З цієї майже 1,6 тис. загиблих абсолютна більшість були цивільними людьми (1202 особи). Понад 200 — це тіла військовослужбовців та поліцейських, ще близько 180 — невстановлених осіб.

Тодішній очільник поліції Київщини Андрій Нєбитов уточнював, що більшість цивільних були вбиті зі стрілецької зброї, тобто розстріляні.

Місто завзято чинило опір, аби не пропустити ворога до Києва: у перші дні вторгнення тут на вулиці Вокзальній розбили величезну колону російської техніки, яка прямувала до Ірпеня. Однак на початку березня росіяни повністю окупували місто. Звільнити Бучу вдалося лише 31 березня, через 28 днів окупації.

Увесь цей час росіяни чинили по всьому місту нелюдські злочини і жорстоке свавілля. Коли у перші дні квітня в деокуповану Бучу змогли потрапити фоторепортери, докази «Бучанської різанини» замайоріли на перших шпальтах світової преси.

Десятки розстріляних людей знайшли просто на вулицях міста: з велосипедами, сумками для покупок і ключами від квартир у руках, застрелених з відстані чи зблизька в потилицю, часто зі зв’язаними за спиною руками, іноді спалених. Нерідко на тілах були свідчення катувань і зґвалтувань. Убитих знаходили також у підвалах і братських могилах — лише в одній з них поховали майже 300 людей, загиблих і вбитих під час окупації.

Найбільше тіл убитих (близько 40) пізніше було знайдено на вулиці Яблунській. У старому комплексі радянських часів на Яблунській, 144 окупанти влаштували свою «базу», де в підвалі утримували понад 100 цивільних, перетворивши їхнє укриття на в’язницю. У цій же будівлі та в її дворі росіяни катували, допитували і розстрілювали місцевих мешканців, яких довільно хапали на вулицях і по будинках.

За даними ВВС, найбільше бучанців загинуло у перші три дні окупації з 3 до 5 березня – на цей період припадає 137 смертей. Саме тоді росіяни розстріляли полонених тероборонівців, волонтерку Жанну Камєнєву, яка намагалася виїхати з Бучі, Ірину Фількіну ("жінку з червоним манікюром") та ще десятки цивільних.

Багато жертв було і 27 лютого 2022 року, коли російська колона уперше намагалася прорватися через Бучу до Києва і була знищена на вулиці Вокзальній — у той день загинуло 25 людей, уточнює ВВС. Люди у Бучанській громаді помирали не лише від куль росіян, а й через відсутність ліків і медичної допомоги, також були випадки смертей від голоду — зокрема помирали ті люди із важкими хворобами чи розладами, чиїх єдиних доглядальників було вбито.

Прискіпливі розслідування багатьох світових ЗМІ — NYT, CNN, AP та інших — пізніше встановили детальні факти злочинів, вщент розбивши цинічні намагання російської пропаганди заперечити причетність російських військ до вбивств у Бучі чи навіть сам факт загибелі людей.

Зокрема репортери АР, базуючись на перехопленнях телефонних розмов росіян, інтерв'ю зі свідками, фото- та відеоматеріалах, створили 3D-модель подій у Бучі з відмітками місць більшості злочинів. Журналісти довели, що починаючи з березня російські військові почали полювати за місцевими — спочатку по списках, заздалегідь складених їхніми спецслужбами, а згодом і без жодних приводів.

Десятки людей загинули на Житомирській трасі — частині автошляху міжнародного значення М06, який є одним з головних виїздів на захід з Києва. Менше ніж через тиждень після вторгнення російські війська захопили одну з ключових ділянок траси, перетворивши її на коридор смерті. За даними розслідування Національної поліції, вже 3 березня 2022 на Житомирській трасі влаштували засідки бійці двох російських батальйонних тактичних груп. Одна з них зайняла позицію на трасі біля села Березівка (38 км до центру Києва), друга — на заправці біля села Мила та навпроти неї (26 км до центру столиці), перекривши рух в обох напрямках.

Лише група біля села Мила, за даними поліції, винна у вбивстві щонайменше 13 цивільних українців, що пересувалися машинами. Коли ж наприкінці березня окупанти під тиском ЗСУ почали відступати, росіяни спалили розстріляні автомобілі та тіла вбитих людей на цій ділянці Житомирської траси.

Це була далеко не єдина дорога, де окупанти навмисно цілили по цивільних автівках, влаштовуючи справжнє «сафарі». Аналогічні епізоди розстрілу цивільних машин, розслідувані поліцією, трапилися 5-6 березня 2022 на виїзді з міста Ірпінь. Тут окупанти розстрілювали цивільні автівки в районі вул. Незалежності. Лише за два дні в 10 машинах було вбито 9 людей, ще 12 отримали поранення.

Ще одним прикладом, який ретельно дослідила Національна поліція, став епізод 25 лютого 2022 року в Гостомелі. Зранку в цей день у місто зайшла колона російської техніки, частина якої була розбита силами ЗСУ під час невдалої спроби подолати міст через Ірпінь. Решта росіян з технікою відступили в місто, зайнявши позиції на кількох вулицях (зокрема на вулиці Свято-Покровській у районі її злиття з Варшавською трасою, що веде на Київ).

На цьому відрізку дороги лише за пів дня 25 лютого російські окупанти вбили 11 та поранили 15 українців, розстрілявши щонайменше 12 цивільних автівок. З них найменше влучань отримала машина, у якій правоохоронці згодом виявили сліди 38 куль, найбільше — автівка, куди влучило 178 (!) куль. Згодом вдалося з’ясувати, що цей масовий розстріл у Гостомелі вчинив підрозділ Росгвардії, який мав в Україні особливе завдання: захопити урядовий квартал та ліквідувати найвище керівництво України. Поліція встановила особи трьох командирів, які віддали наказ стріляти по цивільних автівках, та кількох стрільців.

Під час розбору завалів у Бородянці вже у квітні було знайдено понад 40 тіл, а у масових похованнях — ще близько 250 загиблих. «З них 80−85% з ознаками насильницької смерті: і від мінно-осколкових поранень, і від кульових поранень. Дуже багато ми знаходили закатованих людей, в яких були руки зав’язані, з катуваннями, характерними порізами і попалами”, — розповідав в інтерв'ю Цензору начальник відділення поліції № 2 у Бородянці В’ячеслав Цилюрик.

Через Бородянку — селище міського типу, що розташоване на перетині кількох важливих автошляхів Київщини — лежав один з основних шляхів російського наступу на Київ з білоруського напрямку. Перша техніка РФ з’явилася на околицях міста, де немає жодних військових об'єктів, вже 26 лютого. Бородянка була деокупована 1 квітня 2022 року.

За місяць до цього, 1−2 березня, її мешканцям довелося пережити нищівні авіабомбардування, зокрема удари по багатоповерхівках на центральній вулиці Бородянки, внаслідок чого майже десяток з них було зруйновано. За даними Офісу генпрокурора, у Бородянці росіяни застосовували 500-кг авіабомби ФАБ-500М-62, реактивні системи залпового вогню Смерч та Ураган. Крім того, окупанти били по житлових будинках з техніки, яка рухалася містом — БТРів і танків.

Після початкових важких боїв у районі ТРЦ Жираф (на в'їзді в місто з Бучі) українські сили встановили контроль над центральною дорогою через Ірпінь, тоді як окупанти розосередилися обабіч неї, на північно-східних та південно-західних околицях міста. Саме тут терор росіян був найстрашнішим. Зрештою звільнити Ірпінь українським захисникам, яким потужно допомогала місцева тероборона, вдалося одним з перших у Київській області: ворога витіснили звідси вже 28 березня.

Ціною оборони Ірпеня для його мешканців стало пекло бойових дій, що тривали кілька тижнів. Росіяни атакували райони й вулиці міста з надзвичайною інтенсивністю, блокуючи виїзди з міста і піддаючи людей в Ірпіні все новим тортурам та смертельним ризикам. Вже 2 березня російські Су-25 завдали ракетних авіаударів по житлових новобудовах. Частина снарядів тоді влучили у ЖК Ірпінські Липки (північний схід міста біля Гостомельского шосе). У подальші тижні цей район і ЖК зазнали надзвичайних руйнувань, ставши символом варварського знищення росіянами мирного міста. Саме це місце відвідували численні офіційні делегації з різних країн світу, яких привозили в Ірпінь.

На Бровари росіяни рухалися з двох напрямків: Чернігівської та Сумської областей. Однак і цей план швидко став для росіян провальним. Героїчна та винахідлива оборона Чернігова «відіграла ще одну вирішальну роль у провалі блискавичного удару Москви по українській столиці» й отримала оплески в Пентагоні, відзначала WP. «Цим шляхом [на Київ] йшло близько 30 бойових груп. Їх зупинила єдина українська бригада», — дивувався генерал Марк Міллі, тодішній голова Об'єднаного комітету начальників штабів армії США.

Це була 1-ша окрема Сіверська танкова бригада під керівництвом полковника Леоніда Ходи чисельністю близько 2 тис. осіб. Українські захисники намагалися витискати колони російської техніки на непрохідні ґрунтові дороги, розталі поля чи болота, відсікати їхню логістику, до останнього боронити критично важливі висоти й села навколо Чернігова. Водночас Силам оборони вдалося уникнути повного оточення Чернігова: у цьому бригаді Ходи допомогли сили 58-ї окремої мотопіхотної бригади, зокрема в боях південніше міста біля селища Лукашівка.

Кількісно росіяни переважали українських захисників Мощуна в пропорції не менше ніж 10:1, нагадував в інтерв'ю Радіо Свобода Олександр Вдовиченко, тодішній командир 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, яка відстояла Київ. Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю Time у Мощуні в березні 2025 року наводив ще більш приголомшливе співвідношення, 13:1 на користь окупантів.

Саме битва за Мощун стала найважчим і найважливішим етапом оборони Києва, а перемога у ній дозволила згодом витіснити росіян з області. У цьому невеликому селі в соснових лісах на північ від Києва до війни проживали менше ніж 1 тис. осіб. До центру столиці звідси 30 км, а до адміністративної межі Києва поблизу села Горенка — лише 5 км. Тож захопити Мощун для росіян означало відкрити дорогу на столицю.

Росіяни без упину били по українських позиціях з лівого берега Ірпеня, тоді як все нові й нові штурмові групи заходили в селище через понтонну переправу на легкій броньованій техніці, намагаючись продавити оборонні лінії ЗСУ і вступаючи в активні ближні бої. Загалом росіянам вдалося почергово кинути через Ірпінь три переправи на різних ділянках. Дві з них знищили українські артилеристи, а от у третю поцілити не вдалося: на той момент українські захисники ще не мали високоточної західної артилерії.

Найстрашнішим днем, визнає Вдовиченко, стало 13 березня 2022 року. Ворогу таки вдалося захопити плацдарм на правобережжі річки Ірпінь, зайняти більшу частину Мощуна, де було знищено близько 70% житлової забудови.

Однак росіян не пропустити далі: захисникам Київщини допоміг підрив Козаровицької дамби. Штучний розлив Ірпеня досяг максимуму саме в найскладніший період оборони Мощуна. Велика вода перетворила останній вцілілий понтон росіян на непридатний для переправи техніки острівець і зупинила ворога остаточно: довколишня місцевість перетворилася на справжнє море, що й переломило хід подій.

Це стало можливим завдяки тому, що українські сили оборони підірвали дамбу Ірпінської водонасосної станції поблизу селищ Демидів і Козаровичі (обидва опинилися в окупації вже 25 лютого). Це дозволило не лише уникнути переходу росіян через Козаровицьку дамбу, але й підвищило рівень води в Ірпені, куди частково спустили води Дніпра з Київського водосховища.

Біля Мощуна зазвичай вузька річка розлилася майже на 2−3 км вшир якраз тоді, коли українські командири навіть втратили зв’язок з частиною оборонців селища. Та вже невдовзі українські аеророзвідники спостерігали, як ворожа техніка, включно з колісними понтонними машинами, безпорадно загрузає в багнюці.

Через масштабний розлив Ірпеня основна маса російських військ втратила можливість перебратися через річку. А ті росіяни, які встигли зайти в Мощун, опинилися відрізаними від своїх основних сил і затиснутими поміж Ірпенем та українськими захисниками, які дали їм вирішальний бій. «Ворог не міг проводити логістику та евакуацію, підвозити боєприпаси. В кінці березня вони прийняли рішення на відхід з-під міста Києва, при цьому зазнали дуже великих втрат», — узагальнив Вдовиченко те, що сталося не лише в Мощуні, але й в інших селах і містечках Київської області.

Маючи інформацію про наближення колони і готуючись дати бій російським танкам, його підлеглі завчасно визначили місця вогневих засідок, спланували цілі артилерії та фланговий вогонь. «Ми підбили 19 машин. 49 машин відійшли. Це те угруповання, яке на нас наступало», — лаконічно оцінював Дармограй результати розгрому танкового полку 90-ї дивізії армії РФ, відео якого тоді вразило всю Україну.

«Це неможливо точно порахувати, але з того, що ми точно бачили і записували в журнал бойових дій, то десь 2500, може більше. Спочатку ми рахували, а потім навіть нецікаво стало», — розповідав в інтерв'ю УП полковник Олег Шевчук, командир 43-ї бригади. На початку вторгнення саме його бригада була єдиною в Україні, яка працювала з потужними самохідними гарматами Піон. На той момент, до початку поставок західної зброї, це були установки з найбільшою дальністю стрільби у ЗСУ (майже 50 км) і найбільшим калібром в українській армії (203 мм). У Київській області Піони «відпрацьовували» по російському десанту в Гостомелі, по колоні російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі, знищили десятки одиниць техніки на Житомирській трасі тощо. Техніка бригади разом з іншим силами також била по танковій колоні у Броварах.

Пізніше тодішній командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський, нині головнокомандувач ЗСУ, називав успіх у Київській стратегічній операції «моментом корінного перелому в російсько-українській війні». «Саме вона показала, що ми будемо опиратися — і будемо робити це з усією затятістю і майстерністю. Ми розуміємо, що це тільки невеличкий епізод загальної битви за Україну, але це надзвичайно важливий епізод», — наголошував Сирський через рік після звільнення Київщини.