«Зараз Москва не потрібна». Розмова Жадана з Зібровим: книга спогадів під дві пляшки коньяку, виступи в Донецьку, співочий Кучма

21 лютого 2021, 09:45

Народний артист України Павло Зібров у розмові з поетом та музикантом Сергієм Жаданом розповідає про початок своєї кар'єри; те, як колись допомагав писати книгу під дві пляшки коньяку; виступи для Кучми та Ющенка, а також російських виконавців в Україні 2000-х.

НВ публікує скорочену та відредаговану версію інтерв'ю, записаного для програми Говорить Жадан на Радіо НВ.

— Я натрапив на вашу книгу спогадів Дозвольте з вами познайомитись — це надзвичайна річ.

Відео дня

— Мене підбила на це, чесно кажучи, одна цікава журналістка з Житомира. У 100 тисяч примірників виходила газета. Вона зробила чотири інтерв'ю зі мною і потім каже: «Павле Миколайовичу, вже мені стільки пишуть, і вам телефонують і пишуть: „Ще-ще-ще!“ Цікавлять такі бесіди. Давайте ми зробимо з вами таку книжечку?». Я кажу: «Давай, Ірочко!». Взяли дві пляшки коньяку, поїхали до мене в Театр пісні, закрилися, і поки не випили дві пляшки залпом до вечора…

— І так вийшла книга.

— Так. Нам заносили поїсти, попити, і ми написали цю книжечку спогадів. Вона зробила редакцію таку… тактовну. Перетелефонувала мені, я перечитав, ми видали, і вона розійшлася [великим] накладом. Потім ми випустили додаткові наклади, вони були невеликі: шість і десять тисяч, воно розійшлося. І я розумію, що спогади залишились на рівні 2000-х. Тому багато води втекло.

— Думаю, це був бурхливий час, а спогади у вас там доволі чесні, відверті і цікаві. Я з чого хотів почати: ви там згадуєте свою вокально-інструментальну групу, ще шкільну.

— Так, і в консерваторії ми продовжили — Явір.

— Ви спочатку ж грали на басу, так? Ви басист, потім контрабасист.

— Так, контрбасист. Спочатку я був віолончелістом, до 5 класу; з 5 по 11 — контрабасистом; а в 9 класі вже [грав] на бас-гітарі, тоді модними були The Beatles, ну і наші всі вокальні-інструментальні…

— Ось, власне, ви там згадуєте The Beatles і Chicago, і загалом…

— О-о-о, вони залишаються моїм улюбленим гуртом по цей день — американський гурт Chicago… Кров, піт і сльози [колектив Blood, Sweat & Tears, — НВ], — тобто ті гурти, які мають духову секцію.

— Джаз-рок, так?

— Ну так. Ті, які мають ритм-секції - їх багато, їх 90%. А ось ті, які мають ще струнну якусь невеличку [секцію] чи дудки — страшенно любив. І у нас були якраз дудки, ми в дев’ятому…

Павло Зібров via Facebook
Фото: Павло Зібров via Facebook

— Тобто у вас ВІА був нестандартний, ви там пишете, що у вас і струнна була…

— Чотири струнника, три скрипки і саксофон, труба, тромбон, флейта…

— Просто-таки Pink Floyd у вас був!

— Ну це бігбенд уже такий собі, естрадно-симфонічний ансамбль. І ми шороху наробили у той час дуже багато в Києві. Будучи в 11 класі, нам дозволили зробити сольний концерт у великому залі консерваторії.

— Ого!

— Щоб естрадний колектив, до того ж студенти (ну, випускники вже)!..

— Без членів Спілки письменників, які там пишуть тексти? У вас же свій репертуар був?

— І без композиторів… Нічого, нам дали [провести концерт]. Єдине, що мені допомогло, — те, що секретар комсомольської організації Вася Стасюк у консерваторії був контрабасистом, ми з ним навчалися на 10-річці, він старший на три роки. І коли я до нього зайшов порадитись, він каже: «Я тобі допоможу! Але всі гроші, які ви зберете (ви ж по квиткам, по карбованцю), здасте в [Радянський] фонд миру!» Я говорю: «Ну гаразд».

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Ну, «свята справа»! Павле Миколайовичу, я хотів запитати таку річ: ви ж починали фактично на початку 1990-х, так?

— 1987 рік.

— Ви ще брали участь у конкурсі…

— Нові імена, був такий радіоконкурс, 1987 рік, у Києві. Я встиг застрибнути в останній, як то кажуть, вагон. Я розумів, що потрібно в якомусь конкурсі взяти участь, щоби тебе побачили, «сержантську личку дали» і почали кудись запрошувати. І тут мені кажуть: є такий радіоконкурс — Нові імена, — в Києві проходить. Там сидить журі, але сьогодні до шостої години вони закінчують. А це була п’ята! Я в Будинку звукозапису записав якраз нову пісню… А-а-а!!!

— І ви дослівно в останній вагон…

— Я бігом зводжу його, прошу звукорежисера: зведи мені, мені треба цю пісню зараз закинути. І я на таксі мчу на Хрещатик, 26, прибігаю, вже вони розходяться. Вже документи [підписали], все-все прослухали, це був республіканський конкурс; вибрали, хто переможець — уже «на Москву» їде, на всесоюзний [конкурс]. Я кажу: «Послухайте, будь ласка!». Віктор Герасимов, наш відомий український поет, говорить: «Ну добре, давай, я Пашу знаю. Йди сюди, що там за пісня? Давайте, друзі, на п’ять хвилин ще затримаємось». Вони послухали — «Слухай, класна пісня! Я думаю, що ти ввійшов у трійку». Я, Василенко з Москви і Іра Шведова, вона у Мюзік-холлі у нас працювала, в Театрі естради працювала, заслужена артистка, прекрасна артистка. «Если в небе солнце светит, / Значит, горе — не беда!» — щось таке вона заспівала.

І я такий щасливий — боже, мене у трійку взяли! Прийшов додому, на другий день мені телефонують і кажуть: «З трійки вибрали вас, перша премія! Ваші записи відправляють в Москву на всесоюзний конкурс». Боже, яка це була радість! Ось так я потрапив до Москви. І після неї, коли послухали пісню Дозволь мені, мати, криницю копати, — це на українські народні слова, — я викинув ту музику, тому що вона була дуже примітивною.

— Знаєте, що цікаво? У своїх спогадах ви згадуєте концерти в Донецьку. Мені здається, це страшенно важливо, тому що про наш український Схід, про Донбас часто говорять, ніби він з’явився лише в 2014 році, ніби туди ніхто не їздив, ніби там нічого не було. Але там багато постійно виступали…

 — Не постійно. Я роблю висновок, що більшість артистів туди їздили все-таки російських — московських, як ми їх називали. День шахтаря… все рівно була Москва, Москва, Москва, тому що ментально вони були ближчими до Росії, це зрозуміло. В селах говорили українською мовою, вони знали наші пісні, це безумовно, але ми дивимося, що [російський співак Андрій] Губін у них зірка. Ти приїжджаєш, триметровий мерседес привозить «мальчика с пальчика», метр п’ятдесят, Губін, його зустрічають з усіма почестями. Тоді, пам’ятаю, я, вже народний артист, працюю там у одній шахті на День шахтаря, а Губін: «А у вас какой райдер?». Я думаю — який райдер? Це було 20 років тому, який райдер?! Ми ще не висловлювали жодних [побажань] — нагодуйте, розселіть, і все. А у них вже в Москві шоу-бізнес був, «мне мерседес, мне охранники нужны, райдеры, отели» тощо.

Павло Зібров via Facebook
Фото: Павло Зібров via Facebook

— Але ви приїздили до Донецька, згадуєте цей виступ 1994 року, і там було багато людей, які вас слухали, вас знали.

— Я пам’ятаю, що паралельно працював в Оперному театрі [Донецька] Міша Шуфутинський. Неділя — у нього два концерти, і третій йому ще роблять на 12:00. Я думаю: нічого собі! Він з Америки тільки повернувся — Шуфутинський на руках, «шансон идет»! А у мене… Не пам’ятаю, який палац культури, «тисячник»…

— Напевно, Юність.

— Юність! Думаю, чи прийдуть до мене — Шуфутинський ж переб'є! Блін, і коли я приходжу, і мої пісні [співає зал] — Білий цвіт на калині, як фата на дівчині, Хрещатик, Женщина любимая… «Ага, все нормально, Паша». Я був щасливою людиною, тому що хвилювався, як Донецьк сприйме «по касі» — не просто дядя-депутат, мер привів і заплатив, а ось заплати гроші, купи квиточок. Це було приємно, така собі внутрішня перемога. Боятися не потрібно.

— У вас тоді ж були, я думаю, концерти і в Харкові, і в Одесі, і в Миколаєві, і в Херсоні. Не була ця пісня там чужою?

— Всюди. І в Криму. Не була ця пісня чужою, все нормально. Просто ти приїжджаєш, і на місяць одна-дві українських афіші висять і вісім-десять російських — от і все!

— Я про це теж хотів говорити, спитати вас, причому без політики, а радше суто по-цеховому: ви ж завжди працювали в цій сфері, де було дуже багато російських виконавців — вони "забивали" [українських виконавців] чи ні?

— Вони «забивали». Вежа у них така! Останкіно дивилися не тільки в Україні, а по всьому СНД, в Казахстані, Ізраїлі, Америці, де-завгодно. От і все! І якщо ти виступав… Чому наші всі любили їхати в Москву?

— Тому що ти вже звідти повертався…

— Ось як я поїхав на вечір пам’яті [радянського естрадного співака Юрія] Гуляєва, в колонній залі Будинку профспілок проходив вечір пам’яті до його шестидесятиріччя. Його транслював Перший канал, ОРТ, подивилися всі!

Зараз Москва не потрібна. Однозначно не потрібна

А я в Києві тим часом бився [за популярність], лауреат радіоконкурсу Нові імена — «подумаєш»! А що, хіба я був так сильно популярним? Хоча вже і писав пісні, і просився на якісь гастролі, але боялися брати мене. Проте коли Москва показала, я повернувся, і мене «на расхват» починають [кликати] і Театр естради, і Оперета, і Мюзік-холл солістом на вищу ставку! Я в оркестр прийшов, мені одразу директор [пропонує] найвищу ставку, каже: «Кидай той контрабас, все, не треба нічого, тепер ти у нас соліст, шиють тобі костюми концертні, афіші кольорові робимо. Паша! Москва показала!». Тому вони [російські артисти, — НВ] мали перевагу, що їх крутили по радіо і телебаченню…

— Павле Миколайовичу, а як ви відчуваєте, зараз це змінилося чи ні? Потрібна зараз Москва?

— Зараз Москва не потрібна. Однозначно не потрібна. Я розумію деяких наших молодих виконавців — Монатік, Время и Стекло, Потапа, що у них багато російськомовних пісень…

— І так чи інакше вони орієнтуються на ту публіку…

— Я думаю: що їм наша Україна, чого вони не співають? Я розумію, що вони вкладають в російськомовний контент, кліпи роблять, розкручуються. Зараз є Інстаграм, Фейсбук, соціальні мережі, лайки. І їх «дивиться і слухає весь Радянський Союз». Зараз вийшов новий кліп Время і Стекло, Наді Дорофєєвої — 20 мільйонів переглядів за два місяці. Тобто у нас подивилися три-чотири мільйони, і подивився весь світ, де живе слов’янський народ. Охоплення зовсім інше, коли ти співаєш російською. Але я не хочу, чесно кажучи, собі дозволити [виступати на російську аудиторію]. Тому що я старша людина трошки, я розумію, що є ще трішки політики в цьому. Не трошки, а є політика. Я народний артист України, і зараз треба подавати приклад серйозним, здоровим дядькам, на яких дивляться, рівняються, тому що країна наша в непростій ситуації з цією війною із Кремлем. Тобто слід мати ще й трошечки совісті, як то кажуть. І наступити собі десь [на амбіції]… Ну стану я десь трішки менш впізнаваним, в Калузі чи в Бішкеку — ну нічого страшного! Вистачить і того, що тут мене люблять, тут мене шанують. Це просто моя позиція, я не можу…

Павло Зібров via Facebook
Фото: Павло Зібров via Facebook

— Це позиція народного артиста України.

Я не маю права судити своїх колег. Кожен приймає своє [рішення].

— Ви у своїй книзі, у своїх спогадах цікаво згадуєте про концерт для працівників адміністрації… радше працівниць адміністрації Леоніда Даниловича Кучми. Той концерт, де ви під гітару співали. Я розумію, що ви народний артист і вам так чи інакше доводилося виступати на умовних урядових корпоративах. А яка там панувала атмосфера?

— Атмосфера хороша. Вони забувають, що вони президенти, розстібають комірець, краватку знімають. І особливо перед Новим роком чи перед 8 березня, — у них працюють дуже багато баришень. Кучма мене любив, якщо чесно, і любив мої пісні, знав їх і співав. До речі, йому виповнилося 80 років пару років тому, і я був у нього на ювілеї, і ми співали. Я думав, що я так, на пів годинки — годинку зайшов, привітав, заспівав і пішов. Хоча внутрішньо я знав, що коли він мене побачить, то не захоче [прощатися], [попросить заспівати] і ту пісню, і ту…

— У нього є слух?

— Є. Він прекрасно співає.

— Бо я чув записи, але там радше…

— Він прекрасно співає, особливо старовинні романси — це його коник. І ці комсомольські пісні, Там вдали за рекой, пісні часів Громадянської війни [в Росії]. Вони ж хороші, ці пісні.

— Ну, це ж якісно зроблено. Можна сприймати чи не сприймати з етичної точки зору…

— І поезія хороша, і вони вірили в те, що співали. Вірили, а не просто їх змушував хтось!

— Знаєте, кидається в очі одна річ: до Кучми можна по-різному ставитися як до політика, але, здається, він чи не єдиний український президент, який постійно себе оточував українськими артистами.

— Не тільки, у нього там і [російський співак Олександр] Малінін, пам’ятаю, у нього [співали] «Берега, берега…». Скільки ми разів зустрічалися…

— Так, але постійно там були [українські артисти], — то Іво Бобул з ним…

— Ні, в цьому сенсі безумовно: І Таю Повалій, і Іво Бобула я зустрічав там; Пономарьов, Могилевська, Білик, Зібров, Зінкевич — це зрозуміло. Назарій [Яремчук]… Але Назарія вже немає 20 років.

— Ви знаєте, я сказав "єдиний", але ні — і Петро Порошенко, звичайно, завжди…

— Жодного разу!

— Ви не були [запрошені]?

— Жодного разу Петро Порошенко не запрошував. Хоча він вінницький, я вінницький, [експрем'єр-міністр України Володимир] Гройсман вінницький.

— Ніби ж земляки!

— Я пам’ятаю, донецькі були за Януковича. «Дооооонецк!» — типу погроза. А тут вінницькі. Але жодного разу мої вінницькі не передзвонили, не зателефонували від його імені, [не запросили] на якісь забави.

— А Віктор Андрійович Ющенко?

— Віктор Андрійович любив.

— Володимир Олександрович [Зеленський] теж. Я пам’ятаю, ви були минулого року на концерті [до Дня незалежності] на Софійській площі? Там вашу пісню співали.

— Ну, то була акція, яку робив Монатік, він музичний продюсер. А Серьожа Перман, директор Палацу культури Україна, відповідав за проєкт. Вони, чесно кажучи, трошечки…

— Як ви оцінюєте [цей концерт], до речі?

— Вони ні з ким не порадилися, вони за все, як то кажуть, несли відповідальність, і передзвонили вже за декілька днів і сказали: «Павле Миколайовичу, ви не хочете заспівати кілька невеличких уривків, буквально по пів куплетика»?

— Таке попурі.

— «Колаборацію популярних пісень роблять, не тільки ваших, на День незалежності». Я кажу: «Ну а чого? Із задоволенням!». «Вашу буде Потап співати, шматочок Хрещатика, приспів. А ви заспіваєте Винника». Я відповідаю: «Прекрасно, Винника». — «І Сердючку». — «Прекрасно. Все нормально».

Михайло Поплавський via Facebook
Фото: Михайло Поплавський via Facebook

Тобто співали [пісні] українських співаків російською та українською мовами. Хоча з російською був перебір. Коли я вже все почув від початку до кінця, то зрозумів, що можна було зробити [концерт, який складався б переважно] з україномовних [пісень] і, в принципі, десь російських. Але російських було забагато.

— Я нещодавно бачив одне з ваших інтерв'ю, в якому ви сказали, що нинішня ситуація пробудила в душах струни співчуття і співпереживання, і люди потягнулися до справжньої поезії, мелодики, мистецтва. Ви це відчуваєте?

— Відчуваю, тому що хаос вже набрид, відверто кажучи. Нити, що все погано — як так? Ми артисти, на яких дивляться, ми несемо радість, світло, позитив, — і ми ще будемо плакатися? Не можна цього робити. «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». Тому ми є поводирями, на нас дивляться, на нас рівняються, від нас чогось чекають.

— Ви постійно пам’ятаєте, що ви народний артист, що на вас дивляться, так?

— Треба охайним вийти [на сцену], зачесаним, не можна кидати недопалки кудись… Для когось ти кумир, для когось ти поважна людина. А потім почнуть чехвостити…

— Тобто йдеться не про якусь самозакоханість, а про відповідальність, так?

— Ми це все пройшли у 20 років. Але я почав свою творчість, що була впізнаваною, у 28−29 років, я вже переріс [той вік]. І тому у мене не було цієї зоряної хвороби. Деякі популярні малолєтки не знають, що з цим робити.

— А цей карантин, коронавірус, пандемія — це для вас пауза, новий старт чи можливість подумати про щось?

— Так, подумати, додати, переосмислити, правильно ти щось робиш чи не робиш. Слава богу, я займався все своє життя улюбленою роботою. Це праця, тому що пісні співати — це не «випив 50 грамів, та і пішов собі десь співати». Це величезна внутрішня праця. І вночі мені сняться мелодії, концерти, коли забув слова якісь, переживаю. Це процес, який не дає тобі випасти з обойми.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X