«Сиділи у клітці». Розповідь вчительки з Балаклії — про перебування її родини у полоні і залякування окупантів

16 вересня 2022, 16:33
Ексклюзив NV
Пам’ятник Тарасу Шевченку у звільненій після російської окупації Балаклії (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

Пам’ятник Тарасу Шевченку у звільненій після російської окупації Балаклії (Фото:REUTERS/Gleb Garanich)

8 вересня Збройні Сили України звільнили від російських військових після піврічної окупації Балаклію у Харківській області. Тоді Вікторія Щербак, місцева вчителька, вперше плакала від щастя.

Вона не лише жила в окупації, але й разом зі своєю сім'єю потрапила до катівні, організованої росіянами в місті. Її примушували співпрацювати з окупаційною владою і навіть погрожували згвалтувати доньку на її очах.

Відео дня

В ефірі Радіо НВ Вікторія розповіла, як її родина потрапила у полон, якими методами окупанти намагалися її залякати, а також про те, як сім'ї вдалося врятуватися.

https://www.youtube.com/watch?v=Z_TaFLP4iLg&t=1397s

Про обставини затримання

Ми не вперше збиралися від'їжджати — збирали речі. Мій чоловік поїхав на блокпост за ліками — він допомагав ввозити ліки в Балаклею, як волонтер. У нашому приватному будинку двері не закривалися, наше подвір'я — було відкритим. Ми були в середині, вдома. Раптом зайшли п’ятеро автоматчиків, у повному військовому екіпі (екіпіруванні - ред.) — в броніках, касках, в балаклавах, і з автоматами. П’ятеро в нашу невеличку хатку. Звісно, ми трішечки налякалися.

Перша думка була сховати телефон, бо я боялася, що там вони щось знайдуть. Напередодні я почистила кеш, оскільки збиралася від'їжджати і знала, що телефон має бути чистий. Але за доньку я не була впевнена. Так і сталося.

Запитали: Щербак? Тобто моє прізвище. Так я зрозуміла, що прийшли за мною. Чоловіка з нами не було, а у моєї доньки інше прізвище оскільки вона прийомна. Нас вивели на вулицю майже роздягнених, оскільки ми вдома були. На вулиці було холодно, дощило. Там стояли ще двоє [автоматчиків] - тобто семеро автоматчиків на нас двох — дівчинка і я.

Нещодавно звільнена Збройними силами України Балаклія (Фото: Ukrainian Presidential Press Service/Handout via REUTERS)
Нещодавно звільнена Збройними силами України Балаклія / Фото: Ukrainian Presidential Press Service/Handout via REUTERS

Я кажу: «А що вас так багато? Ми терористи якісь? Чого на двох жінок так вас багато? Ще і на трьох машинах приїхали по нас». Але він не зважав на мої питання. Забрав телефон і документи. Єдине, що там залишилося і що йому не сподобалося в моєму телефоні - моя фраза: «Ми в окупації».

Я не знаю, за що нас затримали. Оскільки єдине, що ми почули на свою адресу: «не нравится нам ваша семейка». Це було єдине пояснення.

[Діалог був таким]:

— Вот вы пишете, что вы в оккупации.

— А де ж ми? Звісно, ми в окупації.

— Но мы же вас освобождаем!

— А я не просила мене звільняти абсолютно. Я тут живу, це моя земля, ви сюди прийшли. Звісно, ми в окупації.

— Понятно, а кто это — Вика Захарова?

Віка — це моя донька прийомна, мені в телеграм висилала дуже багато різних фото, про Путіна, таке все проти Раші. На той момент вже не було практично ні зв’язку, ні інтернету. Але дещо прогружалося інколи, коли з’являлась така можливіть.

— Це моя донька, а що таке?

— Плохо вы ее воспитываете. Посмотрите, что она вам шлет.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Я не знаю, що вона там присилає, я не читаю, мені ніколи, у нас немає інтернету

— Ну, вот вы нас тут называете орками, свинособаками.

— Я не називаю.

А сама собі думаю: я б тобі сказала, як я вас називаю! Але ж я розумію, що не треба нариватися.

— Идите собирайтесь!

Ага, збирайтеся, думаю, зрозуміло. У Віки моєї [доньки] також забрали телефон і почали його вивчати. Я це зрозуміла вже, коли зайшла в будинок.

Я одразу почала одягатися — теплий костюм, взяла рюкзак, води. Покидала, що було з їжі, таблетки, оскільки я інвалід ІІІ групи, перенесла інфаркт. Тобто все потрібне.

А до Віки, як-то кажуть, у них була ціла купа зауважень, оскільки вона нічого не стерла. Вони все читали і сказали: «не нравится нам ваша семейка».

А тут і чоловік під'їхав, на жаль. Я дуже пожалкувала, що він під'їхав, тому що тоді ж одразу забрали і його. Його телефон був взагалі чистий, але на це вже не зважали. Йому не дали навіть зібратися. Ми хоча б щось покидали з собою, а його, як був, так і забрали. Нас втрьох посадили в машину з решітками на вікнах. Окрім нас там було ще двоє осіб і жінка-сусідка, яка жила через кілька хат від нас.

Про умови перебування в полоні

Нас відвезли в балаклійський підвал з мішками на голові. Посадили в клітку. У підвалі були спеціальні клітки. Я сьогодні і вчора, навіть в новинах, бачила такі клітки у Куп’янську. І в нас були такі самі. Вони, напевно, привезли їх спеціально для людей. У них не можна було лежати. Була просто сидіння, і нас туди посадили вчотирьох. І ми сиділи.

Ми побачили там лише одного чоловіка — всього закривавленого. Він був дуже побитим і весь у крові. Ми провели там приблизно три години. Не знаю скільки точно, оскільки в нас не було вже ні телефонів, ні документів. У мого чоловіка забрали все — рюкзак із правами, документами на машину, бо він на ній приїхав, ключі - все було забрано.

Потім нас перевели у поліцію. У поліції, наскільки я зрозуміла, було декілька поверхів підвалів. Ми з донькою сиділи у напівпідвальному приміщенні. І були ще три жінки. Ми сиділи вп’ятьох у двомісній камері. Одна дівчина, моя учениця, 22 роки, спала на підлозі, а ми по двоє лежали на дуже вузьких дерев’яних тапчанах. Дуже смерділо, оскільки не було ні води, ні повітря. Свіже повітря взагалі не заходило, а туалет знаходився прямо в цій камері.

Як я вже потім дізналася, мій чоловік декілька тижнів сидів у підвалі. Буквально вчора я побачила на відео цей підвал — страшний, мокрий, сирий. Він потім мені розказував, що вода текла прям по стінах. І лягти навіть на підлогу взагалі не можна було тому що вода там стояла. Їх у невеличкій камері сиділо семеро. Вони сиділи по черзі на тапчанах.

Нас годували всього один раз на день. Моя дитина вперше поїла через добу. Нас забрали об 11 ранку, і аж на наступний день о 12 годині я вже почала стукати у двері і вимагати їжу і воду. Бо нам давали тільки два літри води на камеру. Уявіть собі! Треба було і в туалет сходити, і попити. Добре, що я здогадалася взяти з собою пів літра води. Я розуміла, куди я йду. Це нам дуже допомогло.

Про допити та спроби примусити до співпраці з окупантами

Я думаю, що найголовніша мета — це залякати, оскільки я ніколи не приховувала своєї любові до України. Свою сторінку на Фейсбуці я не встигла прибрати. Інтернет у нас пропав дуже раптово, я не змогла цього зробити. Я постійно допомагала, як могла, українській армії. Як могла — дзвонила, розказувала, фотографувала, відсилала своїм учням. У мене дуже багато знайомих учнів, які в ЗСУ. Тобто все, що я могла, я робила, поки був зв’язок.

Чому на той момент ми вже хотіли виїхати? Тому що я вже зрозуміла, що нас, місцевих вчителів змушують працювати. Вже з червня дехто з моїх колег навіть пішли на роботу і запропонували свої послуги в адміністрації як вчителі. Я цього не могла допустити.

Тобто я могла казати, кивати головою, що «так, так, я буду співати з 1 вересня» (я ще і співачка і на радіо щось вела трішечки, тому мене люди знали). Я могла говорити все, що завгодно. Але про те, що я думаю, розуміла, кому можу це казати, а кому не можу.

Але були знайомі, які мене дуже добре знали. І мабуть, хтось із них, хто знав, де ми ховаємося… Ми жили в іншому місці, не там, де прописані, ми ховалися в такому місці, що мало хто знав, де ми живемо. Я так підозрюю, хто це міг зробити, але ніяких доказів, звісно, в мене немає.

Я побачила на допиті, що їх постійно цікавила моя думка: як я ставлюся до того, що тут завжди буде Росія? А чи буду я працювати? Про що ви мрієте? На допиті я намагалася говорити те, що думаю. Максимально щиро відповідала на питання.

Катівня у Балаклії (Фото: Мар'яна Безугла/ Facebook)
Катівня у Балаклії / Фото: Мар'яна Безугла/ Facebook

Допит вело троє. Перший — це пропагандист, як я назвала його, він розказував «Ми дуже любимо українців, ми поважаємо, яка в них музика, яка культура, вони такі добрі, трішки перелякані».

— От чого ви нас боїтеся?

— А чого б я могла не боятися? Я сиджу у в’язниці, знаходжуся зараз на допиті, троє чоловіків із зброєю мене допитують, як я можу не боятися?

— Та ми ж з вами стільки пройшли. Ви ж народилися в Радянському Союзі.

Він хвилин 15 мені промивав мої, вже не такі молоді, мозги, щоб мене збити з пантелику. Вибачте, я аж [занудьгувала], слухаючи його. І мабуть, щось в моїх очах вже мелькало. Я не слідкувала за своїм обличчям.

Далі другий вже включився і почав погрожувати: «Насправді ви нас не боїтеся». Він постійно слідкував за моїми реакціями, анкету вів. Я бачила, що він ставив галочки якісь, все він відмічав. І сказав: «Вы нас презираете». Я думаю, що він відчув моє справжнє ставлення до них, це було дуже важко приховати, по очах видно. І дійсно я не боялася. Якась ненависть, мабуть, мелькала в моїх очах.

Прозвучало ще раз питання:

— Що ви хочете?

— Я хочу вижити.

— Все этого хотят. А вот конкретно вы?

— Я хочу додому.

— А про що ви мрієте?

— Мрію, щоб нація моя українська, незважаючи ні на що, вижила, щоб українці залишилися, як нація, якщо ви мене розумієте.

— Конечно, мы вас понимаем.

І став погрожувати. Вони хотіли, щоб я на них працювала — йшла до школи, бо я за другою освітою вчителька російської мови — не лише англійської, а ще і російської. Мені, викладачці російської мови, сказали: «У вас ще заборонялася російська мова».

Тобто вони в мені бачили вчительку російської мови саме. Я відповідала:

— Абсолютно не заборонялася. У нашій школі і загалом у нашому місті російська мова викладається, як у всій Харківській області, двічі на тиждень, як і українська мова, абсолютно однаково. У нашому місті є російська школа № 2, якщо ви не знали.

— Значит, в других городах запрещается.

— Щодо інших міст я не знаю, я можу казати лише про свою Харківську область. Я хочу вчити українських дітей! Це моя робота, я їх буду вчити.

Але я не сказала, що я буду вчити в окупації. Хоча і вчу їх зараз! Я вчила, буду вчити, і це моя улюблена робота — вчити дітей. Тому я так і відповіла.

Про звільнення з-під «арешту»

Вони мене не відпустили. Коли вони мені почали погрожувати, бити і ґвалтувати мою дівчинку перед моїми очима, тоді вже… На жаль, у мене серце не витримало — я втратила свідомість, впала на підлогу. Вони почали, мабуть, мене приводити до тями… Коли не вдалося, мабуть, вони викликали швидку. У швидкій наші хлопці вже зробили все, щоб мене вивести звідси. Вони сказали, що в мене був вже інфаркт, що передінфарктний стан знову, і забрали мене на швидкій.

Двоє кадирівців мою дівчинку привели до мене вже туди, на швидку. Ми перебували під крапельницями, і це дійсно потрібно було мені. Потім я ще декілька тижнів не могла оговтатися. Та й зараз теж, якщо чесно.

Мого чоловіка випустили ще через два тижні. Він більше двох тижнів сидів у в’язниці, але жодного разу його не викликали на допит. Жодного. Тобто взагалі незрозуміло, що, чого і як. Коли його відпустили, сказали: «Дякуй своїй дружині, що ходила за тебе просила». А я була там кожен день. Я ходила по всім інстанціям, просила, просила і випросила. Але навіть коли вже випустили чоловіка, ні документів, ні телефонів нам так і не віддали.

Про одужання після окупації та стосунки з місцевими

Я вважаю, що це дуже важко. Оскільки приблизно третина населення хворі. Ці люди вже давно хворі. Я боюся, що ця бацила рашизму вже глибоко проникла у мізки багатьох, невиліковна. Потрібно працювати, починаючи з дітей. Школа і культура. Це архіважливо! Щоб саме у школі і в культурі працювали люди, які розуміють важливість національного виховання. Самі любили Батьківщину, розмовляли українською мовою та виховували наших дітей! Бо якщо залишити все так, як було, то ми знову до того ж і повернемося.

Я маю знайомих, досить добре знайомих людей, які співпрацювали і навіть дуже тісно співпрацювали з рашистами. Я вважаю, що це жах. Це є зрада. І ми дуже важко із колегами пережили цю зраду деяких наших колег.

Про звільнення Балаклії

Я дізналася про це ще 6 [вересня], коли ще ніхто не знав. Оскільки, як я вже сказала, в мене є знайомі в ЗСУ. Мені подзвонили, сказали, що вже відбувається зачистка прямо у центрі Балаклії. Вже о пів на десяту, шостого вересня, я написала своїм колегам про те що передові загони, спецзагони української армії вже знаходяться в Балаклеї, що вже будуть заходити регулярні війська.

Так і відбулося. У той день я плакала. Ми вже всі не могли працювати. Ті, хто живуть в Балаклії, знаходили змогу спілкуватися між собою, зі своїми родичами, тому вже з 6 вересня ми знали, ми не могли працювати! У нас були сльози. Сльози щастя! Я плакала від щастя вперше.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу NV

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо NV
X