Акція емпатії. Як світ дивився фільм Маріуполь. Невтрачена надія
Показ у Гаврі, Франція (Фото:Nicolas Nithart)
Документальний фільм Маріуполь. Невтрачена надія, знятий Об'єднанням Українських Продюсерів (ОУП), показали у 47 містах світу. У стрічці п‘ять містян розповідають, що вони бачили й думали, як діяли у Маріуполі у перший місяць російського вторгнення. Про те, як стрічку сприйняли глядачі за кордоном — члени українських громад і корінні мешканці, розповіла Ольга Ваганова з ОУП.
«Цей фільм потрібно показувати усюди», — прошепотів мені чех після того, як у кінозалі в Брно включили світло. Шепотів він, щоб не порушити тишу. Глядачі розходилися мовчки, дехто витирав заплакані обличчя.
Цей момент тиші після закінчення фільму згадують всі організатори показів. «Гробове мовчання! Глядачі сидять приголомшені, ошелешені. Ніхто не рухається і не дихає. Чути лише поодинокі схлипування та шарудіння паперових серветок. Емоції настільки сильні, настільки глибокі, що навіть оплески були б недоречні, — описує організатор французьких показів Стефан Дальмат. — Кілька хвилин я віддаю данину цьому священному моменту роздумів і почуттів. Потім тихо порушую оглушливу тишу і розпочинаю дискусію».
Коли в Об'єднанні Українських Продюсерів задумували цю світову акцію емпатії, була ідея змонтувати ролик з вражень глядачів після перегляду. Тепер зрозуміло, чому задум не вдався: підійти до людей у такому стані з камерою може далеко не кожний.
Показати фільм у містах, схожих на Маріуполь
Фільм — про війну очима простих людей. П‘ять містян, спокійно і без страху, розказують, що вони бачили й думали, як діяли та що відбувалося у Маріуполі у перший місяць після вторгнення російського агресора. Нам здалося важливим, щоб глядачі у подібних містах за кордоном відчули, що таке війна, прожили емоції та знайшли у собі солідарність.
Так з’явилася ідея провести міжнародну прем'єру фільму 24 серпня у благополучних містах світу, які, на наш погляд, є подібними Маріуполю. Критеріїв було два — кількість населення та наявність порту та/або промислового, в ідеалі — металургійного, виробництва. Або — місто-побратим Маріуполя. В крайньому випадку шукали просто можливість показу у тій чи іншій країні, наприклад, Женева чи острів Самої у Таїланді.
Згадує Ілона Шнейдер, продюсерка ОУП: «Почувши про необхідність втілити такий масштабний показ, я спочатку злякалась. Бо терміни були дуже стислі, а теплих контактів по світу ми практично не мали».
Організаторам довелося згадати всіх своїх знайомих у вибраних містах, а також знаходити контакти українських громад в Інтернеті. Ілона Шнейдер говорить, що вже після перших зумів була вражена готовністю зовсім незнайомих людей допомогти з організацією заходів.
«Ми перейнялися ідеєю, щоб глядачі подумали, як би вони пережили атаки у Гамільтоні, місті такому ж, як Маріуполь», — коментує Маруся Трач-Голядик, заступниця голови Конгресу українців Канади. Гамільтон було обрано тому, що це — канадський центр сталеплавильного виробництва і третій за завантаженістю порт країни з населенням 536 тисяч (у Маріуполі — 446 тисяч).
Українські громади по всьому світу включалися в роботу.
Віцепрезидентка Світового Конгресу Українців у країнах південної та південно-східної Азії, Африки, Австралії та Нової Зеландії Наталія Пошивайло-Таулер каже: «Мені написали з ОУП і запропонували організувати показ. Я зв’язалася з управою Українська Громада у штаті Вікторія, Австралія, ми домовилися про час і день. Показ відбувся у суботу, 27 серпня, в Українському громадському центрі міста Мельбурн».
Ілона Шнейдер: «Перших показів ми чекали, як дня народження. Тривожилися, щоб все було технічно досконало, хвилювалися, як аудиторія сприйме кіно, були на зв’язку з організаторами на місцях майже 24/7. І це дало свої плоди».
Станом на 25 грудня фільм показано у таких містах: Мельбурн (Австралія), Перт (Австралія), Лінц (Австрія), Баку (Азербайджан), Тирана (Албанія), Варна (Болгарія), Софія (Болгарія), Плімут (Велика Британія), Єреван (Вірменія), Пірей (Греція), Батумі (Грузія), Тбілісі (Грузія), Ікаст (Данія), Копенгаген (Данія), Таллінн (Естонія), Герцлія (Ізраїль), Нетанья (Ізраїль), Делі (Індія), Рейк’явік (Ісландія), Більбао (Іспанія), Савона (Італія), Гамільтон (Канада), Пекін (Китай), Рига (Латвія), Клайпеда (Литва), Роттердам (Нідерланди), Утрехт (Нідерланди), Дрезден (Німеччина), Лейпциг (Німеччина), Веллінгтон (Нова Зеландія), Окленд (Нова Зеландія), Берген (Норвегія), Варшава (Польща), Лісабон (Португалія), Порто (Португалія), Кошице (Словаччина), Братислава (Словаччина), Нью-Йорк (США), острів Самої (Таїланд), Будапешт (Угорщина), Гавр (Франція), Понт-Одеме (Франція), Загреб (Хорватія), Брно (Чехія) Женева (Швейцарія), Гетеборг (Швеція), Стокгольм (Швеція).
І покази тривають.
Це чіпляє на зовсім іншому рівні
Доктор фізико-математичних наук, випускник фізичного факультету Київського національного університету імені Шевченка, а тепер науковий співробітник центра BCMaterials у країні Басків Віктор Петренко організував показ фільму Маріуполь. Невтрачена надія в Більбао. Каже, що хотів показати, який жах відбувається в Україні, та привернути додаткову увагу місцевих. Показ робили двічі у школі Більбао для біженців: глядачами були старшокласники, вчителі, батьки та асоціації випускників, в цілому понад 200 людей, третина — українці, дві третини — місцеві.
Петренко каже, що фільм надав війні більше реальності в очах іспанців, які такого ніколи не відчували: «Багато хто не міг повірити у справжність війни і вважав, що часто у новинах подають фейки. Фільм зі свідченнями простих маріупольців додав подіям вірогідності та не залишив нікого байдужим. Місцеві зверталися до нас з питанням, як вони можуть допомогти і що зробити для України».
Кожен показ був субтитрований мовою країни, в якій показувався.
Якщо показ організовувала українська громада, більшість глядачів складали місцеві українці. Дрезденський показ зібрав повний зал на 90 місць, розповідає Тетяна Іванченко, керівниця Українського дому в Дрездені, організаторка Українських кіноднів. Прийшли саме українці. «Це був не просто показ, а сеанс колективної психотерапії, де люди переживають, дають волю своїм емоціям. Дивляться на себе збоку. Чують свою історію, розказану чужою людиною. Вірніше, тут вже немає чужих, тут всі свої. Із колективним болем. Із колективною травмою і домівкою за 2000 кілометрів», — каже Іванченко.
На мельбурнському показі було приблизно 90% українців і 10% місцевих. У Варні болгар було 55%, переважно молодь. Згадує Аліна Орловська, представниця Українського дому у Варні: «Після показу у залі панувала вбивча тиша, що порушувалася схлипуванням, це тривало кілька хвилин. Всі вийшли з мокрими очима, навіть чоловіки. Деякі глядачі висловилися, що не так уявляли собі війну в Україні, у декого відкрилися очі на „братський російський народ“, а інші зрозуміли, яку свободу несе „руський мір“».
Глядачка індійського показу, українка за національністю, впевнена, що кіно переконує на іншому рівні, ніж новини: «Коли читаєш новини про Маріуполь, коли бачиш фотографії — це чіпляє, але коли дивишся фільм, бачиш людей, які розповідають від себе про це, то це чіпляє на зовсім іншому рівні».
Те, що фільм був без режисерського наративу, діяло ще сильніше. Ірина Козік, перший секретар посольства України в Болгарії: «Цей фільм розриває душу на шматочки, бо ти розумієш, що це не вигадки режисера, сценариста чи ще когось. Це реальність, в якій Україна живе щодня».
Емоції були завжди, на кожному показі. Наталія Пошивайло-Таулер: «Люди плакали, не хотіли розходитися, обіймалися, обговорювали. Була одна жінка, яка нещодавно прибула з Маріуполя, багато людей підходили до неї, обіймали. Вона була не в гарному стані, плакала, її трусило».
Данський глядач: «Надзвичайно сильно, надзвичайно добре зроблений фільм, дуже реалістичний. Я ніколи у своєму житті не переживав нічого подібного. Важко підібрати слова, щоб описати те, що я побачив. Все таке реальне. Таке варварське. Це гірше, ніж я міг собі уявити».
На лейпцизькому показі було близько 60 людей, половина українців, половина німців. Організаторка показу Христина Козловська, письменниця, культурна менеджерка, стипендіатка Національної бібліотеки Німеччини у місті Лейпциг, називає фільм шоковим, хоча він не містить жорстких сцен: «Саме те, що люди особисто і в деталях розповідають про жахливі події свого життя, описують смерть близьких, не може не вражати».
Тетяна Іванченко: «Коли я питала у кількох людей, які були на всіх показах, банальне „Як вам?“, то чула, що документальне кіно чіпляє. Це — про фільмування болі, страху і зла. Зла, у якого не уявна пащека чи сто рук, зла буденного. Буденне зло страшніше за намальоване, кіношне. Але його потрібно показувати, про нього варто говорити, збираючи факти, цифри і свідчення для Гааги».
Стадія флешмобу
Стефан Дальмат організував показ у французькому Гаврі. Він згадує реакцію глядачів, коли у залі ввімкнули світло. Тоді він сказав собі, що не можна зупинятися і що якомога більше французів повинні переглянути стрічку: «Коли я вперше побачив цей документальний фільм, я був в захопленні. Його сила якраз у тому, що він показує лише реальність. Без упередженості, лише простота і невибагливість людських історій».
Тоді Стефан запросив у ОУП дозвіл для організації показів на території Франції. Зараз він ще з двома волонтерами, Ольгою та Ніколасом, щодня спілкується з французькими муніципалітетами, переконуючи їх влаштувати демонстрацію стрічки. Окреме завдання — пошук кінотеатрів, які могли б безплатно провести захід. Але ця маленька добровольча команда горда тим, що виконує місію: «Зробити показ у Парижі перед мером і членами Паризької ради — це було б для нас великою перемогою. Ми працюємо над цим і не втрачаємо надії».
Стефан допомагає з показами тим, хто має інтерес, наприклад, професору історії з Каннського університету, який хоче показати Маріуполь… своїм студентам. «Я з радістю прийняв його пропозицію, тому що молодь — це аудиторія, до якої потрібно бути особливо уважним. Чим більше вони будуть проінформовані про реальну ситуацію, тим більше зможуть аналізувати інформацію і відділяти правду від пропаганди», — переконаний Стефан.
Після показу у жіночому просвітницькому товаристві Весна у Брно в ОУП отримали ще два запити — від Вищої спеціалізованої школи Брно для студентів, і від громади міста Бржецлав.
Кураторка виставки Ukraine the cost of freedom в новозеландському Auckland Museum Катерина Самокіша розповідає, що фільм вразив новозеландців, і менеджери музею попросили зробити ще один перегляд, тільки для персоналу. Тобто покази переходять у стан флешмобу.
Ірина Козік: «Після того, як посольство анонсувало показ у Варні, почали надходити чисельні питання, чи плануємо ми показ у Софії. І ми вирішили показати цей фільм й жителям болгарської столиці. Показово було те, що майже всі, хто був з нами того вечора, — це болгари. Добре розуміючи, що фільм не з легких, таки прийшли на показ. До завершення фільму із залу не вийшов жоден глядач, жоден! Глядачі не говорили. Це була одна з найразючіших тиш після перегляду фільму, які я чула. Відгуки з’явилися пізніше, тоді, коли люди трішки оговталися та почали викладати свої думки у постах в соціальних мережах, у статтях у болгарських ЗМІ».
Акція емпатії пройшла за підтримки Міністерства закордонних справ України. Міністр Дмитро Кулеба назвав ці покази частиною публічної дипломатії і зауважив, що саме такі людяні проєкти дозволяють достукатися до сердець іноземців.
Маруся Трач-Голядик: «Після показу люди тихо сиділи, поки я не почала казати слова подяки. Потім підходили до мене і питали, як можна допомогти. Люди були дуже розчулені, плакали, не могли повірити, що таке можливо в наш час. Фільм показав всім присутнім страх війни… такий, який ми ніколи не відчували. І такий, що світ обов’язково мусить бачити! Я б хотіла знову показати цей фільм».
«Як таке може відбуватися у Європі у наші дні?»
Марієке Хіллен з роттердамського міського центру Het Wijkpaleis написала ОУП після показу у Роттердамі: «Ми мали гарну построзмову під модераторством журналіста NRC Марка Дуурсми. Зокрема, постало питання: „Що має робити світ зараз? Чого нам усім потрібно навчитися?“ Я вважаю, що Нідерланди, можливо, і вся Західна Європа, повинні навчитися частіше робити вибір з етичної точки зору, а не тільки бізнесової».
Марієке згадує «цинічне фото» — король Нідерландів Віллем-Олександр випиває з диктатором Володимиром Путіним на Олімпіаді в Сочі. «Зрештою, ми придумали запитання, на яке не отримали відповіді на самому вечорі, але яке ми всі „забрали додому“: як зробити так, щоб Україна залишалася в новинах, щоб світ продовжував співчувати, не впадав в апатію, а відчував цю війну як свою?» — продовжує Марієке.
Не дати світу забути про війну — це була мотивація і організаторки Нью-йоркського показу фільму Маріуполь. Невтрачена надія Тетяни Оверіної, PR & Communication strategist, PowerUp, NYC: «Мені дуже хотілося залучити до показу американських журналістів та американську аудиторію. Тому після перегляду фільму ми також організували публічну дискусію із представниками американської інтелектуальної еліти». Показ відбувся 1 листопада на Мангеттені, в модному сучасному комплексі Scandinavia House, у залі на 170 осіб. «За кілька днів до події квитки розкупили, і не всі змогли туди потрапити. Фільм справив дуже сильне враження. Люди плакали. Багато хто потім ділився, що не міг навіть уявити собі, наскільки жахливими були події, про які було розказано у фільмі». Після показу відбулася панельна дискусія, яка також схвилювала, глядачі не хотіли розходитися, підходили до учасників панелі та продовжували розмову, ділиться Тетяна.
Катерина Самокіша дивилась фільм тричі, вона каже, що ридала кожного разу: «Це фільм не просто про війну, він про геноцид нашого народу, який вкотре переживає наша земля. Водночас це фільм про стійкість і про віру в начебто неможливе, про порятунок себе і незламність».
Наталія Пошивайло-Таулер зізнається, що люди в її австралійській громаді до цього часу говорять про фільм. Христина Козловська каже, що глядачі питали, чи буде друга частина.
Так от, друга частина буде. Зараз на етапі монтажу знаходиться фільм ОУП, що називається Маріуполь. Окупація. Працює над ним та ж знімальна група, що робила Невтрачену надію. Група перекладачів-волонтерів проєкту TED запропонувала ОУП допомогу у перекладі субтитрів для нового фільму.
Ольга Ваганова, Об'єднання Українських Продюсерів
