«Чорнобиль вже з них ніколи не вийде». Мер Славутича — про те, що робили загарбники у його місті і на ЧАЕС

11 квітня, 18:19
Ексклюзив НВ
На фото — мер Славутича Юрій Фомічев (Фото:DR)

На фото — мер Славутича Юрій Фомічев (Фото:DR)

Мер Славутича Юрій Фомічев — про своє перебування у російському полоні, український мітинг в окупованому місті й дивні дії загарбників на Чорнобильській АЕС та вражених радіацію територіях.

З початку війни Славутич, місто-супутник Чорнобиля на кордоні з Білоруссю, перебував у тилу ворога. Лише наприкінці березня російські солдати увійшли в місто та залишились в ньому надовго. Про життя в оточенні, окупацію й власний досвід полону НВ розповів міський голова Славутича Юрій Фомічев.

Відео дня

— Коли війна почалася для Славутича та як почалася?

— Вночі 24 лютого — саме в той час вже була захоплена Чорнобильська атомна станція, і там працювали наші люди, ми вже знали, що відбувається. Вже за три дні ми були фактично ізольовані від підконтрольної частини України. Навколо нас були ворожі війська, які оточили Чернігів, і велися дуже жорсткі бої за Чернігів.

Як місто та його мешканців вдалося вберегти від активного воєнного вторгнення?

Наше місто знаходиться на периферії головних шляхів вглиб України, і, коли ворог заходив до нас, то напрямок після нас — то Білорусь, стратегічно ми ніякого інтересу у ворога не викликали, не маємо воєнних об'єктів, ми не на транзиті і по факту опинилися в глибокому тилу ворога. Завдання росіян радше було зафіксувати, що всі населені пункти в цьому тилу під їх контролем. Але разом з тим досвід із Славутичем не був аж надто простим та легким для російських військових. Вони за три дні обіцяли взяти Київ, а вийшло, що за три дні вони змогли взяти тільки Славутич. Воювали лише з хлопцями, які були мобілізовані по теробороні з обмеженою кількістю автоматів. Жодних регулярних військ у нас на цій території не було як і бойової техніки. Важкого озброєння теж, зрозуміло, не було, тож це [окупація] було лише питання часу, цей час тягнувся дуже довго. Місяць ми не бачили окупантів на своїй території, і лише наприкінці березня вони з’явилися у наших околиць.

Чи були в місті до вторгнення активні проросійські сили? Як поводились представники ОПЗЖ, інші проросійські сили після того, як вторгнення почалося?

— Якщо говорити про те, чи хтось готувався активно до приходу окупантів, то я б так не сказав. Різні політичні сили ведуть себе по-різному, наприклад звернення від міської ради до світу про закриття неба депутати ОПЖЗ не підписали. Але сказати, що вони вели якусь роботу по зустрічі окупанта — це теж неправда, насправді такого не було.

Друге, Славутич — це, місто де живуть працівники Чорнобильської атомної електростанції, і одразу після захоплення туди приїжджали представники Росатому і хотіли замінити наш персонал на російський й взяти її [станцію] під остаточний контроль. Але, подивившись на станцію, вони від цього відмовилися. Тому що для них це нетиповий об'єкт, це станція, яка не генерує електроенергію, що таке конфайнмент четвертого енергоблоку вони взагалі не знають. Тому це, можливо, найважливіший фактор, чому місто збереглося і не було наказу його нищити.

Як місто пережило навалу окупантів?

— 23 березня ми отримали від ворожих військ ультиматум, що місто має здатися, не чинити опір і тоді вони ввійдуть у місто. Зрозуміло що це було неприйнятно для наших військових, єдине, про що ми домовилися, що будемо приймати бій на наших блокпостах на підходах до міста. Саме там точилися бої фактично три дні, і третього дня, як і обіцяли, вони почали обстріл нашого блокопсту. А вже 24 та 25 березня бої просунулися в притул до міста, 25-го ввечері вони обстрілювали вже територію міста, тоді загинуло четверо наших хлопців, і тоді було прийняте рішення військовими з боями відійти, щоб передислокувати людей. 26 березня зранку місто вже було без військових, без зброї, без Нацполіції, яка також евакуювалася за наказом. Мені вдалося за день до цього партизанськими тропами вивезти свою сім'ю, щоб у окупантів не було важелів тиску на мене, та повернутися назад, і вже тієї ночі ми погодилися на нараді, що зранку виходимо на мирний протестний мітинг. Ми бачили як це відбувається в містах на півдні, які були в ще важкішій ситуації, ніж ми зараз. Ми було готові до таких акцій протесту і до ситуації коли ворог входить в місто. В нас був навіть стометровий прапор України підготовлений.

Багато міських голів переховувалися, щоб їх не піймав ворог, а що робили ви?

— Відіславши родину, я просто змінив місце проживання. Я жив у передмісті, і зранку, коли мав відбутися мітинг, я потрапив у засідку російських окупантів. Не спеціально на мене засідку, а просто на містян. В нас відібрали телефони і вивели в ліс із зав’язаними руками. Я одразу сказав, що я міський голова, вони включили мій телефон та перевірили, а я попросив вести мене до командира. Розмови в них такі були, що зараз вони зачистять місто, а потім, за декілька годин нас відпустять. Я одразу сказав, що там нема ніяких військових, нема кого зачищати, там тільки мирні люди, давайте йдемо до вашого командира. Довелося пішки пробігти до їх штабу, і вже командир приймав рішення. Він вважав, що за мирним мітингом можуть ховатися озброєні представники тероборони. Тоді я запропонував, що піду першим із командиром, він мною прикриватиметься, якщо вони не вірять, що в місті тільки мирні жителі. Командир погодився піти зі мною і дав наказ, у разі нападу на нас з ним відкривати вогонь та вбивати усіх. Ми сіли в їх броньовик, і тоді командир сказав: якщо зброї в місті нема, ми пройдемо місто і вийдемо з нього. Наші люди вже на той момент знали, що я в полоні, і тут треба сказати, що їх не поменшало на площі, їх побільшало. Я захоплююся тим, які в нас люди і, чесно кажучи, це було до сліз — бачити декілька тисяч людей, які кричали: Славутич — це Україна! Після мітингу окупанти перевірили місто і, впевнившись, що зброї в нас нема, поїхали далі.

Як з вами поводилися росіяни?

— Я б сказав нейтрально, агресії не було. Але навіть в таких умовах відчувається, як діє авторитарна російська держава: ще там у засідці один із солдатів, не вірячи, перепитав: «Ви що, правда мер?» А потім попросив зі мною сфотографуватися. В мене були зав’язані руки, але я йому сказав: «Я тобі сфотографуюсь! Відійди геть!». І він засоромившись, відійшов, хоча це в мене були зав’язані руки. Вони так бояться влади та осіб при владі, що навіть українського мера зі зав’язаними руками до певної міри слухаються.

Зараз доволі різна інформація надходить про перебування російських військових в Чорнобильській зоні, вони намагалися рити там окопи, зводити певні укріплення, можливо вже відомо наскільки така активність понесла загрозу для радіаційної безпеки регіону?

— Славутич достатньо далеко від Чорнобиля, ми знаходимося в Чернігівській області, на нас такий вплив, якщо б він був можливий, відсутній. Скоріше за все росіяни розглядали вторгнення через Чорнобильську зону як такий «зелений коридор» до Києва, там навіть кордону з Білоруссю не існує. Відповідно вони відносилися до Чорнобиля дуже легковажно, дивлячись на те, що за ці роки Чорнобиль став туристичним об'єктом, куди приїжджають дуже багато туристів. Але ж треба знати його специфіку. Чорнобильська зона безпечна для того, хто виконує певні правила та розуміє, нащо він це робить. Коли пройшли тисячі одиниць техніки через Чорнобиль та підняли цей пил, росіяни ним по суті дихали, і ми не знаємо наслідків такої поведінки, особливо в місцині іржавого лісу, де навіть проїжджати на машині рекомендовано дуже швидко. Я думаю вони вийшли з Чорнобиля, а ось Чорнобиль вже з них ніколи не вийде.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X