Як ми можемо ворогувати, поки у нас є Путін? Олег Сенцов в інтерв'ю НВ розповідає про ув’язнення, плани на майбутнє і Зеленського

24 жовтня 2019, 09:28

Олег Сенцов, український кінорежисер, а до недавнього часу російський політв'язень № 1, пояснює журналу НВ, як витримав п’ять років ув’язнення, розкриває свої погляди і плани, а також ділиться думками про президента Володимира Зеленського.

Колишній політв'язень, а сьогодні просто режисер і громадський активіст Олег Сенцов з’являється в одному з київських кафе для зустрічі з НВ і свого першого інтерв'ю українським друкованим ЗМІ. В руках у нього коробка з новеньким ноутбуком, в пошті - квиток до Варшави на вечірній рейс. У Києві він пробув не більше доби, вранці минулої доби повернувшись з однієї з найбільших книжкових виставок у Франкфурті.

Відео дня

Життя найвідомішого російського політв'язня-українця після звільнення розписане на місяці вперед. Глави держав, міжнародних організацій, моральні авторитети, лідери думок і громадські діячі тепер його часті співрозмовники. І з кожним з них, за словами Сенцова, він обговорює дві головні теми: політв'язні-українці в Росії і російська агресія.

І про перше, і про друге він обізнаний досконально. Заарештований у травні 2014 року у Криму і засуджений у сфабрикованій ФСБ справі про тероризм, Сенцов отримав 20 років колонії суворого режиму, з них відбув п’ять і вийшов на свободу в рамках обміну українських політв'язнів на російських злочинців, які утримувалися під вартою в Україні.

Спокійний, зібраний і зосереджений, він відмовляється від кави, п'є воду і докладно, а іноді з іронією відповідає на питання НВ.

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

Тепер я багато спілкуюся з європейськими лідерами — політичними, громадськими, журналістами. Вони як і раніше готові нам допомагати, стурбовані нами, як інтелігентні виховані люди стурбовані проблемами безробітних і бездомних. Але ми повинні розуміти просту річ: крім нас самих наші проблеми ніхто не вирішить.

Мені не подобається, що наша країна так часто при цьому виступає в ролі жебрака. Ми просимо: допоможіть, а самі ніби нічого не повинні. Але ніхто не зробить за нас домашню роботу. Ми не повинні зараз проситися до них за спільний стіл, ми повинні досягти такого рівня, щоб нас запросили — ось ваше місце, сідайте до нас. Ми щойно почали перебудовуватися, але у мене ніколи не було романтичних очікувань, я оптиміст: бачу мету, потрібно йти. Нехай і важко, довго, але ми дійдемо.

Усі свої виступи в Європі я присвячую українським політв'язням і російській агресії в Україні. Моя в’язниця — це минуле, а в нас багато невирішених питань у майбутньому. Не забудьте, ми обміняли всіх медійних політв'язнів, але у нас в російському полоні ще під сотню нікому не відомих людей і мінімум 227 на Донбасі. Сотні тисяч заручників у Криму. І я з кожною людиною, від якої там хоч щось залежить, про це говорю.

Глобально я розповідаю про протистояння з Росією. У Європі не розуміють, що таке Росія, як думає російський народ, у мене є що розповісти. Про це я говорив з Еммануелем Макроном, з керівництвом ПАРЄ. Я завжди намагаюся виводити розмову в конкретику, ставити, можливо, незручні питання.

З Макроном ми говорили довго. Я говорив про Путіна, про Росію, питав, чи розуміє він, з ким має справу і які його справжні цілі. Чи вірить він йому. І так, він розуміє, але і ми повинні зрозуміти, що він президент Франції, а не України. У нього свої завдання, зараз він намагається стати локомотивом нової Європи. Те саме і з ПАРЄ, учасники якої прагнуть повернути Росію в діалог і впевнені у правильності цього рішення.

Нам, українцям, це не подобається, але нам доведеться працювати з цим як з даністю. Ми можемо влаштовувати демарші, можемо тролити їх у парламенті, але користі буде мало, від нас у світовій політиці мало що залежить. І вихід один: ставати сильнішими. Тому що політика — це річ досить цинічна. Ти — мені, я — тобі. Ми тобі допоможемо — для чого? Щоб ти міг допомогти потім нам. Тому поки ми не станемо сильними по-справжньому, коли з нами почнуть рахуватися не лише у військовому плані, а й в економічному, нам складно надати нашому голосу ваги.

Я розумію, що слава і увага до мене будуть тривати недовго. Півроку максимум. Тому я вирішив все-таки робити свою громадську організацію. Як вона буде називатися, я не знаю, чи буде вона працювати як громадська організація із захисту прав, чи як організація, пов’язана із творчими проектами, — теж не знаю. Мені б хотілося поєднати ці два завдання. Головне — це буде не політична організація.

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

З усіх інших організацій і об'єднань я або вийшов, або відмовився — від членства в Європейській кіноакадемії, від оскарівського комітету. Для мене це принцип свободи. І так, я більше не член Автомайдану, хоча продовжую дружити з хлопцями.

Мене часто запитують, що я думаю про президента Зеленського. Головне, що я про нього зрозумів наразі, що у своїх намірах він щирий. А таких щирих президентів у нас ще не було. Він робить речі, може, навіть не помилкові, а несподівані. Його критикують. Питання в тому, наскільки він зможе вибудувати зараз всю систему країни, чи буде вона новою, чи залишиться ширмою для того, що є зараз. Це головне для мене питання, і відповіді на нього у мене поки що немає.

Я бачив марш Ні капітуляції! Як сигнал президенту — це дуже добре. Ти наш менеджер, ми тобі дали керувати нашою країною, не зрадь нас. Але я не вважаю, що ми вже здали інтереси країни, десь відступили або капітулювали. Я цього не бачу. Я бачу лише бажання, невеликі кроки назустріч переговорам, які можуть призвести до звільнення полонених і припинення вогню. Якби ці кроки були зроблені раніше, дівчині [бійцеві 101-шої бригади, загинула 15 жовтня 2019 року] Ярославі снайпер не вистрелив би в голову.

Зрозуміло, що Путін не поверне Донбас на наших умовах, це всі повинні розуміти. На його умовах ми не візьмемо. Але припинити бойові дії, щоб у нас день через день не гинули хлопці, — це реально. Повернути наших полонених — це реально.

Вперше по-справжньому українцем я відчув себе в період Майдану 2004 року. Я зрозумів тоді, що ця боротьба мені близька. На сам Майдан я не їздив, але стежив за ним з Сімферополя, навіть була ідея вийти з помаранчевим плакатом до Радміну Криму. На той час я вже багато читав про розвал СРСР, їздив і по областях України, і в Росію, і по країнах Європи. Бачив, на що перетворюється РФ, і не хотів такого майбутнього для нашої країни.

Але потім ми швидко втратили шанс на зміни, я розумів, хто такий Янукович. До Криму приїхали донецькі та макіївські, у багатьох людей відбирали бізнес, відбувався дерибан землі, беззаконня. У 2014 році новий Майдан став для мене дуже зрозумілою історією про справедливість і свободу. І його я вже не пропустив.

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

Майдан все ще розповзається до обсягу всієї країни. Поступово. Бореться з Совком. Тому в людей активних і прогресивних стільки неприємних відкриттів. Але це нормально, ми не могли за одну ніч прокинутися іншими.

Я людина спокійна, не люблю різких хитань туди-сюди, тому для мене минулі п’ять років не «зрада» і не «перемога». Працювати треба ще більше, зробити дуже багато.

Я не вірю у реванш. Цей фарш вже назад не вивернути, і дуже добре. Ми нарешті відкололися від російської і радянської імперії, яка нас усіх тримала в руках сотні років. Ми від неї відриваємося з кров’ю, тимчасовими втратами територій, втратами людей. Нікому свобода не давалася легко, і ми вперше від моменту розпаду СРСР за неї платимо.

Мене насторожує наша розділеність і агресивність, перш за все до думки інших людей. Я проводжу багато зустрічей, розмовляю з людьми з різних соціальних груп.

І ось ця відсутність єднання і злість дуже кидаються в очі. Нетерпимість до чужих думок і чужих вчинків. Якщо думка іншої людини в чомусь не збігається з власною, людина миттєво стає ворогом, спілкування припиняється.

Як ми можемо ворогувати між собою, поки у нас є Путін?

У нас реальний уповільнений воєнний конфлікт. Проти нас ведуть гібридну війну. Нишком, сильний і жорстокий противник. Цього мало для об'єднання? Давайте хоча б домовимося, що поки Путіна не переможемо, не збудуємо нормальну країну, будемо через дрібниці переступати. Спотикаючись на дрібному, ми великого не вирішимо.

У мене є один ворог на землі - це Путін. Я людина не агресивна, не конфліктна, хоча багато хто мене вважає жорстким. Я намагаюся йти від таких речей. Але з Путіним це не працює. Ось він — особисто мій ворог. Він забрав Крим, він окупував Донбас, він нацьковує нас одне на одного, він убив 12−13 тис. наших співвітчизників.

Ненависть — почуття, яке заважає, воювати потрібно з холодною головою, але я хочу побачити, коли він впаде. Хочу побачити, коли дракон здохне. Це все.

Російська в’язниця — це карикатура російського суспільства. З часів ГУЛАГу підходи мало змінилися. Зараз менше б’ють, менше вбивають, зараз краще годують, не всіх змушують рубати ліс. Але підхід до тебе як до худоби залишається. Коли ти спускаєшся на низи, ти ніхто.

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

Звичайний російський в’язень — це хлопець 25 років, сидить за наркотики. Десь курив з друзями, його там схопили, дали сім-вісім років нібито за продаж. Є й мужики, які просто по п’янці сусіда ножем штрикнули. Справжні злочинці сидять в інших в’язницях, а це звичайний народ.

Хтось із них там любить Путіна агресивно, але це невеликий відсоток насправді. Хтось так само активно його ненавидить, навіть у в’язниці відкрито про це говорять. Більшість пасивна, їм все одно. Але через те, що вони п’ять років дивляться телевізор і п’ять років їх змушують бачити українців-ворогів, цей тиск проявляється. Мовляв, бандерівець-терорист он сидить. Особливо їх дратувало, що я за національністю росіянин і проти Росії пішов. Зрадник.

А взагалі, сильних поважають у будь-якому випадку, навіть вороги. Тому Україна повинна бути сильною. Тоді нас будуть поважати.

Найважчі тижні у в’язниці - перші. Перші секунди після пробудження в камері. В себе уві сні ти ще вільна людина, а прокидаєшся і першу секунду усвідомлюєш, що ти в тюрмі. І в цю першу секунду важко зрозуміти: все, що сталося, — важко, довго і серйозно. Через два тижні в’язниця поступово проникає у сни, і ти сидиш навіть уві сні. І постійно то камера, то міліція, то зеки, то бараки. Навіть якщо уві сні відбувається сюжет, зовсім відмінний від тюремного, в’язниця все одно там є. Сидиться з цим легше.

Я дуже боявся, що вийду і в’язниця мені буде снитися. Перший тиждень дуже погано спав. Мозок перезбуджений, не міг відключитися. Потім став пити заспокійливе, став спати по три-чотири години, зараз вже нормально сплю. В’язниця з тих пір не снилася ні разу.

У в’язниці можна читати, вчити мови. Я вчив англійську. Писати дозволено, але не дозволено про в’язницю. Я писав, і рукописи не вилучили лише тому, що в мене поганий почерк, ніхто нічого не розумів.

Особливо було страшно, коли брали щоденники голодування. Оперативник їх читає, а я думаю: все, кінець. Вилучать, і я більше ніколи не побачу весь свій архів, тобто всі п’ять років роботи підуть прахом, бо я ж нічого не висилав на волю. Потім вже, після голодування, вислав [збірник оповідань] Маркетер, вислав роман, сценарій.

Щоденники допомагали зберігати розум в останні місяці голодування. Я розумів, що, швидше за все, виживу, але коли ти кожного дня не знаєш, що буде завтра, то стаєш максимально відвертим. Я писав про те, що зі мною відбувається зараз, про те, що зі мною відбувалося до цього у в’язниці, ну і взагалі свої думки. Зараз, коли будемо видавати їх, я вирішив нічого не редагувати, так, ніби вони посмертні, як писалися.

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

Найкраще питання журналіста до мене було про момент, коли я відчув себе вільним. От не настав цей момент. Я завжди себе відчував вільним, мені завжди добре, у мене завжди внутрішня гармонія. Так, у момент звільнення це було емоційно, але не було такого — вау, я зараз буду жити іншим життям. Я інтроверт, я живу всередині, всередині мене нічого не змінилося. Так, більше подій, більше людей, більше позитиву. Я ж уже звик спілкуватися із зеками, там певний контингент.

Звісно, зараз люди впізнають на вулицях, багато уваги, але я не боюся перетворитися на пам’ятник самому собі. Адже і смішного багато. Нещодавно двоє поляків зі мною летіли, теж з ПАРЄ, дуже уважно дивилися, потім підходять: «Пане, ми вас знаємо, бачили по телевізору. Ви ж з України?» — «Так», — кажу. «То ви Кличко!» — радісно впізнали. А ви кажете, пам’ятник.

П’ять запитань Олегу Сенцову

— Найдорожча річ, яку ви купили за останній час?

 — Ось мені ноутбук подарували. Я поки ще нічого собі не купив.

— Найдивовижніша подорож у вашому житті?

 — Коли я ще кіно знімав, була в мене така доба: в один день зранку в Македонії я піднімався на гору, над Скоп'є, потім сів на літак, полетів, у мене була пересадка у Стамбулі, кілька вільних годин, я вийшов, дійшов до моря, помив ноги в Мармуровому морі, сів на літак і ввечері був у Парижі. Три країни за добу.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

 — Я люблю машину і люблю пішки. Машини у мене поки що немає.

— Найрозумніша людина, з якою вам довелося розмовляти протягом життя?

 — Ну, тут важко сказати. Дехто ж зі співрозмовників помер ще до мого народження. Але, думаю, Ернест Хемінгуей.

— Який ваш улюблений алкогольний напій?

 — Я давно дружу з алкоголем і вже випиваю трохи. Стан розслабленості мені подобається, а ось сп’яніння — ні. Три категорії: пиво, вино, віскі. Залежно від ситуації.

Більше читайте у свіжому номері журналу НВ — № 39 від 24 жовтня 2019 року

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X