АВІАШОУ

27 липня 2002 року на Скнилівському аеродромі святкували 60-ту річницю створення 14-го авіаційного корпусу Військово-Повітряних сил України. Зоною відповідальності цього тактичного з'єднання була саме західні області України. День припав на суботу, тож довгоочікуване авіашоу зібрало близько 10 тис. глядачів зі Львова і багатьох інших районів. У програмі було як наземне експонування літаків українських ВПС, так і видовищні фігури вищого пілотажу.

Літак та його екіпаж

Для виконання чергового демонстраційного польоту у небо піднявся Су-27УБ — важкий високоманевровий винищувач радянського зразка двомісної модифікації. Після розпаду СРСР, який мав понад 500 машин цього типу, Україна отримала 67 таких літаків.

Пілотами Су-27УБ з бортовим номером 42 в той день були полковники Володимир Топонар (перший пілот, член пілотажної групи Українські соколи, мав 27 років авіастажу і понад 2 тис. годин нальоту) і Юрій Єгоров (другий пілот). Топонарю на момент катастрофи було 45 років, Єгорову - 49 років. Згодом розслідування встановило, що хоча обидва вони були дійсно досвідченими асами, та напередодні шоу виконали лише один тренувальний політ - 24 липня на аеродромі в Озерному (Житомирська область), а не над Скнилівським летовищем. Топонар просив дозволу на додаткові тренувальні польоти, але йому відмовили.

На авіашоу під Львовом літак також вилетів з Озерного.

катастрофа

Момент вибуху СУ-27УБ
Фото: REUTERS/Stringer

Близько 12:50 на авіашоу у Скнилові винищувач Су-27УБ, яким керували Топонар і Єгоров, мав виконати фігуру “коса петля”, при прольоті над смугою - “бочка”, потім - “коса петля з поворотом”. Одну з них пілоти виконали на критично малій висоті. Літак, намагаючись повернутися в горизонтальний політ та уникнути зіткнення із землею, зачепив дерево, потім крилом - бетонне покриття рульової доріжки, далі, перевертаючись, зачепив ще кілька літаків на землі (Су-17М4Р та Іл-76ТД), запалав і вибухнув. Падаючи, винищувач змітав на своєму шляху десятки глядачів, які перебували на аеродромі.

Пілоти вижили: вони катапультувалися вже після контакту з землею. Згодом обидва відновлювали здоров’я після травм хребта, провівши близько двох місяців у військовому шпиталі одразу після катастрофи. Топонар отримав забій поперекового відділу хребта, Єгоров - компресійний перелом кількох хребців. Крім того, другий пілот Юрій Єгоров пізніше проходив стаціонарне лікування в неврологічному відділенні військового госпіталю у Вінниці.

Внаслідок катастрофи загинули 77 глядачів авіашоу, у тому числі 28 дітей. Постраждалими визнали 543 особи, з них 150 поранених з важкими травмами понад рік проходили тривалу реабілітацію.На місце трагедії були присутні фоторепортери, авіашоу знімали десятки камер, тож страшні кадри зі Скнилівського аеродрому невдовзі облетіли увесь світ.

Розслідування та покарання

У вересні 2002 року було озвучено першу офіційну версію трагедії: відхилення від польотного завдання і помилка в пілотуванні Су-27. Слідство також вивчало прорахунки в організації авіашоу та підготовки до нього, проблеми недостатнього фінансування Військово-повітряних сил і підготовки пілотів загалом. Було з’ясовано, що глядачів на Скнилівському аеродромі розмістили не за попередньо узгодженою схемою; що перший пілот Топонар виконував косу петлю з поворотом ліворуч, хоча до цього (окрім тренувального польоту перед шоу) зазвичай виконував цей елемент з поворотом праворуч. Були також дані про те, що Топонар налітав на Су-27 у 2000 році лише 4 години 30 хв., у 2001 році – 0 год. 30 хвилин, у 2002 році - 9 год. 30 хвилин.

Загалом у справі початково фігурувало 12 обвинувачуваних, чотирьох генералів суд згодом виправдав:

• Головнокомандувача Військово-повітряних сил України, генерал-полковник авіації Віктора Стрельникова
• Командувача 14-го авіаційного корпусу, генерал-лейтенанта Сергія Онищенка
• Заступника головнокомандувача ВПС із бойової підготовки, генерал-лейтенанта Олександра Волошенка
• Заступника начальника з бойової підготовки, генерал-майора Володимира Алексєєва.

Отримали тюремні строки і були визнані винними в недбалій організації шоу та невиконанні плану польоту:

• Полковник Володимир Топонар, перший пілот - 14 років в’язниці (вийшов на свободу через 11 років, у 2013-му)
• Полковник Юрій Єгоров, другий пілот – 8 років ув’язнення (вийшов через 2,5 року)
• Генерал-майор Анатолій Третьяков, командувач 14-го авіаційного корпусу – 6 років ув’язнення (вийшов на волю через 5 років після катастрофи)
• Підполковник Юрій Яцюк, помічник керівника польотів - 5 років (відсидів майже 3 роки)
• Анатолій Лукіних, начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу - 4 роки умовн.

Обидва пілоти відмовилися визнати себе винними, вказуючи на погану організацію шоу та неможливість підготуватися до нього на достатньому рівні.

Пам’ятники жертвам Скнилівської трагедії
Фото: Helena Tereshuk/RadioSvoboda.Org (RFE/RL)

Наслідки катастрофи

Після Скнилівської трагедії розформували пілотажну групу Українські соколи, яка була створена в 1995 році і зазвичай виконувала вищий пілотаж на літаках МіГ-29. Пізніше, вже за президентства Віктора Ющенка, були спроби відновити групу, однак фактично її так і не сформували знову повноцінно.

Проведення авіашоу в Україні відтоді заборонили.

Також трагедія стала приводом для низки звільнень в армії. Міністр оборони країни Володимир Шкідченко подав рапорт про відставку в день трагедії, але президент Леонід Кучма його не прийняв. Натомість з посад було звільнено головнокомандувача ВПС України, генерал-полковника Віктора Стрельникова та командувача 14-го авіаційного корпусу Сергія Онищенка.

У 2016 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) ухвалив рішення по скаргах родичів загиблих. У справах кількох родин суд вирішив, що скарга на державу з їх боку не була обґрунтованою, оскільки Україна не приховувала даний інцидент та провела повне розслідування катастрофи: "Суд вирішив, що розслідування інциденту було достатньо незалежним, адекватним і швидким, а заявники мали достатній доступ до процесу”. Водночас, по одній зі скарг ЄСПЛ знайшов порушення права родичів на справедливе відшкодування, оскільки одна з родин довгий час не могла домогтися виплати компенсації від держави, попри рішення українських судів на їх користь. ЄСПЛ постановив, що Україна мала б компенсувати їм 3600 євро та 360 євро на юридичні витрати.

історії потерпілих та свідків трагедії

З архівних розповідей для сайту НВ та проекту Настоящее время

Павло Мазуренко, втратив близького друга і був поранений під час трагедії

‍На авіаційне свято 19-річний Павло Мазуренко пішов вдвох із другом дитинства Сергієм, якому на той час не було і 17 років. “Тільки-но школу закінчив і вступив до вузу. Він дуже любив літаки, захоплювався авіамоделями, і я не міг не піти з ним. Ми поспішали туди, доганяли тролейбус, щоб устигнути. Не раз думав і думаю: якби ми тоді все-таки не встигли”, - розповідав згодом Мазуренко.

Хлопці стояли саме під тією тополею, в яку врізався літак. “Він летів дуже низько, і я тоді ще подумав: як він зможе викрутити всі ті фігури пілотажу на такій висоті. Все сталося миттєво, він летів - і раптом упав. Єдине, що я сказав товаришу - що літак дуже низько, падає. І все. Це були наші останні з ним слова. Після чого я втратив свідомість. Прийшов до тями - бачу і відчуваю, що мене несуть військові. Болю не було - був шок. І больовий, і загальний. Свідомість не приймала того, що сталося. Пам'ятаю, як нас вантажили в УАЗ. Уже там я зрозумів, що біда дуже велика. Там був чоловік без ніг. Він був іще при тямі, але ми не доїхали до лікарні. Він не доїхав. У мене були опіки всього тіла, травма голови. Хоча коли нас привезли в приймальний пункт швидкої, я довго сидів і чекав - були люди з набагато важчими травмами”, - розповідав свідок трагедії.

За словами Сергія Мазуренка, життя йому і десяткам інших людей тоді врятував хірург опікового відділення 8-ї міської лікарні Тарас Думанський: “Це хірург і людина з великої букви, він витягнув тоді багатьох: опікове було переповнене, ніхто не знав, що робити з такою кількістю постраждалих. І Думанський там тоді фактично жив, виходжуючи хворих. Про загибель товариша мені сказали вже після похорону. Йому осколком знесло голову, смерть була миттєвою. Не можу забути все це по сьогодні: і Сергія, і той день. І думаю - чому ми не спізнилися тоді…”.

Ілля Левітан, свідок трагедії

‍Авіашоу у Скнилові Ілля Левітан відвідував з трирічною донькою. «Я зрозумів, що щось пішло не так, коли один із літаків якось дуже низько пролетів, просто над головами, – згадував Левітан. – Моя дочка, сидячи у мене на плечах, обмочилась просто мені на спину». Тим часом літак врізався у натовп відвідувачів, на полі почалася паніка. Люди бігли до виходів, стояв галас поранених, вереск, дитячий плач, розповідає свідок трагедії: «Мені врізалася в пам’ять картина, яка, напевно, до смерті стоятиме перед очима: жінка в світлій кремовій сукні, на якій розбризкані мізки. Я працював у міліції, повірте, я бачив, знаю, що це таке. Я зрозумів, що потрібно терміново бігти додому, залишати доньку сусідам і шукати своїх, допомагати, рятувати».

В той день на аеродромі загинув родич дружини Іллі Левітана. «У кожному будинку, в кожному під’їзді були загиблі, а в деяких сім’ях по двоє або троє», – згадує він.

Іван Куц, втратив дочку й сина, очолив громадську організацію Скнилівська трагедія

‍27 липня 2002 року Іван Куц був на авіашоу з вдома своїми дітьми: 20-річним студентом Андрієм і 13-річною школяркою Зоряною. Обидвоє загинули.

“Ми з дружиною вклали в них всю свою любов і надію, в той день я загинув у своїх дітях. Я теж був на летовищі. У мене тоді стався гіпертонічний криз, і ще потім купа хвороб прийшла. Але жодні комісії не пов'язують цього всього з тими подіями в Скнилові”, - розповідав згодом Куц. За його словами, у кримінальній справі згодом було формулювання «біологічна маса».

“Це те, що залишилося від наших дітей, від рідних. Це були не люди, це було криваве місиво, – згадує Іван Куц. – Я бачив матір, яка тримала на руках дев’ятимісячну дитину. Так от, голова дитини відкотилася вбік, як капуста, а очі були відкриті».

“Пізніше слідчі питали у тих, хто не знайшов прізвищ рідних у списках: "А як ви доведете, що ваш син чи чоловік був саме там?" Аналіз на ДНК тоді був дуже коштовним, такого тоді фактично і не робили - чи не хотіли, чи не мали такої змоги [...] Але ми ще є. Хоча б для того, щоб нагадувати про те, що сталося тоді - трагедія, яка стала уроком для всього світу, бо після цього змінили правила проведення авіашоу у всьому світі. А ми заплатили таку дорогу ціну за це”, - підкреслював батько, що втратив двох дітей.

Ніна Міхно, втратила сина й невістку

‍Син Ніни Міхно був офіцером, мав звання майора і, за її словами, “як військовий мусив йти на ту подію, хоч і не хотів”.

“Йому було 34 роки, а його дружині Тетяні - 27. Пішли всією родиною, з донькою, п'ять років дитині було, Насті. Вони обоє загинули. Настя врятувалася чудом, бо відбігла на кілька метрів до інших дітей. Так і залишилася зі мною, мені оформили лише опікунство. [...] Ми її і виховали, дуже важко було. Вона не знала слів "мама" і "тато". Кругла сирота. І я теж сирота, бо втратила годувальника - дуже хороший у мене син був. А зараз - кому я потрібна, хто допоможе? От я покину цей світ - то вона залишиться зовсім сама. [...] А ми? Ну що ми… От я дивлюся на людей - живуть, ходять, радіють. А мені здається, що я на людину і не подібна давно. Мені нічого не потрібно насправді, нічого не цікавить і не радує по-справжньому. Убиті горем, одним словом. От тільки за онуку серце болить, та й все”.

Євген Кравс, автор найвідоміших фото зі Скнилівського летовища

‍20 років тому Євген Кравс працював фотокореспондентом у львівському виданні Експрес. На авіашоу він вирушив з 13-річним сином - зйомка була редакційним завданням. На щастя, обидва вціліли, до того ж Кравсу вдалося зробити історичні фото - попри намагання правоохоронців вилучили плівки.

«[На початку шоу] я відзняв майже всю плівку на 24 кадри, залишилася двійка «чистих». Син надивився на літаки, можна було їхати до редакції, коли раптом я почув звук вибуху і крики. Ми були вже біля мого «горбатого» запорожця, я посадив туди сина, а сам побіг до епіцентру подій, інстинкт фотокора перевищив інстинкт самозбереження», – розповідає Євген Кравс. Посеред аеродрому вже стояв кордон із військових і міліції, за нього намагалися нікого не пускати, але фотограф прорвався. «Єдина думка в моїй голові була тоді: у мене ж усього два кадри!» – згадує фотограф. За величезні на той час гроші йому вдалося прямо на місці купити у когось дві плівки по 36 кадрів.

«Спочатку знімав усе підряд, що бачив, потім став вибирати кадри, які «говорять». Намагався передати через об’єктив почуття людей: біль, відчай, жах”, – розповів Кравс.Щойно йому вдалося першу з двох нових плівок, коли він помітив, що люди в цивільному одязі періодично підходять до глядачів із професійними фотокамерами. Він не став винятком. Двоє чоловіків, не відрекомендувавшись, потягли його до машини і залишили з молодим міліціонером. Відпустити обіцяли в обмін на засвічену плівку.

«Як же я радів тоді, що у мене їх дві, – згадує Євген. – Коли міліціонер відволікся, я поміняв у камері плівки – відзняту надійно заховав, а порожню вставив. Коли ті двоє повернулися, я «зіграв виставу»: вийняв плівку з камери, розтоптав ногами, мовляв, ні мені, ні вам. Тоді мене відпустили, та й то, гадаю, так легко відбувся тільки тому, що довго змальовував їм мої регалії – член Спілки журналістів та Спілки фотохудожників».

Найвідоміше фото Євгена Кравса - портрет трирічного Остапа Хміля, яке тоді облетіло світові ЗМІ.

Остап Хміль, втратив у трагедії матір і бабусю

‍Авіашоу на Скнилівському летовищі трирічний Остап Хміль відвідував зі своїм 10-річним братом Олегом, їхньою мамою і бабусею. Обидві жінки загинули. Хлопці отримали незначні травми: молодшого прикрила своїм тілом матір, старшого відкинуло вибуховою хвилею.

В пам’яті Остапа, який став для світу обличчям трагедії в Скнилові, залишилися лише окремі фрагменти: полоса, де стояли літаки, крики, міліція, «швидкі». Те, що мами більше немає, він зрозумів не відразу. Про все це Остап дізнавався пізніше, від тата і бабусі по батьківській лінії. Не любить Остап і свою відому світлину. «Я не дивлюся на це фото і не люблю згадувати той день. Не хочу давати інтерв’ю, – розповідав Остап Настоящему времени в 2019 році, – про нас уже стільки всього написано».

Борислав Леськів, на той час редактор і журналіст одного із львівських видань

‍Перші відео зі Скнилова Леськів, який того дня був на редакторській зміні, описав як“фільм, який не хотілося дивитись, а він все одно йшов і не зупинявся”.

“Час у Львові ніби зупинився, пригальмувалося все і вся. На третій день з'явилися перші списки загиблих і постраждалих. На різних сайтах були різні імена, а офіційні дані щоразу уточнювали і не могли дати всіх прізвищ. Нам до редакції постійно дзвонили, і я розмовляв з людьми, які шукали своїх рідних. І тоді я зрозумів, що означає "зупиняється світ" - щоразу, коли ні в списку загиблих, ні серед поранених того, кого розшукували, не було. Світ не мій, а цієї людини, що телефонувала. Але зупиняється так різко, що й ти це відчуваєш”, - розповідав журналіст.

За його словами, тоді біля львівського моргу відбувалося ”щось неймовірне”. “Біля невеликого приміщення - натовп: знесилені горем люди чекали на тіла родичів. [...]Люди кричали, плакали і стояли далі. До моргу приїхав КамАЗ - привезли неідентифіковані останки. Люди в білих халатах носили ношами щось закривавлене. Журналісти ридали разом із тими, хто чекав біля моргу. Я тоді, та і зараз, думаю, що наша слабкість у тому, що велика біда стає спільною лише на короткий час. А потім кожен переживає свій біль і трагедію сам на сам, без допомоги інших - довго, все життя. Можливо, ті події були першим дзвінком для нас - і щодо того, що робилося в армії, і щодо суспільної системи загалом, яка була і є залишком совка. І щодо цього спільного переживання болю і жертви”.

доля пілотів літака

Полковник Володимир Топонар

Перший пілот Су-27УБ, родом з Криму. До катастрофи був одним з восьми асів пілотажної групи Українські соколи. Група була створена в 1995 році під керівництвом досвідченого льотчика-випробувача Віктора Россошанського і зазвичай демонструвала фігури вищого пілотажу на винищувачах МіГ-29. Після Скнилівської трагедії групу розформували.

Топонар був визнаний головним винуватцем катастрофи і отримав 14 років ув’язнення (за статтею 416 Кримінального кодексу про “порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші тяжкі наслідки”). Він вийшов на волю, відбувши 11 років в умовній ізоляції: вісім з них Топонар провів у виправній колонії №115 в селі Зікрачі (Кагарлицький район Київської області), де не було суворого режиму, решту терміну - на виправних роботах, про що сам розповідав у 2013 році в інтерв’ю Фактам.

Колишній пілот також мав сплатити грошову компенсацію за катастрофу: початково вона складала близько 7 млн грн, однак у 2006 Верховний Суд зменшив цю суму до 150 тис. грн.

Винуватцем трагедії Топонар себе не визнав, вказуючи на прорахунки в підготовці авіашоу, неможливість тренуватися в достатньому обсязі та несправність літака, двигуни якого, за його словами, втратили тягу під час виконання однієї з фігур у Скнилові. “Найбільшу свою провину вбачаю у тому, що не відмовився від фатального польоту. Спрацювали 26 років військової дисципліни: наказ видано – треба виконувати”, - заявляв він у 2003 році львівським журналістам.

Вийшовши з ув’язнення, колишній пілот залишився жити в Київські області. “Топонар зараз живе, як Робінзон Крузо, в покинутому поселенні на Київщині, в Кагарлицькому районі. Він навіть одружився вдруге, взяв собі якийсь забитий будиночок”, - розповідав про нього адвокат засуджених Віталій Домашовець спеціально для проєкту НВ Згадати все до 25-річчня незалежності України.

Репортаж про те, як усамітнено живе і будує власний дім колишній український пілот, у 2016 році показали репортери ТСН. Тоді ж вони розповіли, що син Топонаря Іван на той момент служив в АТО і був пілотом гелікоптера.

У рідний Крим після звільнення Топонар не повертався.