Дорогоцінна випадковість. Як 50 років тому на території України знайшли скіфську пектораль
26 жовтня суд Амстердама ухвалив передати Україні «скіфське золото», яке у лютому 2014 року привезли до Нідерландів на виставку із чотирьох кримських музеїв.
До цієї події НВ публікує статтю про археологічний сезон, який 50 років тому приніс Україні золоту пектораль — знамениту знахідку зі скіфського поховання, що нині зберігається в Києві.
Знайдена в червні 1971 року в кургані в Дніпропетровській області золота скіфська пектораль — головний археологічний скарб України — за всіма параметрами стала справжнім подарунком долі. Її знайшли два археологи-позаштатники, яким допомагав не профільний інститут, а директор великого радянського підприємства. І пектораль виявили тоді, коли успіх всієї експедиції вже виглядав сумнівним.
Україні з цією прикрасою пощастило ще й тому, що її знайшли через кілька років після того, як з’явилася можливість залишити знахідку в українському музеї, — якби ця історія трапилася трохи раніше, радянське керівництво наказало б передати такий цінний експонат у Москву або Ленінград. А так скіфська прикраса досі входить у колекцію київського музею.
Всі ці випадковості породили масу напіванекдотичних історій про розкопки кургану Товста Могила поблизу міста Орджонікідзе на Дніпропетровщині [у 2016 році перейменоване на Покров, — НВ], під час яких знайшли пектораль. Деякі з них досі повторюють в українських ЗМІ.
Найпоширеніша з них — як керівник експедиції Борис Мозолевський віз пектораль до Києва на собі під товстою тілогрійкою, щоб приховати знахідку від московських або ленінградських музеїв. Вчений, за розповідями вигадників, нібито носився по тодішніх українських моральних авторитетах, як-от письменник Олесь Гончар, щоб ті залишили пектораль собі на зберігання.
Про ці міфи Олександр Загребельний, який брав безпосередню участь у розкопках кургану від перших днів і до кінця польового сезону, згадує з усмішкою. І розповідає справжню історію пекторалі.
Свого не віддамо
К ожна гарна розповідь має свою передісторію. Для скіфської пекторалі вона почалася в листопаді 1963 року. Тоді керівництво УРСР в особі Петра Шелеста, головного комуніста республіки, створило в Києві Золоту комору. Шелест діяв обдумано: комора давала змогу залишати в Україні дорогоцінні археологічні знахідки, які раніше доводилося часто перевозити в Москву або Ленінград.
Шелест був суперечливим керівником. З одного боку, починаючи з 1965 року, за його каденції постійно арештовували дисидентів — тоді свої перші терміни дістали поети Василь Стус, Іван Світличний і В’ячеслав Чорновіл. Також Шелест був одним з ініціаторів введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 році.
Водночас тодішній головний український комуніст ратував за зміцнення української мови в навчальних закладах і пресі. Він перечитував кілька разів брошуру Івана Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація. А через свою книгу Україно наша радянська Шелест потрапив у немилість Кремля. Там вважали її націоналістичною і весь наклад вилучили з продажу.
Знайти бажане
Д емобілізувавшися з армії, Загребельний навряд чи думав про всі тонкощі підкилимної політики Шелеста, коли навесні 1971 року подавав документи на історичний факультет Київського державного університету.
До вступних іспитів залишалося ще кілька місяців. Якось, проходячи повз Інститут археології, він вирішив дізнатися, чи є там якісь вакансії. Тодішній директор інституту Федір Шевченко запропонував позаштатну лаборантську посаду.
Одного разу в реставраційну майстерню, де працював Загребельний, зазирнув Борис Мозолевський. Відрекомендувався і сказав, що керівництво інституту просить молодого лаборанта допомогти йому обстежити курган у Дніпропетровській області. Швидко зібравшись, археологи 14 квітня були вже в Орджонікідзе.
Це був потужний промисловий район, де відкритим способом добували марганцеву руду. Місцевий збагачувальний комбінат мав стратегічне значення: марганець — необхідна добавка для міцної сталі.
Григорій Середа, керівник тресту, до якого входили рудники і сам комбінат, був досить впливовою людиною. З Мозолевським він підтримував дружні стосунки вже кілька років — з того часу, коли той почав їздити сюди в свої перші експедиції.
Середа сам захоплювався археологією. Він придумав привід для експедиції — нібито для комбінату потрібна земля, яку можна було взяти з кургану, і простір для розширення марганцевих рудників.
Хоча Мозолевському було 35 років, в Інституті археології він був всього-на-всього позаштатним співробітником. Після того як майбутній вчений остаточно залишив спроби стати військовим льотчиком, він приїхав до Києва. Багато років працював кочегаром і навчався заочно на істфаку Київського університету. Писав вірші — на той час вийшло вже три збірки. Через кілька творів нажив проблеми: в них «компетентні органи» угледіли антирадянщину, і питання про зарахування вченого в штат Інституту археології відклали на кілька років.
Перші кілька тижнів позаштатники Мозолевський і Загребельний працювали удвох: в Інституті археології помилково вважали, що Товста Могила — не скіфський курган, а раннє і бідніше поховання. Такі, як правило, зазвичай виявляються порожніми — їх розривають за сотні років до археологів: найчастіше це робили одноплемінники похованих, які знали напевно, що так можна розжитися хорошою зброєю і золотом. Тому витрачати гроші на серйозну експедицію інститут не став.
Їх дав Середа. Він поселив археологів у місцевому готелі, який обійшовся киянам по 20 коп. на добу. Постарався, щоб ті не були голодними. І він також виділив техніку і загін шахтарів-прохідників, які копали і зміцнювали шурфи і тунелі. Загалом розкопки кургану обійшлися тресту більш ніж у 50 тис. карбованців.
Зняти курганний восьмиметровий насип для археологів було тільки половиною справи. Головна робота починалася ще нижче. Поховальні камери Товстої могили, наприклад, були на глибині п’яти метрів від природного рівня ґрунту.
Мозолевський зачарував Середу розповідями про те, як він кілька разів ночував на кургані і завжди йому снився тупіт коней. Тому археолог був упевнений, що Товста Могила — поховання царського скіфа. Але перші роботи на глибині викликали у нього розчарування — було очевидно, що тут уже побували грабіжники.
Середа, який приїжджав на розкоп щодня, жартував: «Що ж ти мені обіцяв золото знайти, а тут все розграбовано».
Але виявилося, що внизу є ще кілька поховань.
Основне з них — знатного воєначальника — спустошили багато століть тому. Середа обурився — так де ж золото? Мозолевський взяв ніж і сказав: «Дивіться, ось зараз відколупну грудку землі, і буде вам золото».
Встромив клинок у глину — і там блиснула золота пластинка з жіночого головного убору. Далі — більше: археологи випадково знайшли поховання дружини царя, яка була в сукні, майже повністю вкритій золотою фольгою. На шиї у цариці виявилася масивна прикраса вагою майже пів кілограма. Але цікаво було ще й те, що поруч зі скелетом жінки знайшли зотлілий пучок камки — морської трави, якою лікували хвороби суглобів.
Але це були ще далеко не всі знахідки. Наступного дня, 21 червня, Мозолевський записав у щоденнику: «О 14:30 щось брязнуло і потім блиснуло під археологічним ножем». Це і була пектораль — нагрудна чоловіча прикраса, яка важить 1150 г і пролежала в землі 2300 років.
Археологи стверджували, що грабіжники не дорили до неї всього кілька сантиметрів. І все тому, що скіфи поклали пектораль не на тіло царя, а поруч з ним.
Комуністична щедрість
Знахідки діставали разом зі цільними шматками ґрунту — так званими монолітами: для вчених завжди важливо зафіксувати точне розташування речей у похованні, оскільки при ритуалах воно було невипадковим.
Життя в Орджонікідзе на цей час немов зупинилося. Місцеві мешканці цілими днями крутилися навколо розкопу, часом нависаючи над археологами. І це попри те, що там цілодобово чергували шість міліціонерів.
Загребельний згадує, як одного разу на розкоп прийшов старий, якому колись належала ділянка землі з курганом. Він бурчав: «От якби я знав, то обов’язково б викопав».
Археологи лише усміхнулися — зробити подібне одному неможливо. Зняти насип над курганом можна лише за допомогою техніки. А якщо не укріплювати тунелі, що ведуть вниз, у поховальні камери, легко можна залишитися під завалами назавжди.
Та й продати подібну знахідку за радянських часів було неймовірно складно. «Якось уже в наступній експедиції з нами працював хлопчина-підліток з одеського археологічного гуртка, — розповідає Загребельний. — Йому до рук „прилипли“ дві золоті пластинки з кургану. Він поніс їх у ломбард, і його відразу ж заарештували. А керівника розкопок за два роки до пенсії звільнили з роботи».
Після знахідки пекторалі на Мозолевського чекала справжня слава.
У Києві з ним зустрівся Володимир Щербицький, якого готували на місце вже опального тоді Шелеста.
Про сенсаційну знахідку відразу ж написали ледь не всі радянські видання. По теплому сліду словом пектораль назвали готель і ресторан Академії наук УРСР.
Археолога відразу взяли на роботу в Інститут археології з персональним окладом 200 крб. Його сім'я перебралася з передмістя в нову трикімнатну квартиру. Учасники експедиції одержали премію по 75 крб і командирський годинник.
«Щоправда, у мене і ще двох колег через кілька днів годинник відібрали», — згадує Загребельний. Якраз в той час в українській столиці проходило чергове партійне торжество, і хтось вирішив нагородити комуністичних і комсомольських керівників Дніпропетровщини за успішні розкопки Товстої Могили. Годинниками. Хоча цих людей на розкопках Загребельний ніколи не бачив. «Нас це страшно образило, і на святкування ми демонстративно не пішли», — підсумовує він.
Цей матеріал було вперше опубліковано в № 34 журналу НВ від 18 вересня 2015 року
