Шевченко назавжди. Історія Кобзаря від петербурзького денді до української ікони і героя поп-арту
Щорічно 9 та 10 березня Україна відзначає Шевченківські дні — дати народження і смерті поета, що став головним українським символом та пророком.
Спеціальний кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов спробував розібратися, як українці переосмислюють постать Кобзаря через більш ніж 200 рокiв з дня його народження.
Частина I. Квантовий стрибок та молодий Шевченко
лютого 2019 року на станції метро Тараса Шевченка у Києві відкрилася виставка Квантовий стрибок Шевченка. Художник Олександр Грехов намалював Шевченка у несподіваних образах: Шевченко із червоним оком-лампою — «Термінатор»; зі шрамом-блискавкою і круглими окулярами — Шевченко-«Гаррі Поттер»; синій, лисий із сергою — Шевченко-«джин»; із густими бровами та квітами — Шевченко-«Фріда Кало». А також Шевченко-«Кенні», Шевченко-«Фантомас», Шевченко-«Йода» і ще багато-багато хто. Художник розповідає:
— Мотивація — вийти зі стандартного образу, показати, що Шевченко не такий старий, як на всіх бюстах, у всіх підручниках; старий, втомлений від життя, втомлений від усього. А він був звичайною людиною — такий же, як ми. Він не ідол, ходив на ті ж вечірки, кохав — все як звичайна людина, і не треба робити з нього якийсь бюст.
При цьому Грехов вказує, що кожен новий образ Шевченка в його проекті має свій зміст:
— Там увесь проект переплітається, до нього йде текстова частина, у ній події з його життя (досить багато тих, що не викладають у школі і навіть не викладають в інститутах). І це переплетення того, як він жив, і образу сучасних героїв десь там з'єднується, [є] точки дотику.
Виставка отримала схвальні відгуки і, можливо, не стала б такою помітною, якби не була знищена. Вже за тиждень вінницький активіст Юрій Хорт опинився на станції метро з ножем і порізав усі зображення.
Хорт назвав виставку псевдомистецтвом, а зміну образу Шевченка — «наругою над поетом»: «[Художник] зображує цю людину [в якості] сексуально стурбованого підлітка Кенні з узагалі дегенеративного серіалу Південний парк або в образі цієї комуністки і феміністки, коханки Троцького Фріди Кало. Якщо тільки поверхово поцікавитися біографією цієї жінки, її поведінка аморальна. Це прямий виклик суспільству».
Вказуючи на важливість Шевченка, Хорт згадує про кількість пам’ятників, встановлених поетові, а самі малюнки називає карикатурами. Шевченка ж активіст визначає як духовного батька і підкреслює, що його образ живе у масовій свідомості.
У Національному музеї Тараса Шевченка, чиї співробітники були кураторами виставки, не виключали, що реакція на виставку буде неоднозначною, але навіть не здогадувалися, що хтось буде різати зображення ножем:
— Ми готові були до того, що там [щось] домалюють, як у шкільних підручниках з укрліт, але не були готові, що з’явиться людина, яка буде різати це ножем на станції метро, де ходять інші люди, — говорить Вікторія Антоненко, завідувач сектору культурно-масових заходів Національного музею Тараса Шевченка. — Пасажири і ми не були готові, що люди будуть переслідувати куратора від музею і художника, як відьом. Ми знову повертаємося в середньовіччя, коли відхилення від догми карається інквізицією і тебе оголошують єретиком.
А свій вчинок Юрій Хорт оцінює як такий, що зменшив популярність картин Грехова:
— Вона [виставка картин, — Ред.] до мого акту мала кудись їхати — зараз вона в принципі ніде не їздить і виставляється в якомусь генделику, і людина, яка не хоче цього бачити, вона її не побачить. А та людина, яка цілеспрямовано у [власника Піцца Ветерано] Леоніда Остальцева якийсь товар [купує], вона подивиться на це неподобство.
— Я перепрошую, це ви Піццу Ветерано назвали генделиком?
— Ну, Білий налив, наприклад. Ми зараз багато говоримо про те, що воно десь виставляється.
— Ви, напевно, не чули, що перед цим ці картини стали виставлятися, як ви її правильно називаєте, в закладі громадської пиятики або харчування. Стосовно Остальцева, я вважаю, що він їх [картини, — Ред.] просто розмістив для збільшення відвідуваності. <…> Коли дитина в школі домальовує в підручнику поетові роги, то це дитина, її можна пробачити, вона не в свідомому віці. А Грехову 36 років — це дорослий чоловік, який займався продажем сувенірної продукції і вирішив зробити рекламу за рахунок негативного суспільного резонансу.
По факту ж кількість згадувань у ЗМІ «квантового» Шевченка зросла саме після того, як картини порізали. А до самого Грехова стоїть черга з журналістів, аби взяти інтерв'ю. Зокрема, я домовився про зустріч із ним протягом тижня. Митець розповідає:
— Я і музей трошки здивовані, що суспільство так стало [на захист виставки], всі засоби масової інформації, безліч людей. Нам досі десятки, сотні повідомлень на день приходить з подяками, запрошують на виставки в різні міста тощо. Тут уже більше про свободу, про неможливість цензури. Уже головне навіть не Шевченко, а сам факт утиску свободи. Поки що з таким «прапором» несемо [виставку] далі. <...> Виставка була в серпні [2018] року в музеї, там було 99,9% позитивних відгуків (теж досить добре розійшлася соцмережами). Всі її бачили, писали про неї - можливо, не так, як зараз, але тоді не було ніяких претензій, ми навіть не очікували, що комусь може щось не сподобатися. «Шевченко-Людина-павук — це погано. А-та-та! Такого не можна ніколи робити!».
При цьому Юрій Хорт обурюється, що Шевченка в такому образі виставили саме в публічному місці. Через це активіст тепер домагається відкриття провадження за статтею «приниження національної честі та гідності», тобто честі і гідності Тараса Шевченка:
— Людині, яка є, напевно, найбільш авторитетною постаттю для цього суспільства, тому що найбільша кількість пам’ятників встановлена Тарасу Шевченку — це 1256 пам’ятників.
— Так. Це написано у Вікіпедії.
— В тому числі і за кордоном, у 35 країнах світу.
Колись і дійсно більше, ніж пам’ятників Шевченку, в Україні було лише пам’ятників Леніну. Втім Іллічів протягом незалежності меншало, а після Майдану та «ленінопаду» привида комунізму на українських вулицях уже й не видно. Та й самі вулиці вже не називаються іменем Леніна.
А от іменем поета і художника Шевченка дійсно названо чи не найбільше вулиць, парків і скверів у країні. Пам’ятники Кобзареві все ще продовжують відкривати. У Києві іменем Тараса Григоровича названо бульвар, район, станцію метро, парк, університет. Звісно ж, поруч музей Шевченка, а також встановлено кілька пам’ятників.
Шевченківські дні - дати народження і смерті поета — справляють на національному рівні, а його слова цитують у Верховній Раді, на мітингах, у школах та університетах. Його тексти лягають на пісні абсолютно різних жанрів, а портрети переосмислюються художниками та дизайнерами. Цікаво, чи міг сам Тарас Григорович уявити, що через 200 років стане національним символом? Виявляється, міг і, можливо, навіть сам доклав до цього зусиль.
У кожному класі української мови та літератури висить він — портрет Кобзаря, вусатого, посупленого і схмуреного. У смушковій шапці та кожусі він пильно вдивляється в очі учнів, ніби намагаючись передати весь смуток і страждання українського народу.
— Страждання, сльози і так далі - все це в нього є, а от що немає виходу — цього немає, — розповідає літературознавець Михайло Назаренко. — Вихід є, просто треба його знайти, треба щось для цього робити. І тому поезія Шевченка врешті-решт оптимістична, бо вона не каже, що ми все втратили і тепер можемо тільки сумувати за минулим. Такою була дошевченківська українська література. Він, незважаючи на песимізм, трагізм тощо, все ж таки говорить про те, що шлях у майбутнє є. Але він відмовляється показати, який саме, крім якихось загальних слів — «вражою злою кров’ю». Бо у Шевченка і поетизація насилля, і поетизація ненасилля зустрічається.
— Ми й досі йдемо по якихось хрестоматіях. Я не уявляю собі учня, який скаже своїй вчительці з української літератури, що йому не подобається Шевченко, — зазначає співробітниця Національного музею Тараса Шевченка Вікторія Антоненко. — Точніше, я уявляю, якою може бути реакція цієї вчительки на таку фразу. Тому що Шевченко «має» всім подобатися, і дуже небагато вчителів пояснюють чому; тому що, щоб щось подобалося, щоб ти щось любив, ту ж саму поезію Шевченка, її треба розуміти. А від школи зазвичай ми виносимо одне, — що Шевченко є, Шевченко — наш національний пророк. Тобто ми виносимо якісь шаблонні фрази, якісь стереотипи, де не може бути ні кроку назад, ні кроку вперед, ми йдемо по «лінії партії», по хрестоматії. І про жодну власну думку не може бути й мови.
До того, як стати письменником, Шевченко став художником. Цей хист у нього помітили з малих років, і саме він дав змогу Тарасу визволитися з кріпацтва. Ту історію багато хто пам’ятає зі шкільних років з автобіографії поета, де він описував, як вчився малювання у дяків, потім вдосконалював свій хист на службі у пана і врешті потрапив до Петербурга, де познайомився з українським малярем Іваном Сошенком. Літературознавець Михайло Назаренко має що на це відповісти:
— Це насправді містифікація Шевченка, такого не було. Це частина того образу в автобіографії, який він вимальовував. Але так чи інакше, він справді познайомився з Іваном Сошенком, з поетом-прозаїком Євгеном Гребінкою, який у той час викладав у кадетському корпусі. І досить швидко стало зрозуміло, що ось це талановитий художник, талановитий поет. Вони бачать, що треба цьому допомогти — і далі вже відома історія, як його знайомлять з Брюлловим, із Жуковським, Брюллов малює портрет Жуковського…
Попри розповсюджене уявлення, що Шевченка викупили саме за гроші, вилучені з продажу портрета, насправді все відбулося дещо інакше. Брюллов і Жуковський внесли за молодого художника власні гроші, а вже кошти, вилучені від лотереї, мали покрити цю суму.
— Зрозуміло, що Шевченко вважав, що він зобов’язаний своїм звільненням Брюллову і Жуковському, а не «клятому самодержавству». Тому що насправді ці люди для нього щось зробили, а не оті. І Шевченко стає учнем академії мистецтв — і спочатку навчається добре, а потім все гірше і гірше, і гірше. Чому? Не тому, що його не цікавив живопис (цікавив до кінця життя), а тому що в якийсь момент йому стало зрозуміло, що його натхнення, його місія — це створювати поезію, а живопис — це щось другорядне.
Втім, художню спадщину Шевченка не назвеш другорядною. За життя він намалював близько 1300 картин: портретів, пейзажів, офортів, ескізів. До наших часів дійшло трохи більше восьми сотень. І саме твори Шевченка-художника складають основну частину експозиції Національного музею Тарас Григоровича у Києві. Працівниця установи Вікторія Антоненко зазначає:
— Талант художника — це те, що в нього з’явилося ще з дитинства, а поетичний талант у нього з’явився вже в Петербурзі (йому дуже допомагав Гребінка в цьому плані). Ту роль, яку для Шевченка відіграв Брюллов у плані його художньої освіти і становлення, фактично ту ж роль у нього відіграв Гребінка в плані поетичного розвитку. У своїх автобіографічних повістях він дуже вагався. Він добре розумів, що бути художником — це його професія; те, що буде приносити йому гроші; а поезія — це його покликання з іншого боку, за яке він гроші не отримає, яке приведе його на заслання. Але ця внутрішня суперечка в нього дуже-дуже довго була.
Тож вибитися в люди художнику-поету допоміг не тільки талант, але й оточення. У Шевченка було коло товаришів, але чи були серед них близькі друзі? Радше — колеги та однодумці, вважає Михайло Назаренко. Літературознавець вказує на те, що навіть своїм особистим життям Тарас Григорович не особливо з кимось ділився; і от, наприклад, про його кохання до Ганни Закревської стало відомо лише у XX столітті.
— Я навіть не впевнений, що [в нього] були найближчі [друзі]. Була, звісно, княжна Рєпніна, яка дуже тепло до нього ставилася, кохала його без взаємності і допомагала чим могла. Був Куліш — йоржистий і гарячий. Були брати Лазаревські, з якими Шевченко затоваришував уже у вигнанні, які до кінця життя йому допомагали. З Костомаровим стосунки були приязні, але не настільки близькі. Тобто приятелів у Шевченка було досить багато, але не можна сказати, що в нього були якісь дуже близькі друзі.
Молодий Шевченко як швидко здружувався, так і швидко міг стати заклятим ворогом із своїм товаришем. Поет нерідко повністю розривав стосунки з людьми, які, на його думку, поводили себе негідно. Потім відновити спілкування з Тарасом було практично неможливо. Наприклад, дружба із Пантелеймоном Кулішем була дещо напруженою: хоча письменники багато часу проводили разом, малювали, ходили на риболовлю, але були в них риси, які одне в одному дратували. Літературознавець пояснює:
— Шевченко казав, що Куліш хоч і різко, але скаже правду — таку, яку ніхто Шевченку не скаже. Але і йому правди не кажи, якщо хочеш зберегти з ним добрі стосунки. І так якось вони притирались одне до одного. І що б там Шевченко не думав про Куліша, і що б Куліш не казав про Шевченка, але вони розуміли ціну один одному і розуміли, що вони роблять те, що крім них ніхто не зробить.
Частина II. Міф
араса Шевченка часто називають Кобзарем. По-перше, через його найвідоміше і нині чи не найважливіше для української літератури видання — збірку поезії, яку він так і назвав — Кобзар. Перший раз збірка побачила світ 1840 року.
Тоді у Кобзар увійшло шість присвят і вісім творів, зокрема, Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!, Іван Підкова, Катерина. Твори були видані так званою ярижкою — російським алфавітом, який використовувався для позначення української мови. Згодом майже весь тисячний тираж був знищений цензурою. Загалом же до найбільш повного видання Кобзаря увійшли 235 віршів, поем і балад.
Назвою збірки Шевченко відсилається до народних співців — мандрівних музикантів. Деякі історики стверджують, що такі музики почали подорожувати із кобзою ще за часів Київської Русі, однак масовим це явище стало за козацьких часів. Нерідко співці були незрячими і ходили з хлопчиками-поводирями, а в репертуарі кобзарів були історичні, військові та патріотичні пісні.
— У нас ще один мовний штамп: Шевченко — Великий Кобзар, — говорить завідувач сектору культурно-масових заходів Національного музею Шевченка Вікторія Антоненко. — Кобзарем Шевченко став ще за життя, після виходу своєї першої поетичної збірки в 1840 році, його вже починають так називати. Але сьогодні люди знову ж таки знають і сприймають тільки «по верхах». Чому «Кобзар»? Книжку ж написав. Можуть ще припустити, що на кобзі грав. Але насправді треба брати значно глибше. Хто такий кобзар у XIX столітті? Це носій, транслятор, зберігач національної пам’яті. І в тій першій збірці, яка вийшла в 1840 році, яку Шевченко так і назвав — Кобзарем, — він виступає в цьому образі. Він транслює, він переповідає всім національну історію.
Тобто перед тим, як Шевченка почали називати Кобзарем у народі, він прозвав Кобзарем себе сам. Свої повісті він інколи так і підписував — Кобзар Дармограй.
— Його починають називати так його друзі - той самий Куліш його так називає. Шевченко так себе (він бере участь у конструюванні цього образу) називає в листуванні з друзями, називає Кобзарем. У щоденнику називає Кобзарем. Він, пишучи ті російськомовні повісті на засланні, підписує їх Кобзар Дармограй, тобто сам бере участь у конструюванні цього образу.
Як додаток до образу кобзаря пригадується широко розповсюджене зображення Шевченка — портрет, який висить у шкільних класах, лекційних залах університетів і численних музеях. На ньому Кобзар сидить у смушковій шапці і з серйозним обличчям дивиться на глядача. Ці зображення зроблені на основі кількох фотознімків, які Тарас Григорович зробив після повернення з заслання.
Літературознавець Михайло Назаренко вважає, що Шевченко спеціально вдягався для фото так, аби створити відповідний народний імідж (це можна порівняти з тим, як ми сьогодні ретельно обираємо світлину для аватару в соцмережах, яка б найкраще нас презентувала):
— Шевченко у смушковій шапці - це справді образ, який він культивував в останні роки. Як тільки він приїхав до цивілізації, він пішов зробити фотокартку, де він ще з бородою, в кожусі тощо, щоб зафіксувати це, «чим я був у ці свої 10 солдатських років». А потім він починає з цим образом гратися, — коли ми бачимо Шевченка у кожусі, а під ним нормальний європейський костюм, то це приблизно те саме, коли ми бачимо Івана Франка у піджаку і вишиванці. Він поєднує народне (чи квазінародне) з європейським.
За останні роки можна побачити, що від такого зображення Кобзаря стали відмовлятися. Його частіше зображують молодим та усміхненим, ще з густою зачіскою. Таку зміну можна навіть прослідкувати на стогривневій купюрі, на аверсі якої з 1996 року зображають поета.
— Зводити Шевченка тільки до образу цього набурмосеного діда не можна, але і просто знімати шапку і робити вигляд, що його не було, теж неправильно, бо це один з елементів іміджу Шевченка, який він свідомо вибудовував в останні роки [свого життя].
«Усіх цікавить, як його зображати — чи в шапці його зображати, чи без шапки. Одна була тенденція — зображати його дідом у шапці; зараз у нас є тенденція зображати його без шапки», — художник Андрій Єрмоленко неодноразово зображав Тараса Шевченко на своїх картинах.
На одній з них видно лише верхню частину обличчя поета. Знизу полотна визирають шевченкові очі, а основна частина зображення — це гіпертрофована смушкова шапка, яка ніби росте у небо. Підпис до малюнка — «Від**іться, що хочу, те і ношу». Андрій Єрмоленко зазначає в розмові зі мною:
— Тепер у нас є тенденція переосмислювати Шевченка. Я за це, чесно кажучи, але питання в тому, що у нас є певні хайпові теми. Зараз нова хайпова тема — про переосмислення Шевченка, «чуваки, читайте його». Ми гонимося за хайпом, замість того щоб читати Шевченка. Для того, щоб його переосмислювати, його треба прочитати, зрозуміти, хто він був і як він жив, що це була людина з великим гумором, яка ставилася до себе дуже іронічно. Про це ми не говоримо. Нас цікавить більше, чи його молодого зображати, чи старого. Чуваки, він такий, який він є, йому абсолютно насрати, як його будуть зображати. Як митцю йому було не насрати, аби його читали.
Втім, Шевченко дійсно переймався тим, як він виглядає. Ще молодим, потрапивши до Петербурга, він ретельно слідкував за своїм виглядом: ходив чисто виголеним, носив парусинові костюми або фрак. Одного разу Кобзар навіть придбав єнотову шубу. Так він з’являвся на світські зібрання.
— Він приділяв увагу тому, як він виглядає, ще навчаючись в Академії мистецтв у Петербурзі, — стверджує працівниця Національного музею Шевченка Вікторія Антоненко. — Про це залишив спогади Сошенко, що в Шевченка «вселився світський біс»: він ходить по літературних вечорах, вечірках із Брюлловим, перед яким всі двері відчиняються, він себе обвішував годинниками і всілякими аксесуарами. Сошенко жалівся, що Шевченко не приділяє увагу професії, не малює, бо в нього «вселився світський біс».
Літературознавець Михайло Назаренко додає:
— Він був людиною з петербурзької богеми, і це справило на нього вплив, він любив жити широко замолоду. Він любив бути в компанії так званих мочемордів, українців, які збиралися для того, щоб добре випити, закусити, відпочити і так далі. В той же час це не робило його алкоголіком, в чому його часто звинувачують. Це не заважало йому працювати як художнику і як поету. <…> Він був людиною компанійською, дуже добре відчував себе у компаніях. Він дуже чудово співав. Пантелеймон Куліш казав про нього, що він був ледь не найкращий виконавець українських народних пісень, яких він узагалі знав. Людина, яка вміла і любила жартувати, яка вміла підтримувати компанію, легко переходить на мову співбесідника. І це за його листами дуже добре видно.
— Про нього згадують, як про людину з гумором, дуже товариську, харизматичну, яка дуже любила товариства. Я б сказала, сьогодні це називають «душа компанії», коли він міг і поспівати, потанцювати, — говорить Вікторія Антоненко.
Літературознавець Михайло Назаренко розповів мені цікавий факт з біографії поета:
— Шевченко був в Аральській експедиції, і там він скористався випадком і відростив велику бороду. І коли його побачили старовіри, яких у тому регіоні було досить (і навіть відома казашка Катя на малюнку — це насправді була уральська старовірка), вони вирішили, що це священник-засланець, який у цих краях опинився, і попросили його благословення. Він їх благословив широким двоперсним хрестом, але вирішив, що після цього в нього можуть бути неприємності - і одразу бороду поголив, щоб його вже точно не сприймали як священника.
Вікторія Антоненко розповідає про Тараса Шевченка, як про людину прогресивних поглядів. Наприклад, у листопаді 1858 року в Петербурзі поет познайомився з афроамериканським актором Айрою Олдріджем. Іноземець, якого переслідували в Америці через колір шкіри, грав у Маріїнському театрі у шекспірівських Отелло і Король Лір. Шевченко захопився грою Олдріджа.
Поет із актором швидко потоваришували, незважаючи на те, що Айра говорив лише англійською, і Шевченко запропонував йому попозувати для портрету. Спілкувалися вони за допомогою доньки графа Федора Толстого, художниці Катерини Юнґе, яка перекладала. Айра багато крутився і навіть співав під час позування. В результаті портрет вийшов навіть чимось схожим на самого Шевченка.
— На ньому зображений афроамериканський актор Айра Олдрідж. Знову-таки, це ставлення Шевченка до іншого. Хто такий Айра Олдрідж? Він не був рабом, він був вільно народженим, але що таке у XIX столітті дружба з афроамериканцем? Він сам втікав із Нью-Йорка, а потім з Англії через расистські переслідування. І Шевченко не цурається його дружби, не цурається з ним знайомства. І, як на мене, це теж приклад навіть не толерантності, а сміливості виступати проти суспільної думки.
Особливим було і ставлення Шевченка до церкви. У своїх творах він часто звертається до бога і багато з ним дискутує. Але саму церкву — як організацію — поет неодноразово критикував. Через таку нерозповсюджену в ті часи думку стосовно релігії, погляди Шевченка після смерті кожен трактував по-своєму. Вікторія Антоненко продовжує:
— В радянський час його малювали глибоким атеїстом. Наприклад, у діаспорі так звані «буржуазні націоналісти», які виїхали в період національно-визвольних змагань (більшість 1917−1921 року), вони позиціонували Шевченка абсолютно полярно — як людину дуже віруючу. Я думаю, що істина десь посередині. Шевченко не говорив би стільки про бога, якби це питання йому не боліло, він у своїх творах більше 1300 разів згадує просто слово «бог». Але як і кожна віруюча людина, він переживає періоди віри і періоди зневіри. Що він точно не сприймав у релігії - це стан речей у церкві: священиків, які самі загрузли в гріхах, самі порушують божі заповіді і при цьому розказують іншим, як має бути. Такого лицемірства Шевченко точно не терпів.
1859 року поет пише поему Марія, де зображує історію біблійної Марії як історію звичайної жінки. Ба навіть більше — шевченківська героїня є «покриткою», тобто завагітніла поза шлюбом.
— У 1859 році, вже після заслання, Шевченко пише поему Марія. Марія — це історія народження Ісуса Христа, але він її переповідає не як релігійну історію із сакральними моментами про звістку від ангела і тому подібне, а як історію покритки. Марія — це дівчина, яка завагітніла поза шлюбом. Йосип її рятує, беручи її в дружини, і береться виховувати її сина, який насправді є байстрюком, — розповідає співробітниця Національного музею Тараса Шевченка Вікторія Антоненко.
— Треба зрозуміти, що це була людина, яка одна з перших у поемі Марія зобразила, що Діва Марія завагітніла природним чином, — зазначає художник Андрій Єрмоленко. — І це перша людина в Європі, яка описала це в українській літературі, українською мовою. В Європі ще про це трошечки говорили в таємних товариствах, а він видав цю поему в Кобзарі. Прозвучав цей Кобзар, і йому навіть влаштували «наганяйчик».
У ті часи ідеалом жінки була тиха, багатодітна матір; дружина, яка виховує дітей. Натомість шевченківські героїні зовсім не вписувалися в цей образ: поет зображав жінок, від яких відвернулося суспільство — від тих, хто втратив цноту, до тих, хто став матір'ю поза шлюбом. Вікторія Антоненко пояснює:
— Шевченко виступає на захист приниженої, упослідженої, маргіналізованої жінки, а не йде вслід за суспільною думкою і не проклинає її так, як усі інші. Варто згадати про становище жінки у XIX столітті: те, що жінка — це підлегла чоловікові; чоловік визначає місце проживання, передає своє прізвище, станові якісь привілеї; жінка стосовно чоловіка відіграє підлеглу роль. Суспільство XIX століття, крім того, що патріархальне, воно ще й глибоко релігійне, і оцю підлеглість і вторинність стосовно чоловіка ще й зверху насаджує церква. <…> Як Шевченко ставиться до цих дівчат, яких називали покритками? У своїх поезіях і у своїй картині він підносить Катерину (а далі це і Оксана, і Марія, і Марина) до рівня Богоматері. Наприклад, у Катерині він змальовує її положення ніг з Сікстинської Мадонни Рафаеля. Катерина — в принципі близьке до нього особисто ім'я, тому що це ім'я його мами і ім'я його улюбленої сестри.
Частина III. Руйнування міфу
ро особисте життя Шевченка, здавалося б, написали вже всі. Але все, що ми знаємо, спирається на листи, здогадки і припущення сучасників. У коханки Кобзаря дослідники записували багато жінок — від кріпачок до князівн.
Розповідають, що художник відбивав своїх коханих у інших чоловіків; бувало, що він тісно товаришував із заміжніми жінками; а траплялося, що і від нього самого втікали дівчата. Але Тарас Григорович під вінець так і не став. Довгий час він вважав, що це заважатиме його свободі і кар'єрі. Потім — завадило заслання. Літературознавець Михайло Назаренко розповідає:
— Кілька його спроб одружитися закінчувалися все більшими і більшими розчаруваннями. <...> Він бачив, як родинне життя просто елементарно звужує перспективу. Він мріяв, наприклад, поїхати до Європи — якби він був одружений, він би зробити це не зміг. І його повість Художник — це, власне, альтернативний варіант власної біографії, що «якби я одружився, нічого хорошого тоді б зі мною не було». Ну і не будемо забувати, що Шевченкові було всього 33 роки на момент арешту. Можливо, він би і одружився незабаром, але десятиліття солдатчини цьому завадило. Але в останні роки життя, мені склалося таке враження, що йому було байдуже, з ким одружитися, хто має бути його дружина, — аби це була жінка, яка його розуміє. Потім він уже хотів, щоб це була селянка, кріпачка, щоб вони відчували одне одного приблизно на одному рівні, щоб він міг її до свого рівня підняти. Але й не так, щоб вона зверхньо поглядала на нього, як на людину без шляхетного походження.
Ще при житті про Шевченка по Україні ходили оповідки та легенди. Одні заслуговували на довіру, інші ж були, м’яко кажучи, сумнівними. А після смерті поета тих оповідок стало ще більше. Так, дехто з селян розповідав, що одного разу Шевченка до себе викликав сам цар, аби дізнатися, як живе простий люд; хтось — що Шевченко так добре намалював царя, який проїжджав повз на кареті, що той хотів його зробити придворним художником.
А після смерті поета ходили чутки, що Шевченко ще от-от повернеться і влаштує повстання, аби повалити царську владу. Тому на соту річницю його народження навколо могили навіть виставили жандармів, розповідає завідувач сектору культурно-масових заходів Національного музею Тараса Шевченка Вікторія Антоненко:
— В 1914 році царський уряд заборонив святкування, вшанування пам’яті Кобзаря. Навколо могили Тараса Шевченка в Каневі ходили міфи і легенди — наприклад, що насправді Шевченко не помер, він живий, що в могилі зберігається зброя. Це наче про 2000 рік і апокаліпсис, що прийде час, коли Шевченко повстане і ми всі візьмемо зброю й скинемо царську владу. <…> При цьому Ленін ще задовго до Жовтневої революції, оцінюючи цю заборону царської Росії вшановувати Шевченка, говорить про те, що це була фактично найбезглуздіша річ, яку могла зробити царська влада — сама проти себе однією забороною так збурити людей. І вже тоді, розуміючи значення Шевченка, його поезії, після Жовтневої революції починається монополізація культу Шевченка і встановлення «єдино вірного прочитання»: Шевченко — поет-революціонер, поет-страждалець. Тому в одних пам’ятниках він грізний-насуплений, бо він же ж «борець проти національного і соціального гніту, проти царизму» і решти всього, а на інших він сумний-сумний, тому що він же страждалець, і життя в нього все таке важке було, і кріпаком він був, і 10 років на засланні - «одні страждання, більш нічого, ніяких радощів життя».
Про вшанування Шевченка у вигляді встановлення пам’ятника в Києві йшла мова під час національно-визвольних змагань 1917−1921 років, однак через постійну кризову ситуацію та військові дії до справи не доходило. Натомість, з приходом радянської влади, пам’ятники Шевченкові починають встановлюватися масово. Шевченка вчать у школах, про відзначення його 125-річчя згадують на всесоюзному рівні. Але в Радянському Союзі та Радянській Україні Шевченко інтерпретується доволі фрагментарно, відзначає Михайло Назаренко:
— Радянський Союз залишив Шевченка з тієї ж причини, з якої залишив і українську мову; і проводив коренізацію, українізацію 20-х років, тому що було надто небезпечно позбавляти українців того, за що вони воювали протягом національно-визвольних змагань. І Радянський Союз зробив інше — він спробував це все привласнити. Тобто «ошароварити» те, що Шевченка було зведено до пророка революції, що було зроблено у радянських підручниках (і навіть у деяких пострадянських). Це була спроба якраз зробити Шевченка придатним для радянської пропаганди.
Літературознавець вказує, що вся шевченківська філософія і міфологія, а також європейські контексти його творчості, Радянським Союзом були стерті. З тих пір у сприйнятті українців поет-художник і досі лишається намальованим за радянськими лекалами. Так, наприклад, вплив на Шевченка польської літератури, відсилки поета до Роберта Бернса, значення Кавказу в історії антиколоніальних текстів цікавлять тільки науковців, вказує Назаренко.
— Оту забронзовілість треба збивати величезними молотами, для того щоб показати людину, щоб почати її читати, щоб зробити її модерною і зрозумілою для кожного пересічного українця, — каже художник Андрій Єрмоленко. — У нас цього, на жаль, немає. Ми звикли до ідолів: то був Ленін, то зараз Шевченко, то ще хтось вигулькне. Потім ми набудуємо пам’ятників, і ніхто не буде читати.
Художник Андрій Єрмоленко — автор відомого зображення Шевченка, де Тарас Григорович постає в образі супергероя. Він намальований у синьо-жовтому облягаючому костюмі суперлюдини, через який проступають мускули. На грудях та на поясі - ініціали ТШ. Як і будь-яка людина з суперздібностями, Кобзар уміє літати:
— Це стовідсотковий супергерой. Це єдиний персонаж, який за сто років не втратив своєї актуальності. І це наше прокляття. У нас до цього часу вірші, які про кріпаків, про москалів, про панів до цього часу актуальні. Це капець. Це реально величезна срака. <…> Для нас дуже легко, коли українській спільноті на блюдці приносять певного героя, якого потім можна з часом обісрати і сказати, що не зовсім він і герой, з цього ломанути хайп класний і потім продовжувати жити, не знаючи, що він написав, що він зробив. Це стосується і Григорія Савича Сковороди, якого майже ніхто не прочитав, а знають тільки один його твір (і то не до кінця) — Всякому городу нрав і права, а про Філософію серця ніхто не знає. Те саме стосується і Івана Яковича Франка з його філософськими трактатами і теорією поступу, те ж саме стосується і Лесі Українки, яких ми знаємо, що вони такі були, а що вони зробили, що вони написали, що вони створили — ніхто не знає.
На іншому зображенні Єрмоленка Шевченко стоїть поряд із хатою — тільки навколо не вишневий садок, а свиня у брудній калюжі, згорблена стара жінка та алкоголік, який лежить просто на дворі. Сам Шевченко намальований в образі тракториста. Спершу мені здалося, що це щось з 70-х, але виявилося — сучасність:
— Це моє село Карпилівка Чернігівської області, звідкіля родом моя мама. Це реально так виглядало українське село на той момент. Зараз воно трошки змінилося — в мазанки провели газ і провели воду. Це дуже великий прогрес, але якщо подумати, що [лише] в 2014—2015 році було газифіковане село — це також якось дивно, як на мене. Там написано:
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!
До 14-го року — ну, ці зараз, до цього часу, люди в селі, на жаль, затуркані трошки. Вони дуже бояться висловлювати свою думку вголос, вони живуть у парадигмі заляканості. Для них бути хазяїном дуже важко, тому що дуже багато заздрісників. Направду українське село виживає. І це не зубожіння — воно знаходиться на межі, і в цьому направду ніхто не винуватий, окрім селян. До цього часу люди — що в місті, що в селі - вони бояться брати на себе відповідальність за своє існування. Вони бояться, що хтось прийде і в них забере, замість того, щоб відстоювати свої права. <…> Всі чекають, що прийде Шевченко — «якби він повстав і щось зробив!» або «Бандера прийде — порядок наведе». Це тільки у нас до цього часу ми чекаємо, що хтось за нас вирішить наші проблеми, замість того, щоб якимось чином їх вирішувати самим.
В розмові зі мною літературознавець Михайло Назаренко розповідає:
— Шевченко справді сакралізований. Але треба розуміти різницю, як казав австралійський літературознавець Марко Павлишин, між каноном і іконостасом. Шевченко, безумовно, входить в канон. Він дуже важливий для історії літератури, історії українського суспільства і української держави, врешті. Але його не можна робити іконою, бо культура складається з елементів, якими можна «гратися». Чим більш вільною — при цьому, звісно, розумною, доцільною — є ця гра, тим живішою є культура. Тобто, якщо британці можуть робити зі своїм Шекспіром все що завгодно, робити з нього героя трагедій, комедій, коміксів і так далі - це нормально. Це означає, що Шекспір для них живий, актуальний. І останні 10−15 років ми спостерігаємо якраз в українській культурі оживлення Шевченка. <…> Він абсолютно природно входить у сучасну масову (в хорошому сенсі слова) популярну культуру. Він є актуальним, тому що, як виявилося, що жодна влада не змогла вбити його твори, ті актуальні вічні меседжі, які там є.
— Я вважаю, що Шевченка собі має присвоювати кожна людина [по-своєму], для того щоб його розуміти, — говорить співробітниця Національного музею Тараса Шевченка Вікторія Антоненко, — Для того, щоб його полюбити. І в моєму розумінні, історія життя Шевченка — це історія успіху. Людина, яка мала не те що нульовий старт у житті, а мала від'ємний старт — він був фактично чиєюсь власністю. І в якийсь момент його життя [змінилося], завдяки його таланту за нього вступився перший поет імперії і перший художник імперії (я маю на увазі Жуковського та Карла Брюллова). Це свідчить про неабиякий талант, харизматичність, уміння товаришувати.
До слова, зображення «квантового» Шевченка Олександра Грехова тепер можна побачити в піцерії Veterano, створену ветеранами АТО, у патріотичності яких мало хто сумнівається. Засновнику закладу Леоніду Остальцеву виставка сподобалася, тому що це «не нафталін, а осучаснений Кобзар в образах супергероїв сучасності».
І наостанок — цитата з листа Тараса Шевченка до його старшого брата Микити. Шевченко писав: «Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога. Велике щастя буть вольним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить».
Богдан Амосов / Радіо НВ
