У полоні карантину. Шестеро жінок із різних соціальних груп та професій розповідають, як переживають епідемію

1 травня 2020, 06:09

Ветеранка, патрульна поліцейська, підприємиця з Луганщини, ромська активістка, жінка з інвалідністю та ВІЛ-позитивна жінка розповідають, з якими проблемами стикаються їхні спільноти через карантин.

Олена Бондаренко, лейтенантка, патрульна поліцейська Національної поліції України

Я живу в місті Лисичанськ, а працюю по трьох населених пунктах: Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Рубіжне.

Відео дня

З самого початку карантину в нас закрили всі ринки, чим люди, ясна річ, були не задоволені. Влаштовували мітинги, перекривали дорогу, ходили по пішохідному переходу. Ярмарки теж заборонили одразу, ми ганяли тих, хто пробував працювати нелегально. Клуби, ресторани закриті, їжа — тільки з собою, на винос, працюють лише продуктові магазини, продовольчі товари.

Після того, як в Україні оголосили карантин, людей на вулицях поменшало. Дітей практично немає: в парках не гуляють, на дитмайданчиках теж. Дехто дотримується карантину та ходить в масках по вулиці, декому взагалі байдуже. Є і такі, хто спеціально знімає відео, а потім виставляє це в інтернет: мовляв, дивіться, яка погана поліція, причепилася до бідної, нещасної людини.

Крім того, за період карантину збільшилася кількість викликів на лінію 102, а саме виклики з приводу порушення тиші. Так як розважальні заклади закриті, люди стали частіше збиратися вдома, а після вживання алкогольних напоїв починають поводитися шумно, чим заважають відпочивати іншим мешканцям будинку.

Що стосується засобів індивідуальної безпеки, то нас, поліцейських, забезпечують масками, медичними рукавичками, у кожному авто є антисептик. Взагалі ж, у аптеках у продажі масок зараз не знайти. В магазинах є, коштують десь 20 грн за одиницю. Знаю, що у Сєвєродонецьку населенню маски роздавали волонтери, чи було подібне у інших містах, не в курсі.

Патрульна поліцейська Олена Бондаренко працює на Луганщині. (Фото: Скріншот з відео)
Патрульна поліцейська Олена Бондаренко працює на Луганщині. / Фото: Скріншот з відео

В умовах карантину я рекомендую дотримуватися правил особистої гігієни: регулярно мити руки, носити маски, тримати дистанцію у місцях скупчення людей, обробляти дезінфікуючими засобами поверхні та особисті речі. Всю особисту інформацію раджу дізнаватися виключно з офіційних джерел та не піддаватися паніці.

Олена Стрижак, представниця БО Позитивні Жінки, ВІЛ-позитивна жінка

Хотілося би зазначити, що ВІЛ-позитивні люди дійсно входять у групу підвищеного ризику, але, перш за все, ті, хто не приймає антиретровірусну терапію. Тому хочу мотивувати тих жінок, хто вже знає свій статус, але не п'є АРТ, або ще не став на облік, аби вони нарешті це зробили і почали пити терапію. Це допоможе убезпечити себе від ризиків зараження COVID-19. Тим же, хто п'є терапію, раджу не припиняти це, а також — не змінювати препарати.

Олена Стрижак опікується потребами ВІЛ-позитивних жінок (Фото: Олена Стрижак via facebook)
Олена Стрижак опікується потребами ВІЛ-позитивних жінок / Фото: Олена Стрижак via facebook

Ми провели аналіз базових потреб, які є у ВІЛ-позитивних жінок в Україні сьогодні, в умовах карантину. По-перше, це потреба у спілкуванні, також у харчуванні, якісному зв’язку для проведення груп самопідтримки. Є складності з тим, аби організувати безпечний простір для спілкування між собою онлайн під час карантину. Адже багато хто з ВІЛ-позитивних жінок приховує свій статус перед близькими, тому їм складно спілкуватися на такі теми, коли вдома навколо багато людей, коли немає можливості залишитися на самоті. Ми організовували відео дзвінки через Zoom, але потрапили під хакерську атаку — невідомі вдерлися у нашу розмову та почали транслювати порно на екрані. Тож зараз думаємо над тим, як убезпечити цей процес.

Величезна проблема сьогодні — це підвищення рівня домашнього насильства

По-друге, це фінансові проблеми. Жінки, які живуть з ВІЛ в Україні, на сьогодні не мають можливості заробляти гроші, бо багато з них залишилися без роботи. А отже, не мають змоги заробляти гроші, аби якось забезпечувати свої базові потреби, як-от їжа, побутові речі тощо.

Ще одна складність — незабезпеченість діагностикою, також деякі жінки потребують додаткових коштів для лікування. У селах, скажімо, є складності з доступністю до медицинських препаратів. Також деяким може бути нелегко потрапити на пошту, в магазин, якщо йдеться про село.

Величезна проблема сьогодні — це підвищення рівня домашнього насильства в Україні під час карантину. Актуальна вона, на жаль, і для жінок з ВІЛ.

Галина Юрченко, координаторка проектів у ГО Рома України Терніпе

Україна, як і весь світ, постали перед чимось новим і потужним. Чимось таким, що змінило життя кожного з нас. Чи це жінка, чи чоловік, чи людина з бізнесу, чи безробітний — мабуть, зараз ніхто не бачить чіткої картинки завтрашнього дня. Тим паче, не бачить її ромська жінка, яка щодня заробляла на хліб для себе та своїх дітей, продаючи одяг на ринку, батарейки в електричці, чи працюючи кухаркою в кафе.

Сьогодні всі ці роботи — не актуальні. А пошук нової роботи формує нові виклики. На ринку праці й раніше існували певні упередження щодо жінки, також — щодо ромки. А, тим паче, до ромської жінки. Зараз нас, ромів, як вразливу групу розглядають ще і як потенційних розповсюджувачів вірусу.

Галина Юрченко розповідає, з якими труднощами стикаються роми в Україні під час карантину. (Фото: UN Women / Volodymyr Shuvayev)
Галина Юрченко розповідає, з якими труднощами стикаються роми в Україні під час карантину. / Фото: UN Women / Volodymyr Shuvayev

Ромські компактні поселення — це взагалі окрема тема. Особливо на Закарпатті та Одещині. Люди не мають доступу до актуальної інформації, бо вдома у них немає електрики або ж інтернету. Діти ж позбавлені можливості навчатися вдома, бо не мають комп’ютера, а отже, і доступу до дистанційного навчання.

Цю роль — розповсюджувати інформацію серед ромських поселень — взяли на себе представники громадських організацій, волонтерські ініціативи, небайдужі громадяни. Вони розповідають у громадах про рекомендації ВООЗ, актуальні правила, як поводитися, аби захистити себе і свою дитину. Наприклад, це створення спеціальних буклетів ромською мовою, які розраховані на мам і розказують, як убезпечити себе від вірусу.

У таких поселеннях часто не те що немає засобів особистої гігієни — нерідко там навіть немає доступу до води. Нерідко роми не мають сімейного лікаря, адже не мають змоги підписати декларацію. Якщо є потреба викликати швидку, зазвичай, її викликають до дороги, біля найближчого під'їзду до власне самого тимчасового ромського поселення. Бо такі поселення розташовуються у лісах або лісосмугах, прямо туди під'їхати буває складно. Але швидку викликають у критичних ситуаціях, коли потрібна справді невідкладна допомога. В інших випадках роми, зазвичай, або самостійно звертаються до лікарні, або лікують ГРВІ власними методами, без допомоги лікаря.

Нас, ромів, як вразливу групу розглядають ще і як потенційних розповсюджувачів вірусу

Сьогодні ромські громадські організації за підтримки донорів, чи власними силами, або ж за підтримки місцевої влади намагаються підтримувати найбільш вразливі сім'ї. Зокрема, компактні поселення, тимчасові поселення, постачаючи туди засоби гігієни, ліки, розповідаючи про актуальний стан подій. Але ми розуміємо, що наших сил не вистачить надовго.

У багатьох ромів немає документів — паспортів. А ми знаємо, що зараз, під час карантину обов’язкова норма — носити з собою документи, що підтверджують особу. Ми пропонуємо громадам виділити двох-трьох відповідальних осіб, які могли би ходити в магазин, виходити за іншими потребами. Оскільки це компактні невеликі поселення, то дільничні поліцейські, зазвичай, знають таких людей у обличчя. Тому можуть закривати очі на відсутність паспортів.

За нашими даними, ще немає зареєстрованих випадків підозри на коронавірус серед ромського населення в Україні. Пандемія має стати уроком для кожного з нас і для держави загалом. Аби у майбутньому ми могли змінити фокуси в соціальній економіці, створити умови, за яких кожна сім'я матиме житло, придатне для гідної самоізоляції. Де кожні батько і матір матимуть роботу, яка дозволить відкладати кошти, а кожна дитина — доступ до дистанційного навчання.

Сніжана Матковська, підприємиця, місто Попасна

Я приватна підприємиця, працюю в сфері громадського харчування. Живу в місті Попасна на Луганщині. Люди тут тільки почали потроху приходити до тями після того, як загострення військового конфлікту пішло на спад. Аж раптом ми стикнулися з такою проблемою як епідемія коронавірусу.

Підприємиця з Попасної Сніжана Матковська була змушена закрити сімейний бізнес під час карантину. (Фото: Сніжана Матковська via facebook)
Підприємиця з Попасної Сніжана Матковська була змушена закрити сімейний бізнес під час карантину. / Фото: Сніжана Матковська via facebook

Наразі в Луганській області зафіксовано лише один випадок захворювання на COVID-19, але ми маємо всі необхідні засоби захисту: маски, дезінфектори, рукавички та інше. Знаємо все про вірус та намагаємося максимально убезпечити себе та свої родини.

Я маю сімейний бізнес. У нашій сім'ї п’ятеро підприємців. Дві точки зараз уже закриті, бо вони розташовуються на місцевому ринку, а ринки під час карантину не працюють. Я єдина у своїй родині, хто працює. Працюю в кафе у закритому режимі, тільки на доставку, персонал розпустили по домівках. Великих грошей ми не заробляємо.

Ми не можемо виплатити зарплати співробітникам за той час, поки не працюємо через карантин

Серйозних заощаджень у нас немає. Невідомо, як переживуть наші працівниці цей карантин, якими вийдуть після нього. Ми не знаємо, як допомогти їм, як виплатити зарплату за квітень. Люди не знають, що буде завтра. Тому намагаються не витрачати кошти. Якщо отримали замовлення на 200 гривень, це може бути наше єдине замовлення за день.

Наша внутрішня сила в тому, щоби вірити, що все закінчиться добре. В тому, що ми відповідальні за себе та за близьких. Конкретно я відповідальна за свій персонал — це люди навчені, які давно з нами і які практично стали членами нашої родини.

Мені би дуже хотілося, аби нам, як дрібному бізнесу, держава допомогла виплатити мінімальні зарплати нашим працівникам. Бо ми не можемо виплатити зарплати співробітникам за той час, поки не працюємо через карантин. У людей немає заощаджень, гроші вдома «проїдаються» дуже швидко.

Андріана Сусак, ветеранка, ГО Жіночий ветеранський рух

Перше, про що хотілося би сказати, це економічне становище жінки-ветеранки. Жінки, які пороз'їжджалися по домівках у регіони, мають критичну ситуацію із базовими засобами для існування: їм необхідні продукти, медикаменти тощо. Часто ветеранки мають хронічні захворювання, набуті під час несення служби. Також нерідко доглядають за своїми батьками або дітьми самостійно, на що витрачають чимало часу. До того ж, зараз всі уроки у школах відбуваються онлайн. Часто цим жінкам нема на кого залишити своїх дітей або літніх батьків.

Андріана Сусак розповідає про складнощі, з якими стикаються жінки-парамедики та жінки-військові під час карантину. (Фото: Андріана Сусак via facebook)
Андріана Сусак розповідає про складнощі, з якими стикаються жінки-парамедики та жінки-військові під час карантину. / Фото: Андріана Сусак via facebook

Роботи немає, грошей немає — все це є додатковим психологічним навантаженням. Жінки потрапляють у категорію тих, кого [у випадку скорочення] звільняють у першу чергу. Деяких уже змусили взяти відпустку за свій рахунок. Зараз ми складаємо список жінок-ветеранок, які мають інвалідність, аби хоча би їм через Червоний Хрест і Міністерство ветеранів надали продуктові набори.

Якщо говорити саме про жінок на військовій службі, тобто тих, хто має контракт, у них ситуація трохи краща, бо вони отримують зарплату. Проте такі жінки потрапляють в групу ризику зараження COVID-19, оскільки не перебувають на самоізоляції, продовжують нести службу та знаходяться серед людей.

Мені здається, випадків захворювання набагато більше, ніж показує статистика

За внутрішнім розпорядженням, яке надійшло на початку карантину, всі військовослужбовці, і жінки, і чоловіки, мають бути у масках і рукавичках. Особливо це стосується парамедиків. Але крім волонтерів ніхто їх цим не забезпечував, деякі навіть були змушені купувати це за власний кошт, при тому, що в аптеках нічого не було, або було, але за шалені гроші.

Є військові дівчата, які захворіли на коронавірус, і вони зараз на лікуванні. Воно відбувається не за рахунок держави. Інформації щодо того, чи є хворі серед жінок-ветеранок, наразі я не маю. Ми обдзвонювали гарячі лінії [по боротьбі з COVID-19] аби зрозуміти, як вони працюють, і виявили, що це, скоріше, просто консультація: мийте руки, сидіть вдома. Практичної інформації там не надають.

Важливий аспект — надання психологічної допомоги. Наприклад, у нас проходять онлайн-групи з кваліфікованим психологом. Жінки, які повертаються в регіони, часто стикаються, по-перше, з нерозумінням з боку оточуючих саме як ветеранки, по-друге, додається ще і COVID-19, також — економічне навантаження.

У військових тестування на виявлення коронавірусу COVID-19 відбувається більш-менш оперативно. А от якщо мова про ветеранок, це складніше. Тестів на виявлення коронавірусу в регіонах не вистачає. Мені здається, випадків захворювання набагато більше, ніж показує статистика.

Валентина Добридіна, голова Чернівецької обласної громадської організації інвалідів-візочників Лідер

Я та мій чоловік користуємося кріслами колісними. Наразі я очолюю обласну громадську організацію людей з інвалідністю, також представляю Всеукраїнське громадське соціально-політичне об'єднання Національна Асамблея інвалідів України в Чернівецькій області.

Валентина Добридіна розповідає про потреби жінок з інвалідністю в регіонах. (Фото: Валентина Добридіна via facebook)
Валентина Добридіна розповідає про потреби жінок з інвалідністю в регіонах. / Фото: Валентина Добридіна via facebook

З початком карантину до мене зверталися і з Департаменту соціального захисту Чернівецької ОДА, і зі Сторожинецької райдержадміністрації, тому що я проживаю у місті Сторожинець, і з управління соціального захисту нашого району, для того, аби я надала перелік людей, які потребують допомоги на даний час. Деяких з них забезпечили продуктовими наборами. Але як мені пояснював наш голова райдержадміністрації, ці списки потрібні також, щоб волонтери знали, кому телефонувати в першу чергу, якщо ситуація ще більше ускладниться.

Я дуже переживаю про жінок з інвалідністю, які опинилися в цій ситуації. А особливо про тих, хто живе у сільській місцевості. Через відсутність архітектурної доступності до медичних закладів, відсутність доступного обладнання у цих закладах, у інфекційних відділеннях, у санітарних кімнатах тощо госпіталізація людей з інвалідністю може обернутися жахливою ситуацією. Важливо, аби наразі хоча би облаштували пандуси до інфекційних відділень.

На сайтах адміністрацій ще на початку карантину опублікували контакти сімейних лікарів, номера їхніх телефонів, аби ми могли звертатися за консультацією дистанційно. Але я не знаю, чи доступна ця інформація жителям віддалених сіл. До мене наша сімейна лікарка телефонувала сама.

Люди з інвалідністю також відносяться до підвищеної категорії ризику. Ми сидимо, через те, що є проблеми з хребтом, наприклад, перелом хребта, діафрагма слабша, тож маємо проблеми з диханням. Крім того, ми виходимо рідко ще й тому, що нам складніше пересуватися. Використання крісла колісного — це коли наші руки постійно біля коліс. І якщо руки можна постійно дезинфікувати, то колеса, звичайно, не можна. Тому ми намагаємося виходити з дому не часто.

Соціальні працівники у нас не дуже забезпечені засобами індивідуального захисту

Послуги доставки продуктів доступні хіба в обласних центрах. У нас в районі ми такого не бачили. Можна замовити піцу, а от самі продукти — навряд. У деяких групах у вайбері читала, що таким періодично займаються підприємці, але це не регулярні, приватні ініціативи. Подібних програм від держави немає.

Ходити в магазин, приносити нам продукти у цих умовах мають соціальні працівники. Проте є така проблема: соціальні працівники у нас не дуже забезпечені засобами індивідуального захисту. Вони наражають себе на небезпеку через нас, але не мають змоги захистити себе. Масками соцпрацівників ніхто не забезпечує. Були волонтери, які продавали маски по собівартості — 10 грн за одиницю. Інша проблема — рукавички. Ніхто їм цього не дає, а придбати все це за власний кошт вони також не можуть. Бо ж соціальні працівники мають низьку заробітну плату. І тому наша соцпрацівниця ходить весь час у одних і тих самих рукавичках.

Добре було би, якби для соцпрацівників проводили навчання, пояснювали, як поводитися під час карантину, як правильно організувати супровід особам з інвалідністю, літнім людям, яким чином надати їм допомогу, аби вони почувалися захищеними.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X