«РФ нас максимально недооцінила». Інтерв'ю з азовцем Давидом Касаткіним, якого росіяни називали «нацистом», «сатаністом», «кілером»

25 листопада, 10:11
Ексклюзив НВ
Боєць полку Азов Давид Касаткін (Хімік) (Фото:t.me/khimikdavid4308)

Боєць полку Азов Давид Касаткін (Хімік) (Фото:t.me/khimikdavid4308)

Коли росіяни намагалися вперше захопити Маріуполь у 2014 році, Давиду Касаткіну не було 18 років. З настанням повноліття він одразу став бійцем полку Азов з позивним Хімік.

В інтерв'ю Радіо НВ Давид розповів, як уже під час другої спроби росіян захопити Маріуполь, у 2022 році, обороняв рідне місто, чому вихід захисників з Азовсталі не був здачею в полон і чи вдасться деокупувати Маріуполь.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=OYnjRx6l6_I

— Якщо я правильно порахував, то коли вперше захоплювали Маріуполь, вам, мабуть, було 16 років. Ви пам’ятаєте як це було?

— Приблизно так. Мавпи з автоматами у незрозумілій формі просто забігли до міста, почали стріляти у повітря, щось захоплювати. Нічого серйозного не зможу відповісти. Тобто було щось незрозуміле — озброєні люди, які схожі на бомжів тощо.

— На тимчасово окупованих територіях бачимо рух опору. Як ви вважаєте, чи можемо ми розраховувати на опір у Маріуполі?

— Маріуполь на 90% спалили. Від Маріуполя залишився один район Ілліча, де стояла 36 бригада, він єдиний залишився цілим. Напевно, з населення залишилося 20 тисяч осіб, які є корінними маріупольцями. Решта — поприїжджали ці азіати і решта з Росії роботяги, які там, начебто, роблять ремонти тощо. Я не думаю, що там залишилися ті, хто чинитиме якийсь опір.

— Раніше ви говорили про те, що в Маріуполі десь 60% — «ватники». Тобто люди, які чекали на Росію, незважаючи на те, що вони вісім років бачили те, що відбувається на територіях так званої «ДНР» та «ЛНР».

— Так вони нічого не бачили, вони цим не морочилися, ось у чому прикол. Вони не дивилися. Вони дивилися якісь новини у себе в інтернеті.

Я говорю про тих 60% людей — [вікова] категорія моїх батьків і плюс-мінус п’ять років. Молодь була вже вся проукраїнська. А ті, хто вік моїх батьків і плюс-мінус п’ять років, усі були за Радянський Союз, «ми жили в Радянському Союзі, там було добре, а що зараз?». Коротше: вони там в Однокласниках переписувалися, сперечалися і всі були налаштовані на те, щоб повернутися до Радянського Союзу, так звану зараз Росію. Ось такий настрій був.

— Коли зараз місто зруйноване на 90%, але там російські прапори, там російська пропаганда, туди приїжджають якісь російські медійні люди, щось їм там обіцяють, чи вони дійсно отримали те, що вони хотіли?

— Думаю, так, отримали саме те, що вони й хотіли. Ось вони побачили справжнє зображення, як воно є насправді, отримали це.

— Ви сказали, що маріупольці не дуже морочилися з приводу того, що відбувається у «ДНР», «ЛНР». Але ж війна була дуже близькою. Тобто навіть у деяких районах можна було чути вибухи…

— Ні. Після того, як полк Азов зробив Широкинську операцію, відштовхнув супротивника з Широкиного, люди в Маріуполі, у нас був фронт 12−20 км від міста. І ти приїжджаєш, наприклад, із фронту до міста, а тут тусовки, движухи, клуби тощо, ти як в інший світ приїжджаєш.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Люди не відчували цієї війни, не знали, де вона. Вона була для них десь там далеко. І взагалі, «може, нас це не торкнеться». Отакий був настрій.

— Ми спілкувалися у нашому ефірі з медиком Дмитром Кубряком, він літав до Маріуполя для того, щоб допомагати своїм колегам-медикам. Він казав, що військові скаржилися на те, що багато місцевих коригували вогонь росіян. Ваші побратими із цим стикалися?

— Дивлячись, у якому плані коригували. Що вони казали? Влучили до цієї будівлі? Чи артилерійські навідники?

— Йдеться про те, що повідомляли про дислокацію…

— Так звичайно.

Я знаю випадки, ми ловили людей. У них були проросійські телеграм-канали, вони скидали різну інформацію про нас, де ми знаходимося, скільки нас осіб, яка у нас техніка, яке у нас озброєння. Тобто російська агентура працювала на той момент добре.

Тому я створив свій телеграм-канал, вів Інстаграм для того, щоб цю війну якось переламати. Так, були такі люди, які співпрацювали із тією стороною.

— Навіть під обстрілом росіян?

— Звісно.

— Це ті ж люди, які зараз можуть вірити, що ми самі себе обстріляли в Маріуполі?

— Так. Звісно. Більшість людей у цю російську пропаганду, яка вже давно, що Україна сама себе обстрілює, вірила. Навіть коли по місту почало прилітати, більшість людей думали, що це ми стріляємо. Їм нічого іншого не доведеш. Пропаганда працює, люди з IQ нижче 90… Я не за всіх людей говорю, а за тих, хто в це вірить.

І доводилося деяким людям пояснювати, що якби прилетіло біля наших бійців, навіщо б нам обстрілювати своїх бійців? Ти намагаєшся це людям пояснити, вони: «Ні, ви самі сюди вдарили». Дуже важко було людям пояснити.

— Якщо я правильно розумію, життя все-таки більше було збудовано навколо двох великих заводів — Ілліча та Азовсталі. Це дійсно так? Я про економіку міста.

— По суті так, мабуть. Я в це не вникав. Я з 18 років пішов воювати до спецпідрозділу Азов. І я там не заморочувався, навколо чого крутилося. Мій контингент друзів — хлопці, які були моряками та спортсменами. Всі. Тож не було в мене друзів, які працювали десь на заводах. Не можу сказати конкретного чогось.

— Ви добре знаєте місто. Але чи вперше ви були на Азовсталі, коли ви вже потрапили на завод?

— Усередині? Так. Там величезний завод, деяких робітників возили автобусами.

Коли їдеш з правого берега на лівий, ти у будь-якому разі проїжджаєш Азовсталь, бо він дуже величезний. Так здалеку бачив і все.

— Сергій Цісарук, його позивний Мольфар, розповідав, що коли до 24 лютого Азов намагався потрапити туди, просто щоб дізнатися, що там, де і які можна використовувати приміщення, адміністрація не допускала.

— Так. У нас мер закопував окопні лінії та влаштовував вечірки. Багато таких ситуацій [було], що з нами ніхто не хотів співпрацювати. Ніхто не вірив, що буде війна, і всі недбало до цього ставилися.

На ваше запитання я відповім: так, таке було, нас не пускали. Казали: «Хлопці, яка війна, ви що? Вісім років уже минуло».

— Чому вони не вірили?

— Не знаю, бо дуже дурні. Мабуть тому. Іншого слова я не підберу.

— Захисники Маріуполя стримували величезну кількість ворогів упродовж 86 днів. Як ви вважаєте, наскільки ворог недооцінював сили опору Маріуполя?

— Максимально. Суть навіть не в Маріуполі, а суть у всій їхній спецоперації. Вони максимально недооцінили супротивника. Вони зробили ті самі помилки, які вони робили й у Чечні, — почали їхати колонами, ці колони почали зносити. Максимально недооцінили.

— Чи це пов’язано з тим, що вони продовжують використовувати радянську стратегію?

— Я думаю, що їхня пропаганда просто грає проти них самих. Тому що їм навіюють, що вас там зустрінуть із квітами, радітимуть, коли ви зайдете. І тому вони вирішили, що «ми просто заїдемо».

Наприклад, коли нас евакуювали з Азовсталі, мені один дагестанець сказав: «Нам казали, що ми заїдемо до міста, до райадміністрації, потиснемо руки, всі здадуться, і все на цьому закінчиться». Ось вони на це сподівалися. А вийшло так, як воно вийшло.

— Під час оборони Маріуполя ви були на командному пункті, допомагали начальнику штабу. Ви казали, що найважче відправляти друзів у бій.

— Так. Це величезна відповідальність, щоб не допустити жодної помилки. Бойове планування — це дуже складно. Це не просто: ти маєш враховувати погоду, умови, хто навпроти тебе стоїть, яке у них озброєння, співвідношення сил. Ти маєш це все враховувати і добре це спланувати. І це планується набагато складніше, бо там там стоять твої друзі. Тобто, ти маєш все-все прорахувати. І коли ти кудись когось відправив, а його там затрьохсотило, ти відчуваєш провину. Таке є. У цьому складно.

— Коли ви зрозуміли, що сталося? Що це не просто якийсь фантастичний фільм, дуже страшний, у якому ви герой, а це те, що з вами трапилося насправді? Зазвичай, це якийсь проміжок часу займає.

— Не знаю, я якось ставився до цього… Світ — це жорстоке місце. Знаєте, є така фраза: прокиньтеся, ми вже все в пеклі. Тому я до цього ставився нормально. Те, що для деяких жах, для мене веселощі та нормальна обстановка. Ось так.

— 36 бригада морпіхів у квітні намагалася прорватися до Азова. Частина цієї бригади спромоглася возз'єднатися з Азовом, а інша частина потрапила в полон. Що там сталося?

— Я просто не знаю, як можна, які слова треба підбирати.

Редіс командира 36 бригади тиждень умовляв, щоб вони прорвалися до нас на Азовсталь. Ця людина збудувала колону в інший бік і намагалася прорватися на Запоріжжя. Тобто він зібрав свій блаткомітет з офіцерів тощо, забрав частину техніки, і вони почали прориватися на Запоріжжя. І їхню колону рознесли, його взяли в полон.

Після чого всі інші, які там залишилися, зрозуміли, що вони не мають варіантів, їм треба їхати на Азовсталь. Вони зібралися та поїхали. Така ситуація.

— Чи можна оцінити, яка кількість людей загинула?

— Не знаю, я не заморочувався.

Пів Маріуполя тримало 500−600 осіб, а 2000 осіб 36 бригади тримало четверту частину міста. І коли в них здалося 300 осіб, у мене просто очі розплющилися. Я питав: а скільки їх там загалом? Я думав, що майже всі вони там здалися. А вони кажуть: «Ще 1600 лишилося». Я просто… А якого фіга 2000 осіб тримають четверту частину, а 600 азовців тримають половину?

Потім ще 1000 осіб здалося. Ось так воно все пішло.

— У який момент було прийнято рішення, що іншого шляху все одно нема, що треба відійти на Азовсталь?

— У нас сили вже були поділені. Була Азовсталь і правий берег. Між нами був супротивник. Я був тоді на правому березі. І коли 36 бригада здалася у складі 1000 осіб, ця вся величезна орава, яка стояла на їхньому напрямку, змістилася до нас на правий берег. Ми вже не мали протитанкових засобів. Ми вже проти танків воювали з автоматами. І ми зрозуміли, що нас задавлять. І в нас єдиний варіант — це прорватися із боєм на Азовсталь. Ми проривалися.

— Ви тоді потрапили до шпиталю на Азовсталі?

— Я підвернув ногу. Я не пам’ятаю — чи розрив зв’язок, чи якесь розтягнення. Просто нога набрякла, я не міг ногу з черевика дістати. Поки набряк не спав, я був із пораненими.

— Скільки часу ви там провели? Що ви там побачили?

— Тиждень чи 10 днів. Побачив дуже багато поранених своїх друзів, які лежать, стогнуть, немає антибіотиків, немає знеболювань, вони гниють просто, вже запах був. Дуже багато ампутантів без рук, без ніг хлопці. Тяжка картина.

Поранених там було близько 600 осіб у невеликому підвалі. Люди спали на триповерхових ліжках. І ти там, де 600 осіб, кожен другий стогне… Не передати цю атмосферу.

— Якоїсь миті почали прилітати гелікоптери. Як сильно це змінило ситуацію?

— Хлопці, які літали до нас вертольотами, величезні герої. Вони привозили нам БК, назад забирали поранених. До нас прилітали наші хлопці — колишні азовці та деякі інші хлопці, які приїхали до Маріуполя, щоби з нами воювати у повному оточенні. Так, це дуже допомагало. Дуже багато хлопців вони врятували.

Не знаю, як це вплинуло на ситуацію, але вони надали величезну допомогу.

https://www.youtube.com/watch?v=8T1E6kgfsA4&t=1s

Наскільки я знаю про Starlinkи, то їх нам скинули начебто на чомусь. Невідомо, чи на безпілотнику, чи на чомусь іншому. У нас з’явилася інформація, що два парашутисти над Азовсталлю летять. Думали, що збили якісь літаки, що це пілоти десантуються, а виявилося, що це Старлінки хтось нам скинув.

— Ми зараз багато говоримо, що ця війна Росії проти України наймедійніша. Ми можемо побачити у прямому ефірі ракурси, які ніколи не бачили раніше. Як це допомагає? І як це заважає?

— Як це їм допомагає? Налаштувати народ проти влади, налаштувати народ проти армії, налаштувати народ, щоб вони були за тебе, за супротивника. Дуже багато можна про це розповідати.

У нас було таке, що ми на певному напрямку у бліндажі, припустимо, розгорнули штаб, запросили якісь новини. Вони зняли штаб, всю територію, а ми просто звідти потім речі забрали і поїхали. Росіяни новини подивилися, стрільнули туди дорогими ракетами, не знаю, по 5 тисяч доларів, припустимо, по 100 тисяч. Дві ракети пустили туди, а нас там немає. Вони полиняли на гроші, а нам це нічого не дало.

На поточний момент, коли всі люди сидять у телефонах, медійність одна з головних [опцій]. Тобто це настрій людей, суспільства тощо.

— Полк Азов є для росіян такою лякалкою — «нацисти», «сатаністи» тощо. Чи побачили ви, що росіяни бояться полку Азов?

— Мені, на мою думку, не можна на ці запитання відповідати. Не знаю, бояться чи ні. Але коли я виходив у полон, я бачив, що у людини, яка тримала на селфі-палиці свою гопрошку, тремтіли руки. Не знаю, бояться вони нас чи ні, чи йому просто було холодно.

— Як усе було влаштовано в Азовсталі? Яким був побут?

— З цивільними ми були у різних підвалах. На тому командному пункті Джерело, де я був, був підвал п’ять поверхів униз. І ми у якомусь досить великому цеху, нас було 350 осіб.

Як було влаштовано побут? Просто у різних кутах по підрозділах усі лежать. Навісили собі клейонок, зробили якийсь побут. Стояли бочки, де багаття палили. Фантастичний фільм якийсь, не передати.

— Коли почала закінчуватися їжа?

— Їжа була, ми просто не знали, на скільки нам треба це розтягнути. Ми не знали, скільки ми там знаходимося. Тому командир прийняв рішення, що ми будемо їсти один-два рази на день певну кількість, щоб розтягнути це на якийсь час.

На командному пункті Джерело, де було 350 осіб, ми їли за добу 7 кг каші, до якої додавали банку тушонки. Це просто 20−40 кг каструля, в якій робили юшки. І ці сім кілограм каші та банку тушонки з юшкою їли 350 осіб.

— Ви сказали в одному зі своїх інтерв'ю: «Я був готовий до смерті, коли виходив із Азовсталі». Коли до вас прийшло це почуття?

— Не знаю. Навіщо смерті боятися? Що тут такого? День прийде, настане час, смерть чекає на кожного з нас. Рано чи пізно ми помремо. Навіщо боятися цього?

На той момент я був готовий до смерті, я написав це до того, що про мене вже було дуже багато дезінформації, що я погрожував [маріонетці Кремля в Чечні Рамзану] Кадирову, що я «нацист», «наркодилер», «сатаніст», «кілер», який убив понад 500 осіб, професіонал, який проходив підготовку у Британії та Америці, голови різав — що тільки не робив. А вони у це все вірять. І якщо вони в це вірять, я сумніваюся, що мене в живих там залишатимуть. Ну окей.

https://www.youtube.com/watch?v=jkfpCPQQMlw

— Розмовляли з Богданом Кротевичем, Тавром. Він розповідав, що одним із варіантів було евакуювати поранених, а самим залишатися на Азовсталі, боротися до кінця. Коли зрозуміли, що цей варіант неможливий? Які варіанти взагалі розглядали?

— Наскільки я знаю, ми так і хотіли зробити. У нас розмова була з іншою стороною: «Ми вам віддамо своїх поранених у полон, а ви потім поранених поміняєте на своїх цілих». Для них це вигідно. Вони сказали: «Ні, або всі, або нікого». І нам довелося приймати рішення. Це вже Редіс приймав із командуванням рішення, думали, як вирішити цю ситуацію.

Як я зрозумів, порадившись із командуванням вище, прийняли рішення, що ми виходимо всі, але на якихось умовах, що Червоний Хрест буде, все буде за Женевськими конвенціями тощо. Для того, щоб врятувати тих хлопців, які вже без антибіотиків і знеболювань просто лежать, гниють живцем і вмирають, стогнуть. Це жахлива смерть. І ми для своїх побратимів не здалися в полон, ми вийшли за наказом, склавши зброю.

Не було там жодної здачі. Здатись у полон — це коли ти виходиш із опущеною головою. Я щось із опущеною головою не виходив.

— Ми ще розуміємо, що Червоного Хреста не було ніде.

— Я бачив тільки на початку Червоний Хрест, який взяв у мене номер телефону. Далі я Червоного Хреста взагалі не бачив.

— За цим номером Червоний Хрест із кимось зв’язувався?

— Я навіть не дізнавався. Сумніваюся. У моєї мами не було інформації, живий я чи ні. Тому що дуже багато гуляло чуток, що в мене серце стало, що мене по мішках порізали, мене особисто Кадиров застрелив тощо. І у моєї мами не було інформації протягом усього часу.

Тільки під кінець [у неї з’явилася інформація] через адвоката, якого я добився. Цей адвокат виявився більш-менш нормальною людиною, яка сказала: «Хочеш, напиши лист мамі, я їй відправлю в Телеграм». І я їй написав, що живий. До цього часу з нею ніхто не зв’язувався. Тобто із Червоного Хреста з нею ніхто не зв’язувався. Вона тримала контакти лише з нашими спецслужбами та командуванням Національної гвардії. Та й то, у них була [інформація] 50 на 50 — «начебто, живий, а точно не знаємо». Не впевнений, що Червоний Хрест робив свою роботу.

— Як вам вдалося домогтися того, щоб адвокат до вас прийшов?

— Своїм характером.

— Ви кажете, що він майже нормальна людина.

— Так. Я просто поясню. Усі ті люди, які стоять з того боку, вірять у всю цю пропаганду, що я «наркодилер», «нацист» тощо. І коли я зустрівся з цим адвокатом, ми поспілкувалися, і він такий: «Та ти розумний хлопець, начитаний, нормальний, спокійний. Я думав, що ти взагалі відбитий наглухо». Я говорю: «Це ж пропаганда ваша». Ми поспілкувалися, я йому розповів так, як є насправді. І він навіть десь у якихось моментах, можливо, поважав мене. І тому вирішив трохи, чим може, тим і допоможе.

— Я ж правильно розумію, що під час обстрілів Маріуполя ваші рідні — мати, дві сестри — були саме у Маріуполі? Чи знаєте ви, що з ними відбувалося на той час? Як і коли їм вдалося виїхати?

— Я точно не знаю, коли їм вдалося виїхати. Я знаю, що вони виїхали через Росію, ховаючись, таячись, не говорячи, хто вони. Потім до Білорусі, з Білорусі до Польщі, з Польщі до Німеччини. З ними на зв’язку була, допомагала вибратися дівчинка, моя подруга. Коли саме і скільки вони їздили, я не знаю. Знаю, що потім мені це в шоці розповідали, як вони це все пройшли.

— Що було з ними у Маріуполі?

— Вони були на лівому березі у приватному секторі. Вони поїхали після того, як їм БТР повністю розніс будинок. Тобто почав БТР по їхньому будинку працювати, вони лягли на підлогу, десь ховалися, потім вийшли. Будинок увесь зруйнований, вони сіли в машину і почали їхати.

— У вас не було можливості підтримувати зв’язок із ними навіть у Маріуполі?

— Зв'язок у мене якийсь був, але потім у якийсь момент зв’язок зник. Місяць не мав зв’язку з ними, я переживав, що з ними. Тому що та ділянка, де були вони, вже була під супротивником. І коли я вже був на Азовсталі, вони написали, що вибралися. Я заспокоївся.

— З вами контактував хтось із ваших знайомих?

— Усі люди, яких я знав із невоєнного кола спілкування, з міста поїхали ще в перші тижні. Ніяк ні з ким не контактував.

— Була інформація про те, що Редіс у якийсь момент зустрічався для переговорів із росіянами. Чи відомо, що він привозив звідти? Про що йому говорили?

— Якщо чесно, я не знаю, на які там переговори з росіянами Редіс їздив. Я знаю, що він спілкувався із головою ГРУ російського. Я не знаю, щодо чого вони домовлялися і на які теми вони розмовляли.

— Як вам повідомили, що ви виходитимете з Азовсталі?

— Сказали, що виходитимемо на якихось хороших умовах за Женевськими конвенціями, і що нас дуже швидко всіх обміняють.

— А після цього пройшов червень, липень, серпень, вересень — чотири місяці. Вас одразу вивезли кудись у Росію?

— Ні, я не був у Росії. Я сидів спочатку на Оленівці, потім сидів у СІЗО на Макіївці. Це СІЗО МДБ. МДБ це як СБУ у нас, це так називається в «ДНР».

Тиждень був у Оленівці, потім в іншому місці був ще 12 днів, і потім три з половиною місяці я сидів у Макіївському СІЗО.

— Ті люди, які проводили допити, чого вони хотіли від вас?

— Що для вас «допит»? Просто коли мене завели до кабінету та запитують, що я робив 24 лютого?

— Наприклад.

— Просто запитували: що ти робив із 24 лютого? Я їм розповідав. Нічого не було.

— Ми знаємо, що від інших азовців вони хотіли, щоб вони сказали, що вони вбивали мирне населення, щоби записали це на камеру, щоб потім сказати, що азовці «нацисти».

— Мене не примушували. Вони бачили, що я характерний хлопець, бити мене марно, що вони не досягнуть нічого. У деяких моментах зі мною розмовляли навіть з повагою. 50% на повазі, 50% агресивно та негативно. Все, що примушували мене [робити], я цього не робив.

— Ви багато розповідали про історію з Кадировим. З’явився пост, ніби ви написали, що вб'єте його матір чи щось таке. Це був окремий медіавкид для того, щоб вас показати з поганого боку.

— Людину, яку героїзують, показати поганою. Це робилося для цього.

— І ця людина у них у полоні. Як вирішився цей конфлікт?

— Якось домовилися, мабуть. Не знаю.

— Не було спроби передати вас якимсь кадировцям?

— Ні, я не бачився ні з ким. Я бачився з одним чеченцем із ФСБ. Я не був у Чечні, не був у Росії на той момент. У Росії я був лише коли нас уже на обмін везли, все. Ні з ким не спілкувався.

Якою була ситуація? Зі мною спілкувалися, бачили, що я зовсім інша людина, аніж вони мене представляли, говорили: «Ти ж розумний хлопець, навіщо ти це писав?» І тим людям, які ставили ці питання, я пояснював, що цього не писав: «Хочете, я вам покажу, як це робиться?». Я їм показував, вони казали: Так, фігня. Я говорю: «Це пропаганда, я б такого не написав ніколи». А деякі люди у це вірили.

— Які були тюремники у МДБ?

— У МДБ, де я був, було все за законом. Мене там не катували. Я був особливо небезпечним злочинцем, але до мене ставили як належить у СІЗО. Нічого такого не було саме у цьому СІЗО.

— Ви в інформаційному вакуумі, у вас не було доступу до новин. Я знаю, що полоненим розповідали, що Київ уже впав…

— Та я в це не вірив, звісно. Просто я вважаю себе в деяких межах розумною людиною. І коли я розумію співвідношення військ, знаюся на військовій тематиці, і мені кажуть, а я просто сміюся. Вони кажуть: Чого ти смієшся? Я говорю: «Все, забий». Мені вже казали, що Польща забрала частину України, я говорю: «Навіть сперечатися не буду, хай буде так». Це маячня. Я не вірив у це. Мені казали, що Харків уже забрали. Багато чого говорили. Я розумів, що це маячня повна, якщо Маріуполь 86 днів не могли забрати.

— Але ви мали можливість читати книжки, це мене здивувало.

— Так, коли я потрапив до МДБ, там було все за законом. У мене був допуск до бібліотеки, я читав там книжки.

— У Оленівці було не за законом?

— Швидше за все так.

— Розкажіть, щоб наша аудиторія розуміла, що таке за законом, а що не за законом, враховуючи, що ви військовополонений.

— Я не можу конкретно відповісти, що таке згідно із законом. Але я розповім, що було у Макіївці. Мене годували, у мене були порції їжі, як у всіх, у мене були права, як у інших ув’язнених, тобто мене ні в чому не обмежували.

А в Оленівці де в чому утискають. Але в чому я не можу говорити.

— Вам казали, що може бути трибунал?

— До мене приїжджала якась жінка з Першого каналу, я не пам’ятаю, Мар’яна чи Марина звуть азіатської зовнішності, знімала там зі мною цілий документальний фільм.

Вона мене намагалася чимось налякати з розряду: «Ти бачив, яку там клітку побудували?» Я говорю: «Не бачив. Навіть якщо збудували, і що?» Вона: «Страшно»? Я говорю: «Ні, чого бояться?» Вона: «Клітка, довічно тебе посадять або найвищу міру покарання дадуть». Я говорю: «Я своє вже відбоявся, чого мені боятися?» Просила, щоб я перед Кадировим вибачився. Я говорю: «Ні, я вибачатися не буду. Я нічого цього не писав». Каже: «Мамі привіт передавай». Я говорю: «Не буду». Вона каже: «У сенсі?» Я: «У прямому, я у вашому ток-шоу не гратиму». Тобто таке було.

Так, лякали трибуналами, «на 15 років сядеш мінімум», «довічне та розстріл». Не знаю, вірив я в це чи ні, але я в цьому варився, звичайно, думав, чи це правда.

Але чомусь мені здавалося, що обміняють, або посадять років на 20. Все.

Посадять мене на 20 років, наші території потім повернуть. У будь-якому разі війна колись закінчиться. Усі захочуть, щоб усі військові повернулися до себе, наші військові щоби повернулися до себе. У будь-якому випадку буде якийсь обмін, я 15 років сидіти не буду. Тому я сидів і просто на щось чекав. Я знав, що рік, два, може, три [доведеться сидіти].

Свої функції як військовослужбовець як офіцер я виконав. Тож я сидів. Але коли прийшла інформація, що звільнили майже всю Харківську область, коли я ще в СІЗО сидів, мені так стало похмуро, я думав: блін, пацани там движують, а я сиджу в цьому СІЗО. Навіть трохи почуття провини якесь було. А так я думав, що років зо три просиджу і потім мене в будь-якому разі обміняють.

— Як ви дізналися про звільнення Харківської області?

— Я не можу сказати, як у тюрмі з’являється якась інформація. Десь у когось з’явилася інформація, вона пішла далі та далі. І якось дійшла до мене.

Половина противників поводяться з полоненими добре, половина — погано.

Наприклад, у мене були полонені. До нас потрапило двоє полонених і я їм давав курити, давав їм Снікерси, не давав їх бити. Я ставився до них, як до дурників, які сюди потрапили. Один сказав, що має двох дітей, другий — молодий взагалі, йому 19 років. Дурні, нехай сидять, не треба їх чіпати. Вони сюди потрапили, навіщо з них знущатися? Я самодостатня людина, мені не треба, щоб самоствердитися, знущатися над полоненим. Якщо я захочу самоствердитись, я візьму автомат і піду на позицію кудись. Я ставився до них так, як я хотів, щоб ставилися до моїх друзів, які потраплять до них. На це сподівався.

Я зняв відео, як я даю палити одному полоненому. І хотів цим показати, що ми до ваших полонених ставимося добре. Але потім сталася ситуація, коли ми вже прорвалися на Азовсталь, а цих полонених погодували і залишили в підвалі. Потім мені вже на Азовсталі показують відео, що цей полонений, якому я даю палити, вже мертвий. І хто його вбив, я не знаю. А вішають це на мене, зіставили два відео: «Давид Касаткін — вбивця полонених». Хоча я його не вбивав. Я чоловіче слово даю, що його не вбивав. І коли вони були разом зі мною, ніхто їх жодного разу не вдарив.

Потім щодо цього всього розбиралися. До мене приїжджали російські слідчі, ставили мені ці запитання. І вдруге, коли вони приїхали, сказали, що другий хлопець, який залишився живим, розповів, що був такий Давид, який не давав нас бити, і що він давав нам снікерси та курити. І вони після цього почали до мене добре ставитися: «Ти до наших пацанів нормально, красава, отже, і ми будемо до тебе нормально». А чи розібралися вони з тим, хто вбив полоненого, я не знаю. Я цього не робив.

— Полоненими були росіяни чи так звані ДНРівці?

— То були росіяни.

— Чого ви очікуєте від мобілізації у Росії?

— Коли я був у Макіївському СІЗО, 125 зеків поїхали на війну. І вони знали, що дуже великі втрати у Росії, але все одно підписалися на те, щоби їхати на війну.

Чого чекати? Я не знаю. Ще більше двохсотих. Люди не підготовлені. У сучасній війні, який би ти не був підготовлений, справа випадку влучить у тебе щось чи не влучить. Ти можеш бути крутим професіоналом, просто по тобі авіація вдарить і нічого не зробиш із цим.

Тому просто буде більше двохсотих. Підготовки вони не мають, це впливає на масштаб. Якби була у них підготовка, це впливало б на щось…

— Коли вас вивозили з Макіївки, про що ви думали? Ви розуміли, що вас звільнятимуть?

— У мене було два варіанти: або кудись на північ, або екстракшн до Туреччини. І я не знав до останнього.

Яка ситуація була? Мене забрали з Макіївки. Ми приїхали потім до Донецька, закинули ще 40 осіб у цей КамАЗ. Ми за дуже важких умов їхали, нас так незручно посадили. І я почув, що всі, хто сидить зі мною, це люди, яких я знаю, це весь майже офіцерський склад. Я думаю: блін, офіцерський склад би не обмінювали.

Потім ми приїхали, по-моєму, до Таганрога (я не впевнений), нас завантажили в літаки. І ми кудись злетіли. Поруч зі мною сидів Кірт, це мій колишній командир батальйону. І він у мене запитує: «Думаєш, куди летимо»? Я кажу: «Або Туреччина, або кудись у Рашку на північ». Приземляємось, відчиняються двері, ми чуємо, що розмовляють російською. Думав жартома: все, зараз будемо десь у шахтах працювати. І потім ми чуємо, що вони зараз дозаправляться і кудись далі летять. Знову якась надія з’явилася.

Потім ми приземляємось у Білорусі. Десь ми дізналися, що це Білорусь, і вже зрозуміли, що на обмін. Коли нас з літака вивели, посадили до нормального транспортного автобуса, ми зрозуміли, що це обмін буде зараз.

— Наскільки реально деокупувати Маріуполь?

— Я не можу відповісти на це запитання, бо я дуже багато часу був [не на фронті]. Я не знаю співвідношення сил зараз, яке у нас озброєння, яка у нас техніка, що у нас з авіацією, і тому не можу щось планувати на цей момент.

Скажу, що не знаю, як зараз можливо. У майбутньому буде можливо, я певен. А зараз не знаю.

— Останнє запитання: як ви? Ви, мені здається, гаразд.

— Так, зі мною все гаразд. Мене це навпаки загартувало. Є два типи людей: яких полон пригнічує і загартовує. Я з тих людей, яких будь-які труднощі загартовують. Тому зі мною все гаразд. Все нормально. Я ж не якась дівчинка, я чоловік. І нічого такого я не пережив, чого б не зміг пережити якийсь інший чоловік.


poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X