«Мій дім згорів за півгодини». Житель Луганщини Володимир Надобних згадує, як втратив житло в пожежі, і розмірковує про пандемію в регіоні
Володимир Надобних — житель Луганщини. За останні кілька років йому доводилося неодноразово змінювати місце проживання через зовнішні обставини. Його будинок в Новоолександрівці, куди перебрався з Первомайська з сім'єю, згорів восени цього року внаслідок масштабних лісових пожеж.
До Дня прав людини, який відзначається 10 грудня, НВ разом з Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні публікує серію історій про те, як пандемія непропорційно впливає на людей в уразливих ситуаціях і чому важливо ставити права людини в центр реагування на кризу COVID-19.
Уже кілька місяців Володимир Надобних живе в Попасній, у будинку, який дістався йому в спадок від покійної матері. Він розводить кіз, чим і заробляє на життя: готує молоко, сир, бринзу на продаж. Мріє про те, щоб війна скоріше закінчилася і він зміг повернутися до нормального, мирного життя — без бойових позицій поруч з будинком і замінованих полів довкола.
В інтерв'ю НВ Володимир Надобних розповідає про те, як живе прифронтова Луганщина і які виклики внесла в життя місцевих жителів пандемія коронавірусу.
Про життя під обстрілами
Будинок в Новоолександрівці я купив у 2011 році. Жив там з дружиною і з двома дітьми. Там ми займалися сільським господарством, підприємницькою діяльністю. У нас там були кози, ми їх там же на місцевих полях і випасали. Але в 2016 році, коли в селі зайняли позиції військові ЗСУ, все було заміновано. Тому доводилося ходити по селу і пасти їх там, вибирати якісь місця — багато мешканців села повиїжджали, людей поменшало.
Деякий час Новоолександрівка перебувала в сірій зоні конфлікту. За ці роки отримав два поранення. Одне — при обстрілі, інше — поки пас кіз на території села, недалеко від ставка. Там натрапив на невідомий вибуховий пристрій.
Раніше село постійно перебувало на лінії вогню. Люди регулярно отримували поранення, будинки руйнувалися. Жити там можна було тільки з допомогою гуманітарних організацій, як-от ООН, Червоний Хрест та інші — вони допомагали вирішувати різноманітні проблеми.
22 липня 2014 року в Новоолександрівці зникла електрика. При обстрілі пошкодили підстанцію на шахті в Первомайську, через що вся лінія повністю знеструмилась. Як жити без електрики? Авжеж, складно. З огляду на те, що у людей насоси, які качають воду, користуватися ними можна тільки за допомогою генератора. Не можна підключити холодильник, пральну машину та іншу побутову техніку. Генератори — всі на бензині. Щоб купити бензин, потрібно виїхати в місто. Все це люди возять вручну, на велосипедах. Від села до заправки — це майже 6 км. До аптеки — десь 7 км, вона знаходиться трохи далі.
Починаючи з 2016 року ми постійно зверталися в різні інстанції з проханнями відновити електрику, але ніхто нам так і не зміг допомогти. Останньою ж відповіддю, яку я чув, було: «Ну, вас там 80 осіб живе, навіщо вам щось відновлювати?». Коли цитував Конституцію, у відповідь почув лише сміх [населення Новоолександрівки за переписом 2001 року становило 124 особи. Станом на кінець січня 2018 року населення становить 17 осіб].
У 2018-му Новоолександрівку повернули під контроль уряду України. Зараз в селі розташовуються бойові позиції ВСУ.
Про вересневі пожежі
1 вересня цього року в Новоолександрівці сталися масштабні пожежі. Близько першої години дня за селом, приблизно за кілометр-півтора від нього, спрацювала сигналка. Від цього загорівся очерет, вогонь став швидко поширюватися і дійшов до села. У одного місцевого жителя загорівся сарай, але той зумів загасити самотужки. Далі вогонь перекинувся на позиції ВСУ — оскільки мирні жителі туди зайти не могли, військові гасили його власними силами.
Та коли вогонь перекинувся на село, зупинити його було вже неможливо. Суха трава, нічого ніхто не викошує, вітер був у той бік сильний — так згоріло 14 будинків. Ми телефонували в пожежну, але вони так нічого і не зробили — поїхали гасити не село, а ліс, оскільки там теж горіло. У лісі розташовані бойові позиції, склади боєприпасів, тому ліс гасили насамперед.
Коли вогонь рухався у бік мого будинку, я подзвонив в МНС в Попасну. Коли машина під'їхала, вогонь вже перекинувся на сарай. Пожежні натиснули на джойстик, з машини бризнуло дві цівки води, і все — вода закінчилася. У цей момент вогонь перекинувся на мій будинок. Ми просто всі стояли і дивилися — дім згорів за півгодини.
Що я відчував у той момент? Безсилля. Через те що держава ніяк не допомогла нам, їй байдуже на людей. Нічого не робилося владою, щоб гасити ці пожежі. Можна було виділити із сусідніх регіонів по машині, щоб допомогти нам. Адже тоді горіла вся Луганська область.
Про пандемію на Луганщині
У мене двоє дітей-школярів, 12 і 13 років. Під час карантину вони перейшли на дистанційну освіту. Ця освіта не має тієї сили, що звичайна освіта: то світло відімкнуть, то інтернет обірвався, то вчителі не можуть щось собі налаштувати. Мій старший син вчився в університеті в Харкові, зараз теж перейшов на заочну форму навчання — якість навчання теж знизилася.
Через пандемію всіх зобов’язали носити маски. Але коли заходиш в якусь установу — державні структури зокрема — працівники цих структур самі сидять без масок. Тобто правила не дотримуються. При цьому у них на дверях, на стінах всюди розміщені оголошення, що без масок — не заходити.
У мене [в Попасній живе] чотири особи в сім'ї, якщо навіть рахувати по одній [одноразовій] масці в день на кожного, це десь 120 масок на місяць. Держава мала б організувати роботу якихось фондів, де людей могли б цими масками забезпечувати.
Уже півроку, з березня, в районній лікарні Попасної намагаються організувати КТ — досі так і не зробили, оскільки немає жодного обладнання. Мені відомо також і про те, що медикам, які працюють з хворими на коронавірус людьми, обіцяли надбавки до зарплат — нічого немає.
У місті Золоте, яке тут неподалік, за 20 хвилин їзди від Попасної, у мене живе родичка. Ось вона захворіла: о 22 вечора вона звернулася в швидку, і наступного дня, десь о 16:00 її шпиталізували до Лисичанська. Ось така тривала процедура, вся ця тяганина: швидка довезла її тільки до половини шляху, залишили в одній лікарні — поклали на каталку і кілька годин нею ніхто не цікавився. Коли з’явився час, очевидно, поцікавилися, відтак вже перевели до іншої лікарні.
Я б хотів повернутися назад у Новоолександрівку і займатися тим, чим займався до війни. Але для цього необхідно, щоб там не було бойових позицій і щоб там припинили стріляти.
