Тіла війни. НВ публікує жорстокі й чесні фото українців, які втратили кінцівки через війну, зняті журналістом Еміліо Моренатті

19 травня, 18:32
Ексклюзив НВ
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Лікар несе коридорами львівського шпиталю 11-річну Яну Степаненко, яка втратила обидві ноги під час російського обстрілу вокзалу в Краматорську. (Фото:Emilio Morenatti / AP Photo)

Лікар несе коридорами львівського шпиталю 11-річну Яну Степаненко, яка втратила обидві ноги під час російського обстрілу вокзалу в Краматорську. (Фото:Emilio Morenatti / AP Photo)

Фотожурналіст Associated Press Еміліо Моренатті об'їхав кілька українських лікарень, де знімав цивільних і військових українців, які пережили ампутацію через війну, а тепер намагаються примиритися із новою реальністю. НВ публікує найсильніші фото з цього відрядження Моренатті.

«Коли частину вашого тіла ампутують, ви потрапляєте до громади інвалідів, і неминуче зʼявляється дух товариськості, — розповідає фотожурналіст Associated Press Еміліо Моренатті, який втратив ліву ногу 13 років тому в Афганістані, а тепер приїхав знімати війну в Україні. — Моя потреба отримати доступ до цієї групи — сильніша за будь-які перешкоди: порівнювати досвід різних людей, які пережили ампутацію — вражаюче. Саме тому мені більше не цікаво висвітлювати війну з передової, а скоріше [цікаво споглядати] тил, де покинуто тих, хто втратив ноги та руки, […] і де єдине, що залишається, — це грубе свідчення жорстокості цієї проклятої війни».

Відео дня

У своєму фоторепортажі Моренатті разом із Еленою Бекаторес, шеф-редактором бюро Associated Press у південно-східній Європі, розповідають історії пʼятьох українців, із якими спілкувалися у лікарнях Києва, Львова та Черкас. Дехто з них втратив кінцівки на полі бою, інші - ховаючись від російських обстрілів у своїх містах. Їхні історії такі ж різні, як і шляхи примирення з травмами, крокувати якими вони лише починають, визнають автори матеріалу.

«Війна має свою ціну — для країн, що її ведуть, для солдатів, які воюють, для мирних жителів, які її переживають. Народи здобувають і втрачають території, а іноді повертають їх і знову втрачають. Але деякі втрати непоправні. Ніколи не можна повернути втрачені життя. Як і кінцівки,» — пишуть у тексті, що супроводжує фото Моренатті й Бекаторес.

НВ публікує знімки Моренатті, зроблені в Україні.

Персонал київської лікарні кладе на ноші 45-річну Олену Вітер, аби доправити її в операційну. Коли в середині березня окупанти обстріляли село Розважів у Київській області, Вітер втратила ліву ногу, а її 14-річний син Іван і ще четверо односельців загинули. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Персонал київської лікарні кладе на ноші 45-річну Олену Вітер, аби доправити її в операційну. Коли в середині березня окупанти обстріляли село Розважів у Київській області, Вітер втратила ліву ногу, а її 14-річний син Іван і ще четверо односельців загинули. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Я думала: “Чому Бог залишив мене в живих?”, – говорить Вітер. Почувши, що її син загинув, вона благала сусіда взяти рушницю і застрелити її. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Я думала: “Чому Бог залишив мене в живих?”, – говорить Вітер. Почувши, що її син загинув, вона благала сусіда взяти рушницю і застрелити її. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Разом із спустошенням від втрати сина Вітер переживає фізичний біль від ампутації ноги. “Щодня я звикаю до якогось нового типу болю. Я думаю, який новий біль чекає на мене в майбутньому”, – говорить вона. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Разом із спустошенням від втрати сина Вітер переживає фізичний біль від ампутації ноги. “Щодня я звикаю до якогось нового типу болю. Я думаю, який новий біль чекає на мене в майбутньому”, – говорить вона. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Вітер, яка завжди любила танцювати та займалася спортом, зізнається, що все ще не сприймає себе із травмою і не знає, яку справу обере собі в майбутньому. “Я маю навчитися жити. Як? Я ще не знаю”, – визнає вона. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Вітер, яка завжди любила танцювати та займалася спортом, зізнається, що все ще не сприймає себе із травмою і не знає, яку справу обере собі в майбутньому. “Я маю навчитися жити. Як? Я ще не знаю”, – визнає вона. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
8 квітня Яна Степаненко разом із матірʼю Наташею та братом-близнюком Яріком чекали на евакуаційний потяг на вокзалі Краматорська, куди поцілила російська ракета. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
8 квітня Яна Степаненко разом із матірʼю Наташею та братом-близнюком Яріком чекали на евакуаційний потяг на вокзалі Краматорська, куди поцілила російська ракета. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Наташі Степаненко ампутували ліву ногу нижче коліна, а її дочка втратила обидві ноги. Мати згадує, як залишила сина із речами в приміщенні вокзалу, а сама вийшла із Яною за чаєм, коли раптом пролунав вибух. Наташа впала, а, озирнувшись побачила дочку в крові; її легінси звисали там, де мали бути ноги. “Мамо, я вмираю”, – кричала Яна. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Наташі Степаненко ампутували ліву ногу нижче коліна, а її дочка втратила обидві ноги. Мати згадує, як залишила сина із речами в приміщенні вокзалу, а сама вийшла із Яною за чаєм, коли раптом пролунав вибух. Наташа впала, а, озирнувшись побачила дочку в крові; її легінси звисали там, де мали бути ноги. “Мамо, я вмираю”, – кричала Яна. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Лікарі львівського шпиталю промивають рани 11-річній Яні Степаненко. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Лікарі львівського шпиталю промивають рани 11-річній Яні Степаненко. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Яна зізнається, що сумує за друзями та чекає на протези. “Я дуже хочу бігати”, – говорить вона. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Яна зізнається, що сумує за друзями та чекає на протези. “Я дуже хочу бігати”, – говорить вона. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Батько Яни та Яріка помер від раку кілька років тому, а вітчим зараз воює на фронті, тож Ярік сам опікується родиною в лікарні: приносить їжу, підвозить візки та намагається розважити сестру. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Батько Яни та Яріка помер від раку кілька років тому, а вітчим зараз воює на фронті, тож Ярік сам опікується родиною в лікарні: приносить їжу, підвозить візки та намагається розважити сестру. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Окрім болю 38-річний Олександр Горохівський відчуває сильну лють. Коли у березні він фотографував розбомблену будівлю поруч із своїм домом у Бобровиці Чернігівської області, його поранив у литку односелець – боєць тероборони, який сприйняв його за диверсанта. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Окрім болю 38-річний Олександр Горохівський відчуває сильну лють. Коли у березні він фотографував розбомблену будівлю поруч із своїм домом у Бобровиці Чернігівської області, його поранив у литку односелець – боєць тероборони, який сприйняв його за диверсанта. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
У київській лікарні, куди Горохівський потрапив із переповненого шпиталю в Чернігові за декілька днів після отримання поранення, йому ампутували ліву ногу. Про це він дізнався лише коли прокинувся після операції. “Як вони посміли все це зробити без моєї згоди?” – обурюється чоловік. Від болю та ліків він мало що пам’ятає, але згадує, що багато лаявся. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
У київській лікарні, куди Горохівський потрапив із переповненого шпиталю в Чернігові за декілька днів після отримання поранення, йому ампутували ліву ногу. Про це він дізнався лише коли прокинувся після операції. “Як вони посміли все це зробити без моєї згоди?” – обурюється чоловік. Від болю та ліків він мало що пам’ятає, але згадує, що багато лаявся. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Горохівський проходить дзеркальну терапію, щоб пом’якшити фантомні болі. Він зізнається, що, якби був поранений в бою, сприймав би все інакше. “Але отримати травму за таких обставин – це дуже важко”, – говорить він. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Горохівський проходить дзеркальну терапію, щоб пом’якшити фантомні болі. Він зізнається, що, якби був поранений в бою, сприймав би все інакше. “Але отримати травму за таких обставин – це дуже важко”, – говорить він. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
“Я намагаюся зрозуміти, як це могло статися. Особливо протягом першого тижня я не міг думати ні про що інше”, – зізнається Горохівський. Відтоді він пройшов курс терапії з психологом і тепер вважає, що повертатися думками до того моменту немає сенсу, “адже нічого вже не зміниш”. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
“Я намагаюся зрозуміти, як це могло статися. Особливо протягом першого тижня я не міг думати ні про що інше”, – зізнається Горохівський. Відтоді він пройшов курс терапії з психологом і тепер вважає, що повертатися думками до того моменту немає сенсу, “адже нічого вже не зміниш”. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Настя Кузік з Чернігова втратила ногу через вибух, що пролунав поруч. Тоді Кузік ненадовго вийшла з підвалу, де без електрики і проточної води разом із батьками (на фото) та ще 120-ма земляками ховалася від російських обстрілів. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Настя Кузік з Чернігова втратила ногу через вибух, що пролунав поруч. Тоді Кузік ненадовго вийшла з підвалу, де без електрики і проточної води разом із батьками (на фото) та ще 120-ма земляками ховалася від російських обстрілів. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Лікарям київської лікарні не вдалося врятувати праву ногу Кузік, і її ампутували нижче коліна. Вибухом серйозно пошкодило й ліву ногу дівчини. “Я приймаю це, – говорить 21-річна українка, і по її щоці стікає сльоза. – Я ніколи не думала, що зі мною таке колись трапиться. Але якщо це трапилося, що я можу зробити?” (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Лікарям київської лікарні не вдалося врятувати праву ногу Кузік, і її ампутували нижче коліна. Вибухом серйозно пошкодило й ліву ногу дівчини. “Я приймаю це, – говорить 21-річна українка, і по її щоці стікає сльоза. – Я ніколи не думала, що зі мною таке колись трапиться. Але якщо це трапилося, що я можу зробити?” / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Кузік прощається із батьком, вирушаючи до реабілітаційного центру у Лейпциг. Вдома вона викладала дітям німецьку мову і мріяла колись поїхати навчатися до Німеччини. Не так мала втілитись її мрія, але тепер дівчина обіцяє використати ситуацію із максимальною користю. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Кузік прощається із батьком, вирушаючи до реабілітаційного центру у Лейпциг. Вдома вона викладала дітям німецьку мову і мріяла колись поїхати навчатися до Німеччини. Не так мала втілитись її мрія, але тепер дівчина обіцяє використати ситуацію із максимальною користю. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Росіяни поцілили снарядом у підрозділ військового медика Антона Гладуна, який тримав оборону на сході України 27 березня. 22-річного захисника було важко поранено, він втратив обидві ноги та праву руку і багато днів провів у комі. Гладун згадує, що, прийшовши до тями, посміхався, ніби все було добре: “Я думав, що найголовніше, що я живий”. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Росіяни поцілили снарядом у підрозділ військового медика Антона Гладуна, який тримав оборону на сході України 27 березня. 22-річного захисника було важко поранено, він втратив обидві ноги та праву руку і багато днів провів у комі. Гладун згадує, що, прийшовши до тями, посміхався, ніби все було добре: “Я думав, що найголовніше, що я живий”. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Мати Гладуна Лідія знайшла свого сина у Третій Черкаській міській лікарні завдяки посту у Facebook за три тижні після того, як втратила із ним звʼязок. У розмові з матірʼю Антон попросив привезти йому одяг. “Він згадав шльопанці, а потім сказав, що шльопанці йому більше не потрібні”, – каже Лідія. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Мати Гладуна Лідія знайшла свого сина у Третій Черкаській міській лікарні завдяки посту у Facebook за три тижні після того, як втратила із ним звʼязок. У розмові з матірʼю Антон попросив привезти йому одяг. “Він згадав шльопанці, а потім сказав, що шльопанці йому більше не потрібні”, – каже Лідія. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Перший час Гладуна мучили нічні жахіття та страшні галюцинації, впоратися із якими йому допоміг психолог-волонтер. Тепер хлопець мріє отримати протез і почати ходити, а потім планує опанувати професію айтівця. Він зізнається: допомагає “розуміння, що якщо я буду сумувати, плакати через те, що сталося, буде лише гірше”. (Фото: Emilio Morenatti / AP Photo)
Перший час Гладуна мучили нічні жахіття та страшні галюцинації, впоратися із якими йому допоміг психолог-волонтер. Тепер хлопець мріє отримати протез і почати ходити, а потім планує опанувати професію айтівця. Він зізнається: допомагає “розуміння, що якщо я буду сумувати, плакати через те, що сталося, буде лише гірше”. / Фото: Emilio Morenatti / AP Photo
Редактор: Анна Павленко

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X