Історія Героя. WSJ розповідає про життєвий шлях і останній бій Олександра Мацієвського, розстріляного росіянами після слів «Слава Україні»
Олександр Мацієвський став символом незламності й хоробрості українського народу (Фото:Скриншот з відео WarLife / Telegram)
Місяць тому Україну та світ сколихнуло відео розстрілу росіянами українського військового Олександра Мацієвського, останніми словами якого стали «Слава Україні». Історія Мацієвського стала символом незламності й хоробрості українського народу, а самому військовому посмертно присвоїли звання Героя України.
The Wall Street Journal розповідає історію Героя, подробиці про його ймовірний останній бій і про те, як його мати два місяці шукала правду про загибель сина.
«Кожна війна породжує героїв, які виявляють незвичайну фізичну силу або гостроту розуму, щоб подолати ворога. Впродовж минулого року в Україні нагородили званням Герой України — найвищою державною нагородою — найбільшу кількість людей, ніж за будь-який інший рік з моменту проголошення незалежності. Та є й герої серед звичайних людей, які виявляють мужність і непокору навіть перед обличчям неминучої смерті», — починають свій матеріал автори WSJ.
Українського солдата Олександра Мацієвського називають героєм відтоді як з’явилося відео його вбивства російськими окупантами. Він, стоячи у невеликій ямі, затягується цигаркою і каже «Слава Україні», після чого росіяни відкривають вогонь, вистрілюючи йому спочатку у голову, а тоді прошиваючи його тіло кулями ще кілька разів.
«Він показав, що дух України незламний», — каже матір Мацієвського Парасковія Демчук, яка отримала медаль Героя України від його імені.
Як зазначає WSJ, позиція її сина підживила українську рішучість у той критичний момент війни, коли натиск Росії приносить важкі втрати.
Олександр Мацієвський народився і виріс у Молдові, куди його матір у радянські часи відправили працювати на взуттєву фабрику. Жінка згадує, що Олександр був спортивним і норовливим юнаком. Здобувши фах електрика, він переїхав до Росії, де одружився з жінкою із рідного міста матері — Ніжина. Після восьми років проживання у Росії, у 2008-му вони разом з маленьким сином переїхали до Ніжина.
Після розлучення Олександр став жити із матір'ю, яка також повернулася до Ніжина. Там вони жили у скромному будинку на околицях міста, коли розпочалося повномасштабне вторгнення і на Чернігівщину теж прийшла російська армія.
На тлі того як окупаційні війська підійшли до воріт Ніжина, Мацієвський як доброволець приєднався до територіальної оборони. Він не мав військового досвіду до цього.
«Я намагалася його відмовити, але він був рішуче налаштований», — згадує Демчук.
Підрозділ, до якого потрапив Мацієвський, був розгорнутий на одному з блокпостів області. Та на тлі зміни карти бойових дій зростала потреба у нових підрозділах для утримання оборони на сході України. У грудні Мацієвський привіз матері продукти та букет квітів, і повідомив, що вирушає на передову.
Станом на 8 грудня Мацієвський вже був у Бахмуті — місті, яке стало осередком війни, забравши життя тисяч солдатів з обох сторін, пише WSJ.
«Тут він вперше відчув справжній смак бою як і багато інших бійців з його 163-го батальйону», — каже старший лейтенант Олександр Галицький, командир взводу Мацієвського.
Маючи фах електрика, Мацієвський використовував свої навички кожного разу, коли вони переміщалися на нове місце, щоб встановити генератор.
На одному з фото, зробленому у Бахмуті, Мацієвський стоїть із пластиром на брові, що закриває рану, отриману від удару головою під час розвантаження поїзда.
Він був затятим курцем, розповіли четверо з його побратимів.
Сержант Василь Замола, який працював водієм до війни, згадує, як Мацієвський казав, що ніколи не потрапить у полон. Як і багато хто з українців, вихованих за Радянського Союзу, він здебільшого розмовляв російською, додає Замола.
Вранці 30 грудня Мацієвський і ще 15 людей прямували до лісосмуги біля села Красна Гора — підкріплення для танкової бригади, яка оборонялася на північ від Бахмута.
Солдати окопалися, і близько 15 хвилин лежали в укриттях, у той час, коли російські сили почали атакувати.
Гілки падали вниз, коли російські міномети гатили по деревах над головами.
«Це ставало все більш інтенсивним», — згадує солдат В’ячеслав Ковальов, який був поранений у ногу й евакуйований з поля бою разом із ще одним військовим.
Росіяни наступали хвилями, ідучи по тілах своїх раніше полеглих товаришів, каже сержант Замола. Аж раптом він помітив російських військових ліворуч від себе — у стороні, де перебували Мацієвський та ще четверо українських захисників. Росіяни обійшли їх з флангу.
Чоловіки кілька разів намагалися дістатися до групи Мацієвського. Бій точився увесь день, але вогонь був надто інтенсивним.
На вулиці сутеніло, а обладнання нічного бачення не дозволяло продовжувати боротьбу в темряві. Тому було віддано наказ відступати на краще укріплені позиції.
«Інакше ми б усі загинули», — зазначає сержант Замола.
Тим часом вдома у Ніжині Парасковія Демчук намагалася відволіктися, займаючись хатніми справами. Востаннє вона розмовляла з сином 29 грудня: він був у хорошому настрої.
Він раніше просив її не хвилюватися, якщо вона не зможе з ним зв’язатися, оскільки мобільний зв’язок на лінії фронту нестабільний. Та дні минали без жодного знаку, і пані Демчук стала нервувати. Жінка також не змогла додзвонитися до командира роти.
По Ніжину почали ширитися чутки, що 163-й батальйон зазнав великих втрат. Демчук пішла до місцевого військкома, щоб дізнатися про сина. Та там не надали жодної інформації.
На початку січня 163-й батальйон повернувся на базу в Чернігів без Мацієвського. Боєць його підрозділу повідомив пані Демчук, що її син вважається зниклим безвісти, і, ймовірно, загинув.
«Як ви могли лишити його там?» — згадує вона свої слова тоді.
9 лютого Демчук зателефонували з поліції. У Києві вона зустріла пронизане кулями тіло свого єдиного сина, отримане в результаті обміну з військами РФ. Частина його голови була відсутня, розповідає жінка — та не можна було помилитися щодо порізу над бровою і родимої плями на нозі.
За кілька днів пані Парасковія поховала свого сина, якому не було і 43 років. Та питання про те, як він загинув, продовжувало її непокоїти.
«Матері потрібно це знати — як би не було боляче», — каже вона.
Це лишалося загадкою ще два місяці. Відповідь врешті з’явилася із відео, що висвітилось на телефоні жінки одного вечора, коли вона повернулася додому з роботі й сіла за стіл на кухні. На ньому було видно чоловіка, в якому вона миттєво впізнала свого сина. Він стояв по коліна у ямі із цигаркою у роті.
«Знімай», — командує російською чоловічий голос за кадром.
Дивлячись прямо в камеру, Мацієвський глибоко затягує цигарку, перш ніж спокійним рівним голосом промовити: «Слава Україні».
І тоді шквал автоматної черги звалює його на землю.
Цей 12-секундний ролик з’явився на Telegram-каналі, пов’язаному з російською ПВК Вагнера, і незабаром розлетівся в інтернеті, породивши хештег, що очолив світові тренди Twitter. В Україні це відео теж викликало резонанс.
Того вечора у своєму традиційному відеозверненні президент України Володимир Зеленський пообіцяв знайти вбивць і згуртував націю останніми словами загиблого військового: «Я хочу, щоб ми всі разом, в єдності відповіли: „Герою слава! Героям слава! Слава Україні!“».
Побратими Мацієвського також одразу впізнали його та повідомили про це своєму командиру, але Службі безпеки України знадобився майже тиждень, щоб остаточно підтвердити його особу. За цей час чоловіка на відео ідентифікували як іншого зниклого безвісти солдата, що посіяло плутанину.
За кілька годин після підтвердження Зеленський присвоїв Мацієвському звання Герой України.
Росія не коментувала відео. Засновник ПВК Вагнер Євген Пригожин засумнівався в його автентичності та заявив, що немає доказів причетності його сил.
Мати Мацієвського тепер знаходить певну розраду в телефонних дзвінках, листах і віршах, що надходять їй, в яких відзначають хоробрість її сина та дякують їй за те, що виховала патріота. У Ніжині іменем Мацієвського назвали одну з вулиць і планують встановити пам’ятник на його честь.
Попри очевидність щодо того, якою була смерть Мацієвського, лишаються питання щодо обставин і подій, які привели до цього: коли й де саме це сталося? Чи спонукали слова Мацієвського його вбивць відкрити вогонь, або ж вони все одно збиралися його розстріляти?
Інші двоє солдатів, чиї рештки були знайдені разом з Мацієвським, поховані поруч із ним у Ніжині. Разом із 81 іншим чоловіком із цього міста, які загинули у боях після повномасштабного вторгнення Росії.
«Такий дух є в кожного бійця української армії. Можливо, багато інших говорили такі ж слова, але це не зняли на відео», — зазначає мати Мацієвського.
