Росія, де немає Бога. Історія українських пілотів Івана Пепеляшка й Олексія Чижа, які вижили двічі: на полі бою та у полоні

30 травня, 17:18
Ексклюзив НВ
Пілота-штурмана Івана Пепеляшка (ліворуч) і командира екіпажу Олексія Чижа (праворуч) звільнили з російського полону 14 квітня (Фото:надано НВ героями статті)

Пілота-штурмана Івана Пепеляшка (ліворуч) і командира екіпажу Олексія Чижа (праворуч) звільнили з російського полону 14 квітня (Фото:надано НВ героями статті)

Автор: Наталія Роп

На початку березня двох українських пілотів, що боронили Київ, збили окупанти, — обидва потрапили у полон. Вони розповіли НВ, як вижили на полі бою та як понад місяць виживали у російському СІЗО.

Ще пів місяця тому українські пілоти Іван Пепеляшко й Олексій Чиж сиділи у СІЗО російського Курська. На підвальному поверсі — вогкому, брудному і з мишами — розташовувалися 13 камер. Усі вони були заповнені цивільними та військовими українцями, захопленими у полон під час війни.

Відео дня

У день прийому працівники СІЗО позабирали у полонених усі речі, аж до хрестиків.

 — Здєсь Бога нєт, — говорили вони.

А згодом і доводили це переконливими методами. Після деяких полонені могли засинати лише на одному боці, бо інший болів. Пепеляшко разом із Чижем також це досвідчили.

— Я не хочу казати таких гучних слів. Але мені здається, що якщо є пекло на землі — то це Курське СІЗО, — розповідає НВ Пепеляшко, лежачи на лікарняному ліжку в київському військовому госпіталі, куди він потрапив після звільнення. — Мені здається, що Бог є всюди. Усе бачить і все чує. Але є місце, звідки, напевно, не чутно молитов — з цього підземелля.

Він говорить тихо і неспішно. Поряд у палаті — напарник по небу Чиж, також звільнений. Йому нещодавно зробили операцію, тому Пепеляшко розказує історію за двох.

Захищали столицю

Пепеляшко уже 10 років у армійській авіації: брав участь у миротворчій місії ЗСУ у Конго, з 2014-го служив на Донбасі — висаджував десантно-штурмові групи та забезпечував їх вогневою підтримкою з повітря, доставляв поранених і загиблих до польових шпиталів, евакуйовував українських бійців з оточеного ворогом Іловайська. Схожа історія і в Чижа — він також на сході з 2014-го.

З 24 лютого 2022-го хлопці почали обороняти Київ. О 4 ранку вони почули команду «на борти», за лічені секунди зібрали речі, узяли автомати і на гелікоптері Мі-8 почали виконувати перші завдання: Чиж — за командира екіпажу, Пепеляшко — пілота-штурмана.

Пілот Іван Пепеляшко перед вильотами завжди підбадьорював побратимів, згадуючи, що колись бабуся нагадала йому — житиме довго (Фото: надано НВ героєм статті)
Пілот Іван Пепеляшко перед вильотами завжди підбадьорював побратимів, згадуючи, що колись бабуся нагадала йому — житиме довго / Фото: надано НВ героєм статті

Перед вильотами останній завжди підбадьорював побратимів, що все з ними буде добре. Колись бабуся нагадала йому, що житиме довго — і це давало віру колегам по борту, що і куля їх не візьме, і з завдань повертатимуться.

Але 8 березня, коли стримували ворога з півночі, цього не сталося. Екіпаж Чижа-Пепеляшка та ще два гвинтокрили росіяни підбили в небі над Чернігівщиною.

Вижили лише Пепеляшко і Чиж.

 — Деякий час були непритомні, — пригадує Пепеляшко. — Але до тями почало приводити відчуття болю і холоду. Ми зрозуміли, що на землі. Для мене це був шок. Як? Як? Я не міг повірити, що нас збили.

Поряд лежали шматки гелікоптера, напівпритомний Чиж і вже неживий іще один, третій член екіпажу — бортовий авіаційний технік, капітан Володимир Скляр.

Командир екіпажу Мі-8 Олексій Чиж чудом вижив після того, як росіяни підбили його гелікоптер (Фото: надано НВ героєм статті)
Командир екіпажу Мі-8 Олексій Чиж чудом вижив після того, як росіяни підбили його гелікоптер / Фото: надано НВ героєм статті

Після падіння пілоти отримали переломи ніг. Їх винесло з гелікоптера вибуховою хвилею — живими залишились дивом.

 — Я не знаю, як це пояснити, — каже Пепеляшко, задумавшись. — Це Господнє чудо. У мене просто немає інших аргументів. Значить, багато незроблених речей. І не тільки за себе, а й за решту хлопців.

Місце падіння Мі-8 оточили БТРи з російськими солдатами. В українських пілотів майнула лише одна думка: прийшли добивати. Але вороги вкололи знеболювальні, наклали лонгети, погрузили на бронемашини та вивезли.

Так Пепеляшко з Чижем потрапили у полон.

Кілька зупинок перед пеклом

Перші дні у полоні Пепеляшко пам’ятає фрагментарно. Він відчував сонливість і байдужість до життя. Медики окупантів його намагалися стабілізувати і прокапували крапельницями.

Іще на території України представники російського ФСБ вперше допитали українських пілотів, які тоді ще були у важкому стані. А далі відправили їх разом із евакуаційною колоною до РФ.

Колона вивозила поранених російських військових, рухалась переважно вночі та часом потрапляла під обстріли ЗСУ.

Пепеляшко дивувався, що дорогою ніхто з росіян не намагався їм якось помститися. Хоч і можливостей поквитатись було море.

 — Ми просто їхали, й один із хлопців [росіянин] навіть сказав: «Ну все, бій закінчився, це був чесний бій, ми тепер не на лінії фронту», — пригадує Пепеляшко. — Це здивувало.

Дивувала його розгубленість і наляканість деяких російських солдат. У дорозі вони обговорювали втрати. Наприклад, із роти одного з окупантів, яка складалась із 100 осіб, вижило лише семеро.

Уже на території РФ для українських полонених пілотів улаштували справжній квест: спершу повезли до польового шпиталю, де зробили операції, далі — до цивільної лікарні у місті Рильськ, до табору для полонених, до ще однієї лікарні, і згодом — у СІЗО.

У рильській цивільній лікарні Пепеляшко пробув близько трьох тижнів. Одного дня його забрали із палати зі словами, що везуть на обмін. І доправили до курського аеропорту.

 — Ми вже були на злітній смузі. Я чув, як заходить на посадку 76-тий літак [військово-транспортний літак Іл-76], — він такий гучний і відрізняється за звуком, — пригадує українець. — Він сів, почалося вивантаження, але сказали, що наша сторона мене видалила зі списків. Не знаю, наскільки це була правда, але мене повезли в іншому напрямку…

Новою зупинкою виявився табір для полонених — із колючим дротом, який оточував декілька звичайних військових наметів.

Пепеляшка відразу відправили до одного з них — медичного, де він зустрів Чижа. Останнього окупанти привезли сюди з рильської лікарні на тиждень раніше.

У таборі хлопці ще були лежачими. Тому доглядали за ними інші військовополонені українці: годували, відводили до туалету, підтримували вогонь у буржуйці та підтримували порядок у наметі.

Скрізь панувала жорстка дисципліна, яку контролювала військова поліція. Лежачих дозволяли відводити до туалету лише раз на день. Перев’язували їхні рани зрідка. Усе було обмежене в часі, включно з походами до вбиральні. А виконувати накази варто було без права на помилку. Бо помилка — це боляче.

Для військових такі умови були непростими, але порівняно з наступним етапом — терпимими.

 — Для українського козака все це витерпіти неважко, — пояснює Пепеляшко. — Проблеми були в цивільних людей. Російські військові вимогливі до дисципліни. Просто так щось запитати без дозволу, навіть у туалет, не можна. Є графік, є терміни. Прийом їжі був таким: сніданок — від 1 до 2 хвилин (залежить від настрою), обід — 2−3 хвилини (і міг іще скорочуватись). Вечеря — не більше 2 хвилин. Звичайно, хлопці змішували перше з другим. Та для цивільної людини такий відлік часу — це важко.

Близько тижня таборового режиму — і двох авіаторів направили до ще однієї лікарні, з якої хлопців згодом вивезли автозаком до курського слідчого ізолятора.

Офіцерська камера

У коридорі підвального приміщення пілотів зустріли майже всі працівники СІЗО — близько 30-ти. Прийом полягав не лише у відбиранні особистих речей. На додаток ішла ще й «масажна бесіда». Пепеляшко не уточнює, про що йдеться, але м’яко додає, що після Бучі сподіватися, що з військовополоненими поводяться лагідно — це ілюзія.

Опісля полоненим видали чорну зеківську форму: штани, сорочку і куртку. І все: ні рушника, ні трусів, ні шкарпеток, ні зубної щітки.

Пілотів помістили до невеликої камери, обладнаної металевими двоярусними ліжками. Разом із Пепеляшком і Чижем тут стало 12 українських військовополонених: усі — офіцери.

Час у цьому підземеллі тягнувся надто повільно.

 — День минув, і це слава Богу, — пояснює Пепеляшко. — Найдовше в СІЗО плине не тиждень, чи два-три дні, а доба. О 6 ранку — підйом, і весь день, до команди відбій (22.00), ти не маєш право доторкнутись до ліжка. За цей час раз чи два (а якщо повезе — то ні разу) тебе будуть викликати на допити. Після них, як правило, буде некомфортно спати на якомусь боці.

І дня не було, коли українців не змушували співати російських пісень усією камерою. Особливо часто — гімн Росії, який потрібно було виконувати виключно стоячи, вишикувавшись на лінії. І нікого не цікавило, чи можеш ти стояти, чи ні.

Якщо працівнику СІЗО не подобалось, як хтось співає, їм «пояснювали, що неправі». А пояснювати вони вміли, каже Пепеляшко.

Якщо ж помічали, що ти погано знаєш слова, — змушували безперестанку співати пісню від 20 до 40 хвилин.

Та особливо Чижу і Пепеляшку було важко через відсутність медицини. Вони приїхали до СІЗО ще у гіпсі та на милицях. Лежати вдень їм не дозволяли, а сидіти було важко. Та й рани тут у всіх через вологість гноїлись. А про перев’язки було годі й говорити.

 — Поранені намагалися збирати виділення із загноєнь туалетним папером і робити ним перев’язки, — пригадує Пепеляшко. — Був один терплячий хлопець, який усім робив перев’язки: брав туалетний папір і відмочував якось. Але і папір був лімітований — 28 сантиметрів на кожного на добу. Тому ми намагалися не перевищувати [норму]. Можна перевищити, але він закінчиться за якийсь час.

В умовах, коли не розумієш, що завтра, жити складно, зізнається Пепеляшко. Та пілоти намагалися не впадати у розпач і не зламатися морально.

 — Хоча всі працівники СІЗО дуже професійно працювали в напрямку зламати людину, — каже він. — Уперше я зрозумів, що ті книжки, які я читав, про хлопців, які нічого не розказують і терпляче стискають зуби, не відповідаючи на питання, — це тільки у фільмах. У житті так, на жаль, не є. Триматися можна, але все ж таки вони [персонал СІЗО] уміють досягати своїх цілей.

Та найстрашніше Пепеляшку було тоді, коли він чув голос Чижа з кімнати для допитів, — так уперше йому довелося чути крик близької людини. І психологічно це пережити було непросто.

Аби не з'їхати з глузду, офіцери в камері грали в «імена», «міста», обговорювали свої мрії і подорожували країнами через розповіді один одного. У приміщенні висіла камера відеоспостереження, тому про війну й армію говорити вони не могли.

 — Я дуже вдячний, що зі мною сиділи дуже освічені й інтелектуально розвинені офіцери, — з усмішкою говорить Пепеляшко. — Мені здавалося, що я потрапив до гуртка «Що? Де? Коли?», — дуже розумні хлопці. Точніше, поважні дядьки: майори, підполковники, полковники. Такі особи дуже поважні. І коли вони починали грати в «імена», це могло тягнутися 5−6 годин.

Щодня офіцери призначали собі лектора. У день космонавтики, 12 квітня, лекцію проводив Пепеляшко. Він намагався розповідати про космос, планети, польоти, про українського основоположника практичної космонавтики Сергія Корольова та вже сучасного винахідника — Ілона Маска.

 — Коли немає Інтернету, твої знання — це тільки те, що у твоїй голові, — каже пілот. — І пригадуєш усе, що колись чув про авіацію. І хлопцям так було цікаво: «А про це розкажи, а про це розкажи». Тому я розповідав про планети, як узагалі літають птахи, як вони визначають, де північ, а де південь, чому польоти на Марс можливі тільки в певний час, і яких зусиль докладав Корольов, аби відкрити космос.

Щодня був новий лектор із новою темою. Цікаві розповіді відволікали від болю і важких роздумів.

У камері військові піклувались один про одного. Чижу та Пепеляшку інші офіцери постійно віддавали єдині два сидячі місця — адже з переломом на нозі довго не встояти. Та Пепеляшку навіть сидіти було нестерпно — окрім пошкодженої ноги, у нього ще був компресійний перелом трьох хребців. На 5-тий день біль був нестерпним.

Тому офіцери ненадовго клали Пепеляшка на той клаптик підлоги, якого не «бачила» камера, і обсідали його навпочіпки,аби лежачого не було видно з дверного вічка.

 — Перший раз це було десь хвилин 30 — я просто лежав на підлозі, — пригадує пілот. — Сказати, що це було щастя? Це була найвища точка задоволення.

Ще полонені постійно вигадували дату, коли їх мають обміняти. І коли цього не ставалося — списували на якісь негаразди. І призначали нову.

13 квітня о 19 вечора до камери зайшов черговий зі словами «Пепеляшко і Чиж на вихід».

Обидва не могли підняти голови — правила СІЗО цього не дозволяли. Тому вже опинившись у коридорі, зрозуміли, що їх кудись переводять — старшому камери сказали скрутити їхні матраци.

Чижа та Пепеляшка відвезли автозаком до головного управління розвідки РФ. А вже звідти — до автобуса, у якому українцям зачитали права женевської конвенції, пояснили, як себе поводити, і відправили у дорогу. Пепеляшку навіть дозволили лягти на сидіння, а на ранок пригостили кавою і дали поїсти.

Близько 5 ранку пілоти були вже на кордоні Білорусі й України. Там їх перемістили до української карети швидкої допомоги, яка помчала з хлопцями до столиці.

Усю дорогу пілоти не могли повірити, що це — обмін. Вони питали у водія «швидкої», хто зображений на купюрах 100 та 200 гривень. Але водій відповідав, що не знає, бо не користується готівкою.

Це насторожило вертольотчиків. Вони вирішили, що це інсценування обміну, і домовились нічого не розповідати про полон тим, із ким зустрінуться далі.

Але вже у Києві їх привезли до Головного управління розвідки (ГУР). Полонених зустріла дружина керівника відомства Кирила Буданова, котра говорила українською, і ще один хлопець із гуцульським акцентом.

 — Тут уже не було питань, — каже Пепеляшко. — Але я все-таки в нього спитав, що це таке бурштин. Він розсміявся. І я зрозумів, що це — усе.

Уже у офісі ГУР пілотів зустрів Буданов і турботливо почав розпитувати про них і про завдання, які обидва виконували з оборони Києва. Хлопців нагодували гарячим борщем — і всі разом зробили спільне фото.

Пілоти Пепеляшко і Чиж у день звільнення з полону зустрілися з очільником ГУР Кирилом Будановим (Фото: ГУР)
Пілоти Пепеляшко і Чиж у день звільнення з полону зустрілися з очільником ГУР Кирилом Будановим / Фото: ГУР

Цього дня, 14 квітня, до очільника розвідки якраз надходило багато дзвінків. І після одного з них він, як пригадує Пепеляшко, радісно сказав: «Хлопці, у мене чудова новина: [крейсер] Москва пішла на дно!»

Реабілітація і мрії про небо

Чижа та Пепеляшка розмістили у київському шпиталі. Їх одразу обступили медики, почали робити аналізи, а згодом провели нові операції.

Сьогодні, перебуваючи ще на лікуванні, Пепеляшко та Чиж хвилюються, чи зможуть літати далі. Цього точно не відбудеться скоро: ноги тримаються на титанових пластинах, які лікарі планують зняти лише за рік. Та навіть коли знімуть метал, долю пілотів вирішуватиме медкомісія.

 — Напевно, заборона — це найгірше, що ми почуємо, — із сумом каже Пепеляшко. — Сподіваюся, що все буде добре і нам дозволять літати.

Адже небо — це його пристрасть, життєвий магніт і те, що приносить радість.

Та окрім неба сьогодні пілот бачить для себе ще одну місію: морально-психологічне забезпечення військових, турбота про їхні родини і подальша робота з усім льотним складом. Адже раніше ніхто з українських пілотів не знав, що таке полон і як себе там поводити. Тепер цими знаннями Пепеляшко готовий ділитися.

І, ніби проводячи майбутню лекцію для пілотів, він додає:

 — Узагалі під час труднощів, полону, людина живе спогадами. І якщо в тебе багато яскравих спогадів, якщо в тебе є що згадати — це магніт до майбутнього. Легко в полоні тій людині, яка інтелектуально розвинена, яка побачила багато країн, прочитала багато книг, і яка є душевно багатою. Вона багато розповідає — і тим самим допомагає іншим, не дає їм зневіритися. Це дуже важливо.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X