«В українській традиції Мороз — це зла сила». Дослідниця Ярослава Музиченко — про Діда Мороза, Снігурку та інші традиції, нав’язані СРСР
Хто приходив до українських дітей раніше — Дід Мороз чи Святий Миколай, як правильно зустрічати колядників та які новорічні традиції нав’язала нам радянська влада, розповідає етнологиня, експертка Музею Гончара Ярослава Музиченко.
Українська мова — це золотий запас та лише вершина айсбергу української культури, каже етнологиня та співробітниця Музею Івана Гончара у Києві Ярослава Музиченко. Протягом останніх років все більше українців стало цікавитися українською мовою та культурою, традиціями та історією наших предків. В інтернеті є чимало різнопланової інформації на цю тему, проте, за словами дослідниці, часто ця інформація є або недостовірною, або переплутаною.
Щоби зібрати воєдино всі аспекти української культури, експерти Музею Гончара спільно зі студією онлайн-освіти EdEra запускають великий і безкоштовний онлайн курс Знай свою Україну. В ньому планують зібрати все: тексти колядок, святкові традиції, сценарії та трактування народних ігор, пояснення щодо того, якими бувають вишиті українські сорочки та багато іншого. Кошти, необхідні для запуску курсу, збирають за допомогою платформи Спільнокошт.
«Етнологи, дослідники, а також фахівці платформи EdEra взялися за створення сучасного динамічного курсу, де можна буде почути, побачити, дізнатися багато нового. Курс буде розрахований і на дорослих, і на дітей. Матеріали зможуть використовувати і вчителі: й на уроках малювання або музики, і на позакласній роботі тощо», — розповідає Ярослава Музиченко.
У інтерв'ю НВ етнологиня розповідає про те, як святкували зимові свята наші предки, пояснює, звідки в українських новорічних традиціях з’явилися Дід Мороз і Снігуронька та які ще звичаї нав’язав нам Радянський Союз.
Водіння кози і традиційна коляда
Саме Новий рік як такий українці ніколи раніше не святкували — у тому розумінні, в якому це прийшло до нас потім: за святковим столом, слідкуючи за годинником і таке інше.
В традиційній українській культурі святкували те, що зараз ми називаємо Старим Новим роком, або новим роком «за старим стилем». В цей день був популярним обряд водіння Маланки [Щедрий вечір, або свято Маланки відзначають зараз 13 січня, Василя — 14 січня]. На святковому столі у Щедрий вечір мала стояти скромна кутя, налисники з м’яса, ковбаси, молочні страви, локшина з молоком.
Обряд водіння кози — коли хлопця переодягали в козу, вдягаючи на нього вивернутий кожух, маску, і водили від хати до хати, розігруючи сценки за певним сценарієм. Коза була таким собі вмираючим і воскресаючим божеством: вона приходила, вмирала, потім з’являлася знахарка або лікар, які її піднімали і воскрешали. Такий ритуал символізував багатство і достаток, багатий урожай. Також були популярними маски таких персонажів як: кіт, ведмідь, так званий гороховий кінь. Все це були обряди, спрямовані на те, щоби прогнати зиму та відзначати скоре наближення весни.
Що ж до колядок, то традиційні українські колядки будувалися за певним принципом. Це унікальна традиція так званого диференційованого колядування, тобто коли віншували — вітали — кожного члена родини окремо особливими колядками. Є окремі колядки для старших членів родини, для господарів, для найменших діток. У такі колядки вставляли ім'я тих, кому колядують, і кланялися їм. Ті ж мали кланятися у відповідь. А це значить, що люди, до яких у гості прийшли заколядувати, не мали сидіти на дивані чи на стільці — вони повинні були зустрічати колядників стоячи. Відповідно, уже після того як колядники заколядували, господар мав піти і винести їм якусь винагороду — пиріжки, яблука, гроші. У колядників є міхоноша — тобто той, хто носить прикрашений міх [мішок], до якого складають всі подарунки. А вже потім ватага ділить всі ці подарунки між усіма.
Якщо господарі забувають або відмовляються винести щось колядникам, для цього у колядників є спеціальна пісня або примовка — нагадування. Наприклад: «Якщо не дасте пирога, візьму вола за рога, та виведу на моріг, викручу правий ріг», або «Дайте ковбасу, а то хату рознесу», чи відоме багатьом: «Дайте тітко п’ятака, а п’ятак не важний, дайте руб бумажний».
На жаль, сьогодні багато хто думає, що це і є традиційна українська колядка. Насправді ж, ні — це просто примовки, які спонукають господарів віддячити колядникам уже після того, як весь обряд було виконано.
Миколай проти Діда Мороза
Святий Миколай як персонаж раніше, ще за часів Австро-Угорської імперії був поширений на Галичині — вона була ближчою до Європи. І от там Миколай приходив до дітей та приносив подарунки. Проте у східній Україні такі традиції поширеними не були. Святого Миколая страшенно шанували, у кожній хаті був образ Миколая Чудотворця, але до діток він не приходив.
Потім Святого Миколая заборонила радянська влада. І уже у 90-ті роки цей хороший звичай поширився по всій Україні як гарна і приємна традиція. Інша річ, що у деяких родинах і досі підтримують традиції, коли до дітей одночасно приходять і Святий Миколай, і Дід Мороз, і приносять практично ідентичні подарунки.
Взагалі-то Миколай — це більше моральна традиція. Подарунки на День Святого Миколая необхідно дарувати із якимось підтекстом — щось таке, що надихне дитину допомагати іншим. Дід Мороз же, як відомо, приносив подарунки всім, він був заідеологізований радянською владою. Я ще і досі пам’ятаю, як нас у дитсадку садовили на коліна Діду Морозу на фоні портрета Володимира Леніна. Дід Мороз у часи СРСР дарував дітям солодощі, адже тоді цукерок було небагато, а ті, що були, були дорогими. Тож діти таким подарункам дуже раділи.
Дід Мороз — російська традиція. Фактично, все почалося з того, що російський письменник Володимир Одоєвський написав казку про Діда Мороза та Снігурку [йдеться про збірку Казки дідуся Іринея, яка вийшла у 1840 році]. Ця казка дуже прижилася і сподобалася людям. Тому ще до революції на «ялинках» у великих містах став з’являтися костюмований персонаж Дід Мороз. Та пізніше радянська влада заборонила Діда Мороза — і так було аж до 1935 року. Та у 1935-му, буквально за кілька днів до Нового Року [радянський політичний діяч Павло] Постишев за темником Йосипа Сталіна робить оголошення, що тепер радянський народ буде проводити «ялинки». Наступного ж дня з’явилися ялинкові базари, почалося активне виробництво новорічних іграшок. Над Кремлем з’явилися п’ятикутні зірки.
Ще пізніше [за розпорядженням Сталіна] саму будівлю Кремля пофарбували у червоний — раніше ж вона була білого кольору. Дід Мороз і Снігурка стали пропагандистами радянської влади та індоктринаторами дітей у цю доктрину. Разом з тим діти з Західної України були змушені ховатися. Батьки казали їм, що свій подарунок вони отримають від Святого Миколая, але у школі не повинні нікому про це розповідати. Бо ж погано буде і їм, і їхнім батькам.
З часом через вплив влади СРСР Новий рік став справжньою заміною Різдва. Ті родини, які хотіли і далі справляти саме Різдво, були змушені робити це потай — зачиняли вікна у хаті, щоб ніхто цього не бачив. Вчителі ж слідкували за дітьми — там пропагандистська робота велася на так званих ранках, «утренниках». Діти робили кульки, ліхтарики, якими прикрашали школи перед Новим роком, вішали навіть іграшки із обличчями вождів. Все це робилося відповідно до темників — для того, аби всі відчували єдність «радянського народу». Новий рік об'єднував. Зараз деякі автори пишуть, що Новий рік у СРСР був чи не єдиним святом, вільним від пропаганди. Насправді ж — навпаки. Адже по всьому Союзу люди робили одне і теж саме — за одним і тим самим сценарієм.
В українській традиції Мороз як образ — це взагалі зла сила. Є такий звичай, коли на Святвечір батько сімейства відкриває двері, виходить з мискою куті та тричі кличе Мороза: «Морозе-Морозе, іди до нас куті їсти. Як не прийдеш зараз, то не приходь до нас і навесні, не морозь наших посівів і нашу худобу». Тобто цю злу силу намагалися всіляко задобрювати, щоби вона не мучила людей. Були у нас і казки про те, що Мороз заморозив у лісі неслухняну дівчинку. Тож дуже дивно для людей освічених виглядало, коли Дід Мороз став персонажем, який приносить дітям подарунки.
Ялинка — дерево життя
Ялинка, сосна в українській традиції — вічнозелене дерево життя. У світотворчих стародавніх колядках згадується про сосну, яка стояла посеред «моря», і сиділи на цій сосні три соколи. Вони радилися, як заснувати світ. Пірнули у море, винесли звідти золотий пісок та різні пожитки: травицю, пшеницю, землицю, і так створився світ [Цей сюжет згадується, наприклад, у відомій старовинній колядці Стояла сосна посеред Дунаю].
Сама традиція вбирати хвойне дерево на свята є притаманною Україні. Наприклад, соснову гілку в українській традиції прикрашали на весілля. Її втикали у весільний калач або коровай і називалася вона гільце.
Але саме на Різдво і на Новий рік ялинку стали прикрашати тільки наприкінці 19 століття, та й то — лише у містах та у багатих родинах. Цей звичай перейняли із Західної Європи, де ялинка символізувала дерево життя з дарами. Є також і такий звичай, коли ялинкову гілку втикали у хлібину — обрядовий хліб — і прикрашали її спеціальними пряничками, горішками з позолотою і маленькими червоними яблучками. Все це символізувало дари для дерева життя.
Та взагалі наші предки на Різдво традиційно ставили вдома сніп жита або пшениці — останній сніп з лану. Цей сніп називався дідух. Також на стелю чіпляли солом’яних павуків, це солом’яні конструкції у вигляді куба, до яких прикріплювалися менші кубики. Павук — це символ Сонця. Зараз ця традиція потроху відновлюється: в оселях сучасних українців починають знову з’являтися і павуки, і дідухи.
Цікаво і те, що сьогодні українські майстри та майстрині виготовляють дуже гарні іграшки в традиційному стилі. Наприклад, із соломи, з фетру, із дерева, з паперу. Так з’являється ялинка, оформлена в українському стилі — вінчає таку ялинку восьмикутна зірка.
Новорічний стіл по-радянськи
Радянський Союз також вплинув і на меню — під впливом СРСР сформувався новий погляд на те, яким має бути новорічний стіл. Так на столах радянських громадян з’явилися салат Олів'є, шампанське, бутерброди зі шпротами і таке інше. Підбір продуктів до новорічного столу був зумовлений, в першу чергу, дефіцитом товарів: готували найперше з того, що було доступним пересічним радянським громадянам.
Цю тему багато вивчала [українська дослідниця, історикиня] Олена Стяжкіна. Минулого року вона виступала [на семінарі, присвяченому історії радянського повсякдення у Вінниці] з презентацією під назвою Їжа та їдці у радянському кіно (середина 1960-х — середина 1980-х рр.). Вона дослідила, як радянська влада формувала ставлення до їжі та процесу її споживання через фільми. До прикладу, Стяжкіна помітила, що в певний проміжок часу застілля на радянських екранах зображалися так: їжа на столі — є, але самі герої її не їдять або сидять поряд із порожніми тарілками. Вона робить висновок, що у фільмах тих часів показували людей, які не знали, що можна їсти смачно, а їли просто для того, аби задовольнити почуття голоду. Ті, хто їв багато і смачно, радше зображалися такими собі ледарями. А «роботяги» їли швидко, без особливого задоволення та бігли працювати далі — вони у кінематографі були активними.
Вплив Радянського Союзу на формування уявлень про їжу, зокрема про святкові столи, призвів до того, що сьогодні в деяких сім'ях той же салат Олів'є готують навіть на Святий вечір. У цьому аспекті необхідно проводити велику просвітницьку роботу — розповідати, що салат Олів'є зовсім ніяк не пов’язаний із традиційним українським Різдвом. І що у нас були свої гастрономічні традиції.
