Жах поза межами уяви. Свідки розстрілу драмтеатру у Маріуполі поділилися своїми історіями втечі
Британська газета The Guardian знайшла й розпитала свідків бомбардування драмтеатру в Маріуполі, яким вдалося врятуватися з оточеного міста. Один із них уплав 2,5 години діставався контрольованих українцями територій.
31-річний Дмитро Юрін жив у Маріуполі разом зі своєю матірʼю на проспекті Миру за декілька сотень метрів від місцевого драматичного театру. 16 березня, коли російські війська обстріляли будівлю театру, що її місцеві мешканці використовували як укриття, Юрін почув гучні вибухи, а потім крики. Він поспішив до театру і витяг звідти декількох людей.
«Я бачив тіла й шматки тіл. Я витягнув одну жінку, потім дівчинку, а потім хлопчика. Усі постраждали. Ноги хлопчика не рухалися. Він кричав. Мої руки тремтіли. Я був весь у крові», — згадує маріуполець.
Точна кількість жертв обстрілу маріупольського театру досі невідома. Президент України Володимир Зеленський назвав цифру в 300 загиблих. За свідченнями Юріна та інших свідків, на місці трагедії знаходилися десятки тіл. При цьому, рятувальні заходи ускладнювалися через невпинні обстріли.
По поверненні додому Юрін вирішив тікати з міста морем. В мирний час він займався рибальством, тож непогано знав берегову лінію. З собою він взяв резинові чоботи, два мішки для сміття, аби обвʼязати шкарпетки, декілька мотузок та чотири пʼятилітрові пластикові пляшки, щоб використовувати їх як буй.
Надвечір він пішов до узбережжя спустілими вулицями. Спочатку йшов по воді, а потім почав пливти вздовж берега на захід. «У мене цокотіли зуби. Я сховався за одну з пляшок, щоб мене ніхто не побачив. Іноді я відпочивав, спершись на буй», — розповідає чоловік.
Подолавши 4 км морем, Юрін минув захоплене російськими військами Рибацьке та дістався теж окупованого Мелекіного, де його прихистила літня пара. Згодом він із допомогою сусідів виїхав до Бердянська, а звідти — на контрольовану Україною територію.
Тим самим маршрутом втекла з Маріуполя сімʼя Діани Берг. Через те, що узбережжя було заміноване, вони йшли декілька кілометрів по воді. «Місто досі заблоковане. Щодня росіяни руйнують його всіма можливими видами зброї - авіаударами, ракетами, артилерією, мінами, танками, — пише Берг на своїй сторінці у Facebook. — Цивільні жителі намагаються пережити це пекло. Цей жах поза межами уяви».
У міській раді Маріуполя стверджують, що тепер окупанти обʼїжджають руїни на білому фургоні та збирають тіла, які лежать на вулицях. Їх спалюють у пересувному крематорії, аби запобігти появі страшних фотографій на кшталт тих, що були зроблені у Бучі, — зі страченими зв’язаними мирними жителями.
Ще одна мешканка Маріуполя Віка Дубовицька, якій вдалося виїхати разом із шестирічним сином Артемом та дворічною донькою Настею, розповідає, як вони переховувалася у драмтеатрі. Туди родина переселилася 5 березня, коли у місті відключили газ, опалення, електро- та водопостачання. У будівлі ховалися 1,5 тис. людей, розповідає Дубовицька, і росіяни знали, що там повно жінок та дітей.
Перші три дні у мешканців драмтеатру не було їжі. Тоді українські військові привезли продукти, і їх готували на вогнищі у дворі. Тим часом, волонтери зламали один із магазинів та принесли теплі речі. Коли ж у будівлю театру поцілили снарядом, Дубовицька схопила дітей і втекла.
«Вибух відкинув мене до стіни. Я пошкодила одну сторону обличчя, але не помітила цього. Все через адреналін. Єдиною моєю думкою було вивести дітей», — згадує українка.
У таборі Червоного хреста неподалік Маріуполя вона зустрілася із чоловіком Дмитром, який приїхав за родиною із Польщі. «Спершу він побачив нашого сина, але не впізнав його, бо той сильно втратив вагу», — згадує Дубовицька. Після возʼєднання родина на власному авто дісталася Львова.
Тим часом матері Юріна за декілька днів після його втечі теж вдалося виїхати з Маріуполя. Тепер вона живе разом із сестрою в окупованому загарбниками Бердянську.
«Те, що росіяни зробили з театром, було терористичним актом, — цитує The Guardian слова Юріна. — Вони знали, що всередині мирні люди. Вони вбили сотні. Це така ж історія, як коли вони бомбили пологовий будинок».
