«Пошуки „хороших росіян“ хибні». Інтерв'ю з фотографом з Азовсталі Дмитром Козацьким — про пекло на землі, Маріуполь і полон
Дмитро Козацький (Фото:kztsky / instagram)
Дмитро Козацький з позивним Орест на час повномасштабного російського вторгнення був пресофіцером полку Азов, а тому вже 1 березня опинився на заводі Азовсталь.
Він був чи не єдиним джерелом інформації з Маріуполя на той час, а його знімки вже стали легендарними і їх побачили у всьому світі.
У травні, разом з іншими захисниками Маріуполя, після 84 героїчного опору в оточенні, він потрапив у полон. А поки Козацький перебував у неволі, йому присудили престижну нагороду Grand Press Photo 2022.
В інтерв'ю Радіо НВ фотограф з Азовсталі Дмитро Козацький розповів, як його допитували під час полону, яким був перший день на волі та чи змінив думку про росіян.
— Ми перестали представляти вас як пресофіцера полку Азов, що сталося?
— Річ у тім, що після полону я склав свої повноваження, зараз працює інша пресслужба, яка набагато професійніша, кваліфікованіша. Цей час, поки нас не було, мав хтось працювати, тому я зараз на відпочинку.
— На самому початку широкомасштабної російської агресії ви спілкувалися з жителями Маріуполя, намагалися пояснити їм, що відбувається і що робити. Це були налякані люди, вони перебувають під обстрілами. Як ви їм пояснювали, що відбувається? Наскільки важко це було?
— Мені здається, там не потрібно було нічого пояснювати. Ті, з ким ми спілкувалися, були за нас або робили такий вигляд — я не можу знати, що в думках цих людей. Але більша частина з них нас насправді підтримувала. Говорили, які ми молодці, що вони за нас, що це просто жах, що Росія творить. Це ж дорослі люди, якихось окремих пояснень не потрібно було.
Просто інформували більше людей, коли їздили містом, що в «зелених» коридорах, які нібито були організовані, були російські засідки, аби люди були обережними і чекали якихось офіційних новин про «зелений» коридор.
— Декілька днів тому ми говорили з Давидом Хіміком, одним із захисників Маріуполя, представником Азову. Він із Маріуполя. Це людина, яка там народилася, виросла і жила. За його оцінками, десь 60% людей у Маріуполі чекали на Путіна. Чи ви це побачили під час оборони міста?
— Під час оборони Маріуполя — ні. Але я вам скажу, що теж прожив у Маріуполі близько семи років, я вже встиг придбати там квартиру, оселитися, у мене там було дуже багато друзів, знайомих.
У мене думка трохи інша, тому що, наприклад, усе моє оточення за всі ці сім років (незважаючи на Азов чи Національну гвардію) все було проукраїнське. Я би таку оцінку населенню Маріуполя не давав.
Ми маємо певну статистику щодо ставлення до Росії, проводилося соціологічне дослідження. Та я, приміром, про своє оточення можу сказати зовсім інші слова.
Звісно, є такі люди. Треба розуміти специфіку цього міста і який вплив раніше був на це місто. Та я можу сказати, що молодь і люди до 30, 40 років дуже змінили свою думку після 24 [лютого], після повномасштабного наступу. І ця думка посунулася в бік України.
— Чи є у вас можливість дізнаватися щось про те, що зараз у Маріуполі? Можливо, якісь із ваших знайомих там залишилися?
— Ні, слава Богу, жодних знайомих там не залишилося, вони всі виїхали звідти, ніхто не хоче жити за окупаційної влади.
Зараз є достатньо груп, які показують життя в Маріуполі. Я постійно там дивлюся фотографії, шукаю свій дім, свій район, цікаво подивитися, що там зараз відбувається.
— Що саме у вашому районі зараз відбувається?
— У моєму районі розруха — згорілі будинки або їх відсутність. І, наскільки я знаю, цей район узагалі російська окупаційна влада збирається зносити, весь.
— В одному з останніх постів, який ви опублікували в інстаграмі перед тим як виходити в полон, ви написали: «Дякую за прихисток Азовсталі, це місце моєї смерті і мого життя». На що ви очікували, коли виходили з Азовсталі? Яке було ваше внутрішнє відчуття щодо того, що відбуватиметься далі?
— Можливо, я був трохи наївний, але, якщо чесно, очікувалася якась більш-менш хоча би безпека. Тому що коли ти живеш кожного дня з ризиком померти і всі твої друзі навкруги тебе теж кожного дня можуть померти (і помирали), то від [виходу з заводу] очікувалася якась безпека. Можливо, там, у неволі, але принаймні всі виживуть. Та це відчуття було до теракту в Оленівці, на жаль, коли вже було ясно, що повернуться живими точно не всі.
— Якою ви побачили Азовсталь, коли потрапили туди вперше? Це величезне місто в місті, розгалужена система, яку треба досить довго вивчати. Як швидко ви мали вивчити її для того, щоби бути в безпеці?
— Я люблю цю всю індустріальну архітектуру, ці всі заводи, раніше цікавився цією тематикою. Я щодня проїжджав повз Азовсталь і мені завжди було цікаво подивитися, як там усередині, як працює це підприємство, що там взагалі відбувається. Тому дуже дивна реакція, але спершу, коли я заїхав, мені там дуже сподобалося.
Звісно, там не було часу на якісь екскурсії, але принаймні хоча би поверхово подивитися на це — моя цікавість була задоволена. Перші дні було цікаво на все це подивитися. Та згодом це місце перетворилося на пекло на землі і вже було не так цікаво.
— Коли росіяни обстрілювали Азовсталь з усього озброєння, яке вони мали, з літаків, з кораблів? Це вже тоді було?
— Ні, я на Азовсталь потрапив 1 березня, коли тільки почалися обстріли Маріуполя. У нас спочатку був командний пункт у центрі міста, потім згодом ми переїхали на Азовсталь, тому що там безпечніше місце було і більше бункерів, у яких можна було продовжувати нормально роботу під час обстрілів.
Ми переїхали туди і спочатку, в перші дні, було ще більш-менш нормально. Але потім, здається, вже через тиждень перший поверх, де ми спали, був частково зруйнований. І ми вже переїхали і почали жити постійно під землею.
— Ви виконували роль пресофіцера, тобто мали повідомляти щось громадськості, що відбувається. Зважаючи, що там було пекло на землі, як ви обирали, що повідомляти?
— Я розумів, що попри те, що ми — пресслужба полку Азов, ми залишилися єдиним джерелом інформації з Маріуполя, тому що жодних представників ЗМІ на той момент у Маріуполі не залишилося. А якщо вони навіть і залишилися, не було інтернету для того, аби повідомити світові все, що там відбувається.
Тому ми визначили для себе, що маємо писати про наш підрозділ, який героїчно бореться, про всіх оборонців Маріуполя, а також зробити акцент на цивільному населенні, яке страждає кожного дня, показувати місто.
Потрібно було показувати не тільки військових, а і цивільних, бо, на жаль, не було іншого джерела інформації з Маріуполя.
— Чи було розуміння, що, можливо, не треба українцям знати про те, що в Маріуполі відбувається?
— Ні, такого не було. Це такий жах, який потрібно було показувати в режимі онлайн, тому що документування воєнних злочинів у наш час дуже важливе, аби потім ми мали нагоду в Гаазі засудити злочинців.
— Хочу розпитати вас про Оленівку. Чи у вас була можливість, змога спілкуватися з тими, хто вижив після того вибуху?
— На жаль, ні, тому що саме після теракту в Оленівці, 2 серпня, мене перевезли до Донецька. Я був у донецькій прокуратурі, а потім у донецькому СІЗО, тож можливості поспілкуватися не було взагалі.
— А чого хотіли від вас ті, хто проводили ці допити, ваші тюремники?
— Мене особисто хотіли засудити за 234-ю статтею так званого «КК ДНР» — участь у терористичній організації, що дуже смішно: терористи хочуть когось засудити за тероризм. Це було і смішно, і плачевно одночасно.
— Якщо не помиляюся, Богдан Кротевич із позивним Тавр розповідав нам про те, що від деяких азовців хотіли, аби вони щось підписали, сказали, що вони терористи. До Давида Хіміка приїздила якась знімальна група, яка хотіла зняти документальний фільм про нацистів, сатаністів тощо. Що це були за люди, які були навпроти вас, коли вас викликали на ці допити?
— Під час більшості допитів, які проводилися зі мною, — це були представники Слідчого комітету Російської Федерації. Дуже дивні були допити.
Можу приклад навести один, коли приїхав дуже щасливий росіянин (це було в Донецьку), він мені показував два фейкових, дуже смішних відео, де нібито українці нібито вбивають росіян. Це було в якомусь під'їзді і виглядало дуже смішно. Я прямо в обличчя йому сміявся і говорив: «Ви вважаєте, що я сприйматиму це серйозно і хоч якось адекватно? Як мінімум із технічного погляду: я фотограф і бачу, як камера знімає. Тут знято так, нібито це камера, що використовувалась у телефонах ще 10, 15 років тому».
Я в це не повірив. Він так і написав у дуже дивному протоколі, що я не вірю в ці відео. Постійно хтось із тих, хто допитував, зі Слідчого комітету, хотіли мені розповісти, яка Росія молодець, як вона нас «рятує». Звісно, це пропускали повз вуха для того, аби зберігати якусь свою адекватність.
— А в чому вас мало переконати це фейкове відео? В тому, що українці вбивають росіян і тому вони ведуть війну проти нас уже вісім років?
— Я вам скажу більше: весь допит був побудований довкола цих двох відео. Лише заради цих двох відео мене і викликали на допит, тому що вони хотіли, аби я дав якісь свідчення щодо цих відео. Я говорив їм: «По-перше, я взагалі не знаю, хто це, що це, де це і не вірю в ці відео як такі». Один з допитів було побудовано довкола цих двох відео і ясно, що допит як такий швидко закінчився, тому що я просто відмовився давати якісь свідчення, бо вважав це фейками. Я думаю, це і є фейки.
— Коли вас звільнили, в соцмережах ви опублікували фотографію з папірцем, на якому написано «Якщо (перекреслено) коли нас звільнять». Вам допомагали в полоні триматися розмови з вашими побратимами. Мені здається, ви навіть це окреслили як дискусійні клуби. Про що ви говорили?
— До речі, про цей пост. Що дуже цікаво, ми його теж обговорювали з моїм другом в Оленівці. Я ще за місяці два-три до виходу придумав, який пост я зроблю після виходу. Це було придумано набагато раніше.
— Контент-планування, все правильно.
— Так, бачите, пресслужба працює навіть у полоні (усміхається — ред.).
Про що були розмови? Та це просто життєві розмови, що дуже дивно. Розмовляли багато про якісь рецепти, що можна приготувати, у багатьох були листочки, на яких хлопці писали, що вони хочуть спробувати після виходу з полону або що приготувати.
Зрозуміло, що була певна зацикленість на їжі, тому що їсти хотілося постійно. Але ці розмови якось [розважали].
Певний час було навіть правило: ми дозволяли собі розмовляти про їжу тільки годину до і годину після їжі, щоби шлунковий сік якраз підійшов до прийому їжі.
Згадували приємні часи, як було колись круто. Мені пощастило, я був зі своїми близькими друзями і нам було що згадати. Ми більш-менш довгий час пройшли разом у компанії, багато де разом були, постійно згадували ці моменти.
Постійно говорили про автомобілі: хто який собі хоче автомобіль після повернення.
Було дуже багато різних розмов, але здебільшого всі розмови були про майбутнє, про те, як буде добре в майбутньому, хто як зустрінеться з сім'єю, зі своїми близькими, які перші плани.
— Про вашу маму хотів запитати. Коли ви зустрілися, вона вам розповідала про те, що відбувалося в евакуаційних поїздах, де вона працювала?
— Ми з нею достатньо поверхово щодо цього спілкувалися, на жаль. Тому, щоб дізнатися про це більше, я дивився її інтерв'ю на ютубі…
— Тобто ви дивились інтерв'ю вашої мами?
— Так (сміється — ред.). На жаль, у нас не було так багато часу, аби бачитись одне з одним, хоча вже минуло більше двох місяців. Річ у тім, що вона була певний час у Штатах з дипломатичною місією, аби привернути увагу до наших військовополонених, загалом до України, щоб більше надсилали коштів, зброї тощо. Після цього згодом і я поїхав до Штатів. І ми з нею майже розминулися.
Тому коли ми бачимося один з одним, то спілкуємося про щось дуже близьке, у кого як справи і таке інше. Ще про евакуаційні потяги не говорили.
— Я сподіваюся, у всьому світі зрозуміли про росіян, з якою жорстокістю вони знищують усе живе. Багатьох це здивувало, навіть українців, незважаючи на те, що ми маємо війну з 2014 року. Чи ви зрозуміли щось нове про росіян після 24 лютого, перебувавши, мабуть, в одній із найгарячіших точок — Маріуполі?
— Нічого нового для себе [щодо них] не відкрив.
Я відкрив для себе, наприклад, авіацію, корабельну артилерію, з якою раніше не стикався. От це я для себе відкрив. А щодо жорстокості росіян для мене жодних відкриттів не було.
У мене є певне пояснення, тому що людям дуже хочеться завжди бачити якесь добро. Люди загалом не звикли бачити якесь зло навкруги себе, тому що в більшості своїй — більш-менш оптимісти. Людям було настільки тяжко повірити, що ці люди, які з нами жили поруч стільки років (у нас же там купа родичів), нас можуть убивати.
На жаль, навіть зараз є тенденція на пошук «хороших росіян», тому що людям у голові просто важко осягнути цей рівень жорстокості, цей тероризм, війну взагалі в XXI столітті. Тому є таке бажання у людей, на жаль, шукати «хороших росіян». Як ми вже пересвідчилися вкотре, це хибна думка і хибні пошуки.
— Яким був перший день на волі?
— Коли ми вийшли, то ясно, що зателефонували до рідних, найближчих, щоб поговорити з ними, почути одне одного нарешті.
Але я дуже люблю новини, тому для мене новини — це була основна тема. Коли нам видали телефони, я одразу зайшов і почав читати, що зараз відбувається.
Поки ми були в полоні, було настільки багато дезінформації, що дуже хотілося дізнатися правду і істину, яка є насправді. Тому я дуже багато саме в першу ніч читав новини, що відбувається в Україні і у світі загалом.
Коли тебе відривають від реальності і ти перебуваєш в якомусь вакуумі, [потім складається] таке враження, що ти якась мала дитина, яка знову відкриває для себе світ. Це настільки цікаво було дивитися!
Звісно, прочитав новину про часткову мобілізацію, але маємо, що маємо. Як бачимо, зараз «хороші» мобілізовані, як і росіяни, — це мертві мобілізовані, тому що це люди, які взагалі не мають ніякої підготовки, їх кидають як «гарматне м’ясо». Хоча позаяк росіяни постійно поводяться як терпили, то це все взагалі очікувано.
