.
— У нього немає іграшок? — спитала медсестра, думала, що ми тікали з-під обстрілів і мало що з собою взяли, — хай бере! Для чого щоб дитина плакала.
Це не зовсім так, за місяць нашого проживання тут ми вже трохи закупились іграшками, але я не маю сил наполягати на тому, що треба повернути поїзд, нехай, потім занесу.
Купили ліки, що нам прописали. Лікуємося. Дивимося мультики, читаємо новини.
Колеги з роботи активно евакуюються, зокрема за кордон. Час від часу просять поради щодо документів, як-от, чи можна вивозити дітей без згоди іншого з подружжя.
Дзвонила дружина Будулая (товариша чоловіка). Рікі, собаку чоловіка, та їхнього собаку забрали чи то її сестра чи батьки до себе, бо сусідка, що мала годувати собак, теж виїхала.
— У них там спокійно, наче. — Дякую. Може гроші їм треба переказати на корм? Не знаю, чи є де купити, правда. — У них все є, не переживай, чоловік напередодні великий мішок купив.
Рікусь до війни жив з першою дружиною чоловіка і дітьми, опинився у чоловіка, коли вони евакуювалися на Закарпаття. Я б з радістю його до нас забрала, але поки ніяк. Мусить у чужих добрих людей бути. Спасибі їм велике. Коли Миколказасинає, йду прогулятись. У нашому містечку наплив людей і машин з київськими номерами. Російська мова на вулиці тут, у глибинці Західної України, дуже ріже вухо. Так і хочеться їм сказати словами Ореста Лютого: «Вчіть, бл*ть, курви, українську мову».
Згорнути ↑
08.03.2022
НА ФРОНТІ
Літаю з 7 ранку до 5 вечора… В полі орки збили наш вертоліт, екіпаж загинув… далеко трохи, я туди коптером не дістав з наших позицій. Шкода наших пілотів.
На виході на позиції ховались від артобстрілу, схоже влучили випадково. Норм, усі цілі.
Сильно працює РЕБ противника. Мало не втратив коптер. Другий здурів. Постійно спуфінг — підміна координат. Купа спецури на базі. Бігають табунами туди-сюди. Хаотично все.
У ТИЛУ →
Турбота про Миколкувідволікає мене від надмірних переживань за чоловіка. Подумки я постійно тримаю його за руку і обіймаю.
Згорнути ↑
09.03.2022
НА ФРОНТІ
На позиціях у нас один контужений, один легко поранений. Пізніше від точного пострілу САУ прямо на позиції в укритті загинув солдат.
Кілька разів переміщаємось між позиціями. Потрапили на позиціях Брауна під обстріл БМП (орки під прикриттям відтягували бехи, які загрузли в багні). Спостерігали ми кілька годин, як орки борсалилися з бехами в багні. Ех, не було у нас арти, а міномети наші (щось із ними пороблено) ніяк не могли нормально навестись. Орки кілька одиниць кинули, решта відступили… З 6:30 ранку бій. Відразу на двох позиціях наступ. Ми на передовій коригуємо вогонь з повітря. Поруч начштабу — ми його очі. Періодично падаємо — по нас працює арта, укритись особливо немає де, танцюємо між хатами на дорозі... Осколок від міни прилітав як кулак завбільшки. Зрештою атаки відбиті, у противника мінус 7 БМП. Скільки вони поклали особового складу — не відомо.
Готуємось до нічного виїзду - по даним перехватів вони пробують нас обійти з ПІвночі.
У ТИЛУ →
Миколі стає легше, він, навіть, трохи грається з Стасом. Вірусяка вчепився до мене, страшенно болить живіт. Бідна дитина, якщо і його так боліло.
Згорнути ↑
10.03.2022
НА ФРОНТІ
Працюємо з артою, коригуємо вогонь, визначаємо цілі. Наші стріляють точно і круто.
Баобаб (артилерист) організував роботу супер, приємно з ним працювати.
Підзадрався я знову весь день літати. Постійний стрес.
Правильна солянка у Будулая! Смачна їжа — дуже важливо в таких ситуаціях... Іншого позитиву нема.
Мені підігнали новий коптер. Немає сил розпаковувати.
У ТИЛУ →
Насправді, 16 день, неважливо.
В чоловіка день народження сьогодні. — Якнайшвидше тобі повернутися до нас цілим! — бажаю йому повідомленням, — обіймаю міцно.
Він скидає фотку з ананасом — його подарунок від хлопців. Це кумедно і чомусь дуже зворушливо.
Вночі знову прилетіло по Франківському аеропорту за 35 км. Це далеко досить, ми нічого не чули, спали. З’явився застосунок, що повідомляє про тривогу. Встановила, але скоро видалила, дуже голосно виє, звук зменшити не можна і будить усіх. При цьому ми нічого не робимо, не хочемо мучити дітей, вважаємо, що тут нема військових об’єктів, містечко маленьке, а ми ще й у приватному секторі живемо, фактично, на межі з сусіднім селом. Мій брат із сім'єю живуть у центрі нашого міста в квартирі, то вони активно ходять в коридор під час тривоги (правило двох стін).
Хворію, жую ліки, що виписали Миколі. На щастя, він уже значно краще. Грається зі Стасом і товчеться по бабі з дідом.
Згорнути ↑
11.03.2022
НА ФРОНТІ
Чи 17? Десь я один день загубив) ну і нехай.
Вночі десь о 3.00 нас накрило. Ураганом по нам вдарили. Без втрат, але клубу кришка, вікна повилітали, в загальній кімнаті стеля провалилась… Нашій лафі прийшла кришка. І так довго протримались, зважаючи на те, який движ тут влаштували усілякі специ та командири…
Вночі скочувався при обстрілі сходами з другого поверху, підвернув ногу і розтягнув та надірвав зв'язки гомілки... Вночі ногу перемотали, вона страшенно розпухла і набула цікавих фіолетових відтінків. Шкутильгаю тепер постійно. Болить і задовбує, сиджу на німесилі...
Зі зв’язком та періодично зі світлом проблеми. Це погано. Літали зранку, шукали ворога. Потім довго шукали втрачений коптер. Я роздуплив нового. Настрій так собі. Треба шукати нове місце для ночівлі.
12-15.03.2022
НА ФРОНТІ
Десь я збився. Під час бою час летить. Не віриш годиннику.
Хату Північ з Моісеєм нам знайшли. Місцеві активісти допомогли. Комфортно, і є льох поруч, який тут же обладнуємо на бомбосховище.
Багато виїздів, польотів, коригування, пошуку цілей. Добре спрацювалися з артою. Виявляємо і відразу наводимо їх, коригуємо в процесі. Вночі ребом збили мій коптер (ох, ці нічні вильоти). Наступного дня привезли мені новий такий же. Кльово, але шкода збитого... то все гроші людські.
Вночі коригували арту. Виступали по будівлі в селі, де за даними розвідки штаб противника плюс якийсь їхній генерал приїхав чи щось подібне... Успішно, ціль уражена. Коригувати вночі ще ОК - коли знаєш місцевість.
За нами вочевидь полюють. Починають насипати мін, і досить точно, коли працюємо. Думаю, пеленгують. Як з цим боротись поки не ясно. Сигнали управління коптером нікуди не сховаєш, і зв'язок з артою підтримувати треба. Черговий виліт, опа… Сплеск адреналіну.
— Баобаб, я Бадиляка. Бачу чотири САУ на вогневій, вже на нас наведені, хоботи позадирали. — Давай координати.
Привязуюсь до карти, визначаю координату центру групової цілі, передаю по рації. Починають наші Гвоздики артналіт, коригую обстріл, повідомляючи координати вибухів. Накрили орків добре, прямим влучанням розбили машину управління поруч, хоча прямих влучань по їхніх САУ не було…
Аж тут бачу, що на фоні САУ рухається колона з Градами… О, це фарт! Слідкую куди їдуть і де стануть. Відразу наводжу Баобаба на координати їх зупинки. Наші Гвоздики переносять вогонь і Гради орків тут же знімаються і на всіх парах відступають на схід.
Я задоволений, мов слон. Підфартило вчасно виявити та запобігти потужній артилерійській атаці на наші позиції. Наступу орків у цей день вже не було. Хоча за даними радіоперехоплення планувався.
16.03.2022
НА ФРОНТІ
Зранку виявили 5 одиниць броньованої техніки. Ввечері накрили. Здетонувало щось… маскують вони танки між хатами ретельно… але ми вже знаємо це).
Три одиниці ББМ (броньованих бойових машин) виявили пізніше (орки перегрупувалися). Вдень ловили інших.
Коптер зранку під час приземлення «здурів» — на максимальній швидкості спікірував у землю. Така протидія засобів РЕБ противника, і не завжди даси цьому раду. Ну, піде в ремонт.
Ввечері при поверненні з позицій вигребли кілька пакетів Градів та залп САУ. Близенько так. Погано, що адреналіну вже нема… Отупіння якесь.
У ТИЛУ →
Я вже здорова. Робота трохи ожила, працюю декілька годин на день у кафе, вони виявляється працюють тут. Це дуже дивно, в кафе навіть люди є, що замовляють. Багато київських, їх видно по переляканих очах і російській мові. Але вони так само і з Харкова можуть бути, насправді, чи ще звідкись.
Потепліло, змінила зимову куртку на весняне пальто. Ведемо з Женею дітей вигуляти. Ми з нею здружилися. Мені здається через те, що вона сама військова і чоловік воює ще з 2014, вона спокійніше реагує на все, хоча я можу помилятися.
— Як ти в такому режимі постійно живеш? Складно. — Ну раніше я ж теж в АТО була з чоловіком, було нормально. Коли з’явився Стас — у мене трохи змінилися пріоритети, більше зважаю на свою безпеку, в АТО відтоді не з’являлася. Батька ми бачимо рідко, інколи раз на декілька місяців. Якщо чесно, це напружує. — Стас напевне дуже скучає. — Насправді, він не звик до присутності батька і не хотів спочатку з ним залишатися, коли той був удома. Лише останнім часом вони якось почали знаходити спільну мову.
Я б так не змогла.
Виходжу з братом на каву.
— Чоловік давно не з’являвся у Whatsapp, ще з самого ранку, а вже майже вечір, переживаю. — Напевно, просто зв'язку нема. — Так, знаю, все одно переживаю.
Після розмови з братом стає легше.
Згорнути ↑
17.03.2022
НА ФРОНТІ
Вночі міна прилетіла і розбудила. Далі спали одягнуті. Світло вирубило. Зранку на пошук і коригування. Поцілили наші гармати по їхньому штабу, влучно. Тут же на поверненні загубили коптер — без супутників, радіоперешкоди і вітер. Знесло його і зв'язок втратився.
Концентрація ББМ противника в селі на Сході висока.
Виїзд на іншу точку. Цілі не підтвердились. Ідіоти на бусах і джипах з написом Преса — тусять на позиції, де нас вчора накривало Градами і САУ… Цікаво, скільки їм ще жити. Час летить. Немає меж. День бабака. Броник вбиває спину. Тягати весь день його неможливо. Віка (давня подруга) скинула посилання на комплекс вправ — допомогло! Ще й на замовлення ЗСУ)) Спині стало легше. Ось вони.
У ТИЛУ →
Вчора скинули бомбу на драмтеатр Маріуполя — неймовірно цинічний і показовий удар, що війна на знищення українського народу. Горе. Не дозволяю собі в нього зануритись, не час, ця воронка тільки набирає обертів і поки ми в ній треба мислити розсудливо і не пропустити момент, коли треба діяти. Треба тримати дитину, чоловіка і себе.
Захожу в кав’ярню, де я працюю зранку. Тут на полиці вірші Жадана, Андруховича, Іздрика, читаю декілька, поки чекаю на каву. Чіпляюся за позитив.
Зустрічаю однокласницю з ліцею, вона всі ці роки жила тут, виглядає гарно, якщо не ідеально (одяг, макіяж), посміхається.
— В гості приїхали? — питає. — Якось так. — Надовго? — Не знаю. — Шкода, що ти на зустрічі випускників не була, ми славно провели час, я досі під враженнями.
І тут до мене починає доходити, що війна для неї десь там далеко, про що пишуть в новинах. Це те, від чого плющило військових у 2015, 16 і досі коли десантувалися з фронту в цивільне життя. Війна десь там була для цивільних, а тут війни нема. А з іншого боку — добре, що нема, бо де ж нам тоді з Миколою бути, якщо тут буде небезпечно і таким як ми. Йду працювати, бо нема настрою на ті балачки.
Згорнути ↑
18.03.2022
НА ФРОНТІ
У ТИЛУ →
Мій день народження. Вперше вдягаю щось гарне і підмальовуюсь. День сонячний такий. Купую собі букет тюльпанів і скидаю чоловіку.
«Це від тебе, — пишу, — але давай ти на наступний рік мені сам подаруєш».
Знаю, що йому не до мене і до мого дня народження, а так йому буде приємно, що у мене букет від нього, думаю собі. Хто ж знав, що він знайде можливість попросити мого брата організувати мені оберемок троянд. Ціную. Тепер у мене два букети. Тюльпани селю у вазу, а троянди в пластмасове відро, бо їх більше нічого не вміщає — краса неймовірна. Привітання з днем народження від друзів сприймаються недоречно. А з іншого боку — реалії війни — це наше життя зараз, воно йде, і іншого життя у нас нема. Тож треба радіти тому, що маємо. Хтозна, що далі.
В обід беру паузу від роботи і веземо з Женею дітей на піцу. Їм радість. Ще одну піцу беремо додому батькам, якось ґрунтовніше святкувати нема настрою. Дорогою нам назустріч везуть груз 200.
Згорнути ↑
24.03.2022
НА ФРОНТІ
Деякі дні дуже активні. Решта просто активні) Робота і вдень, і вночі. З п’ятої ранку до першої ночі.
Взяли за правило знищувати 1–2 одиниці броні на день. Виявляємо, наводимо, коригуємо. Баобаб шмаляє. Ефективно!
Орки зайшли в село поруч. Спостерігали ми за цим дійством. Бачити, як три бронегрупи орків заходять у село, по якому ще вчора ми каталися на розвідку, підіймаючи коптер — це пригнічувало і злило. Розвідники без важкого озброєння на джипах відкотилися без бою. І толку було стояти в селі без належних сил і засобів? Що це за система «вогневих засідок»? Може я чогось не розумію.
Тепер ми орків кошмаримо в тому селі… Відстані стають все меншими. Зараз між позиціями 1 км.
І в селі на сході купа техніки. Прикопуються. Виколупуємо.
Лезо пішов водієм-охоронцем до комбата. Моісей явно підметушився). Але вистачило його на день — не робочий варіант, різні підходи до війни і різний досвід. Тож ми знову разом. Ділю хлопців на зміни, і так працюємо. Мене наразі підмінити ніхто не може, бо літаю лише я.
Мені подзвонив Ігор з котеджного містечка (голова кооперативу). Мій будинок потрібен нашим медикам як пункт збору поранених. У мене під хатою передня лінія… ну що тут скажеш. Моісей поїхав забрав трохи речей і авто. Ключа від хати віддали медикам. Побачимо що з тієї хати залишиться).
Вітряно сьогодні. Посадив коптер при поверненні на нашій передовій позиції, їздили забирали. Під носом у москалів… відстань — 1 км… Ну, таке. Пізно зрозуміли, що на машині туди сунутися було не варто, але вже є як є. Працюємо з клубу по напрямку на село на півночі, визначаємо позиції орків, шукаємо їхні ББМ у дворах. Зручно. У клубі є електропостачання, а отже паралельно заряджання батарей. Але дубак. Вітряно.
У ТИЛУ →
«Медики просять наш будинок для поранених. Не можу їм відмовити», – пише чоловік.«Розумію», — може і йому треба буде щоб хтось віддав свій дім.
«Подумай, що тобі там цінне, щоб Моісей спакував у машину і відігнав до себе в підземний паркінг».
Думаю, що для мене важливе: гітари, картина заходу сонця, намальована мною, що висить у нас у спальні, портрет чоловіка олівцем, теж я малювала, пожежна машинка Миколки — згадує про неї… більшість речей на надто дорогі, але мають емоційну цінність, згадую про якісь документи, ноут, електронну книгу. Насправді, без цього всього можна жити, аби всі ми були живі та цілі. Пишу чоловіку, що люблю його — щоб не забував.
Згорнути ↑
26.03.2022
НА ФРОНТІ
Дивний день. Зранку тільки літали. Село на Сході. Сильний вітер, ледве повернув коптер. Нельотна погода і для арти — хрін наведешся, пориви…
Вчора довбали беху. Покоцали, але без прямого влучання. Навколо все в розривах, 4–5 метрів недольоти чи перельоти. Баобаб через те злиться).
Зате зранку він філігранно з третього пострілу спалив КамАЗ з БК. Прямо під будинком. Красава. Так би щодня по 1–2 цілі спалювати — вже добре…
Медики з мого котеджного містечка з’їхали, мій будинок не знадобився…. Добре. Ключ віддали. Є шанс, що будинок вціліє…
У ТИЛУ →
Натрапила на пісню гурту Жадан і собаки «Діти». Гарно. Як в нього виходить так світло писати в такі темні часи? Цікаво чи буде пісня війни, як-от: «Воины света» і «Разом нас багато» двох крайніх революцій.
Книжок якось не читаю зараз зовсім, не знаю чому, не хочеться, не можеться.
Холодно надворі, але сонячно. Будем гуляти, мій батько почепив дві гойдалки в саду для хлопців. Чоловік просив назнімати відео з Миколкою. Знімаю.
З наступного тижня відкривається садок місцевий на пів дня, ура, хоч трохи всі видихнуть. Особливо батьки мої — поки я працюю, Миколка більше на них висить.
Згорнути ↑
30.03.2022
НА ФРОНТІ
Вчора на краю села далі на північний схід на ходу підбили БТР. Неймовірний фарт, так влучити снарядом САУ з 10+ км… Орки певно вирішили, що то Байрактар).
Сьогодні зранку ловили колону на виході з того села. Щось підбили, Гради лягли дещо пізно хоч і влучно, але майже вся колона вийшла — після повернення та метушні по селу — проскочила і втекла. Шкода (по рухомих цілях наші батареї наводитись фактично не можуть, а упередження вирахувати практично не реально).
Села навколо пусті. Москалі відступили. Наші заходять.
Пакуємося, чекаємо переміщення на нове місце…Бідні люди… Є діти… Це триндець. Випалена земля.
У ТИЛУ →
Дома так собі обстановка. Те, що у нас більше місяця живе Женя зі Стасом — виклик для батьків, з яким вони погано справляються. Вже пробували з нею собі якусь квартиру зняти, мені теж складно довго жити з батьками в мої 30 з хвостиком. Нічого нема, в місті дуже багато людей, вже все зняли.
Взагалі в місті економічний бум. Цим усім людям, що приїхали, треба десь їсти, щось одягати.
Одяг, в якому приїхали, вже не за сезоном. Ще на деякі послуги тут значно менші ціни.
— Скільки з мене? – питає приїжджа дівчина ціну за манікюр в місцевому салоні. — 250 грн. — Скільки? — 250 грн, — відповідає адміністраторка і вже думає, може вона щось неправильно порахувала, бо надто клієнтка здивована. Я розумію звідки у дівчини такий подив — за ціною одного манікюру в Києві тут можна три зробити.
В мене теж тут витрати значно впали. Це добре, бо зарплату виплачують на 75%, що теж насправді добре, бо багатьох юристів у інших фірмах взагалі звільнили. Поки, правда, не зрозуміло що далі: чи буде робота і чи будуть платити, тому до витрат ставлюся дуже зважено.
Жодного дефіциту продуктів у місті не спостерігається. На початку трохи був, але не через об’єктивні фактори, а через те, що в паніці люди згрібали з полиць усе підряд.
На вході в магазини, кафешки, лікарні з’явилися оголошення з таким посилом: «Шановні переселенці, тут Україна! Ми розмовляємо виключно українською. Не знаєте — вчіть! Бо для нас є різниця».
Згорнути ↑
02.04.2022
НА ФРОНТІ
Ми в рейді. Спочатку на схід, потім на північ країни, знову на схід.
Завдання міняються в процесі. Самі собі домальовуємо картину. Інфа суперечлива. Відступають москалі швидко. Бачимо багато кинутої техніки. Ми попереду колони постійно — якось так виходить…. Сірі села, стрьомні дороги, місцеві дядьки, люди усі пропонують їжу… Хтось плаче. Погода дощова, усі мокрі. Літаємо низько під хмарою. Лінія фронту відсутня, все умовно сіре, все на власний ризик.
Батальйон у рейді — тут сам офігіваєш у джипі — а як пацанам на броні стільки їхати — для мене загадка.
У ТИЛУ →
Москалі відходять з Київської області, це дуже добре. З’явилось якесь світло в кінці тунелю. Взяття столиці повело б війну зовсім в інше русло.
Трохи відлягло за чоловіка. Здається, вони зараз в кращому становищі ніж у перший місяць війни. Разом з тим, з того, що він розказує, розумію, що вони рухаються в напрямку сходу, а там буде тяжче в рази. Підтримую його, як умію. В якомусь паралельному просторі шукаю його руку, берусь за неї міцно, як в армреслінгу, і тримаю, будую навколо нас уявну сферу з невідомої непробивної матерії. Чи це допомагає? Не знаю, але продовжую це робити день у день без упину.
Згорнути ↑
03.04.2022
НА ФРОНТІ
Якась незрозуміла зупинка в Ромнах. Сидимо і чекаємо команди. Начштабу переводять в інший батальон. Це погано. Тут у школі місцева ТРО. Тепло і ситно. Їдальня навіть годує. Думаю про пацанів які в рейді на броні третю добу, в +4 і дощ. Триндець.
У ТИЛУ →
Всі пригнічені фотографіями з Бучі, що розлетілись мережею. Що буде з цими дітьми, що втратили батьків? Як жити далі батькам, що пережили дітей?
«Це не просто жахливо, це найчорніший момент людства, і російської держави зокрема. Я не розумію, як можна було таке зробити і не збожеволіти. Це в одному ряду з Хіросімою», – пише Соня, та що родом з Москви і живе у Празі.
«У Маріуполі буде ще гірше, — пишу я їй, — тут мережа розривається від ненависті до всього російського».
«Є за що. Я не уявляла, що люди на таке здатні».
Я не знаю, як український читач поставиться до того, що я з нею спілкуюся. Зараз соціальні мережі переповнені хейтом не лише до росіян, які підтримують війну, а й до тих, що засуджують її, живучи в інших країнах. Мовляв, треба було свою країну міняти, а не тікати з неї і зараз грати роль жертви. Я не засуджую Соню за те, що вона давно виїхала зі своєї країни.
Якщо бути чесною з собою, то я й сама звалила з України в пошуках кращого майбутнього в Чехію в далекому 2014 чи 2015 і повернулась не тому, що я така свідома патріотка тоді була, а через чоловіка — у нього центр життєвих інтересів в Україні. Коли ми дозріли до створення сім’ї стало очевидно, що він не зможе переїхати в Чехію.«Що я там робитиму? — казав мені тоді він, — я тут стільки сил вклав у розвиток свого бізнесу щоб нормально заробляти, тут у мене всі рідні, а там хіба йти працювати на когось, я вже не зможу. Та й люблю я цю країну».
А жити на дві країни, ростити так дітей — то дуже складно, особливо з обмеженнями у перетині кордонів, які потім введуть через коронавірус. Найближчі люди повинні бути поруч. От що мною керувало, коли я здавала в Чехії свою робочу візу (яку не так просто зробити), звільнялася з роботи юриста (яким за кордоном не так легко стати) і поверталася на батьківщину. Тільки зараз я, як і багато українців, починаю усвідомлювати хто я, де моє місце, що для мене моя країна, і що я хочу щось зробити не лише для свого майбутнього, а й для майбутнього цієї країни. Національна свідомість з’являється і розвивається. Ніщо так добре не стимулює розвиватися, як криза.
Згорнути ↑
04.04.2022
НА ФРОНТІ
Містечко на півночі. Відпочинок з рейду. Вилазка з коптером під вечір на пошуки кинутої орками техніки. Бук, БРМ, БТР, танк, гармата на буксирі… Місцеві щось активно скручують з усього… Йдуть торги між різними бригадами за ніштяки… Полями носяться зграї тракторів які щось кудись вже тягнуть).
У ТИЛУ →
Новини і люди в мережі кричать про звірства в Київській області, виявлені після відступу орків.
Я не можу знайти відповіді на запитання чому цивільні не виїхали звідти до початку, чому не вивезли дітей. Не всі могли (відсутність транспорту, інваліди на опіці), звісно, але були ж які могли і прийняли рішення перечекати… якось буде, пронесе. Так, від влади напередодні не було й слова про потребу в евакуації. Але ж всі читали новини про війська на кордоні, чули виступ Байдена про вторгнення в найближчі дні. Знали, що до Білорусі рукою подати. Якесь масове викривлене сприйняття дійсності.
Дома конфлікт. Стас і Миколка, буває, сильно б’ються, Миколка вигрібає частіше, він ще трошки дитячий порівняно зі Стасом. На цьому фоні моя мама трохи скипіла, зірвалась на Жені. Її це розхитало, розплакалася.
— Мені так шкода, — обіймаю я Женю і намагаюсь чи то заспокоїти, чи то вибачитись. Мені дуже прикро.
Женя збирається і їде до якихось далеких родичів в Ужгород, брат допоміг їй організувати транспорт. Ми з Миколкою йдем жити до нього. Я образилася на батьків — незалежно від ситуації, так робити не можна було.
Згорнути ↑
05.04.2022
НА ФРОНТІ
Розвідка в район північного кордону. Туди і там на стрьомі, кілька днів тому тут відступали колони русні. В полі під кордоном застрягли, багно. Добре що не довго. Місцевий хлоп 22 роки, агроном-активіст, допомагає.
Кордон з РФ. Гарні річки — Вир, Сейм. Гарна природа. Кордон без контролю. Туди-сюди мотаються і люди, і орки. Позавчора стріляли по похоронах якоїсь бабці, бо ж катафалк їхав вздовж кордону — там іншої дороги до села нема…
На тому боці нібито тихо. Орків не видно. Дещо ватне населення. В містечку напівпусті магазини, пусті аптеки, за паливом черга в 100 авто… Але місто на очах оживає. Сполучення відновлено, надія повернулася.
У ТИЛУ →
Миколка в захваті від того, що ми переїхали. В доньки брата купа старих іграшок, Миколка зарився і відірвати його неможливо. Зранку перебудив усіх і відібрав у кузини її тарілку з кашею — незручно якось вийшло. Правда, мала рада комусь ту кашу спихнути. Мені в брата психологічно набагато простіше, видихаю — дорослі діти не повинні жити з батьками.
Ввечері сидимо в коридорі — тривога. Тут у квартирі в центрі міста на 7 поверсі ми чемно виконуємо правило 2-х стін.
Згорнути ↑
06.04.2022
НА ФРОНТІ
Стирчимо в містечку. Чекаємо — куди далі нас кинуть. По всьому фронту затишшя. Читаю на телефоні книгу Джорджа Фрідмана «Наступні 100 років». Є яскраві думки, що перегукуються із сьогоденням: «Anger does not make history. Power does. And power may be supplemented by anger, but it derives from more fundamental realities: geography, demographics, technology, and culture».*
*«Гнів не здатен творити історію. Її здатна творити сила. Гнів може лише доповнити силу, що складається з фундаментальніших реалій: географії, демографії, технологій і культури».
У ТИЛУ →
Працюю, по черзі вигулюю Миколку, потім Ангелінку. Йдемо з нею годувати лебедів на озеро. Зустрічаю знайомого з Києва, він поруч у селі зупинився у родичів друзів. Дружина його з дитиною десь у Франції. Говоримо про те, про се. Скільки сімей зараз можна описати модним англійським словом separated.
— Як ви підтримуєте з чоловіком стосунки без близькості? — питає він. — У нас інші виклики ніж у тебе, — відповідаю я йому, — мені аби чоловік написав, що з ним все добре, і мені цього достатньо.Цікаво, чи позначиться оце розділене проживання на проценті розлучень.
Є жінки з дітьми, які за кордоном на дотаціях, і вони повернуться як тільки буде безпечно, а то й раніше. Але є й жінки з дітьми з достатнім бекграундом, щоб знайти гідну роботу і прогризти свій шлях у іншій країні, а чоловіки поки тут, і коли вони зможуть до таких жінок переїхати невідомо. Та й чи переїдуть взагалі.
Згорнути ↑
08.04.2022
НА ФРОНТІ
Селище за кілька км від кордону з РФ. Пощастило з місцевим активістом, допомагає з усіх питань. Живемо на хаті з господарем Сашком, молодим хлопцем із золотими руками, який встиг відправити дружину з дитиною на захід в перші дні війни.
Облітали кордон. Зона роботи батальйону розтягнута на 50 км... Поки тут тихо. КПП москалі укріплюють по кордону, риють капоніри і окопи. Домовились за баню) Круто! Є шанс трохи видихнути і відпочити. Містечко маленьке, згуртоване, в розквіті агробізнес. На вулиці підходять, тиснуть руку, дають харчі. Кльово. Ніщо так не наводить різкість щодо національної ідентичності, як кілька прильотів великого калібру…
Вилазка. Надибали по дорозі загін місцевої ТРО, вони круто допомогли зорієнтуватися на місцевості і провели таємними стежками). Усі тут живуть або з кордону, або з поля… цікаво.
У ТИЛУ →
Зранку везу Миколку в садок, в обід забираю і веду до батьків. Стосунки у нас зараз напружені через історію з Женею і Стасом, але вони продовжують допомагати мені з малим. За це я їм безмежно вдячна. Сама йду в кафе працювати. Беру собі бокал вина — тут дозволили продавати алкоголь з 12 до 16.
У новинах пишуть про ракетний удар по вокзалу у Краматорську. Ці люди якраз робили те, що мали — евакуйовувалися, це дуже підло. Схоже, в цій війні до того як вона скінчиться загине ще дуже багато людей. Вночі мені сняться безкінечні хрести.
Згорнути ↑
09.04.2022
НА ФРОНТІ
О першій ночі шухер, виклик комбата по рації. Літали нічним. Лазили вперед. Ніц. О шостій ранку з краю (за нашим ПС) — два польоти. Гарні ранки такі і місця казкові. Ріки… поля… Фантастично красиві місця.
У ТИЛУ →
Субота. Гуляємо з Миколкою у дворі. В нього нова хлопчача стадія розвитку — вчить марки машин.
— Хюндай, Форд, Вольво, — обходимо припарковані у дворі авто. — Що це? — показує мені на невідомий значок. — Беемве, — кажу йому. — Беемвє, — повторює.
Скидаю чоловіку відео як ми гуляємо і вчимо марки машин.
«Грьобана війна мене забирає від таких важливих речей», — відповідає він.
Згорнути ↑
10.04.2022
НА ФРОНТІ
У ТИЛУ →
У нас подія світового масштабу. Всадила Миколку на горщик нарешті, досі не виходило. Фотку цього чарівного процесу скидаю чоловіку.
«Ого-го!, — відповідає він, — як же я скучив».«І ми».
Півтора місяця ми з Миколкою не бачили нашого тата. Добре, що ми хоч не самі, а поруч дідо з бабою, мій брат, його дружина і донька. Це допомагає заповнити хоч трохи пустоту. Ще я можу обійняти Миколку, а він мене, притулитись один до одного, це дуже важливо.
Згорнути ↑
14.04.2022
НА ФРОНТІ
Застрягли ми тут. Батальйон розтягнуто на 55 км вздовж кордону. Тихо. Спочатку літаємо двічі вдень. Потім кілька днів дощі.
Попросив Баобаб повчити його хлопців оперувати коптером. Приїхало два бійці. Вчив їх літати. За добу щось вийшло, хоча вони трохи дерев’яні. Заодно підсумував правила для команди і повчив своїх. Роздав коптери. Тепер ми можемо ділитися на три автономні команди — гіпотетично.
Мають сьогодні привезти великий коптер, який ми довго чекали. Назбирали коштів з добрих людей, придбали. Вивчив до нього мануал англійською. Шукаємо підвіс. Цей коптер суттєво має розширити наші можливості з розвідки.
Пів дня їздили вздовж кордону. Літали. Гарна погода, добре видно. Глухомань. Нічого не виявлено. Села прикордонні — вимираючі деякі, особливо якщо не при дорогах транзитних, з сотні хат лишилось десятків зо три…. Занепад. Бачу таке в Україні вперше, дуже це відрізняється від сіл на Прикарпатті та Закарпатті...
Вперше за весь час, що ми тут на Сумщині, перестрів прикордонників. Вже за нашими позиціями, але й від кордону далеченько. Схоже, не поспішають вони на кордон, прицінюються. Думаю, якщо тихо буде, то ще десь за тиждень і в прикордонні села заглянуть…))
У ТИЛУ →
Поки Миколка був у садку заволала повітряна тривога. Метусь в садок забрати дитину. Тут поки тривоги проходять без наслідків (хай так і залишається), проте мені неспокійно, що дитина без мене, в центрі міста в приміщенні з великими вікнами. Цікаве спостереження — дитину забираю тільки я.
Згорнути ↑
15.04.2022
НА ФРОНТІ
У нас тепер є підвіс на Мавік. Будемо ударними). Розбираюся з великим коптером. Готую.
Підтвердили табір на кордоні (фактично на кордоні москалі розбили палатки і стягнули техніку). Відчув дію РЕБ — вперше тут. Наші запланували вдарити по табору. В останню хвилину нічний виїзд на коригування відмінився — нас знімають, і на заміну вдарити артою по табору орків — не дуже вдале рішення…
У ТИЛУ →
Сидимо в коридорі — тривога. Племінниця включає собі мультик російською.
— Ангеля, ти ж розумієш, що зараз ми в коридорі сидимо через москалів, які напали на нашу країну. А ти включаєш мультик їхньою мовою. — Ну я не змогла знайти українською. — Ну правда, сидіти в коридорі, бо тривога і дивитись мультик російською — це маячня, — втручається брат.
Колись, коли я була маленька, зі мною дідо так сварився, бо я включала російськомовну музику, а я не розуміла чого він так злиться. Лише тепер розумію.
Я ніколи добре не знала російську мову, тобто, я можу нею спілкуватися, але я не знаю граматики, ніколи не вчила її в школі, і по роботі мені письмову російську перекладає гугл перекладач. Разом з тим я вважала, що назва «Белое безмолвие» Джека Лондона звучить більш вдало ніж «Біла тиша». Моя дитина вже зовсім не знатиме російської мови. В Миколки уже давно заблоковані всі російські мультики на YouTube Kids. На Малятко (дитячий телеканал) крутять мультик про війну — де на пальцях пояснюють дітям, що відбувається.
Згорнути ↑
19.04.2022
НА ФРОНТІ
Вже кілька днів ми в Харківській області. Фронту немає — є напрямки і сірі зони. Ми тут мотаємось, облітаємо все, шукаємо противника і куди можуть зайти наші.
Стоять НГУ. Командири у них молоді й ненавчені. Велика різниця з кадровою армією. Позицій немає. Укріплень немає. Зв’язку немає. Система вогневих засідок, це у них так називається. Перелякані якісь, де ворог не знають, розвідку не ведуть. Маячня якась.
Мають два 200-х за день. Темна історія. Чи то ДРГ, чи то самі підірвалися на чомусь.
Ночували ми першу ніч у Харкові, на північній околиці. Всю ніч гриміло. Харків розносять. Бентежне враження від пустого міста зі слідами руйнувань.
Стали поруч у селі, хату дали добрі люди. Навколо ватне середовище. Норм позицій нема, фронт не закритий. Сидимо тихо, маскуємось. Десь поруч періодично працює якась арта. Хто і куди — х.з. Також поруч КСП роти НГУ. Периметр не тримають, постів нема. Дивні якісь.
Літаємо багато. Виявляємо позиції орків.
Завтра нарешті заходять наші роти на позиції. Будемо супроводжувати до і в процесі. Ми вже третю добу самі, втрьох, відірвались від нашого обозу, якому сюди поки не варто. Літав у дощ, загубив один Мавік. Грішу на РЕБ — хоча ймовірно просто він не пережив ту кількість води….
У ТИЛУ →
«Як ти? Де ти?» — пише колега.
«Я з дитиною в Івано-Франківській області, чоловік у ЗСУ. Все добре загалом. Ти як? Сім’я?» — відповідаю.
«Ми тиждень посиділи в підвалі, потім я не витримала і вивезла своїх у Чехію. Твій чоловік герой!»
Мені не треба щоб мій чоловік був героєм. Лише щоб він повернувся до нас цілим і неушкодженим. Насправді, я дуже поважаю його вибір і життєву позицію, і підтримую, при цьому зовсім не нарікаю на свою участь дружини солдата, бо я знала на що йшла.
«Іро, буде війна, — казав мені він ще у 2018, — і коли вона буде, я на неї піду. На війні люди гинуть. Подумай чи воно тобі треба».
Мені треба було, і я жодного дня не шкодувала про свій вибір. Просто у нас є Миколка і йому потрібен батько, і у батька з ним ще багато світлих моментів попереду (може, всесвіт нам доньку подарує), і зрештою мені потрібен мій чоловік. Титул героя лишайте собі.
Згорнути ↑
21.04.2022
НА ФРОНТІ
Підтвердили цілі. Планується наступ. Виявили мінометний розрахунок москалів (він же нас і обстрілював потім):
В’їжджали в сіре село ми перші. Отримали наказ такий і коментар, що село нібито наше, чи скоріш нічийне, москалів там нібито немає, але обережно. Ну таке собі завданнячко. Раніше залітали сюди коптером, нічого не виявили.... Коли заходили — вперед пустили летіти коптер і їхали за ним на джипі. Ефективно, хоча й не надійно — засідку без ББМ ми б навряд чи виявили… але бачити з повітря що там за кілометр попереду — набагато спокійніше, коли їдеш у невідоме…
Як зайшли і стали за крайню хату, підняли коптер — побачили як по дорозі котиться беха і два авто. Чи свої, чи кацапські? У нас на трьох пара РПГ-22, ну і калаші… Приготувалисяь про всяк.
Виявилося, що то наша рота заходить, впізнали вже як впритул підкотилися…
Нічна зустріч з артою скасувалася. Вночі ворог роздовбав нашу мінометку. Плани змінилися. Обоз підтягнувся. Ми знову усі разом.
У ТИЛУ →
Пів дня сидимо в коридорі, але людина така істотка, що до всього звикає.
Стабілізувалася ніби ситуація з роботою, складається враження, що робота буде і зарплату платити будуть. Чоловіку теж держава платить, але в нього крім нас ще двоє дітей і старі батьки. Важливо, щоб я могла забезпечити нас з Миколою. Намагаюсь трохи відкладати у валюті про всяк випадок. Розумію, що маю можливість частину грошей віддавати на потреби армії. Допомагаю родичу купити те необхідне, що можна придбати. Перекидаю гроші друзям, які збирають для своїх. Можна донатити на спеціальний рахунок НБУ, відкритий на підтримку ЗСУ, але допомагати друзям, які допомагають своїм друзям, здається мені дієвішим.
Згорнути ↑
24.04.2022
НА ФРОНТІ
Позавчора був наш контрнаступ. Орків вибити з позицій не вдалося. У нашого батальйону і загиблі, і поранені. Втрачено танк, три БМП, Іглу. Причини невдачі, як на мене: критичний брак артпідготовки (мінімальна кількість стволів у нашому розпоряджені, та й снаряди пораховані поштучно), а також недостатня розвідка через незрозумілий мені поспіх. Чув, що хтось із вищого командування добряче натиснув на командирів батальйону, вимагаючи цього наступу. Нахіба?
Це мій графік — нотатки з планування з артою (Баобаб довів задум напередодні): • 4:00 підйом, висування на точку роботи (визначаю я самостійно) • 5:00 перевірка зв’язку • 5:20 підйом коптера • 5:30-33 постріл Граду, ціль 1923 • 5:33-34 контроль ураження 1923 • 5:34-5.36 пристріл ціль 1921 • 5:37-38 по цілі 1923 робота • Далі дорозвідка і робота за обставинами
За часом ми вклалися ідеально. Під час перевірки зв’язку відразу виявилося, що радіозв'язок повністю придушений противником — добре що я мав у резерві супутниковий телефон, з нього і коригував наш артналіт.
Град наш добре навівся та уразив скупчення ББМ противника в районі точно. Спалили один Урал і два БТР, склад ПММ. Але одного залпу мало було, критично мало... там треба було 10 пакетів Граду покласти, а не один… І не тільки на ферму, але й на доти противника поруч.
Стволка наша тупила і стріляла зовсім мало і х.з. куди, перед атакою так нікуди толком і не влучили. І критично мало то все було… Фактично жодна вогнева позиція орків придушена не була від слова зовсім. Все відео бою у нас лишилося, то чудово видно. Піхота наша відважна, бехи прорвались, танкіст красунчик.... Ломились наші хлопці на непридушені і добре підготовлені позиції. І вигребли (Ловили і ми міни в процесі, скочувались періодично в яму серед руїн, посеред полонинки на узвишші понад селом. До 14:00 усе закінчилось. Усі пригнічені.… Вчора літали на дорозвідку. Розвідано нові позиції й нові укріплення орків. Цілком зрозуміло тепер, що наш наступ був приречений на невдачу.
Переїхали ми у містечко поруч. Північ нервує, волає. Напруга відчувається в командуванні батальйону. Планувати неможливо нічого. Стреси постійно. Всю ніч гримить і то поруч. Проте в підвал ніхто не біжить. Треба спати. Апатія — як одна зі стадій втоми. Небезпечна стадія. Зробили світло. Поставили Старлінк. Ми тепер круті і маємо Інтернет)Дощара валить з ночі. Погода нельотна. Великдень.
Найстарший мій син у Франції живе зараз, звідти поїхав на канікулах у Німеччину зі своєю подругою. Виглядає щасливим. Середній трохи сумує в Закарпатті. Найменший з дружиною під Франківськом. Лапа росте і розвивається. Без мене. Сумую.
Вкрадена весна.
Вкрадені вже два місяці у мене з синами і дружиною. Злюся.
У ТИЛУ →
Снідаємо посвяченим. У цих краях священник напередодні паску святить ввечері — щопівгодини обходить навколо церкви і кропить все свяченою водою, а в неділю хто бажає — вже без кошика йдуть на повноцінну святкову службу. Ми вчора ходили на експрес процедуру)Після з братом і його дружиною веземо дітей у парк розваг неподалік. Тут є мінівиставка трансформерів (Оптімус-прайм у півтори мене), страуси, лев і тигриця за скляним загородженням, ще скульптура мамонта на його повний зріст. Фоткаю Миколкуі шлю чоловікові. Скучили дуже за ним.
По обіді заїжджаємо до батьків, мама накриває символічний стіл. Щороку Великдень — це особливе світле свято у цих краях, у яке родина збирається разом. Цього року ми традиційно збираємося, і, насправді, цінно, що у нас є така можливість, і що під час війни у нас стіл такий як і кожного року (далеко не всі можуть собі це дозволити). Сам же Великдень, як релігійне свято, проходить повз. Яке свято під час чуми?
Згорнути ↑
01.05.2022
НА ФРОНТІ
Інтенсивний був тиждень. Не встигаю писати відразу, от пригадую.
Перебрались у Харків. Тепер маємо вже третього комбата за 2 місяці… Ну таке.
Взяли село на схід від Харкова!
Розвідка наша була на 100% вірна.
Броні в селі не було у орків. Тільки автомобілі цивільні та вантажні, а також добре укріплена лінія оборони — окопи, бліндажі…
Тікали орки пішки табуном, перебігали по лісках.
Ловили їх артою, і досить вдало накрили.
З комбатом ми були весь день у полі, моніторили бій та коригували арту. Періодично заривалися в землю, крили орки стволкою все суцільно, але на щастя не дуже прицільно.
Рота зачистила село швидко.
Красиво спрацювала пара танків. Карусель (один працює, інший прикриває), постріл, прикриття, відхід. Красені, просто красені.
Потім орки сильно накрили усіма можливими калібрами усе село. Буквально на 10 хв рота не встигла повністю вийти після зачистки. В результаті двоє чи троє поранених. За такого інтенсивного обстрілу — це насправді удача. Передали взяте село іншій частині відразу.
Ферма під селом величезна. Взяли хлопці там полонених, виявилось — деенерівці. До кінця дня ферма розбита вщент артою орків. Тисяча мертвих корів. Жахливе видовище.
Перебрались ми на іншу хату на околиці Харкова. Хозяїну нашому (дай Бог здоров’я гарній людині, що надав прихисток) сусіди мозок винесли, що нас пустив — бояться що з нами прийдуть і проблеми. Козли міщани.
Орки мають потужну арту. Криють. Коригують Орланами, і схоже вони у них міняються і моніторять район цілодобово. Поки пересуваєшся — шанси є, як зупинився —відразу прилітає.
Розвідка наша по містечку була вірна. Ситуація чимось подібна до села, що брали неподалік раніше. Тікали орки пішки на північ. Коригували ми арту нашу з сірої зони, на околицях містечка.
І вигребли обстріл НУРСами від вертушки орків — засікли вони наше авто, яке застрягло в посадці (Моісей невдало зловив колію — і наш джип сів на пузо). Щастить — усі цілі, хоча накрило щільно. Витяг наше авто комбат на Новаторі.
Такі мали пригоди, добре що цілі.
Потім ми за наказом комбата двинули в щойно звільнене містечко, забезпечили своїм Старлінком зв’язок із ротою (рації орки придушили повністю ще раніше).
Також по дорозі провели Північ в ліс до нашої бехи, яка роззулась і потребувала ремонту. День був важкий, ледь теплі поночі на базу повернулися.
Наступного дня коригували Баобаба весь день з крайньої позиції, де ми знайшли непоганий льох на давно закинутій фермі. Він нас і врятував кілька разів. Врезультаті уражено скупчення техніки орків Градами у сусідньому селі, а також виявили та відігнали з вогневої позиції батарею САУ орків, які кошмарили містечко (при перших розривах ті знялися й відступили). Краще розвідали місцевість. Завтра на 7:30 вже маємо бути там. Дорозвідка — наведення — коригування.
Спааааааати.
У ТИЛУ →
Орендували на добу номер у горах. Ці постійні тривоги і сидіння в коридорах крадуть дитинство у дітей, хочеться для них безтурботності та радості. А тут їм рай — є басейн і водяні гірки. Ми теж трохи набралися позитиву, дуже цього не вистачає. Ввечері п’ємо вино на терасі, дуже гарно тут навкруги, хоча ще досить прохолодно. Вночі тривога знов, але тут спимо собі спокійно далі — шанси, що ракета прилетить у горах здаються нам мінімальними.
Згорнути ↑
02.05.2022
НА ФРОНТІ
Розвідка. Виявили скупчення техніки — Гради орків з Уралами, ймовірно з БК.
Навели і скоригували нашу арту. Все, що вціліло, орки відігнали далі…
Командири наші (замкомбрига, комбат, замкомбата) пішки підходили, з’ясовували що та як. Приємно бачити командирів на передовій. Хоча…
— Панове командири, я перепрошую, але тут така думка… Ви оце разом ходите, якщо не дай Бог по вас прилетить — батальйон же буде без керівництва… — Ну, — сміються, — не прилетить, і нас є кому замінити якщо що. Ну таке…
Пізніше нашу позицію знову вичислили (думаю, орки пеленгують рацію) і пакет Градів прилетів. Але у нас поруч є укриття — льох!) Тож все окей.
Ввечері розслабилися.
04.05.2022
НА ФРОНТІ
Виїхали на розвідку.
— Бадиляко, я Білий. Терміново злітай на північ містечка. — Прийняв, лечу, доповім за 10 маленьких.
Саджаю коптер, підіймаю в напрямку півночі. Опа… Таки орки пішли в контрнаступ. Адреналіну в крові побільшало…
За фактом наводимо нашу арту на бронегрупу орків, що штурмує. 3 танки і 8 ББМ, купа піхоти. Добре лягають наші Гради, атаку придушено!
В результаті у них мінус танк, 2 МТЛБ, 1 БМП і х.з. скільки 200-х. Мінімум один взвод втік у ліс (спостерігаю, як метушаться і вшиваються в зеленку). Решта (хто вижив після нашого артнальоту) змилися на броні, що лишилася. Веду їх на північ, бачу як мчать на всіх парах у бік прикордонного села.
Підбитим виявився модерний кацапський танк... і, як потім зсувалося, підбили його ПТУРом у той же час, як наша арта накривали всю групу Градом...
На завтра запланована атака. Коли спати — не ясно.
Комбат хоче вночі теплом шукати орків, що втекли. Дурна ідея — вночі, та ще й за такої протидії РЕБ, знайти в лісі поодиноких орків — малоймовірно. А втратити коптер чи самим підставитись під міну — цілком реально. Сподіваюся, не доведеться.
Втома накопичилася. Вистачає на движ на пів дня. Все під обстрілами….
Потім енергії нуль, повзаю як зомбі.
У ТИЛУ →
Тривоги дуже часто зараз. Можливо, це якось пов’язано з 9 травня. Вночі по два рази ходимо в коридор, стелимо там якісь матраци, подушки. Там і спимо. Якщо Миколка спить, то ще нічого, просто переношу його на руках. А от коли його щось турбує вночі — живіт, буває, то складніше. Він плаче і не тільки я не сплю, а й всі наші домашні. Зранку всі як сонні мухи йдемо працювати. І знов тривога. Ввечері набирає чоловік.
— Як ви? — питає. — Знову в коридорі. — Може поїдеш до моїх батьків?
Закарпатська область найбільш віддалена і, здається, там найбезпечніше. У батьків чоловіка ще й приватний будинок, але й тут поки нема критичності, навіть далеко від критичності. Під час тривоги чемно виконуємо правило 2-х стін, але дуже сподіваємося, що тут нічого і не прилетить. Разом з тим, ми досить непогано освоїлись у брата. Спасибі за це велике йому і його дружині. Та й з Миколкою якось уже налагодила режим так щоб працювати більш-менш спокійно. А їхати до батьків чоловіка — це знову стрес і для нього, і для мене. Знову треба налагоджувати побут, шукати садок, якось вживатися з купою людей, що живуть у їхньому домі.
— Не готова, — відповідаю.
Згорнути ↑
09.05.2022
НА ФРОНТІ
Щодня входиш у зону смерті. Це виснажує.
«Потєряшок» з розбитої штурмової групи орків ловили наші по лісах… були і зіткнення…Працюємо на півночі містечка коптером. Чуємо стрілянину поруч. Напружилися.
Прилітає чувак на джипі, розповідає що на них вийшла група орків, обстріляли, когось поранили. Очі квадратні. Усі поруч відразу напружилися, розбіглися по позиціях.
Як потім виявилося — зо пять орків, які лишилися в лісах ще зі штурму містечка, випадково вийшли на наших хлопців зі Стінгером… Дезорієнтовані, але зброю складати не хочуть, шаряться, шукають виходи до своїх підрозділів, блукають…
Літаємо, шукаємо. Знову стрілянина, спостерігаю з повітря групу з трьох орків, які відступають від наших позицій із боєм. Доповідаю командиру. Потім бачу, як до них приєднується ще двоє. Пропоную командиру вислати за ними беху. Але не хоче командир ризикувати бійцями, місцина вся сіра і все в мінах. Дає наказ навести на орків арту. Баобаб неохоче погоджується, батарею САУ наводити на 5 блукаючих орків — ну таке.
Наводжу, даю упередження з огляду на їх рух. Ловимо їх снарядами на узліссі. З десяток снарядів, не більше. Влучно. Більше їх немає.
Позавчора нас вятував досвід, підготовка і міцний бетон цехів тракторної бригади… Виїхали ми на знайоме місце старту, нібито туди прильотів раніше не було… І зловили Смерчі, гатили орки касетами — неприємні то враження… валялися на тому бетоні в куточку цеху... добре, що ми заздалегідь підготували укриття, ну і фарт, звісно. Ідемо по вже знайомій лісовій дорозі за містечком на розвідку. Дорога погана, бугри і вибоїни, джип повільно повзе, перевалюється. Зненацька натикаємось на кілька великих білих бусів, виявляється — загін ТРО йде на заміну на передові позиції. При цьому бійці періодично вискакують з бусів та штовхають їх, бо ті застрягають… Нічого кращого вони не придумали! Білі буси! На передову! Серед дня! Їм реально пощастило — на день раніше їх би всіх тут повбивали дуже швидко під коригування Орлана… а так вже якось проскочили, обстановка змінилася. «Триматися подалі від ідіотів» — важливе правило на війні.
Містечко вільне. Але сьогодні перший день, як його не криють Смерчами. 9-те грьобане травня…Фронт рушив уперед.
Сьогодні жодної цілі достойної не виявили в радіусі 10 км. Комбат дав нам завтра відпочити. Це вперше з 24.02!
Нарешті висплюся.…. Хрін там. О 8:00 прилетіло завдання нове, на виїзд…
У ТИЛУ →
9-те грьобане травня проходить на диво спокійно. Тут чекали якоїсь ескалації. У мами сьогодні день народження. Заїжджаєм з братом в обід привітати.
Стосунки з батьками потроху налагоджуються, відлягло мені якось. Далі знову працювати, державні вихідні відмінили.
«Як ви?», — пише чоловік. «Миколка сьогодні розпробував полуницю, — відповідаю я. — Ти як?» «Хочу до вас і полуницю». «Ще трохи протриматись». «Угу». «Як закінчиться війна влаштуємо собі свято? Одружишся зі мною?», — питаю його. Ми так і не оформили офіційно наші стосунки. «Так! Зробимо собі свято і медовий тиждень». «Два тижні, а краще місяць».
Згорнути ↑
15.05.2022
НА ФРОНТІ
У ТИЛУ →
Новини бісять.
Дуже сильний фокус на те, що ворог несе втрати, ворог демотивований і взагалі там воюють одні дебіли. Об’єктивну інформацію, здається, дають лише про облогу Азовсталі. Не знаю, як вони мають вижити. Ворог зубастий, ворог краще озброєний, ворог небезпечний.
Згорнути ↑
16.05.2022
НА ФРОНТІ
Пишу все рідше. Енергії все менше.
Але коли здається все — знову десь береться…
Хріново, що стаю злим. Є ознаки апатії. При цьому стаю більш обережним.
Досвід і втома… таке поєднання. Село прикордонне назад відбили кацапи.
Лінія фронту умовна. Ризиків більше.
Потрапили на лінію вогню на краю того села. Чудом не зачепило, як потім виявилося — танк орків бив по наших розвідниках поруч, а ми виявились якраз на траєкторії їхніх снарядів... маскуйся — не маскуйся... а зрештою все вирішує доля.
Сьогодні напоролись на нових ТРОшників на тій самій лісовій дорозі на півночі містечка.
Два джипи, стали, двері повідкривали… Дикі очі, водять стволами посеред лісу, із запобіжників познімали… Бачу, на нас стволи понаводили… Махаю рукою, кричущо ми свої, опустіть зброю, тихенько під’їжджаємо, питаю що за кіпіш… Говорить найпритомніший, що для них це вперше… Що — це? А то вони просто почули Гради десь поруч … підготовка відсутня, розуміння обстановки теж… вірогідність дружнього вогню зашкалює. Померти від кулі своїх — фігова перспектива. Вертушки орків почали частіше навідуватися… Танки кошмарять… все. Щось мені цей район все менше подобається, купа не наших підрозділів, бардак і відсутність зв’язку…. Але місця дуже гарні…
Ех, роздовбали прекрасне містечко… Москалі тижнів два його довбали реактивними снарядами… Виродки.
Останні кілька разів їздимо на місце роботи по звільненій трасі, через село, що самі й звільняли. Цікаво спостерігати місця, на які нещодавно наводив артилерію… Траса завалена битою технікою орків.
Відсвяткували весілля комбата. Цікаво) такі молоді усі — чи то я вже такий старий, чи то війна дійсно справа молодих… Без ексцесів, я о 10:30 — спати…
Здається, нас знову хочуть кинути на північ Харківщини, звільняти села, які не вийшло звільнити раніше. Цікавий стан емоційного виснаження. Таке вперше в житті. Малий росте без мене. Це гнітить найбільше.
У ТИЛУ →
— Ходи, тато дзвонить, — кличу Миколку побачити тата по відеозв’язку. — Не хочу, — буркає.
Я сподіваюся, що чоловік цього не чув, кажу йому, що Миколка в мультиках, важко відірвати.
Насправді останнім часом він почав відмовлятися говорити з татом. Мене це хвилює. Начиталася всіляких статей в інтернеті. Там пишуть, що дитина сприймає все через власне его. Тато чомусь не поруч (Миколка ще надто маленький щоб пояснити йому, що тато на війні), дитина ображається. А спілкування по телефону може лише тригерити відчуття образи. Як наслідок, дитина починає цього уникати. Не знаю, наскільки це все близьке до істини, але щоб якось стабілізувати Миколку прошу чоловіка прочитати «Колобка» і записати на диктофон як матиме час. Крім цієї казки, наш тато записує ще нам «Ріпку», «Трьох поросят», «Рукавичку» і «Лисичка та журавель». Не знаю де він знаходить на це сили і час, але я дуже йому вдячна. Включаю Миколі на ніч, йому подобається, особливо фраза в кінці: «Ось і казочці кінець, а Миколка — молодець».
— Якби тато міг, він би був тут з нами, але він поки не може. Він далеко, — повторюю я сину як мантру, — тато тебе дуже любить і дуже сумує. Я розумію, що ти скучив за ним, я теж дуже скучила.
Згорнути ↑
20.05.2022
НА ФРОНТІ
Сьогодні моєму середульшому сину 14. Шкода, що я не поруч. Злюся. У мене вкрали спілкування з моїм сином.
Кохана моя, дякую тобі моє серце, що ти завжди поруч. Я це відчуваю — і це мене тримає..
Ми вже на півночі Харківщини, знайомі місця. Знову нам накидали мін. Прицільно, хоча й не дуже точно — недоліт метрів 70... Десь сидить спостерігач орків — нас попалили на гребні висоти… Попалена точка, більше туди не поліземо, хоча вона найзручніша….
Вчора їхали на нову точку, напоролись на прикопані ТМ міни… Довелося розвертатися і шукати нову точку старту. Непогано потім скоригували міномети, точно вдарили по позиціях орків.
Болить спина, щось защемив… Сподіваюсь пройде. Вже навіть осколковий броник не можу тягати. Фігня така.
Скоригували наш міномет. Точна робота, радію, бо пам'ятаю як на початку під Києвом не могли хлопці нікуди поцілити, біда якась була з тими трубами. Нова точка зльоту окей. Мінус — мінка таки прилетіла, але схоже то не по нас було, а по джипу, що неподалік проїжджав. Побачитись в Харкові з Толіком. Він в іноземному легіоні. Унікальний друг, з точки зору чеснот для мене — приклад для наслідування. Цікава зустріч. У них у підрозділі цирк) Але то має право на життя і добре що Толя там — наведе порядок...
У ТИЛУ →
Чоловік просить його тримати. Я відчуваю, що йому дуже важко і страшно. Тримаю його міцно за руку з усіх внутрішніх сил, звожу навколо нього непробивні куполи. За уявну нитку притягую до нас майбутнє, де ми всі разом товчемося на дивані біля каміну і про щось радісно гомонимо. У нашому містечку істотно поменшало людей, багато переселенців, зокрема з Києва, повернулось додому. Дуже хочеться додому, дуже хочеться обійняти чоловіка.
«Лап, треба навколо будинку покосити траву, дерева підживити, займись пліз», — пише він.
Займаюся, шукаю садівника щоб це все зробити. Планую поїздку в Київ, подумую над тим, щоб пригнати свою машину сюди, вона весь цей час десь запаркована в підземному паркінгу у друга. Сумніваюся, чи варто, зараз погано з бензином. Тут ще не так, а в Києві, кажуть, гірше. Невідомо чи знайду бензин щоб заправити її на 700 км. Та й не їздила я на такі відстані, не знаю чи впораюсь.
Згорнути ↑
30.05.2022
НА ФРОНТІ
Ми вже 9 днів на Донбасі, 7 день в безперервних боях.
Ночували на квартирі (допомогли місцеві активісти), що належить якомусь функціонеру ОПЗЖ... В квартирі банери і блокноти з медведчуком і рябиновичем, бойко... ця сволота безперечно доклалась до приходу того трешу, який тепер тут навколо. Бої на Донбасі. На буду поки казати, де саме, всьому свій час.
Артилерійський армагедон.
Одна машина мінус. Поперся Лезо здуру (ну бо ж бачив перед тим, яка тут інтенсивність вогню!) на передок, допомогти Кабану вибрати снайперську позицію. Добре, що хоч самі цілі. Друга наша машина вже в дірках - акуратних таких дірочках по всьому корпусу…
А колеса - цілі! Везе нам. Поки спасають окопи (які копаємо все глибше) і фарт (або наші янголи-охоронці, тут вже хто в що вірить).
Літати все важче - голову висунути складно з окопу.
Сильна протидія реб - губимо коптери… при чому вже на посадці… або розбиваються, або падають в поле і хрен знайдеш їх в пшениці…
В батальйоні все більше втрат. Гинуть і наші знайомі, з якими встигли познайомитись ще на Київщині…
Загинув Петро Васильович. Золотий мужик з франківщини, майстер… Проводив нам тренінг по модернізації пострілів рпг та мін… Кажуть, пропав Косуля, його напарник.
Загинув Хром (в бесі навідником був, познайомились ще в аероклубі...).
Земля вам пухом, хлопці.
В селі, яке нещадно криють москалі, шукаємо запасну позицію для роботи. В одній з вцілілих хат зустрічаємо дідуся, знайомимось, 88 років. Має на старості років клопіт - вижити під артобстрілом… Лишаємо діду тушняка та хлібину - і знімаємось, працювати тут неможливо, навколо інтенсивна стрілкотня (хто і куди стріляє - не ясно), і дерева занадто близько і високі - для польотів не годиться.
Десь на третій день, що ми тут, нас спас мілкий окопчик, який видлубав Будулай.
Бадиляка, ну то що мені, копати чи як? - запитує Будулай, як ми стаємо на позицію в посадці і маскуємо машину. Запитує неохоче, бо спекотно, земля тверда, і раніше ми якось обходились вже готовими укриттями, а тут таких наразі немає… Але тепер ми взяли лопату, тож… Копати! - відповідаю. Може пригодиться, і точно не завадить. Так що давай, вперед.
Будулай починає без поспіху ковиряти землю, поступово заглиблюючись в твердий степовий грунт. Жартуємо і підбадьорюємо його.
Дивом саме цей момент я засняв.
Найближчий снаряд, як я потім заміряв, ліг від нас за 7 метрів… і добре, що то не він був першим в артнальоті. Утрьох ми помістились в мілкий, але такий своєчасний окопчик Будулая. Обійшлось усім трьом легкою контузією, голова день боліла і все. А машинка наша, що трохи далі стояла, набула численних акуратних дірочок по всьому корпусу… добре, що колеса цілі, і мотор… на ходу лишилась.
Тепер копаємо безперервно на кожній позиції, де стаємо для роботи. І позиції змінюємо щодня, а буває і двічі-тричі на день. Тут без маскування і окопу ти гарантований труп в короткій перспективі.
Орки лізуть наполегливо, по 2-3 атаки щодня. Ми їх крошимо, в ідеалі на підступах артою, якщо повезе своєчасно засікти і навестись. І тут надія на наші очі, тобто коптери.
Вони знову лізуть. Під постійною роботою усіх можливих калібрів кацапні. Як же дістали ці невмовкаючі барабани.
У хлопців, що тримають першу лінію оборони, стальні яйця. Не знаю чи надовго їх вистачить. Шквал вогню безперервний.
Арти у нас раз в десять менше. А може, і в 50 разів. БК порахований і економиться. Працюємо точково і прицільно. Без коригування це неможливо. Якого хрена нам не дають модні західні стволи і де вся та допомога, про яку пишуть в новинах? Криємо виявлену арту, чим можемо, а вибір небагатий.
Створили дві групи літунів, поділили на зміни. Тепер чуть легше. Я вперше за тиждень виспався - а то спав по 3-4 години і вже був чумний. Нервова система перевантажена - починаєш смикатися на кожен бабах… Вечори тривожні, але чарівні.
Досить скоро відвалився один літун (чи то коптери погубив, чи то здувся). Лишились три екіпажі: ми, Рембо, Бродяга.
Зрештою у Рембо теж скінчились коптери, та й має він і інші задачі по своєму профілю. Я одного запасного підігнав Бродязі, бо позбивали і у нього усі... Тепер з 5.00 ранку до 13.00 ми літаємо, потім він заходить на чергування... Нас виручає наш великий коптер, він більш стабільний, хоча й його мало не загубив через дію реб на посадці...
В містечку, де ми зазвичай ночуємо, теж приходи, і буває вельми інтенсивно і близько вночі - але на них вже не звертаєш увагу. Треба спати.
З розмов, в т.ч. по радіо обміну - втома шалена у пацанів вже, нервове виснаження…. Втрати щодня, контужені і поранені, вбиті. Чи надовго то все? Ховатися тут особливо ніде - села вже перемелені вщент, усі посадки навколо методично обстрілюють артою… Але!!! Вже сьомий день ні на метр ми не відійшли… елітні курва десантники штурмують - і що?… вечір. Був армагедон. Вижили. Виявили, навели, скоригували. Спать.
На штаб, де були зранку щоб перепрошити рації, орки скинули авіабомбу. Купа поранених.
На перехрестя, де крайній блокпост, також скинули авіабомбу. Величезна воронка, багато загиблих.
Наші відійшли з крайнього села, організовано, в посадку за 1,5 км. Це добре. Триматися за позиції, які знищені вогняним валом, сенсу немає.
У ТИЛУ →
Миколка знову захворів, уже третій день температура до 39, до 40, лише зіб’ю, знов піднімається. Були у лікаря, приписав те лікування, що й завжди. По суті — збивати температуру. Поїздка в Київ відкладається.
Горе підбирається ближче. Дружини, батьки, діти прощаються із загиблими чоловіками, синами, батьками у постах на фейсбуці. Постять все, що не сказали, за що не подякували за життя. Крик душі. На очі все частіше навертаються сльози, придушую їх. Як розклеюсь ؙ— уже не зберуся до купи. Коли це все закінчиться ми всі будем лікуватись у психолога від ПТСР. Поки не час.
Згорнути ↑
01.06.2022
НА ФРОНТІ
У ТИЛУ →
Привезли загиблого місцевого хлопця. Коли його везли містом, люди зробили довгий живий коридор віддати шану. Правильно було і мені до них приєднатись, але я не змогла. Хай мені вибачить всесвіт мою слабкість. В мене самої чоловік на війні. З думками про цього хлопця, його батьків, дружину, дітей і їхній біль до мене підкрався страх, якому не можна давати волю, бо вжене в заціпеніння.
Треба тримати Миколку. Треба тримати чоловіка. Постійно. Знаходити десь сили для ще міцніших щитів навколо нього. Курси відьом ніхто не організовує? Навчіть мене як ще захистити мого чоловіка.
Згорнути ↑
02.06.2022
НА ФРОНТІ
Арт-армагеддон триває. Плюс літаки. Плюс вертушки. Поля усі перериті вирвами від вибухів. Вся земля у виразках.
Коптери падають по кілька на день. Просто втрачають керування і розбиваються…. Вже три поламаних на руках і два загублених у полях… літаю великим — він стабільніший, хоча теж ковбасить його….
Наші окопи все глибші. Наші дні все довші. Сьогодні дощ. Будемо місити багно.
У ТИЛУ →
Миколина температура пройшла, їду нічним поїздом у Київ. Попросила друга перегнати машину з паркінгу Іллі на лівому березі до себе на Поділ. Заодно перевірити, що там з бензином. Третина бака і ще дві каністри в багажнику, виявляється. Їх чоловік ще до війни купив. Ю-ху. Всесвіт мене любить. Під час відправлення поїзда грає “Стефанія”. Може це і є пісня війни? А може ще з’явиться.
В поїзді жінка шукає де підзарядити телефон — ставлю на зарядку в нас у купе. З Гостомеля. Евакуювались із міста, коли вже стало зовсім погано. Орендовану квартиру, де жили з чоловіком, не замикали, коли залишали, щоб не вибивали двері. Ця вціліла, трикімнатна квартира батьків зруйнована.
— Чому раніше не тікали? Чому так довго чекали? — питаю. — Думали росіяни зайдуть, кілька днів пошаряться по місту і далі підуть.
Я досі не можу зрозуміти ось цю масову віру людей, що їх не чіпатимуть. Що все, що відбувається, якось їх омине. Ми занадто довго жили у відносно безпечній реальності, де не вбиваюсь просто так на вулицях, і втратили інстинкт самозбереження?
Згорнути ↑
03.06.2022
НА ФРОНТІ
Щось змінилося. Стало більше арти з нашого боку і — здається — менше обстрілів звідти.
Але — це вже майже повних два тижні триндецю. Нерви перевантажені. Сьогодні 100-й день вторгнення.
Я поки не придумав як відпочити…. Сон вже не допомагає. Починаю тупити. І накочує депресняк. Нервова втома. Від вибухів смикаєшся вже як псих.
У ТИЛУ →
Я вдома, відчуття наче на іншу планету потрапила. Блукаю кімнатами — все ціле, все на місці. Пощастило. Заварюю собі каву і виходжу з нею на нашу терасу. Тихо, лише жаби квакають в озері поруч. Я вже й забула як тут тихо. Трава по пояс навколо. В нашому селі і в Києві відчувається запустіння. По дорозі з Подолу (де я забрала машинку) додому на жодній заправці немає бензину. Люди ходять по вулицях, але відчутно менше. Під час тривоги ніхто нічого не робить. Зарано, як на мене. Решту дня приводжу будинок і машину в порядок — вона ще із зимовими шинами. Засинаю в халаті чоловіка, він пахне ним. І взагалі тут багато його речей і дуже сильно відчувається його присутність, здається ось-ось зайде в двері.
Згорнути ↑
04.06.2022
НА ФРОНТІ
У ТИЛУ →
Приїхав садівник з бригадою, домовилися про фронт робіт. Працюють. Їду шукати де заправитись. Ще тата треба зустріти з поїзда. Якщо знайду бензин — він допоможе мені перегнати машину. А з бензином напряг. Мені знайомий дав талон на КЛО, а він виявився прострочений. Поки моталась до них у Київ, вже й датчик палива загорівся, довелося заливати з каністри. Знайомі написали, що наче є бензин на заправці недалеко від нашого села, повертаюся назад, поки добираюсь уже нема, там якісь залишки були і вони їх швидко розпродали. Знову повертаюся в Київ, бо треба ж тата підібрати. Бачу, що є бензин на Окко, дають по 20 л і черга машин 200. Ну і що мені з тих 20 літрів, як мені 700 км проїхати треба. Пишу чоловіку: «Може хтось з твоїх знайомих знає де можна заправитись у Києві?». Зрештою мені дають наводку на заправку на Богатирській, де є бензин, заправляють без лімітів просто по вищій ціні. Їду туди і будь ласка, ні черги, ні лімітів, бери скільки треба, 65 гривень за літр. Для мене це вихід — маю повний бак і дві повні каністри. Ввечері хлопці закінчують з подвір’ям, з’явилися дерева і кущі, посаджені восени, яких не було видно з-за трави. Смородинка вродила, скоро достигне і аґрус, краса. Дім. Я вже й забула, що таке бути вдома.
Вибираюся з друзями на каву на Оболоні. Востаннє бачилися ще минулого року.
Сьогодні замочили генерала орків - дізнався ввечері від Баобаба, з новин…. Повів придурок в атаку дві бехи і два танка… ті, що ми зранку виявили і зупинили… що у цих ідіотів в головах? Що їх спонукає лізти на смерть?
Наводимо М109… Гарна САУ, криє потужно… Наша арта в процесі вчиться. Поки довго наводиться, але щодня все швидше і краще. Вже як наведеться - реально потужний і точний вогонь….
Арт шквал продовжується. І це ми ще літаємо з точок, що в 1-2 км від наших передових позицій… куди летить левова частка всього цього металу… касети, шрапнель, фосфор… міни і снаряди… десятки тонн на годину…
Позаду нас в посадці стала наша стріла. Виїжджає, коли атакують вертушки орків. Толку від неї поки нуль. А летить потім в нас.
Періодично з-за спини працюють наші САУ. Знову ж таки потім летить в них через нас…
Міномет періодично зачищає лісок спереду та посадки. Цей наш фарт рано чи пізно закінчиться… окопи все глибші, але від прямого влучання він не спасе… сподіваюсь, що ми раніше за той момент звідси двинем, нібито мають нас міняти…Нервова система лихоманить. Стрибає настрій. Психую. Літаю на розвідку. У орків знову купа залізяк - мотаються перед носом… свіжі сили?
Арту наводимо тільки по скупченнях - які на жаль не стабільні, все в русі…. А у нас брак стволів і величезний брак бк… отак.
У ТИЛУ →
Стартуємо з татом у дорогу. Я за кермом. Житомирською трасою їхати моторошно — є зруйновані будівлі. Заправки не працюють, є спалені. Машин мало, але це добре для мене, легше їхати. Перша точка з бензином зустрічається аж у Рівненській області, але нам нема потреби поки зупинятися.
Тато двічі мене підміняє, коли я зовсім втомлена. На заправці купую йому окуляри для їзди. Їх виробляє друг чоловіка, який зараз із ним на фронті. Хороша річ, я теж такі маю. Нас застає злива, в таких окулярах їхати набагато легше бо краще видно. Під вечір добираємося. Нас зустрічає Миколка.
— Мама приїхала. — Він з бабусею ці дні. Сьогодні ночуємо в батьків.
Набрав чоловік, цілий, але дуже втомлений і напружений, як і останні дні чи вже тижні, а я ніяк не можу цьому зарадити, відчуття безсилля.
Згорнути ↑
07.06.2022
НА ФРОНТІ
Знову підйом о 3:00. Стандарт.
Відігнали з вогневих позицій 2 батареї САУ. Одну САУ спалили прямим.
Відігнали танк (майже влучили).
Працювали з батареєю М109. Гарно б’є. Кожного дня у хлопців все краще і швидше виходить навестися.
Також осколковими уразили на відході взвод кацапської десантури...
Великий коптер виручає. Значно стабільніший під вітром і РЕБ. Мавіками працювати не можливо, валяться….
Загалом по арті тихіше в порівнянні з учора-позавчора… Майже не було касет і Градів… Міномет в основному і стволка. Правда прилетіло по сусідній посадці, де і у нас змінна точка зльоту була, щось велике… Ракета, схоже. Добре, що нас там не було якраз. І шкода хлопців, які там були. Вчора засік колону танків і БМП, яка заходила в околиці села на південь від нас, понад трасою. Поховались вони в лісок.
Навели на них М109, коли вони стали в зеленку… Наробили шухеру… З лісу десь після п’ятого влучання дременули бехи, штук 6…. Непогано ми уразили ту групу в лісі. Атаку збили на корню.
З самого ранку також засік роботу 2-х танків із зеленки. Вони із зеленки дула вистромлювали і шмаляли по наших позиціях у селі. Навели ми на них М109, відігнали…
Потім ганяли САУ в посадках. Інтенсивні 9 годин були... з обіду на зміну заступив Бродяга. Він з іншої точки працює, бачить все під зовсім іншим ракурсом - і це добре, так ми доповнюємо роботу один одного.
Засняв на Коптер, як по нашим позиціям вдарили касетою з білим фосфором…. Добре що промахнулись. Видовище ще те. До усього звикаєш….
Нас міняють!! 15 днів армагеддону — кінець. Нашій команді дали кілька днів відпустки перевести дух — дуємо на Київ відразу…. Я не бачив сім’ї вже 4 місяці… і за цей час у мене було може 3–4 дні без польотів/розвідки/коригування… Втома шалена вже.
У ТИЛУ →
Дзвонить чоловік і каже, що має можливість вирватись на Київ. Ю-ху! Дочекалися!
— Я беру відпустку до кінця тижня, — не відпрошуюсь, а швидше ставлю начальника перед фактом. Поспіхом беру квитки на поїзд, пакую кілька речей, заїжджаю по Миколу до батьків. — Їдемо до тата, — кажу йому. — Тата? — перепитує дитина. — Так, їдемо до тата. — До тата, — починає усвідомлювати і розпливається у своїй щирій дитячій посмішці. Сам забирає свій рюкзак і застрибує в автомобільне крісло.
Мчимо.
Згорнути ↑
08.06.2022
НА ФРОНТІ
Ніч їхали вп’ятьох у авто…. Не зручно, все тіло терпне, але пофіг…. Зранку зустрів дружину з малим на вокзалі. Розплакався в купе, як побачив малого. Нерви вже ніякі.
Стан контуженості середньої тяжкості. Уповільнено думаєш і постійна втома.
У ТИЛУ →
Ох. Не віриться, що ми зібралися. Можна простягнути руку і доторкнутися до чоловіка, обійняти його. Енергетика у нього порвана, важка, будемо його відпочивати.
Миколка не може натішитись.
— Тату! — Що Миколка? — Беемвє, — хоче показати йому, що знає марки машин .— Так синку, Беемве. — Мазда— Так, Мазда. — А це що таке? — У Києві виявляється марок машин набагато більше ніж у нашому містечку. — Це Порше, синку.
Згорнути ↑
13.06.2022
НА ФРОНТІ
Їдемо назад. Класно відпочили усі.
Враження від Києва дивні. Київ класний. Київ пустий. Київ зелений. Київ рідний.
Якось немає ні злості, ні зневаги до мужиків, які бігають навколо і тусять у кабаках... Можливо, вони роблять свою роботу, і вона важлива. Можливо, їх час ще прийде. Зрештою, ми це вже проходили у 2014, 2015... Тому нових емоцій з цього приводу нема.
Є змішані відчуття до хлопців у формі, які шаряться по місту. Особливо зі зброєю. Не зрозуміло, де це доречно, а де не дуже...
Засада з паливом напружує. Черги на заправках, черги на блокпостах, та часті досить барикади з мішків з піском та їжаків — чи не єдине що нагадує тут про війну. І рекламні банери — чи не геть усі — патріотичні.
Відпустка була дуже доречна. Я натішився з малим і дружиною, середнім сином. Вже завтра є завдання — новий район відповідальності. Вертаємось на базу. А далі буде видно. Ця війна, схоже, надовго.
У ТИЛУ →
Повертаємося з Миколкою назад поїздом, поки не почуваюся в безпеці з дитиною в Києві, щоб залишитися. Прощатись сумно, прощатись важко, але і так щастя, що нам вдалося трохи побути разом: гуляти по парку, кататися на роликах, їсти піцу, пити вино з друзями на нашій терасі.
Трохи син чоловіка з нами потусив. Вони з Миколкою не так часто бачаться, але добре один одного сприймають. Сподіваюся так буде й надалі. Чоловік собаку забрав, весь цей час про неї дбали чужі добрі люди (спасибі їм!), поїде на Закарпаття. А що ми далі? Миколка кілька ночей уві сні буде кликати тата, а я триматиму їх обох і триматимусь за них. Ще прочитаю записи чоловіка (він поділився ними, коли був у відпустці), дізнаюся про його реалії, те, що він не мав сил, часу розказати (за це дякую), від чогось стиснеться серце. Доповню його спогади своїми. Мої будуть писатися постфактум і, можливо, я щось наплутаю в датах і днях, але загальну картину нашої дійсності в тилу вони відобразять.
Згорнути ↑
ЕПІЛОг
Підсумувати й упорядкувати ці нотатки я мав змогу по госпіталях, після поранення на новій позиції. Вважаю, що мені пощастило — прилетіла 82-а міна метрів за шість від мене, при цьому перша ж з трьох лягла так близько. Наступні два приходи я вже перечікував у бліндажі, однак свої кілька осколків я таки зловити встиг. Броник, каска, балістичні окуляри — я відбувся легкими пораненнями. Трохи ми затрималися на точці зльоту, і вже спакувалися — хвилин за 10 нас там вже не було б. Таке. Злюся, що мене таки зловили. Тішуся, що не сильно і не надовго.
Зараз, коли я завершую цю оповідь, минуло рівно два тижні від тієї оказії — і в планах за 5–6 днів повернутися на передову. Нові позиції, нові завдання, нова обстановка. Треба працювати. Війна продовжується. Наша боротьба триває. Український Давид таки переможе кацапського Голіафа, питання лише коли і якою ціною. Треба бути хитрішими, розумнішими, швидшими. Над цим і працюємо далі.
Допомогти підрозділу, роботу якого описано в цьому проекті, можна через благодійний фонд «КОЛО»
Перекази по Україні: БАНК: АТ "ПІРЕУС БАНК МКБ" (м. Київ) МФО: 300658 IBAN: UA863006580000026002001100835 ЄДРПОУ: 39266921 ОТРИМУВАЧ: БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ "БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ ЗАХИСНИКАМ ВІТЧИЗНИ ТА ЇХ СІМ'ЯМ "КОЛО" ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: БЛАГОДІЙНИЙ ВНЕСОК
