«Я просто плакала, не спала, не їла». Розмова з дружиною полоненого захисника з Азовсталі, який потрапив в Оленівку

3 серпня, 14:11
Ексклюзив НВ
Акції на підтримку полонених захисників Азовсталі проходять не тільки в Україні (на фото — Львів), але й по всьому світу (Фото:Mykola Tys / Sipa via Reuters)

Акції на підтримку полонених захисників Азовсталі проходять не тільки в Україні (на фото — Львів), але й по всьому світу (Фото:Mykola Tys / Sipa via Reuters)

Як живуть, на що сподіваються та як борються за своїх родини українських військовополонених з Азовсталі, — розповідає дружина морпіха

У ніч на 29 липня на території колишньої виправної колонії, що знаходиться у селищі Оленівка на тимчасово окупованій території Донецької області, стався вибух. У результаті була знищена будівля, у якій утримували українських військовополонених, що вийшли з території маріупольського заводу Азовсталь. За даними росіян, загинуло понад 50 чоловік. Ці дані Україна поки що не може перевірити, адже окупанти не допускають представників міжнародних організацій на місце цього злочину. Представники вітчизняної влади та міжнародні експерти переконані, що це був умисний теракт з боку РФ.

Відео дня

Після того, як в кінці травня українські військові із різних підрозділів вийшли з Азовсталі, їхні родини зберігали мовчання, щоб не зашкодити процесу майбутнього обміну. Але після Оленівки вони знову б’ють на сполох, закликаючи світову спільноту не допустити нових вбивств українських військових, що перебувають у полоні.

До НВ звернулася дружина українського морського піхотинця, що вийшов із Азовсталі і перебуває, за неофіційною інформацією, саме в Оленівці. Вона розповіла про боротьбу родин полонених за збереження життя своїх близьких. Заради безпеки чоловіка жінка говорила на умовах анонімності.

— Як для вашого чоловіка розпочалася війна?

— Коли розпочалася повномасштабна війна, він вже був у Маріуполі. Морська піхота — це одні з перших підрозділів, які прийняли на себе удар Російської Федерації і понесли великі втрати, бо вони відстоювали кордони Маріуполя. Потім ситуація ще погіршилася і багато хлопців потрапили до полону по всій території Маріуполя. Але частина морпіхів усе ж таки змогла пробратися до комбінату Азовсталь і з'єднатися з полком Азов.

— Це була відома операція. Ваш чоловік зміг дістатися до Азовсталі?

— Так, він зміг дістатися до заводу Азовсталь. Ми спочатку вважали (і вони вважали), що це є певною гарантією їхньої безпеки. Але сталося як сталося. Весь світ спостерігав за тим, що відбувалося з військовими, які були на заводі Азовсталь, як їх обстрілювали з артилерії, кидали на них тяжкі бомби. Ми не можемо забувати про те, що там були і люди [цивільні], не вистачало їжі на всіх. Те, що вони пережили — це просто катастрофа, яка ніколи ніким не забудеться.

— Ви підтримували зв’язок із чоловіком, поки він ще знаходився у Маріуполі?

— Так, ми підтримували зв’язок. Це було дуже рідко і така можливість була не в усіх, на жаль. Дівчата, які зв’язувалися з рідними, передавали інформацію [один одному], де вони знаходяться, чи усе з ними добре. Ми підтримували зв’язок між собою. Чесно, я не знаю, як ми пережили цей період. Коли вони [морпіхи] потрапили до заводу Азовсталь, ми побачили, що вирішення питання ніякого не має, що хлопці не зможуть вийти з заводу живими, їжа закінчується, продукти закінчуються, що в них не вистачає ресурсів, дуже багато поранених і дуже багато хлопців загинуло. Ми дуже хвилювалися, я організовувала мітинги на підтримку Азовсталі. Ми тоді зверталися до світової спільноти, об'єднувалися з усіма дружинами захисників Азовсталі, проводили мітинги і зверталися до усього світу, до лідерів країн, до міжнародних організацій через закордонні ЗМІ і через наші ЗМІ. Я не знаю, чи вплинуло це на те, що їх усе ж таки хоч якимось чином евакуювали. Навіть якщо це потрапляння в полон, але це була хоч малесенька гарантія їхньої безпеки. Але, як бачимо, той морок, який відбувся в Оленівці [де росіяни вдались до масового вбивства полонених з Азовсталі] не дає жодної гарантії, що усі повернуться додому живими.

— Після того, як ваш чоловік вийшов разом з усіма захисниками з Азовсталі і потрапив таким чином у полон, у вас був з ним якийсь контакт? Що відбулося далі?

— На жаль, зв’язку не було у мене ні з ким. Окрім чоловіка у мене там багато друзів. Це і ті, хто потрапив в полон ще до Азовсталі, і з Азовсталі. Там також хрещений батько моєї дитини, вони вийшли разом із моїм чоловіком. Вони усюди разом, дуже давно вже дружать і в усіх критичних ситуаціях завжди разом. Я сподіваюся, що їх не роз'єднували, — підтримка один одного дуже важлива. На жаль, зв’язку не було. Я дізнавалася про те, що мій чоловік знаходиться в Оленівці від військових, які потрапили на обмін і повернулися з полону. Тобто, це якась неофіційна інформація, і це усе. Ми не можемо отримати інформацію від міжнародного Червоного Хреста, тому що їх весь цей час не допускали до полонених. Я не знаю, може вони були в якихось колоніях утримання, але я знаю точно, що це була не Оленівка.

— Коли я побачила новину про загибель українських полонених в Оленівці, перше про що подумала — бідні родичі полонених, які не знають, що з їхніми близькими, вони живі чи ні. Ви можете описати цей день, коли дізналися, що сталося в Оленівці?

— Це жах, — те, що відбулося. Ми знаємо, що це була атака саме на підрозділ полку Азов, загинули їхні хлопці. Це була жахлива новина, я не знаю, як почувають себе рідні хлопців, яких вони впізнали на відео. Я дуже співчуваю сім'ям загиблих, це катастрофа. Напевно, усі бачили це жахливе відео після теракту. Ми всі розуміємо, що це здійснила не українська сторона і що тепер гарантій безпеки не має жоден з військових, який перебуває там. Ми не знаємо, що саме відбувається в колоніях утримування. Тому зараз дуже важливо, щоб весь цивілізований світ звернув увагу на наших полонених, щоб вплинув на ситуацію, щоб про військовополонених не мовчали. Це дуже важливо. Тому що нема доступу до колоній, неможливо контролювати умови утримування, більшість із сімей військовополонених не знають про місця розташування своїх рідних. До того ж російська сторона не підтверджує статус військовополонених для більшості українських військових. Інформації дуже мало.

— Червоний Хрест і досі не допустили на місце жахливого злочину в Оленівці. Родини полонених вже після того, що сталося там, писали додаткові листи до ООН, до Червоного Хреста?

— Наша громадська організація — це Об'єднання сімей військовополонених морської піхоти. Ми захищаємо інтереси усіх підрозділів морської піхоти, які потрапили до полону до Азовсталі і які вийшли з Азовсталі. Ми підтримуємо зв’язок. Весь цей час після евакуації з Азовсталі, ми працювали в режимі тиші. Ми підтримували прямий зв’язок з представниками міжнародного Червоного Хреста та представниками координаційного штабу і, звісно, оновлювали списки, якщо когось знаходили. Інформація з’являлася від повернених полонених і від координаційного штабу. Тобто слідкували за усіма подіями. Звісно, коли сталася ця трагедія, ми з усіма зв’язалися. Ми передали списки тих, хто ймовірно був в Оленівці, але міжнародний Червоний Хрест не зміг нам відповісти, тому що їх досі не пускають до колоній.

— Після виходу українських військових з Азовсталі усі помітили, що родини полонених замовчали. Це сталось, щоб не нашкодити процесу обміну?

— Так. Ми сподівалися на те, що потрапляння в полон це вже є якийсь захист від обстрілів, від того, що відбувається. Звісно, полон — це не порятунок, але ми сподівалися, що будуть нормальні умови утримання і що будуть обміни. Тому ми вирішили зберігати тишу і сподіватися на те, що все вирішиться, що російська сторона не буде поводити себе так, як вона поводить. Але ми бачимо, що російська сторона порушує усі міжнародні конвенції. Зв’язку між сім'ями і військовими полоненими немає, гарантій безпеки немає. Не факт, що теракт, який відбувся в Оленівці, не може повторитися у інших колоніях. Та ми і не знаємо, де хто знаходиться. Ніхто від цього не застрахований. Ця катастрофа, яка сталася, це жахливе вбивство російською стороною наших українських бійців, спровокувала те, що ми не можемо надалі мовчати. Потрібно, щоб світ звернув на це увагу і усі максимально доклали зусиль до того, щоб врятувати наших хлопців.

— Багато хто пише, що Росія здійснила цей теракт для того, щоб психологічно зламати дух українців, у першу чергу родичів полонених, щоб можливо сім'ї почали тиснули на українську владу. Що ви про це думаєте? Ви розумієте, яку мету росіяни переслідують цими жахливими діями?

— Так, розумію. Але хочу сказати, що наш український дух вони не зламають. Ми вирімо в нашу перемогу і в керівництво нашої країни, і в усі органи влади, які цим займаються. Тому що я знаю, що вони докладають усіх зусиль для того, щоб забезпечити повернення наших бійців. І те, що робить Російська Федерація, ніяк не вплине на підтримку нашої української влади. Ми тут не зазомбовані, ми самі усе розуміємо, ми звертаємося у першу чергу до міжнародних організацій: ООН і міжнародного Червоного Хреста. Тому що вони мають обговорювати недотримання Женевської конвенції і недопуск їх до колоній утримання наших бійців. ООН, як міжнародна організація, яка відповідає за безпеку в світі, має в першу чергу звернути на це увагу і зі своєї сторони сприяти вирішенню цього питання.

Сподіваюся, що всі компетентні представники, особливо міжнародні організації, і лідери країн-партнерів також звернуть увагу на це. І що іноземний соціум не буде байдужим до того, що відбувається. Тому що у нас в Україні війна не закінчилася, страждають люди, страждають сім'ї. Ситуація з військовополоненими не повинна залишатися в режимі тиші.

Ми створили петицію, звертаємося до Реджепа Ердогана [президента Туреччини]. Я не знаю чи ця петиція вплине на те, що ми просимо. По Женевській конвенції військовополонених можна переміщати до третіх країн, у нейтральну країну. Таким чином можна забезпечити їм безпечне перебування.

— Коли почала розвиватися ситуація з Азовсталлю, родини наших захисників проявили себе дуже активно: мітинги організовували, заяви писали, зареєстрували громадські організації. Як думаєте, чому з російської сторони нічого такого нема? Чому там не об'єднуються родичі і не вимагають звільнення своїх полонених?

— Вони бояться. Але вони мають розуміти, що якщо вони не будуть ставити це запитання до влади, якщо вони не будуть вимагати повернення своїх рідних, ситуація не буде змінюватися. Тут важливо, щоб обидві сторони саме сімей військовополонених максимально докладали зусиль. З нами контактують органи влади, керівництво країни разом з сім'ями військовополонених. Ми зі своєї сторони впевнені, що з нашого боку усе вирішується і ми максимально намагаємося вплинути на те, щоб обміни сталися. Але ми бачимо, що російська сторона обміни постійно зриває і важливо, щоб це розуміли саме матері російських військових службовців. І вимагали від своєї влади, щоб та сприяла цьому процесу.

— Що вам особисто дає сили триматися і боротися далі?

— Найстрашнішими були перші дні війни і коли був період бойових дій на заводі Азовсталь. Спочатку я просто плакала, я не спала, не їла. І, мабуть, кожна мати, кожна жінка повторювала мою поведінку. Але потім ми зібралися усі з силами і зрозуміли, що ми маємо робити усе, що від нас залежить. І ми це робили. Я не знаю, чи вплинуло це на те, що військовополонених евакуювали чи ні. Але я знаю, що зі своєї сторони я робила усе можливе, як і багато інших жінок, наречених, матерів. Що мені дає сили триматися? Я загартувалася за цей період. Як би Росія не намагалася посіяти паніку, ми навпаки докладаємо ще більше зусиль для того, щоб боротися. Звісно ми печемося за безпеку наших рідних і за повернення наших рідних додому. Це дається не легко, але ми будемо робити усе можливе, що залежить від нас, щоб їх повернути.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X