«Я робив крок у безвість». Українські ЛГБТ-військові розповідають про цькування, дискримінацію та гомофобію в армії
В спільному спецпроекті НВ та Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні розповідають про українських військових, які стикаються із порушеннями прав, мовою ворожнечі та дискримінацією через сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність, стан здоров’я та інші ознаки.
Викрадені дані
14 листопада 2021 року військовослужбовець частини А1325, що в Одеській області попросив у товариша по службі мобільний телефон нібито щоб подзвонити своїм рідним. Як стало відомо згодом, це був лише привід, аби викрасти персональні дані власника телефону — особисті листування в Телеграмі та фотографії.
Отриману інформацію зловмисник та кілька його товаришів по службі намагалися використати проти постраждалого — матроса 23-річного Влада Матвєєва. Адже ці дані розкривали делікатну інформацію про нього — його сексуальну орієнтацію.
Конфлікт не вдалося вирішити на місці, тому Влад Матвєєв вирішив звернутися до командування. У відповідь на скаргу начальник штабу наказав зібрати у строковиків телефони, адже вони могли містити інформацію щодо Матвєєва. Командир батареї виконав його наказ, але коли начальник штабу поїхав з частини, повернув телефони власникам. В результаті, Влад Матвєєв став мішенню для цькування з боку інших військових. Зокрема, військовослужбовці неодноразово публічно знущались, залякували та використовували принизливі висловлювання щодо сексуальної орієнтації Матвєєва.
Матрос Матвєєв написав рапорт, а також дав інтерв'ю кільком українським ЗМІ. Проте знизити градус напруги це не допомогло. На ситуацію звернула увагу Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова — на своїй сторінці у фейсбуці вона написала, що закликає очільника Міністерства оборони взяти ситуацію щодо службового розслідування інциденту під особистий контроль.
Денісова нагадала, що ст. 24 Конституції України, ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколу № 12 до неї, а також ст. 6 Закону України Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні забороняють будь-які форми дискримінації.
Після цього інциденту з Владом Матвєєвим також спілкувалася радниця Головнокомандувача Збройних сил України Вікторія Арнаутова. За її словами, якщо у військових частинах трапляються подібні інциденти, чимало командирів йдуть назустріч у вирішенні цих питань. Та, з іншого боку, є й інша категорія людей — такі, котрі, маючи владу в своїх руках, допускають спроби принизити честь і гідність — як чоловіків, так і жінок військових.
«Іноді такі речі вирішуються, наприклад, переведенням в іншу частину. Але трапляється, що люди звільняються з лав ЗСУ, якщо вчасно не отримують допомогу, тривалий час піддаються цькуванням та дискримінації. Ми ж в цей момент втрачаємо бойові одиниці», — розповідає в коментарі НВ Вікторія Арнаутова.
За її словами, попри пережите цькування, Влад Матвєєв все одно збирається продовжувати службу в армії. Але розглядає можливість перейти до сухопутних військ. Проте не всі постраждалі від булінгу та цькувань у армії після таких конфліктів і надалі хочуть пов’язувати своє майбутнє з ЗСУ.
Розголошення ВІЛ-статусу
За півроку до цього, навесні 2021-го ще один контрактник ЗСУ Богдан Вітович під час планового медогляду дізнався, що має ВІЛ-статус. Разом з іншими військовими, які несуть службу в частині А1758 в Ужгороді, незабаром після цього мав вирушати в зону ООС на Донбас. Про результат аналізів Богдан Вітович повідомив «начмеду» — керівниці медичної частини. Каже: був розгублений, бо не знав, що робити з цією інформацією.
«Мене забрали зі списків людей, які виїжджають в ООС, і залишили в частині для несення нарядів. Начмед сказала, що я не зможу виїжджати в зону проведення бойових дій, також не зможу проходити навчання, необхідне мені для підвищення своєї кваліфікації по службі. Вона сказала, що мене просто звільнять. Я подумав: може, краще так, ніж бути сторожем на нарядах решту свого контракту», — розповідає Богдан Вітович у інтерв'ю НВ.
Він зізнається: в той момент перебував у стані відчаю. Тому написав керівниці медичної частини повідомлення, де розповів все: згадав там і про ВІЛ-статус, і про свою гомосексуальну орієнтацію, також поділився тим, що його розчаровує безлад у частині. Також додав, що якщо керівництво частини не прискорить процес його звільнення, він готовий розповісти про свою справу ЗМІ. А через якийсь час дізнався, що «начмед» розіслала це повідомлення всім, починаючи від командира частини. На думку Вітовича, вона могла сприйняти його намір поспілкуватися із пресою як погрози.
«Пізніше до мене стали підходити різні люди і питали, а що це за «лист комбату». Тобто я так розумію, що вони це бачили, але чомусь подумали, що я писав це саме комбату, — згадує солдат. — Цей лист спочатку розійшовся тільки по нашому штабу, а потім, я так розумію, пішов кудись далі, дійшов до інших медиків. Тому що згодом один медик, коли вийшов на перекур, зустрів строковиків у наряді й сказав їм про те, що у них «тут на другому поверсі живе «ВІЛ-позитивний гей». Відтоді я неодноразово стикався зі цькуваннями, негативом на свою адресу. Мені почали надходити погрози».
Через загальне вороже середовище в частині він постійно відчував ризик фізичного нападу.
Я просто не витримав більше, не міг чекати. Думав: от, сьогодні знову вийду в наряд і мене там поб’ють
«До того, як опинитися в цій частині, коли я тільки повернувся з «навчалки», проходив базове військове навчання на полігоні в Яворові. Там мені дуже сподобалося — це було дійсно схоже на армію, як я це і уявляв. Було дуже круто, я був натхненний. Коли закінчилися ці курси, був готовий до інших. Хотів рухатися, увійшов в цей ритм, — згадує Богдан Вітович про своє перше знайомство з армією. — Пам'ятаю, коли тільки приїхав [в частину в Ужгороді], якийсь час бігав з броніком по плацу зі власної ініціативи. Інші говорили, що я «дурачок».
Той період Вітович називає «єдиним, коли відчував себе дуже щасливим». Проте все перекреслила новина про ВІЛ, а точніше — реакція начмеда та інших працівників частини на цю новину.
«Я планував проходити курси лідерства, щоб отримати молодшого сержанта. Хотів закінчити „гірські“ курси. І звичайно ж, фахова підготовка. Бо я служив, як гранатометник, але насправді з гранатометами справи ще і близько не мав — цей етап навчання мав початися пізніше. Але для мене вже не почнеться», — говорить Богдан Вітович.
З моменту, коли відбувся цей інцидент, минув майже рік, проте солдата так і не звільнили. Керівниця медичної частини, за його словами, кілька разів обіцяла йому, що все буде, треба лише «трошки почекати». Та нічого так і не відбулося: замість звільнення за станом здоров’я йому поставили відмітку «обмежено придатний». Аби прискорити процес звільнення, Вітович навіть намагався спеціально заробити пару доган за неналежну поведінку — наприклад, адміністративне правопорушення за невихід у наряд.
«Я просто не витримав більше, не міг чекати. Думав: от, сьогодні знову вийду в наряд і мене там поб’ють. Я абсолютно перегорів до всього — не лише до військової служби, а і до життя. Почав пити антидепресанти. Мені необхідна консультація психолога, адже мій емоційний стан дуже пригнічений», — ділиться з НВ Богдан Вітович.
Він додає: після того, як дізнався про свій ВІЛ-статус, почав пити антиретровірусну терапію. Наразі має майже нульове вірусне навантаження — тобто не становить жодної небезпеки для оточення. Та навіть ця інформація не змусила керівництво медичної частини змінити свою думку щодо придатності солдата до повноцінного несення строкової служби.
«Коли я останній раз був у частині, спілкувався з одним хлопцем, який наближений до ротного. Він сказав, що мене хочуть звільнити не за службовою невідповідністю, а за невиконання контракту, тобто зробити винним у всьому мене. Так, щоб я ще заплатив 500 тис грн компенсації за те, що держава в мене вклала — нібито я це маю повернути, тому що не виконав умови контракту», — поділився з НВ постраждалий солдат.
Про випадок, який трапився із Богданом Вітовичем, знає і Вікторія Арнаутова — вона спілкувалася із постраждалим солдатом по телефону. В розмові з НВ радниця Головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань підтвердила: їй відомо, що Вітович планує звільнятися з лав збройних сил. Вона також зазначила, що, за її інформацією, командир частини надав солдату відпустку для полегшення процесу звільнення.
«На жаль, він отримав свою дозу негативу від колег по службі. Я ж дізналася про це занадто пізно», — говорить Вікторія Арнаутова.
Експертка також пояснює, чи мають право стягувати з Богдана Вітовича компенсацію як з контрактника: компенсація може стосуватися лише втраченого військового обладнання та спорядження, наприклад, бронежилета або каски. Військова ж форма вважається індивідуальною річчю, тому компенсація за неї не передбачена, як не передбачене і її багаторазове використання іншими військовими.
«Якщо від Богдана Вітовича вимагатимуть компенсації там, де він не має її сплачувати, він може звернутися по консультацію до мене», — додає Вікторія Арнаутова.
Боротьба за права
Із цькуваннями та проявами насильства стикаються не лише ті військові, які намагаються приховати інформацію про свою сексуальну орієнтацію. Віктор Пилипенко, гранатометник, доброволець батальйону Донбас зробив камінг-аут через два роки після демобілізації, у 2018-му. Тоді в Україні можна було часто почути закиди про те, буцімто геїв, та і взагалі ЛГБТІ на фронті немає. Саме такими аргументами часто прикривалися ті, хто скоював напади на Марш рівності, а також на учасників правозахисних заходів та мирних акцій, пов’язаних з темою ЛГБТІ.
Щоб показати зворотній бік та побороти цей міф, український фотограф Антон Шебетко в серпні 2018 року відкрив власну фотовиставку Ми були тут, героями якої стали ЛГБТІ військові та добровольці, які воювали на Донбасі. Одним із них став і Віктор Пилипенко — каже, про виставку дізнався через друзів, зв’язався з фотографом і вирішив зробити камінг-аут під час цього заходу.
«Тоді ж з’ясувалося, що я — не перший український військовий, який зробив камінг-аут. Переді мною на такий крок наважився інший ветеран, який пройшов Іловайськ, Олег Копко — він дав інтерв'ю, але його після цього дуже зацькували. Після цього він перестав з’являтися на публіці», — розповідає Віктор Пилипенко в інтерв'ю НВ.
На той час, згадує він, тема ЛГБТІ була дуже табуйованою — навіть у самій ЛГБТІ-спільноті камінг-аути сприймалися «як крок у напрямку до самогубства».
«Були прецеденти, коли кілька публічних осіб після цього втратили кар'єру, репутацію, опинилися в певній ізоляції. Я дуже боявся, що таке ж може трапитися зі мною. Тому я робив крок у безвість», — згадує про це Віктор Пилипенко.
Після цього військовий неодноразово стикався з несприйняттям, нерозумінням, агресією з боку оточуючих. А також — із фізичними нападами. У серпні 2019 року під час акції на честь вшанування загиблих захисників України, яка проходила в центрі Києва, на Пилипенка напав з кулаками його колишній колега по службі — православний священик. Цей інцидент, каже постраждалий, засудила переважна більшість військовослужбовців з його батальйону.
«Справу передали в прокуратуру. Вона дійшла до суду, де потрапила на розгляд до судді, яка раніше судила учасників Революції Гідності на Майдані. На розгляді в суді пробула два роки, проте суддя ігнорувала її, допоки не вийшов її термін давності», — розповідає Віктор Пилипенко. Нині він за допомогою адвоката планує передати справу про напад до Європейського суду з прав людини. І хоче, щоб вона стала прецедентом та допомогла притягти кривдників до відповідальності.
Ми зробили це, щоб остаточно поховати міф про те, що ЛГБТІ-людей немає на фронті.
Ще один ветеран, який публічно зробив камінг-аут вже після Віктора Пилипенка — Василь Давиденко. У 2014−2015 роках він служив добровольцем в одному з добробатів, який увійшов до складу Національної гвардії. У інтерв'ю журналістам тоді розповідав, що на фронт пішов заради коханого, який також воював. Проте той загинув під Луганськом у 2015-му. Василь Давиденко звільнився зі служби через стан здоров’я — під час бойових дій він отримав контузію. 30 вересня 2019 року на Василя Давиденка вночі напали п’ятеро людей — підстерегли ветерана під будинком.
«Василь пошкодив хребет, коли воював, тому носить спеціальний корсет для підтримки спини. І нападники порвали йому цей корсет. Тоді суспільство сприйняло це, в першу чергу, як напад на ветерана. Тому що люди цінують бойовий досвід кожного бійця», — коментує історію побратима Віктор Пилипенко.
Після нападу Василь Давиденко звернувся до поліції і повідомив про факт нападу. Проте через те, що інцидент трапився пізно вночі, а нападники швидко втекли, він не зміг їх розпізнати та ідентифікувати. Тож справа швидко «заглохла».
«Так, мені було страшно, як сприймуть все це мої побратими. Але більшість тих, хто воював зі мною у моєму взводі, в моїй роті, мене підтримали. Більше того, коли мене ображали, цькували, вони завжди вступалися на мій захист, — продовжує розповідати про свій досвід Віктор Пилипенко. — Проте в нашому батальйоні все ж утворилася невелика група гомофобів. Вони категорично не прийняли мій камінг-аут. І серед них — люди, з якими я мав певні особисті конфлікти ще до камінг-ауту. Тобто тут вони просто скористалися моїм кроком відкритості».
Пилипенко каже: попри все це, кожен такий крок був зроблений не марно. Адже саме після його камінг-ауту про себе почали відкрито заявляти й інші українські військові. Тож зараз рівень агресії щодо ЛГБТІ дещо знизився, такі люди тепер мають все більше союзників. У 2018 році Віктор Пилипенко об'єднався з іншими побратимами та посестрами у волонтерську ініціативу. Згодом з’явилася фейсбук-група Військові ЛГБТІ та їхні союзники, куди почали вступати ЛГБТІ-військові, а також люди, дружні до ЛГБТ. Наступним кроком стало заснування громадської організації Українські ЛГБТІ-військові за рівні права, яку очолює Пилипенко. Разом вони провели чимало публічних та інформаційних заходів: давали інтерв'ю, розповідали про себе.
«У 2019 році ми вивели на Марш рівності в Києві цілу колону ЛГБТІ-військових та союзників. Звісно, не всі могли показати себе відкрито. Але загалом у тій колоні було близько тридцяти учасників та учасниць. Ми зробили це, щоб остаточно поховати міф про те, що ЛГБТІ-людей немає на фронті. І показати, що ми не є ані „неомарксистською проросійською ворожою партією“, як нас часто називають, ані „п'ятою колоною всередині країни“. Це зацікавило не лише українську, а й іноземну аудиторію, що для нас було вкрай важливо», — згадує Віктор Пилипенко.
«Коли українські військові почали робити камінг-аути, ламати міфи всередині України, а також — змінювати хибне сприйняття нашої країни на Заході, західні журналісти стали звертати на нас увагу, цікавитися рівністю прав у ЗСУ, — ділиться з НВ досвідом Віктор Пилипенко. — І гомофобія у військових колективах все ще існує — десь більше, десь менше, але те, що ЛГБТІ військові та ветерани відкриваються, змінюють ставлення до рівності прав людини серед цивільного населення, руйнує негативні шаблони для західних ЗМІ. Бо для них це дещо по-справжньому вражаюче. Україна — країна, яка воює, тож відкритість військових ЛГБТІ, та і взагалі сам факт існування такого об'єднання є маркером прогресивних кроків. Все це наближає наше суспільство до цивілізованих соціальних взаємин».
Побороти дискримінацію, зокрема і за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, а також знизити рівень напруги в суспільстві мало б допомогти врегулювання на державному рівні — посилення відповідальності за злочини на ґрунті ненависті. Наразі відповідальність за такі правопорушення встановлює, наприклад, ст. 161 Кримінального кодексу України. Вона описує злочини на ґрунті ненависті як такі, що були скоєні через нетерпимість до певних груп населення, та наводить низку ознак. Серед них — раса, національність, релігійні переконання, мовна ознака «та інше». Але сексуальна орієнтація та гендерна самоідентифікація в цьому переліку окремо не прописані. Проте прописані в іншому документі — законопроекті № 5488, який зараз знаходиться на розгляді в профільному комітеті Верховної Ради. Та чи розгляне його парламент, а головне — коли, поки що невідомо.
Дискримінація за мовною ознакою
Від дискримінації за мовною ознакою постраждала фотографка, волонтерка та розвідниця Настя Конфедерат. Наприкінці січня 2020-го вона разом із іншою волонтеркою, учасницею медбатальйону Госпітальєри Яриною Чорногуз поверталася із похорон бійця Миколи Сорочука рейсовим автобусом Луцьк — Київ. Водій включив на екрані в салоні російський серіал. Попри прохання вимкнути серіал водій відмовився це зробити. Через цей конфлікт волонтерки були змушені вийти з автобуса посеред нічної траси.
«Після цього нам навіть закидали щось про „дискримінацію російськомовного населення“, хоча про російськомовне населення там і не йшлося. Проблемою була трансляція продукту країни-загарбника, з якою у нас війна на Сході», — згадує про інцидент в інтерв'ю з НВ Настя Конфедерат.
Вона каже: законопроект № 5488 допоможе захистити, в тому числі, й права україномовного населення в Україні — зокрема права на споживання україномовного контенту на теренах власної держави.
Настя Конфедерат — відкрита лесбійка, тож вона зацікавлена у прийнятті цього законопроекту також і тому, що він допоможе посилити відповідальність за злочини на ґрунті ненависті по відношенню до ЛГБТ.
«Себе я усвідомила в три роки. Вже тоді поводилася, як хлопчик, не приховувала, що мені подобаються серіали, в яких я асоціюю себе з чоловіками, загравала до дівчаток. Звісно, це сприймалося як щось „дитяче“, що я мала би „перерости“. Проте я завжди знала, хто я, і від цього мені було легше», — ділиться спогадами Настя Конфедерат.
У підлітковому віці, додає вона, стикнулася з певним періодом заперечення своєї сексуальної орієнтації. Пояснює: в суспільстві, де часто «демонізуються» одностатеві стосунки, рано чи пізно ЛГБТ-люди також можуть почати демонізувати самих себе. І щоб не бути «поганою людиною», намагаєшся бути просто «нормальною», говорить співрозмовниця НВ: «Вдягаєш маску, висміюєш тих, „поганих“. І це — квінтесенція гомофобії».
Сама думка про те, що я — не одна така, і що є ціла спільнота, мене свого часу заспокоїла
Настя Конфедерат — одна з тих військових, хто відкрито заявив про свою сексуальну орієнтацію вже після камінг-ауту Віктора Пилипенка.
«Сама думка про те, що я — не одна така, і що є ціла спільнота, мене свого часу заспокоїла. Ми з Віктором зустрілися на виставці Антона Шебетка, — розповідає співрозмовниця НВ. — Мені не байдуже, коли хлопці, які є геями, зазнають булінгу. Дівчата — теж, але хлопці набагато більше, бо вони ніби „демонізуються“ суспільством. Саме тому я і відчула потребу зробити камінг-аут також і підтримати їх».
Загалом оточення дівчини сприйняло її камінг-аут позитивно. Багато хто здогадувався про це і до камінг-ауту, каже вона, дехто — знав напевне. Після камінг-ауту люди з її оточення почали писати Насті Конфедерат, розповідати про свій досвід та про себе, запитували поради щодо того, де знайти дружніх психологів, які працюють з гендерною тематикою.
«Насправді, про це хочуть поговорити чимало людей. Але вони просто не знають, з ким можна обговорювати такі теми. І це також про сексуальну просвіту. Або, скоріше, про її відсутність», — пояснює Настя Конфедерат.
У зоні конфлікту, каже вона, про свою орієнтацію до того ні з ким не говорила, бо на це не було часу — першочерговою задачею було виконання бойових завдань. Згодом же, вже після камінг-ауту, майже всі її побратими та посестри відреагували на звістку про сексуальну орієнтацію нормально. Лише двоє людей відвернулися від Насті, а один з них через певний час написав, що все ж приймає її.
«Прийняття своєї гомосексуальності — це довгий шлях. Спочатку приміряєш на себе бісексуальність, а потім розумієш, що а навіщо далі брехати. Бо ти брешеш собі про себе ж. Це доволі поширена історія, — ділиться з НВ Настя Конфедерат. — У нашій спільноті є кілька людей, які спочатку виступали сильно проти ЛГБТІ, а потім навпаки писали в особисті, що тиснуть руку. Я вважаю, що захист країни, спільні цінності, чесність і справедливість — це цінності, які важливіші за орієнтацію. І, до речі, багато гетеросексуальних людей є нашими союзниками».
Настя Конфедерат називає найкращий, на її думку, спосіб побороти гомофобію — власний приклад. Себе справжнього не варто приховувати — потрібно говорити про все публічно. Адже представники ЛГБТІ в Україні, як і в світі, є в усіх сферах життя. Проте в українських реаліях ці люди нерідко бояться проявляти себе відкрито, розповідати про свій досвід із відкритим обличчям, адже побоюються, що в Україні це — надто небезпечно. Це стосується і чиновників, і депутатів, і спортсменів, і діячів культури. Гомофобія в Україні є скрізь, нагадує Настя Конфедерат. Та дає кілька порад тим, хто стикнувся із мовою ворожнечі, цькуваннями або проявами насильства через свою сексуальну орієнтацію:
«Пам'ятайте, що ви завжди зможете знайти допомогу: в спільнотах на зразок нашої, у дружніх психологів, з боку близьких вам людей. Чим більше ти спілкуєшся з подібними собі, або з людьми, які тебе розуміють, тим впевненішим будеш».
Сексизм та гендерна дискримінація
З тим, що про дискримінацію і булінг, зокрема й у військовому середовищі, потрібно говорити вголос, погоджується і Вероніка Ліміна, позивний Тесла. Вона пішла на фронт у 2020-му доброволицею як парамедикиня. До цього була волонтеркою. Вероніка Ліміна також належить до ЛГБТІ — вона лесбійка. «Офіційного» камінг-ауту як такого, каже, вона не робила. Про її сексуальну орієнтацію і раніше знали деякі її друзі та близькі знайомі. Й вони в більшості відреагували на це позитивно. Та найважливішим особисто для Вероніки було те, як на цю новину відреагує її мама.
«Вона отримала одразу дві звістки: що я — лесбійка, і що я йду на війну. Мама була в шоці, плакала, але через три дні перетелефонувала і сказала, що я вже доросла і можу сама вирішувати, що мені робити», — згадує той момент у розмові з НВ Вероніка Ліміна.
Попри адекватну реакцію з боку близького оточення, вона все ж стикалася з булінгом та із погрозами на свою адресу через приналежність до ЛГБТІ. Це сталося після того, як Вероніка виклала у свій інстаграм знімок, на якому поруч були зображені український та веселковий прапори. Невідомі «злили» її особисті дані в інтернет, почали поширювати їх через канали груп, які пропагують насильство. На адресу Вероніки надходили погрози: їй обіцяли, що «знайдуть» її, зустрінуть на вулиці. Дівчина звернулася до кіберполіції, але належної реакції на своє звернення так і не отримала:
«З поліції до мене подзвонили на 29-й день після написання заяви і сказали: „Маєте приїхати і поставити свій підпис від руки на папірці“. Така у нас кіберполіція. Тобто у мене був вибір, або терміново виїжджати і підписувати заяву від руки, або її не розглядатимуть. Вирішила цим не займатися взагалі».
Вероніка згадує: чула на свою адресу фрази на зразок того, що «такі, як вона» не мають права захищати свою країну. В неї запитували, «навіщо все це розносити», та просили «не робити наших дітей геями». Проте дівчина вирішила не ховатися. У 2021 році вперше вийшла на Марш рівності в Києві у колоні військових ЛГБТІ. Зізнається: до цього трохи побоювалася. Майже наважилася вийти на Марш за рік до того, у 2020-му, але тоді ходу скасували через коронавірусні обмеження.
На бойові позиції буває важко потрапити — тільки через те, що ти — жінка
На думку Вероніки, у військовому середовищі в Україні існують певні проблеми не лише зі ставленням до ЛГБТ, а і зі становищем жінок-військових, а саме — дискримінація за гендерною ознакою. І це — ще одна гендерна проблема, яку не треба замовчувати.
«У військовому середовищі з цим певні проблеми. На бойові позиції буває важко потрапити — тільки через те, що ти — жінка. Командири-чоловіки часто зневірені в тому, що жінка, в принципі, може бути професіоналом, що жінка приїжджає на війну не шукати чоловіка, а воювати. Хоча дехто так дійсно робить [приїжджає шукати чоловіка]. Але цей стереотип все ж таки заважає», — пояснює ситуацію Вероніка Ліміна.
За той час, що вона знаходиться у військовому середовищі, дівчина і сама кілька разів стикалася із дискримінаційними та сексистськими проявами з боку товаришів по службі — чоловіків. Так, наприклад, згадує про випадок, коли на одній з позицій, один із військових сказав, що тепер Вероніка буде «варити для них борщі». Таке побажання висловив, бо вона виявилася єдиною жінкою в їхньому середовищі. Це призвело до сварки.
Раніше дівчині також казали, що вона не повинна їхати у зону конфлікту, бо «ще молода, ще дітей народжувати». А в 19 років Вероніка чула від інших, що покладе під час бойових дій своє здоров’я. Вона з цим погоджується. Каже: там, на фронті майже всі залишають здоров’я — або ментальне, або фізичне, або ж і те, й інше. Після повернення з фронту дівчина звернулася до медзакладу за консультацією. Розповіла лікарці, що три місяці тому повернулася з зони конфлікту.
«Далі почалося: питали, нащо я туди поїхала, казали, що це — „війна олігархів“, а я „ще така молода“. Були питання з приводу моєї зовнішності, стрижки. Казали, що в мене через це мають бути проблеми з чоловіками. Я сиділа там і мені було страшно. Сказати щось у відповідь я боялася», — розповідає про свій досвід Вероніка Ліміна.
І додає: сьогодні радить всім, хто боїться стикнутися із некомпетентністю та неетичністю лікарів, користуватися сервісом Дружній лікар. Через нього можна знайти дружніх до ЛГБТ спеціалістів з різних сфер — в тому числі, психологів. Ще одне корисне посилання — чат-бот від Невидимого батальйону, через який можна повідомити про сексуальні домагання або дискримінацію в армії.
Плани на майбутнє
Крім вдосконалення законодавчої бази, допомогти в боротьбі з гендерною дискримінацією, сексизмом та гомофобією у військовому середовищі має і новий підрозділ гендерної інтеграції в ЗСУ. Про це в розмові з НВ розповідає Вікторія Арнаутова. Він складатиметься з десяти осіб, також передбачено запуск гарячої лінії, оператори якої пройдуть спеціальне навчання для роботи з такими запитами. Арнаутова називає цей підхід більш ефективним, ніж якщо дзвінок зі скаргою такого характеру надійшов би на загальну гарячу лінію з не підготовленими операторами.
«Планується, що такі скарги будуть опрацьовуватися на місці. З ними має працювати штат людей із відповідним досвідом: психологи, юристи тощо. Завданням цих людей буде надання консультацій відразу, аби уже зараз хоча би якимось чином покращити життя запитувача такої допомоги. Якщо ж ситуацію неможливо буде вирішити відразу, фахівці мають зафіксувати скаргу для здійснення подальших перевірок», — зазначила Вікторія Арнаутова.
Та поки такого підрозділу ще немає, працювати з гендерними питаннями в ЗСУ на повну силу ще не вдається, додає експертка. Адже, фактично, відсутні підготовлені фахівці та інституційні механізми для адекватного реагування на скарги на системній основі та контролюючого органу, який міг би здійснювати моніторинг дотримання тих чи інших норм. Тож подібні справи поки що радниця вирішує «в ручному режимі» — спілкується із постраждалими сторонами, командирами, гендерними радниками самостійно. Та називає цей етап «перехідним моментом». На даний час вже підписана спільна Директива Міністра оборони і Головнокомандувача ЗСУ щодо появи відділу ґендерної інтеграції, а також здійснюється підбір людей до підрозділу.
НВ висловлює подяку Центру реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС ЯРМІЗ за надане для зйомок приміщення.
