Хочу сім'ю, нормальну жінку і в городі колупатися. Розповіді українських бездомних - репортаж НВ

6 грудня, 23:50
1054
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Бездомні, що не мають можливості зігрітися, страждають від морозів

Настання холодів змушує людей, які не мають дому, буквально боротися за кожен свій день - морози практично не залишають шансів вижити на вулиці. У бездомних невеликий вибір, де можна зігрітися: нечисленні нічліжки, пункти обігріву, покинуті будинки, вокзали та інші будівлі.

Кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна провела кілька днів з людьми, що залишилися без даху над головою, і записала їх історії.

 

Частина I. "Як ми себе поставимо, так і буде"

 

Коли наступають холоди, починає здаватися, нібито бездомних людей в центрі столиці більшає.  Зазвичай навесні та влітку вони можуть дозволити собі мешкати в іншій частині Києва, навіть в інших містах. Однак взимку великі споруди, вокзали, ринки, підземні переходи та метро столиці для них - це вже питання виживання. Проте назвати реальну кількість безхатченків в Києві ніхто не береться.

В засобах масової інформації називали цифру в 20 тисяч людей; київські чиновники впевнені, що їх менше - близько 10-15 тисяч. Не існує також і точної статистики, скільки бездомних помирає під час холодів. Всі ці смерті йдуть в загальну цифру загиблих або від переохолодження, або від пожеж.

— Бездомні ночують в закинутих будинках, теплотрасах, знаходять якісь горища і намагаються зігрітися відкритим вогнем. Цими вихідними люди, які намагалися зігрітися, згоріли - в Солом’янському та Голосіївському районах. І це жахлива смерть. Люди, які в XXI сторіччі гріються, як в печері, - на відкритому вогню - це недопустимо і це точно не європейський вибір, - розповідає голова Спільноти Святого Егідія в Києві Юрій Ліфансе, з яким ми зустрічаємося ввечері середи в квартирі біля самого Хрещатику.

Сьогодні волонтери готують бутерброди та гарячий чай і каву для бездомних; ріжуть хліб, ковбасу. Цю їжу вони роздаватимуть на Майдані Незалежності біля Головпоштамту - гарячий напій та один бутерброд у руки. Така визначена порція - не просто так. Невідомо, скільки сьогодні людей прийде до місця роздачі. Щосереди саме на Майдан Незалежності приходить чи не найбільше людей - понад ста, - тому потрібно, щоб їжі вистачило на всіх.

До речі, не чую ніяких образливих слів на адресу бездомних - під час приготування бутербродів, між собою волонтери називають тих, хто сьогодні прийде до Головпоштамту, друзями. Проте мене попереджають, що бездомні можуть відмовитися спілкуватися з журналістом. Дехто з безхатченків приходить на цю точку за їжею протягом багатьох років, однак, щоб вони почали довіряти навіть волонтерам, потрібен час, розповідає волонтер Світлана:

— Первый контакт - это да, и быстро. А если какие-то темы таки затрагивать, то, на самом деле, это не быстро. Через несколько лет может кто-то что-то рассказать.

Виходимо з квартири з пакунками та термосами. Кілька сотень метрів, підземний перехід - і ми потрапляємо на Майдан Незалежності. Там вже зібралося чимало людей, проте мене одразу попереджають, що не всі серед тих, хто зібрався, бездомні.

За бутербродами та гарячим чаєм сюди приходять і пенсіонери, яким не вистачає грошей на повноцінне харчування. Волонтери підказують, що відкрита до спілкування Тетяна, і вказують на жінку невеликого зросту в чорному пуховику та шапці. З першого погляду і не скажеш, що в неї немає даху над головою.

— Стараются люди, которые живут на улице, как-то за собой следить, как-то себя поддерживать.

Тетяна пояснює, що чистий вигляд допомагає вижити на вулиці. Такій людині швидше дадуть милостиню, аніж тому, хто десь лежить неохайним. Загалом на вулиці жінка, якій вже під 40 років, перебуває з початку 90-х. Вона киянка, але пішла з дому після смерті батька та початку сімейних негараздів. Жінка розповідає, що вже багато років знаходиться саме тут, на Хрещатику.

Тут і далі - ілюстративні фото українських бездомних. Фото: EPA

— Я не могу показать, [где именно живу]. У меня очень много мест.

В нашу розмову втручається товариш Тетяни - Роман. Дивлячись на нього, також не складається враження, що він бездомний. На ньому наполовину застібнута, майже нова шкіряна чорна куртка, й тільки на темних джинсах кілька плям (однак це можна прийняти за дизайнерський прийом і взагалі не пов’язувати з бездомністю).

Роман задоволено, ніби вихваляючись, говорить, що в нього прізвисько Вампір. Саме так його називає Тетяна (він це дозволяє робити тільки їй). На питання, де він зараз ночує після того, як температура опустилася нижче нуля, він відповідає, що здебільшого на вокзалі.

— Когда деньги есть, я иду в интернет-клуб и сижу, музыку и фильмы смотрю. А денег нема, - то на вокзале. Конечно, гоняют на вокзале, но смотря какая смена. Интернет стоит 70 гривен, иногда получается [воспользоваться], иногда - нет.

Він розповідає, що на вулиці вже п’ятий рік. Йому зараз трохи більше 20. Роман говорить, що сам він із Луганська, виховувався в інтернаті, згодом поступив в училище до Одеси, але потім його кинув. Він ухиляється від прямої відповіді, звідки бере гроші на життя, і говорить, що просить гроші та підробляє.

— Вот сейчас мне надо 70 гривен, а где их взять, я не знаю - вечер уже. Просто на вокзале сегодня охрана херовая, а на улице неохота спать, и где мне 70 гривен взять - я не знаю. Ну, сейчас попью кофе и буду думать, потому что работы нету.

Він відправляє Тетяну за бутербродом з гарячим чаєм і починає мене розпитувати:

— В чем прикол, что люди узнают, как бомжи живут? Мы для людей пустое место, это раз. Они нас не видят, как бы мы к кому ни обращались. У них есть Айфоны, Феррари, - то, что они будут слышать по радио, им все равно.

В чем прикол, что люди узнают, как бомжи живут? Мы для людей пустое местоИз тысячи, если хоть один подойдет, даст рубль или два, - и то хорошо. А так малолетки, другие люди, подойдут к бомжу и отхерячат. И до такой степени, что потом ему голову зашивают, или вообще убьют нафиг.

Подібні випадки траплялися і з ним, зізнається Роман:

— Было, и не один раз. Но я отмахивался, я же помоложе, но все равно было. И было даже, что в реанимации лежал. Малолетки увидели, что на лавочке летом спят, подошли и отхерячили. Вот это - вся моя семья, - говорить Роман і вказує на бездомних в натовпі за бутербродами. -  Меня здесь все уважают, как и я их уважаю. В Одессе не так сильно, там каждый сам за себя. Если есть что выпить - хорошо, а так - каждый сам за себя.

До нас повертається Тетяна з бутербродом, який вона не з’їдає відразу, а забирає із собою.  Вона знає багатьох вуличних торговців на Хрещатику, вони дають їй на продаж дитячі іграшки, повітряні кульки, які вона продає туристам на центральній вулиці; із заробітку жінка отримує певний відсоток. Проте ночує вона не на Хрещатику. Не ходить вона й до муніципальної нічліжки - до Будинку соціального піклування на вулиці Суздальська 4/6, що на Відрадному.

— На Суздальской ночуют, но не каждый. Потому что там много таких людей берут, которые находятся с насекомыми. То есть каждый боится - даже тот, кто живет на улице, - боится поймать что-нибудь.

Її дім - це закинута, напівзруйнована будівля в центрі Києва, яка є пам’яткою архітектури. На моє прохання подивитися, де саме вона живе, Тетяна відразу погодилася. Вона, Роман та я відправляємося пішки по темним вулицям до старого будинку в історичному центрі.

— В том доме - я не спорю - там лазят крысы, насекомые, но они меня не трогают. Не знаю, почему. Дом заброшенный, по закону сносить его не разрешают. Там, помимо меня, еще живет пять человек, но все спокойно, все хорошо. Но живут в разных комнатах, там хватает. Но натаскивают много подушек, одеял, чтобы тепло было. Там дом отапливается, там МЧСовские трубы. Летом наверху - там “Ташкент”, “сауна”, невозможно.

Дорогою Тетяна розповідає, що суп, наприклад, вона готує на свічках. Їх вона забирає після молитов за мир, які проводять в її релігійній громаді:

— Чего?

— Того! Что слышал! “Что ты на них делаешь?” - вопрос ко мне был, от общины моей. “Я на них суп варю”. Все так встали: “Как?”. Я говорю: "Обыкновенно!". Говорит: "А у вас есть где там готовить?". Я говорю: "Есть". У меня стоят два кирпичика, крышечка специальная, я туда накрошу парафин, подпаливаю, и идеально выходит за полчаса горячее. Я внутри готовлю, у меня все проветривается, стоит кастрюля (да, она черная после этого всего, но в ней за час приготовлен суп или вермишель).

Жінка говорить, що весь необхідний посуд - сковорода, чашки, ложки - в неї є. Проте є один мінус від приготування на парафіні - чорні від сажі руки. Тетяна відразу мені їх показує, я бачу чорнуваті пальці, які важко відмити добіла. Воду для їжі та особистої гігієни вона приносить щодня з бювету.

Фото: EPA

— Я спускаюсь и беру по четыре баклажки воды, и несу домой. Каждый раз по два-три раза в день. Я приношу воду, я стираюсь, я покупаю порошок.

— У меня что, руки из жопы выросли? Почему ты не можешь попросить меня принести воды? - обурений Роман.

— Ничего, я сама принесу, это не тяжело.

Почувши таку відповідь, Роман по-чоловічому ображається, обганяє нас метрів на десять і йде попереду. Тетяна розповідає, що в цьому старому будинку вона живе вже кілька років:

— Я попала туда через одного человечка, это была моя половина, самая любимая. Но 9 месяцев его уже нет, я одна - вдова, получается. Часы его на мне, телефон его со мной, рюкзак, который я ношу. Моего практически малость.

Вона вказує на магазин біля будівлі Служби безпеки України, який працює до пізньої години. Часом вона купує тут собі продукти (або хтось інший, щоб допомогти їй).

— Человек знает, или он сам пойдет и купит тебе то, что тебе надо. Он тебе и сигареты возьмет, и кушать возьмет, и одежду даст, если он увидит по человеку, что человек о себе хоть как-то заботиться, хоть что-то пытается, а не так - напился, обосрался-обоссался и все.

Нарешті, після довгої, гарної та освітленої вулиці, ми проходимо через темну арку. Перед очима постає напівзруйнований жовтий будинок в кілька поверхів, без вікон, зі слідами від пожежі на фасаді; з балконами, що обвалилися. Проте найбільше вражає не його вигляд, а кількість щурів, які почувають себе господарями у дворі в центрі Києва. Вони величезними зграями бігають по подвір’ю до сміттєвого баку, іноді наштовхуючись на наші ноги.

— Вот видите, у нас крыски бегают.

— Ого!

— Неслабо!

— Вот этот дом, в котором мы живем. [Мы] на первом этаже, и заходим мы вот тудой вот. Вот дырочка есть пробитая, видишь? И мы заходим вот сюдой.

На жаль, всередину я не потрапила - щілина у підвалі була для мене замала, і туди мені б довелося проповзати на животі. Подивившись на мене, у світлій юбці, капронових колготах та чистому пальто, Тетяна та Роман попросили цього не робити.

Жінка також розповіла, що взагалі практично нікого чужого сюди не водить, адже в цьому занедбаному будинку мешкають ще п’ятеро бездомних. Іноді люди, яким Тетяна довіряє, можуть тут переночувати, але вони не можуть сюди повертатися. Також одна з незручностей цього будинку для його мешканців - туристи.

— Каждый раз, даже днем, в основном, если хочешь выйти куда-то, в магазин или ларек - выйти просто невозможно. Почему? Стоит 20 человек, посредине стоит, как вы тут, это самое, и объясняет: "Вот, в таком-то году…".

Ты сидишь просто и наблюдаешь за вот этим всем, и думаешь: боже мой, когда вы все отсюда уйдете?А ты сидишь просто и наблюдаешь за вот этим всем, и думаешь: боже мой, когда вы все отсюда уйдете? Шо здесь интересного, в этом доме? Вот это сидишь, ты спешишь куда-то, - например, тебе надо на работу, или так, пройтись, - ты не можешь, потому что тут стоят люди, чтоб тебя меньше кто видел тут.

Дивлячись на ці зруйновані стіни та відчуваючи холод на вулиці, питаю і Романа, і Тетяну, як вони взагалі лікуються, коли хворіють. Це запитання викликає посмішку в обидвох:

— Ни лекарства, ни [в] больницы я не ложился. Как видишь, живой, хотя было подозрение на гепатит С, но это был чуть-чуть облом. Это были проблемы с печенью, но вылечился без лекарств и без больниц. Сидел, просто сигареты курил и пил водку, и вылечился.

— А вы? - запитую у Тетяни.

— Я то же самое, - что температура, что это самое, - оно у меня проходит за два дня.

— Это ж такая ж бессмертная, что и я.

— Отлежалась в тепле, под одеялом, всего лишь использую народные средства, - то есть водку сто грамм с перцем (с острым красным) - и под одеяло. На утро я себя чувствую, как золотце, "на свет народилося дитя”.

За розмовою і не помічаємо, що на годиннику вже 22:00. Бачу, що в руці у Тетяни й досі той бутерброд з Майдану Незалежності, тому пропоную купити їм щось з продуктів. Вони не відмовляються, і ми йдемо до найближчого магазину. Підкупає те, що Тетяна обирає мінімум товарів, нічого не вимагаючи, і декотрі продукти доводиться їй нав’язувати практично силоміць.

Фото: EPA

З магазину жінка виходить із маленькою упаковкою найдешевших пельменів, половиною буханки хліба, печивом, 100-грамовою пачкою вершкового масла та пачкою цигарок. Вони проводжають мене до самого метро, звідки віє теплом. На прощання запитую в них, на що вони сподіваються у майбутньому.

— Каждый хочет, чтобы будущее у нас было замечательное, но все в руках божьих. Сколько он нам прописал, столько и будем жить. Хоть вот так вот, хоть лучше, - говорить Тетяна.

— Я тебя перебью, и даже исправлю, - как мы себя поставим, так и будет в нашей жизни, мы сами управляем, - додає Роман.

— Я с этим и не спорю. Мы сами себе такую жизнь выбрали. Каждый будет говорить, что я там то могу, я это могу, а на самом деле он ничего не может. Но кое-как…

Кожен з нас йде у свою сторону. Я - до своєї квартири, вони - до напівзруйнованої пам’ятки архітектури.

 

Частина II. "Це не життя. Уповаю тільки на Господа"

 

Вулиця чи напівзруйновані будинки - це не єдиний варіант ночівлі для бездомних. В Києві існує офіційне місце від міської влади, де можна переночувати безхатченкам, - це Будинок соціального піклування на Суздальській. Я відправляюся туди, аби на власні очі подивитися, чи все так жахливо, як мені розповідали раніше.

Коли приїжджаю туди, бачу невелику світлу будівлю в глибині житлового масиву. Виявляється, що раніше там був кінотеатр Будівельник. З 2006 року тут розташоване місце для ночівлі бездомних, яке розділене на два відділення.  Одне - велике - на 150 людей, розповідає заступник директора Будинку соціального піклування Вікторія Селіверстова:

— Щоденно з 18:00 починається прийом і здійснюється до 22:00 години. Потім ми не приймаємо, тому що відбій, двері зачиняються. Вони знаходяться до восьмої ранку. Після залишаються чергові, які чергують у нас в місцях загального перебування, всі інші залишають будинок. Після того, як всі залишають [будівлю], проводиться генеральне прибирання, яке проводиться щодня: вологе прибирання та дезінфекція (особливо санітарні кімнати, їдальня).

Вікторія Іванівна проводить мені екскурсію по будинку. В обідній час, насправді, практично нікого з бездомних там немає. Жінка веде мене переходами та сходами, і ми потрапляємо до частини будівлі, де саме й розташовані кімнати для ночівлі. Вона відкриває двері, і я бачу довгі ряди двох’ярусних ліжок.

— Отакі у нас кімнати - чоловічи та жіночі, - розповідає вона; побачивши людину в кімнаті, додає. - Цей чоловік залишився у нас сьогодні на громадські роботи, ми їх називаємо волонтерами, вони просто допомагають.

В кожній з кімнат до 20 місць. До речі, в ніч перед моїм візитом тут ночували майже 90 безхатченків.

— На даний час за всю історію відділення нічного перебування повністю були заповнені декілька разів. Часто бажання випити буває набагато сильніше, аніж перебувати в нормальних людських умовах, теплі, - розповідає Вікторія Селіверстова.

Алкоголь заступник директора Будівлі соціального піклування згадує недаремно, - за її словами, основна причина бездомності близько 80% тих людей, які до них приходять, - саме хронічний алкоголізм.

— У нас навіть в положенні прописано, що ми маємо право не приймати людей в різноманітних видах сп’яніння. Але іноді робимо поблажки, особливо у зимовий час, особливо тим, хто прийшов не в перший раз. 

Окрім ліжка, бездомні тут можуть прийняти душ, навіть іноді попрати свої речі або замінити їх на інші, що принесли благодійники до Будинку на Суздальській. Тут є власний харчоблок, в якому для бездомних готують тільки вечерю. Вікторія Іванівна швидко демонструє мені їхню їдальню - невеличку кімнату з кількома столиками (тому всі разом не вечеряють, а харчуються по черзі).

— Меню на сьогодні буде в нас таке: ячнєва каша, бички в томатному соусі, кабачкова ікра, чай з цукром, хліб і батон, - вона вказує на сьогоднішнє меню на стінці їдальні.

Однак за ночівлю у цьому відділенні бездомному потрібно заплатити 10 гривень. Вікторія Селіверстова називає це сумою-мотивацією, щоб люди починали щось робити в своєму житті, аби заробити кошти на це ліжко.

Фото: EPA

— На жаль, у наших отримувачів послуг формується споживацьке ставлення до наших послуг. Вони вважають, що хтось їм повинен допомагати. А наша найголовніша задача - не тільки дати їм дах над головою, не тільки нагодувати гарячою вечерею, але привести до нормального санітарно-гігієнічного стану, в якому треба проживати всім людям. А ще й допомогти їм в соціальному плані. Тому всі отримувачі послуг, хто приходить до нас вперше, вони потрапляють на співбесіду з соціальним працівником, вони разом із соціальним працівником складають індивідуальний план роботи - вони [соцпрацівники] дивляться, в якому стані вони знаходиться ситуація кожної окремої людини, ступені занедбаності, як це вийшло, причини і наслідки, і що можна зробити для того, щоб поліпшити її соціальний статус.

Тих, хто приходить туди вперше, відправляють на безкоштовний медичний огляд на інфекційні захворювання, - в першу чергу, на туберкульоз, - запевняє Вікторія Іванівна. Вона відкидає всі звинувачення, що тут, у Будинку, їхні відвідувачі можуть підчепити вошей.

— Тут кабінет медичної сестри, де проводяться обстеження, -  жінка заводить мене ще до однієї кімнати. - Тут у нас лампа, через яку ми дивимося їх на педикульоз. Как говорится, враг не пройдет!

Звертаю увагу на килими біля дверей в тій частині будівлі, де приймають бездомних.

— Дівчата навіть постелили коври, тому що слизько, і щоб не поламали ноги вони.

— Щоб наші “бубочки” не подскользнулися і не впали! - додає одна із працівниць Будинку.

Вікторія Селіверстова розповідає, що декотрі їхні клієнти живуть в Будинку соціального піклування по кілька років:

— До нас приходять люди, які все ж таки домашні люди, в яких є чувство дому, чувство даху над головою, а до нас не хочуть йти ті люди, які… Для них цього не існує.

В одній із жіночих спалень я знайомлюся з Мариною. Вона повільно заходить до кімнати, спираючись на тростину. Охайна брюнетка 60 років, із манікюром, спокійно розповідає про своє життя. Вона з Івано-Франківська і без житла вже 18 років. Коли вона перебувала на заробітках, її матір вбили, за її словами, через квартиру.

Однак по вулицям вона не поневірялася, - коли була молодшою, постійно працювала на будівництві, де і мешкала у робочих вагончиках; згодом кілька років працювала біля моря. Вже чотири роки жінка мешкає тут, на Суздальській.

— Свое будущее я вижу тут, пока смогу двигаться, помогать, тут работать. А потом Ясногородка, как и все остальные, - дом престарелых. У меня никого нет - ни детей, ни родных, никого. 

Зараз Марина продовжує працювати: кілька днів на тиждень вона як соціальний робітник наглядає за хворими людьми. Грошей їй вистачає, стверджує жінка. Пенсіонерка також говорить, що чимало тутешніх мешканців - люди, які втратили своє житло через афери, хтось - із власної провини. 

— Хочется жить нормально, как вырос, как привык, поэтому и поддерживаешь себя. Ну, немногим это удается, поэтому люди падают, а подниматься немногие хотят. Ну какой может быть сон или состояние человека, который в холодах, недостройках, этих гаражах, подъездах? Это эти люди, которые не хотят подниматься.

Хочется жить нормально, как вырос, как привык, поэтому и поддерживаешь себяКак бы их не просили, у нас же есть свободные места, но люди не идут и рассказывают небылицы, они ж тут никогда не были, они понятия не имеют, что тут, как тут. Зачем вы еще их больше унижаете? Пусть поднимаются! Не надо их баловать, чтобы носить им прямо супчики, пусть люди поднимаются. А они не хотят, так что пусть поднимаются и приходят к нам.

Однак у Будинку соціального піклування є і поліпшені умови - так званий соціальний готель на 18 місць, які облаштовані за блочною системою. Тут вже бездомні можуть перебувати цілодобово. За це вони сплачують 18 гривень за день, розповідає заступник директора Будинку соціального піклування Вікторія Селіверстова:

— Туди потрапляють люди, які пройшли певну соціальну адаптацію, тобто або працюють, або отримують якісь допомоги. Щоб потрапити до соціального готелю, є черга, в яку записуються. Термінів перебування немає, тобто, доки людина не вирішить свою проблему, вона може залишатися в соціальному готелі. Але за умови того, що вона не буде порушувати регламент - зловживати алкогольними напоями.

З нею ми піднімаємося до так званого соціального готелю. 

— І така тут кухонька, де вони мають можливість приготувати, - проводить мене по кімнатам Вікторія Іванівна.

— Да, только дружненько жить, с любовью, - тогда можно выжить, - усміхається нам жінка похилого віку у хустці. 

Фото: EPA

По її словах я здогадуюсь, що вона дуже набожна. Старенька слідує за нами по коридору між кімнатою та кухнею.

— Смотрите, чтобы ничего там не “сбежало”, - радить Вікторія Іванівна тій, коли ми проходимо повз кухню.

Щоб поспілкуватися з мешканцями соціального готелю, я залишаюся з ними в жіночій п’ятимісній кімнаті. Однак старенька відмовляється і просить поговорити зі мною іншу літню жінку, яка тільки почала їсти. Раїсі вже 68. На моє перше запитання, скільки вона вже тут мешкає, жінка відразу починає плакати.

— Раиса, ну не плачь, ну скажи! - вмовляє її інша жінка.

— Второй год здесь…

З її відривчастих слів, які перебиваються плачем, розумію, що якимось чином вона втратила квартиру в Києві після смерті матері вісім років тому. 

— Где я только, где я только… Это только Господь знает, где я только [не] была, спала и в общественных парадных, потому что… Ой, это не то слово…

Хоча Раїса на пенсії, але підробляє консьєржкою в багатоквартирному будинку. Наступного дня вона виходить чергувати на свою дводенну зміну, куди запрошує мене на чай. Вона згадує, що в неї є донька, однак спілкується та з Раїсою тільки тоді, коли настає час виплати пенсії.

— Это не жизнь. Я не думала вообще, что я сюда попаду. Уповаю только на Господа и хочу, чтобы хоть что-нибудь, хоть масенькую…

Это не жизнь. Я не думала вообще, что я сюда попадуХоть это есть, слава богу, но все равно нужно, чтобы свое жилье было. Чтобы кроватка стояла, столик, кроваточка - и все, больше ничего не хочу.

Однак подібні історії не є дуже типовими серед бездомних. Як правило, якщо вони осіли в певному районі, то намагаються там і залишатися. Зокрема, і через те, що в них не завжди чистий одяг, через що їх можуть не пустити, наприклад, до маршрутки.

Тому місто розглядає можливість створення подібного закладу і на Лівому березі, однак поки що це існує на рівні ідеї. Директор Департаменту соціальної політики Київської міської державної адміністрації Юрій Крикунов запевняє, що не завжди проблема соціально незахищених верств не вирішується, тому що влада ними не опікується:

— Той центр, який є на Солом’янці, весь час “торпедується” добропорядними громадянами і мешканцями, яким не подобаються таке сусідство. Особливо, коли починається пік, починається сезон холодів, ми отримуємо дуже багато звернень про те, що цей заклад заважає добропорядним мешканцям спокійно мешкати у своїх будинках.

Проте ще одним варіантом, щоб не замерзнути від холодів, для бездомних є стаціонарні пункти обігріву. За словами Юрія Крикунова, їх буде близько 16-ти і відкриватимуть їх, наприклад, у ЖЕКах. Він запевнив, що в разі потреби вони працюватимуть цілодобово.

Чиновник розповів, що остаточне рішення про те, що такі пункти обігріву будуть відчинені постійно, прийматиме або спеціальний штаб в місті, або ті, хто відповідає за ці пункти на місцях. 

Однак з боку волонтерів минулого року було чимало нарікань щодо їхньої роботи. За словами голови Спільноти Святого Егідія в Києві Юрія Ліфансе, ці пункти зазвичай працювали з 9:00 до 18:00, в п’ятницю - короткий день, а на вихідних вони взагалі були зачинені:

— Ці пункти обігріву не потрібні в день, вони потрібні тільки вночі, де все залежить від особистого ставлення. В минулому році були пункти обігріву, в яких грітися можна в присутності поліцейського та швидкої допомоги. Це як? Навіть якщо в розпорядженні вказано, що пункти обігріву цілодобові, вони не працювали в такому режимі. Це гра в кішки-мишки. Ми минулого року перевіряли ці пункти обігріву, але ми це робимо не щоб критикувати владу, це питання життя і смерті наших друзів.

Фото: EPA

Ми їх потім ховаємо, ми стоїмо біля їх гробу і плачемо біля них, тому зробити місце, де вони б могли переночувати - це важливо для нас. Мій друг минулого року помер вже в березні; я бачив, як його витягали з підвалу, він не достойний був того, щоб помирати в таких умовах. Він повинен був померти в лікарні, якщо навіть він був хворим. Це норма життя, це не щось неймовірне.

 

Частина III. Сім'я, річечка, жінка і город

 

Центральний залізничний вокзал в Києві, - як магніт для бездомних. Кілька десятків років тому вони спокійно спали в залах очікування поміж пасажирів, наразі це не так просто - охоронці вже цього не дозволяють і виганяють з будівлі вокзалу. Однак біля нього протягом кількох років існує нічліжка для бездомних від Всеукраїнського благодійного фонду Деполь Україна.

Одразу віднайти її ввечері п’ятниці в кінці вулиці Жилянській для мене виявилося не так просто, довелося поблукати біля трамвайних колій, бетонних заборів та автомайстерень. Вже на самому СТО його робітники мені чітко вказали, що до нічліжки для бездомних мені залишилося близько 200 метрів. Я здогадалася, що вже на місці, тільки після того, як у вікні одного з непримітних маленьких будівель побачила двох’ярусні ліжка. На дверях нічліжки прописані правила для тих, хто збирається тут ночувати. Серед них - бути тверезим.

Відчиняю двері і потрапляю в невелику кімнату з не дуже високою стелею; лавами, на яких сидять кілька людей. Біля порогу відразу помічаю чистого, вибритого чоловіка в костюмі, який ходив по приміщенню з чашкою в руці. Він запитав, чи я не з соціальної служби. Почувши, що ні, він розчаровано пішов до кімнати з ліжками.

З керівником філії Всеукраїнського благодійного фонду Деполь Україна в Києві Дмитром Опалєвим, який сьогодні чергує в нічліжці, ми спілкуємося в кімнаті охоронця, щоб йому було зручніше дивитися, хто заходить у приміщення. Під час розмови бездомні деколи відволікають його проханнями й питаннями, чи можна взяти скотч або включити телевізор. Дмитро розповідає, що нічліжка відкривається о восьмій вечора, і до десятої години йде прийом відвідувачів:

— Щоб випрацьовувалися певна дисципліна, що не так, як хто захотів, так і прийшов, а також дисциплінувати цих людей. О шостій годині ранку - підйом, і о сьомій всі покидають приміщення.

Він вказує на графік на стіні. На ньому ручкою записана кількість людей, які приходили к ним щодня протягом минулого року. Дмитро Опалєв розповідає, що найбільша кількість людей звертається саме взимку.

Згадує, що одного дня їм довелося розмістити у кількох кімнатах 96 людей. На відміну від нічліжки на Суздальській, тут можна переночувати безкоштовно. Раніше в кімнатах були тільки стільці та лави.

— В цьому році ми поставили ліжка і перейшли на іншу форму роботи. До цього ми пускали всіх. Як показує практика, нібито ми робимо добру справу, але в той же момент ми просто цих людей робимо такими лінивцями, - вони не хочуть працювати і займатися собою, тому що вони знають, що їм безкоштовно дадуть гарячий чай, якісь теплі речі і місце, де переночувати. То навіщо їм йти напрягатися і шукати якусь працю? Вони звикли до такого способу життя. Тому ми вирішили з постійними відвідувачами підписати формальну угоду: там прописано, що людина повинна притримуватися певних правил, протягом трьох місяців знайти собі роботу або зняти квартиру (чи хостел).

Якщо людина цього не виконає, то цю формальну угоду з нею розірвуть, тобто її пускатимуть до нічліжки, але вона не матиме спального місця, яких на Жилянській приблизно тридцять. З тих, хто зараз спить на ліжку, приблизно половина вже дійсно влаштувалася на роботу, здебільшого двірниками. Дмитро повторює, що не вірить, що в Києві не можна знайти роботу.

Фото: EPA

— Обурює те, що коли ці люди отримують все безкоштовно, вони не цінять навіть ті приміщення, в яких вони знаходяться. Елементарно, навіть, вам скажу, - умивальники, де ви ходите вмиватися, туалетні кімнати, - просто не цінять. З них більшості байдуже - сьогодні він тут, завтра там, як кочівники, - жаліється Дмитро Опалєв. - Більшість цих людей, які приходять, вони нічого не хочуть змінювати, їм подобається такий образ життя, не хочуть брати відповідальності. Більшість з них алкозалежні, які зранку покидаються і думають, де б піти похмелитися. Тому ми поставили ці ліжка. І [потрібно] показати тим людям, що якщо ти хочеш хоч щось змінити, на маленьку сходинку піднятися вище, ти можеш спати на такому ліжку. Але ти повинен хоча б поставити перед собою якусь ціль наймінімальнішу - “я піду завтра, просто зароблю, але чесно, хоча б 50 гривень”. А так, коли ти людину питаєш: "Де ти себе бачиш через два тижні?" - вона нічого не може сказати. І навіть тут такі люди ходять, яких я знаю з 2015-го, і в них нічого не змінилося. І саме це обурює, - те, що це молоді люди, не старі, 30-35 років.

Керівник філії Всеукраїнського благодійного фонду Деполь Україна в Києві Дмитро Опалєв каже, що не всі ті, хто приходить до нічліжки на Жилянській, 97, не намагаються покращити своє становище, але таких серед всіх їхніх клієнтів одиниці. Дмитро йде розливати чай бездомним.

Я тим часом відшукую того охайного немолодого чоловіка, якого зустріла тут. Виявляється, його звуть Володимир, і він тут мешкає протягом кількох місяців.

— Любые платные хостелы - это не по карману пенсионеру и инвалидам. Естественно, остается только вот эта вот ниша, которая функционирует благодаря вливаниям церкви.

Чоловік розповідає, що його будинок в приватному секторі на вулиці Отто Шмідта незаконно зруйнували під будівництво багатоповерхівок, однак чомусь він вбачає в цьому свідомий “геноцид російськомовного населення в Україні”.

Каже, що тут, на Жилянський, він ночує; а вдень ходить по архівам, щоб віднайти всі документи по своїм родичам-полякам. Він це робить, щоб в майбутньому отримати карту поляка. Ще один вихід із своєї ситуації він вбачає в отриманні російського громадянства через возз’єднання з родиною, частина якої залишається в Російській Федерації.

Намагаюся з розмов про політику переключити чоловіка на обговорення його звичайного життя. Однак, як тільки він відповідає на одне питання про його заробітки, його все одно “заносить” на політичні теми.

— Пенсия и, если откровенно, иногда удается где-то что-то подзаработать. Это нерегулярные заработки, где что-то кому-то помог, - 50-100 гривен, но это не деньги.

Опалєв запрошує до кімнати одного з бездомних - чоловіка на ім’я Сергій, який приходить сюди вже протягом багатьох років. Однак його зовнішній вид разюче відрізняється від мого попереднього співрозмовника: переламаний ніс, шрами вздовж обличчя та на голові видають те, що Сергій неодноразово бився.

Стійкий запах перегару від нього також підтверджує мої здогадки про те, що чоловік зловживає алкогольними напоями. Розмовляти зі мною в нього не має великого бажання, але він це робить тільки з поваги до Дмитра Опалєва. Він ріс в інтернаті на Вінниччині, недовго працював в трамвайному депо у Вінниці, згодом приїхав до Києва.

— Приїхав сюди в 2007-му, - починає розповідати Сергій. -   А так, що я робив?.. Крав, бив людей (ну і мене били, єстєственно).

Що я робив?.. Крав, бив людей

Він не скриває, що іноді йому доводиться шукати їжу в сміттєвих баках. Також він харчується на благодійних обідах для бездомних - чоловік знає час та місце, куди певні організації привозять гарячу їжу. Подекуди Сергій ночує прямо на вулиці, під балконами. Моє зауваження, що він зараз може замерзнути на вулиці, його дивує:

— Ну і шо? Знаєте, скільки сьогодні зранку я бачив - валяється їх?  Я пока на вулиці, під’їзд… Як зайти. Зараз не дуже стали люди, бо поприїжджало цих переселенців, їх тоже стало [більше], плюс стали боятися, чого в під’їзді. Раніше легше було. Зараз всі голодні - крізис.

Сергій розповідає, що йому зараз тяжко на вокзалі, тому що охоронці звідти виганяють. Він і сам зізнається, що намагається держатися подалі від залізничного вокзалу, але коли туди все ж таки потрапляє, все це може закінчуватися, як він каже, “поганими історіями”:

— От я йду, розумієте, вони вже по другій формі, - раніше були далматинці (в п’ятнистій формі), зараз в чорній. Вони мене знають і просто говорять: "Серьога, не задержуйся і лупи отсюда!". Но я можу проскочить, мені по барабану, - сьогодні був, вчора був, напиться завжди там можна, і це закінчується дуже погано. Для мене - десь впав, заснув, тому що я буду вже неадекватний. Просто, якщо в нас команда збереться, то тоже йду, як говориться, стаєю на охоту.

Фото: EPA

— На охоту, - що ви маєте на увазі? Крадіжки, що саме?

— Як получиться. Мені гроші потрібні, а які вони будуть - це вже друге діло.

На моє запитання, чи намагався він влаштуватися на роботу в Києві, він усміхається. В нього була спроба попрацювати різноробочим в зоопарку, однак вистачило його рівно на один день:

— Ну, то само, що я получаю 350 гривень там - там надо вкалувати, ще й під контролем був. Мені це не подобається. 350 гривень - це що таке щас? Якщо я, нічого не роблячи, можу на вулиці мати то саме і наїжений буду, випивший, з куривом і всім, ніхто мені мозги не буде компостіровать, і я не буду себе відчувати дебілом.

Одразу він не може чітко пригадати, скільки йому років - 34 чи 35. На майбутнє в нього конкретних планів немає.

— Як бог дасть… Хочеться, конєшно, нормально, блін. Тут половина такого хочуть.

— Що для вас “нормально”?

— Просто, щоб ніхто не трогав, - десь якусь сім’ю, річечка, нормальна жінка, та даже в городі колупатися, і щоб ніхто мене не знайшов. Вот і всьо.

Хочу, щоб ніхто не трогав, - десь якусь сім’ю, річечка, нормальна жінка, та даже в городі колупатися, і щоб ніхто мене не знайшов

Вже наступного дня я їду на Поділ. Щосуботи біля Житнього ринку волонтери групи Допоможи бездомному роздають гарячу їжу, теплий одяг і навіть талони на тижневе проживання у міській нічліжці для бездомних на Суздальській 4/6.

Знову, як і кілька днів тому, на благодійних обідах бачу чимало пенсіонерів, які мають дах над головою, але все одно приїжджають сюди поїсти. Формується кілька черг - спочатку можна отримати чай, який готують на вогні; потім - теплу гречану кашу з салатом та печиво.

Волонтери розповідають мені, що самі бездомні кажуть, що скоро їх приходитиме сюди менше - безхатченки розуміють, що не всі вони переживуть зиму. Дехто, щоб врятуватися від холоду, їздить на електричках ночами, переповідають історії бездомних волонтери.

Спочатку охайний вигляд Андрія - одного з відвідувачів обіду - мене збиває з пантелику, і я приймаю його за малозабезпечену людину. Він прийшов сюди здебільшого для того, щоб його прізвище внесли у список людей, тижневе проживання яких оплачують благодійники.

Коли чоловік бачить мій мікрофон, він усміхається і каже, що ми з ним колеги. Раніше він працював на радіо, сам він інженер.  Після розлучення дружина продала квартиру і виїхала з України. На Суздальській він вже більше двох років. Незважаючи на це, він намагається тримати себе у нормальному вигляді.

— А что, я должен унизиться? Я “не из той оперы”. Я могу, умею работать, но не могу, потому что мне не дают возможности работать.

Щоб купити цигарки та їжу, він ремонтує техніку та продає її. За його словами, у постійній роботі за фахом відмовляють через його вік - йому 61 рік.

— Меня никуда не берут, я старый уже, хотя я профессиональный наладчик, я многим молодым могу дать такую фору. Но не берут. Вот здесь - вот, за перекрестком, - колл-центр. Только посмотрели на меня, со мной даже разговаривать не стали. Директор говорит: "Что это за дед сидит?".

Серед тих, хто прийшов сюди поїсти, бачу бездомного В’ячеслава. Чоловік погоджується поспілкуватися, але без фотографування. Бездомним 50-річного чоловіка можна назвати умовно. Він каже, що в нього є квартира на Оболоні, але він там не був вже протягом багатьох місяців. Загалом на вулиці, за його словами, він опинився, тому що йому “захотілося романтики”. В’ячеслав каже, що з району в район не переїжджає, а знаходиться постійно тільки на Подолі. Спить чоловік у переходах біля виходів з метро.

— Прогоняют везде, но есть одно "но", - відповідає мені В’ячеслав. - У меня мозги сработаны так: ложусь спать и просыпаюсь до того, как [прогонят]. Просыпаемся раньше, около шести часов. Уходим на Фроловский монастырь, а остальных людей иногда водой поднимают. И, можете представить, по такому морозу - мокрым, весело?

Фролівський монастир - це не випадкове місце. Саме там В’ячеслав заробляє собі на життя.

— Попрошайничаю, на еду хватает. Других вариантов нет. Вот, например, на Фроловском я сейчас зарабатываю деньги себе на дорогу, чтобы на Бортничи уехать. Я уже половину денег заработал, я просто не знаю, сколько стоит маршрутка.

Фото: EPA

Він розповідає, що до нього і його товаришів у церкві підійшла жінка, яка запропонувала поїхати до одного монастиря під Києвом. Там можна буде і працювати, і жити. Незнайоме місце від незнайомих людей його не лякає - на це він відповідає, що він афганець і йому все одно. Чоловік спокійно говорить і про насилля на вулицях, яке бачить, - за його словами, нещодавно одного бездомного, якого звали Дмитро, забили палками ні за що.

— Зима есть зимой, а там предлагают условия. Так лучше мне поехать на эти условия, чем зимовать на улице. Тем более, нам сказали, что там батюшка дает одну пачку сигарет на два дня, только нельзя пить. Вот поэтому я туда хочу поехать - бросить пить. Курить там можно, работать, там коровник есть. Я думаю, что не зря туда поеду, хотя я перезимую там, и кормят там, и все. Пить брошу наконец-то, потому что гулять хорошо, а не гулять - это тоже неплохо.

За нашою розмовою вже підходить його черга.

— Вот сейчас покормят, - и опять пойду работать. А шо робить? -  відповідає чоловік і повільно йде до котла з гарячим чаєм.

 

Ірина Лопатіна / Радіо НВ

Головне

Україна/Події

Вчора, 22:02

article_img
У МОЗ прокоментували обрання Тодурова директором Інституту серця

Приєднуйтесь до нашого каналу в Telegram

Найцікавіші статті та добірка важливих новин щовечора

Підписатися