Я там був. Колишній боєць ЗСУ — про усвідомлення себе як гея, ЛГБТ на війні та життя після армії

4 червня 2020, 21:37

36-річний ексбоєць 28-ї окремої механізованої бригади анонімно розповідає, як потрапив на війну з третьої спроби, згадує, чому на прийняття себе як гея витратив понад десять років та пояснює, чому товариші по службі завжди глузували з нього.

31 січня 2020 року колишній лідер партії Правий сектор Дмитро Ярош опублікував у своєму фейсбуці гомофобний пост. Там написав, що за ті шість років, які триває війна на Донбасі, він не побачив жодного гея, який воював би на боці України. У відповідь на це інший атовець, ексбоєць батальйону Донбас Дмитро Різниченко оприлюднив фото, на якому позують бійці Донбасу і Правого сектора. Прямо за спиною Дмитра Яроша стоїть Дмитро Пилипенко — гранатометник Донбасу і відкритий гей.

Відео дня

За два роки до цього, у серпні 2018-го, Пилипенко став одним із героїв фотовиставки київського художника Антона Шебетка про ЛГБТ, які захищали Україну на Донбасі. Виставка мала назву Ми були тут — як відповідь на популярну серед противників ЛГБТ думку, буцімто такі люди здатні лише виходити на Марші рівності, але не воювати.

36-річний Максим — один із тих, хто теж «там був». Цього року Максим — член партії Демократична Сокира — планує взяти участь у місцевих виборах. Публічного камінг-ауту поки що не робив, через що просить не вказувати його прізвище. Проте каже: найближчі люди, колеги та деякі колишні побратими про все знають.

У інтерв'ю НВ Максим розповідає про те, як потрапив у армію з третьої спроби, розповідає про ЛГБТ серед військових та ділиться своїми політичними планами.

Про військову службу

У моєму житті наступив момент, коли я зрозумів, що треба щось змінювати. Працював на роботі, яку не любив, нічого цікавого у житті не відбувалося. У 2013-му, коли сталася революція на Майдані, а потім, коли розпочалася війна на Донбасі, я сидів перед комп’ютером з відкритим від подиву ротом. Але собі казав, що нічим зарадити не можу і я там не потрібен.

Вже у 2016 році, коли звідусіль демонстрували рекламу Збройних сил України, коли на плакатах писали: «Ти потрібен!», я вирішив, що піду. Так потрапив до складу 28-ї окремої механізованої бригади.

Це була моя третя спроба потрапити на військову службу. У 18 років мене не взяли у армію, бо на той момент я уже пішов вчитися. У 24 роки мене знов туди не взяли, бо неочікувано для мене самого знайшли остеохондроз, який потім вилікувався. Тож я, так би мовити, вирішив відновити історичну справедливість.

Ми проходили навчання на Львівщині, у селі Старичі, що на Яворівщині. Потім опинився на Донбасі у складі артилерії. Проте свою службу я би скоріше описав так: я не воював, а просто «там був». Тому що команди стріляти нам не давали, навіть попри те, що з іншого боку по нас гатили. Вони бахали, я це на власні очі чув і бачив. А нам — не можна. Чому? Бо Мінські домовленості. При цьому, ми чудово знали, де стоять вони, а вони знали, де стоїмо ми.

Що ж до місцевих, то я, мабуть, тільки один раз бачив, коли хтось з людей сварився на українських військових. І то, це була якась нетвереза тітка на вокзалі у Волновасі. Чимало людей нас підтримують, а хто не підтримує — публічно про це казати там боїться. Я на свою адресу якихось поганих слів теж не чув.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Про сексуальну орієнтацію

Свою орієнтацію усвідомив десь у 18 років, але протягом тривалого часу продовжував собі брехати. Як і більшість таких людей як я, мабуть. Остаточно прийняв себе лише у 30. До того шукав себе. Я «перехворів» всім: і християнством, і язичництвом, і лівацтвом, і фашизмом. Зате тепер маю до всього цього імунітет.

Камінг-аут я роблю тільки «для своїх»: відкриваюся тим, чия точка зору мені справді важлива

Моє рідне місто Черкаси в плані гей-знайомств — не найкращий варіант, охочих тут — мало. У інших містах, наприклад, у Києві, Одесі, я неодноразово ходив на побачення, там варіантів більше.

Камінг-аут я роблю тільки «для своїх»: відкриваюся тим, чия точка зору мені справді важлива. Всі реагують по-різному, але деякі взагалі відповідали, що їм все одно. Загально камінг-ауту поки не роблю, хоча була думка, що треба було б. Але для всього свій час, наразі сенсу в цьому для себе не бачу.

У збройних силах зіткнувся із тим, що всі жартують на тему гомосексуальності — навіть ті, хто позиціонує себе як найзапекліший натурал. Знаю, що подібне трапляється не лише в Україні, таке може відбуватися і в збройних силах інших країн. Можливо, причина — витіснення власної гомосексуальності у середовищі, де ти опиняєшся серед представників переважно своєї ж статі. Жартують всі. Але до практичних дій вдається далеко не кожен з них.

В прошлом году на Марш равенства в Киеве впервые вышла колонна военных

Так, звісно, я часто чув висловлювання типу «вас там нема, вас там не стояло» [мається на увазі, буцімто ЛГБТ немає серед військових, які захищають Україну на Донбасі]. І деякі люди дуже дивуються, коли я кажу, що ми там є. Бо я теж можу сказати, що ЛГБТ пішли воювати, а от деякі натурали, наприклад, замість цього повтікали в Польщу.

Статистично серед військових ЛГБТ стільки ж, скільки і у суспільстві загалом. Може, десь від 5 до 10%. Мало знаю про дівчат ЛГБТ у ЗСУ — мене ж-бо цікавлять хлопці, тож спілкувався переважно з ними. Хоча і жінок в армії в принципі менше, ніж чоловіків.

Найпопулярніші посади для жінок у ЗСУ: медичка, кухарка, діловодка. З часом жінки почали приходити на інші посади, їх стало більше. У ЗСУ такі реалії, що кожна людина виконує обов’язки мінімум трьох осіб, яку би посаду не займала. Тому так, жінки, ким би вони там не були записані офіційно, і на постах стояли, і у броніках з автоматами бігали, і все нормально було.

Про життя після військової служби

Я пробув у ЗСУ три роки, звільнився півроку тому. Зараз таке відчуття, що я не живу, а існую. Психологічно почуваюся не дуже добре. Бажання повернутися на Донбас, в принципі, є, але я розумію, що двічі в одну річку не ввійдеш. Хоча так, знаю, що багато хто, опинившись у такій ситуації, не знаходить себе тут і повертається назад, воювати.

Враховуючи те, що відбувається в країні сьогодні, скоріше вийде так, що не я піду в армію, але армія прийде до мене. Я уже нічому не дивуюся і не виключаю жоден із можливих варіантів розвитку подій. Рік тому я розчарувався в українському народі. Й те, що я відчуваю зараз — це зневіра.

Моє рідне місто Черкаси в плані гей-знайомств — не найкращий варіант

Зараз Україна рухається тим шляхом розвитку, яким до нас уже пройшли інші країни. Гей-шлюби, легалізація марихуани і польоти в космос — все це іде у комплекті, якщо ми говоримо про демократію та якісні зміни у суспільстві. Але на це потрібен час.

Я є членом партії Демократична Сокира. В цьому році збираюся балотуватися у депутати на місцевих виборах у Черкасах. Хотів би пройти шлях у політиці від самого низу. Звісно, якщо мене оберуть. Проте починати свою політичну кар'єру з публічного камінг-ауту поки що не хочу. Думаю, що якщо пройду в політику, мене, можливо, спробують цим шантажувати: мовляв, захочуть «засвітити» перед усіма, що я — гей. Окей, нема питань, нехай шантажують. Хоча, не виключаю, що це буде небезпечно для мого життя і здоров’я.

В зв’язку зі своєю партійною діяльністю я і так регулярно стикаюся із хейтерами. В основному, це так звані «патріоти» [представники громадських рухів та об'єднань націоналістичного спрямування]. Нас ненавидять: постійно згадують те, що Демократична Сокира «захищає п***расів». Хоча, по-факту, партія декларує зовсім різні цінності, не тільки захист ЛГБТ.

Та як казав [індійський державний і політичний діяч] Махатма Ганді: «Спочатку вони тебе не помічають, потім сміються над тобою, потім борються з тобою. А потім ти перемагаєш». Рано чи пізно ми переможемо.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X