«Найбільше від війни втомлюються ті, хто на ній не був». Інтерв'ю з ветеранкою Іриною Гаркавенко, позивний Марго

14 червня 2021, 19:01
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

«Війна — це не жіноча справа». З таким твердженням у 2014 році неодноразово стикалася Ірина Гаркавенко, ветеранка бойових дій на Донбасі. Попри це вона, як і сотні її посестер, все одно прийняла рішення захищати країну на передовій.

Ірина Гаркавенко, позивний Марго — старшина першої штурмової роти Правого Сектора, учасниця бойових дій на Донбасі у 2014−2015 роках. Народилася на Черкащині. До початку військового конфлікту, з 2013 року під час Революції Гідності була однією з тих, хто організував Майдан у Черкасах.

Відео дня

Репортерка НВ Саша Горчинська зустрілася з Іриною в Коблево, на Миколаївщині, під час Х зльоту Жіночого ветеранського руху. Цей рух об'єднує дві сотні ветеранок з різних куточків України. Серед планів на найближче майбутнє — створення осередків руху в різних містах. Зокрема і в Черкасах, де такий осередок готова очолити Ірина Гаркавенко.

В інтерв'ю НВ Марго розповідає про те, як сприймали жінок на фронті на початку конфлікту і як чи змінилося це ставлення зараз, пояснює, чому Україні потрібні кваліфіковані військові психологи та як має змінитися ставлення до ветеранів.

Про активну життєву позицію

Сама я з Черкащини. Моя життєва дорога пов’язана ще з Майданом — в Черкасах я організовувала місцевий Майдан. Безпосередньо маю відношення до заснування самооборони Майдану Черкаської області.

Ірина Гаркавенко із Черкас командувала першою штурмовою ротою Правого Сектора (Фото: НВ)
Ірина Гаркавенко із Черкас командувала першою штурмовою ротою Правого Сектора / Фото: НВ

У 2014-му, коли Росія вже забрала в нас Крим, а на Донбасі пішли перші «двохсоті» з батальйону Айдар і загинув мій найкращий друг Євген Войцехівський, я зрозуміла, що спокійно сидіти і дивитися на це не можу. Мушу бути там і робити щось для того, щоб в моєї доньки тут було мирне життя, школа і можливість навчатися, мирне небо над головою.

Почала я з того, що поїхала волонтеркою від батальйону Донбас. Тоді жінок на війні не дуже розуміли — казали, що жінкам краще залишатися вдома. Але коли я побачила, що там відбувається — це були населені пункти Попасна, Артемівськ — зрозуміла, що за будь-яку ціну там залишуся. Перший тиждень попросилася пожити там як волонтер.

Потім ми приїхали на базу Правого Сектора, а звідтіля хлопці мене все ж таки попросили поїхати додому, мовляв, війна — це не жіноча справа. Я поїхала. Зібрала речі, сказала мамі, що буду медиком, щоб тільки вона мене відпустила. Знов приїхала на базу Правого Сектора, написала заяву. У мене з’явився позивний. Так я стала Марго — старшиною першої штурмової роти Правого Сектора.

Про участь у бойових дій на Донбасі

Загалом пробула на Донбасі у період 2014−2015 роки, Піски [бої за селище Піски, Ясинуватський район Донецької області, відбувалися протягом 2014−2015 року. Піски розташовані у безпосередній близькості до Донецького аеропорту].

Потім пішли «двохсоті», ти розумієш, що їх більшає: ще 15 хвилин тому ти їв, пив з цією людиною, а потім тобі повідомляють, її більше немає. Це важко сприймається. Спершу в мене були сльози, нерозуміння і паніка. Я ставила собі багато питань, але найголовнішим було: «Для чого?» Для чого ця війна, для чого люди гинуть, для чого люди придумали зброю…

Я просто нічого не відчувала — стала холодною, не було жодних емоцій

Потім стався переломний момент. І коли знов привезли хлопців — одного, другого, третього, я себе спіймала на думці: ну, війна, ну так має бути, завтра ще привезуть. Я просто нічого не відчувала — стала холодною, не було жодних емоцій, я дивилася на ці трупи і мене це більше не зачіпало. Коли це усвідомила, злякалася. Після того вирішила, що треба повертатися.

Звісно, що цим все не закінчилося, і я тепер — активна громадська діячка, беру активну участь у житті Черкащини, є членкинею всіляких спілок, союзів та громадських організацій на тему АТО. Також я є головою ГО Об'єднання бійців-реформаторів. Це чоловіча громадська організація, але хлопці самі запропонували мені долучитися. Наразі ми плануємо зробити осередок Жіночого ветеранського руху в місті Черкаси, який я очолю.

Про відновлення та реабілітацію

До нормального стану поверталася вдома, разом з родиною та донечкою. Звісно, були періоди, коли трохи зривалася на них, бо мама не завжди розуміла, чим я там займалася, тож це призводило до деяких конфліктів. Але поки ти там не побудеш сам, ти ніколи не зрозумієш, як це. Віддавати матерям тіла їхніх загиблих синів, чути, як вони кричать — це дуже нелегкий період.

Реабілітації як такої я не проходила. Проте приймала антидепресанти. Вночі спала погано, сердилася на себе за те, що постійно щось пильную. Такі речі не відпускають — якщо вже був там один раз, то до кінця життя воно буде постійно спливати. Це моменти, які спливатимуть час від часу, адже воно засіло глибоко і болить.

Я стикаюся з тим, що люди приходять з війни зовсім іншими. Коли йшов, це була одна людина, коли повернувся — вже зовсім інша. Накриває, а поговорити про це ні з ким, бо сім'я того зазвичай не розуміє. Іноді це доходить до критичних станів. Наприклад, один мій знайомий дійшов до того, що через свій психологічний стан почав пити, і дружина йому сказала, мовляв, або ми з цим щось робимо, або розходимося. Він пішов до психолога, а потім набрав мене і каже — ледь того психолога не вдарив. Бо йому почали ставити некоректні питання: чи бачив він смерть і так далі.

Велика проблема в Україні зараз — це брак військових психологів, каже Ірина Гаркавенко (Фото: НВ)
Велика проблема в Україні зараз — це брак військових психологів, каже Ірина Гаркавенко / Фото: НВ

Через брак професійної і якісної психологічної допомоги військові, які мають складнощі психологічного характеру, обирають краще поговорити з побратимами, які теж через це пройшли, ніж звертатися до спеціалістів. А тим паче люди не хочуть іти до психологів, коли їх змушують це робити, коли це примусово. Тоді ветеран думає: «Я що, псих якийсь? Чому я маю йти, в мене все нормально».

Велика проблема в Україні зараз — це неосвіченість психологів, нерозуміння того, як спілкуватися з військовими, які зі смертю стикалися неодноразово, самі були на гачку смерті, тим більше, з особами, які отримали тяжкі травми під час війни. Ми стали на цей шлях війни і не можемо нічого з цим робити — маємо воювати. І нам зараз конче необхідні військові психологи, які вміють працювати з цією темою і як таким людям допомогти.

Хороший формат — робити зустрічі у форматі фестивалів, злетів, неформальних заходів, можливо, сімейного формату. На яких, зокрема, будуть також і психологи. Тоді все це сприймається легше, і людина сама не помітить, як з нею вже попрацював психолог, а сім'я ветерана матиме змогу трохи зануритися в це середовище. Проте цим має займатися держава — на рівні обласних, міських, районних адміністрацій.

На жаль, сьогодні в Україні дуже багато ветеранів — і хлопців, і дівчат, які залишаються без державної підтримки. Вони просто закриваються в собі, сидять по домівках, особливо, якщо це невеликі населені пункти, села, шукають заспокоєння в алкоголі та не бачать іншого виходу. Тобто просто деградують.

І якщо в містах ще є спеціалізовані центри, є установи, які займаються соціальними виплатами тощо, то на рівні райцентрів такого немає, ОТГ подібними питаннями не опікуються. Нікому це не треба. Але ж ми повинні цінувати цих людей, допомагати їм.

Про ставлення до жінок на війні

Спершу ставлення до жінок на війні, звичайно, було інакшим. Проте з часом жінки почали себе проявляти і показали себе як більш витривалі психологічно. І деякі справи, для яких потрібна ця психологічна витримка, наприклад, бути снайпером, у жінок виходять досить добре. Командири це побачили і зрозуміли, що сила духу в нас є.

Але якщо говорити про гендерну нерівність, то її прояви є і досі. І досі можна почути фрази на зразок: «Ти ж дівчинка, що ти тут робиш? Їдь додому».

Якщо ми подивимося на країни Європи, побачимо, що жінки є професійними військовими, а, наприклад, у Ізраїлі жінки постійно воюють так само, як і чоловіки. Але якщо я себе в цьому знаходжу — мені подобається військова справа, все, що з нею пов’язане, то чому ні?

За останні роки в Україні дійсно відбулися деякі законодавчі зміни, які розширили можливості для жінок, зокрема і у військовій справі. Це і скасування Кабміном переліку заборонених для жінок професій, і перший «жіночий» випуск у військовому ліцеї. Бо насправді не важливо, ти чоловік або жінка, важливо, наскільки ти розумієшся в тому, що робиш. Я стикалася з тим, що на різних військових посадах сидять чоловіки, які взагалі не розуміють, що вони роблять і як це працює. А потім до них приходить жінка, пояснює їм, як це, що це, що слід зробити.

Інша справа — ставлення до ветеранів в Україні загалом. Я буквально рік тому отримала своє посвідчення УБД [посвідчення учасника бойових дій]. Коли в себе в Черкасах прийшла в управління соцзахисту, мені сказали, що є можливість відпочити в санаторії з дитиною. Попросили УБД та довідку про те, де саме я служила. Але добровольцям таких довідок ніхто не видає — їх видають тільки у військових частинах військовим Збройних сил України. То питання — навіщо мені взагалі це УБД, якщо я не можу ним скористатися?

Проте насправді коли я йшла на війну в 2014 році, то не мала на меті заробити якісь пільги абощо, і не робила це заради УБД. Моєю ціллю була сильна і незалежна, єдина Україна.

Про ставлення до війни в Україні

Є така фраза, що найбільше від війни втомлюються ті, хто на ній взагалі не був. На жаль, все так і є. Ми чуємо це на вулицях, або, наприклад, у маршрутках, що, мовляв, ми вже задовбали зі своїми УБД, понакупляли, їздите. Ну і так далі.

В інших країнах військовий — еліта, бо всі розуміють, що вони підуть на будь-що, аби захистити свою землю

Зараз може скажу трохи грубо і комусь це не сподобається, але мені Росія подобається в плані підходу до патріотичної роботи з дітьми, з молодими поколіннями. В них є ці уроки патріотизму, хай це навіть і патріотизм в їхньому розумінні цього слова. Вони над цим справді працюють, і ми бачимо зараз результат: Путін в них — цар і бог, вони вважають себе величною нацією. І така риторика може бути навіть у людини, яка не має житла, живе на вулиці, зловживає алкоголем і виглядає від цього не дуже. Вони все одно вважають себе величними.

Нас в Україні сприймають не так, як би хотілося. В інших країнах військовий — це еліта, бо всі розуміють, що ці люди підуть на будь-що, аби захистити свою землю, своїх людей. Тому військових цінують, поважають, і вони — соціально забезпечені. В Україні ж військові й досі «попрошайки», бо треба ходити і просити, щоб тобі дали УБД, щоб тобі дали пільги, землю, ще щось. Так бути не має.

Щоб наша країна не ділилася, нам треба берегти свою мову, культуру, традицію та релігію. Це всі ті складники, ті частини, які у нас хоче сьогодні забрати Росія. Якщо це заберуть, Україна більше не буде існувати як держава.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X