Дім, який завжди з тобою: Леране Хайбуллаєва про зв’язок із Кримом через кримськотатарську кухню
Леране Хайбуллаєва
Авторка — Олександра Дмитренко
21 червня 1988 року. У літаку було багато кримськотатарських жінок і дітей. Усі вони поверталися до Криму з Узбекистану, куди у 1944 їх депортувала радянська влада. В аеропорту Сімферополя на них уже чекали чоловіки, що прилетіли на півострів заздалегідь, аби підготувати все до переїзду родини. Серед цих татусів виглядала свого «баба́» і Леране Хайбуллаєва. Того дня їй виповнилося вісім років.
На жаль, жорстокий принцип циклічності історії знову спрацював. За двадцять з лишком років тисячам кримських татар удруге довелося шукати кращої долі й залишити окупований Росією півострів. У 2014 році перевернулося і життя Леране. Попереду — роки волонтерської роботи й громадської діяльності, організація допомоги бійцям на Донбасі, вимушений переїзд до Києва. Цій тендітній кримській татарці довелося пережити смерть чоловіка. З дитиною на руках вона змінила професію і створила власний бізнес. Леране самотужки відкрила чебуречну у столиці, а згодом кафе кримськотатарської кухні в Ірпені.
Активна громадянська позиція, допомога переселенцям і волонтерство у київському військовому шпиталі - невід'ємна частина життя Леране. Все це вона робить тому, що так стає ближчою їхня з покійним чоловіком мрія — невеличке сімейне кафе у вільному від окупації Криму.
Леране Хайбуллаєва — героїня нової документальної стрічки «Вітер з гір». Короткометражний фільм розповідає історії п’ятьох кримських татар, що переїхали після окупації на материкову частину України і шукають себе після полону або намагаються заново побудувати свій дім. Його режисеркою стала українська документалістка та фотожурналістка Юлія Кочетова-Набожняк, яка нині досліджує питання посттравми та наслідки конфліктів у Східній Європі. Дебютний фільм Юлії був представлений і отримав спеціальні нагороди на кінофестивалях в Естонії, Франції, Бразилії, Грузії, Білорусі та України.
Карантин вніс свої корективи. Тож про історію свого життя та документальну стрічку Леране Хайбуллаєва розповіла не за філіжанкою кави у власній кав’ярні, а через екран ноутбука. Але навіть так здавалося, що зараз запахне морем і гарячими кримськими чебуреками.
Смерть Решата Аметова
— Все почалося з трагедії однієї родини, яка потім стала трагедією всього нашого кримськотатарського народу. 3 березня 2014 року, на сьомий день анексії Криму, було викрадено й вбито мого сусіда Решата Аметова, героя України (посмертно). Це була символічна смерть, яка змусила багато що переосмислити.
Я досі задаю собі питання: Чому першим загинув саме кримський татарин? Чому він пішов сам? Чому пікет був одиночний? Навіть теперішні протести в Києві проти абсурдних судових процесів (Стерненка, Ріффа, Догарь і т.д.) я сприймаю теж через призму смерті Решата Аметова. Вона дає розуміння, чому ми маємо виступати проти несправедливості у своїй країні, так само як і на світових майданчиках.
— Ви були близькими друзями?
— Не можу сказати, що наші родини тісно дружили. Я знала Решата досить поверхнево, ми були просто сусідами. Але на нашій вулиці його знали всі, бо він часто виступав проти несправедливості, навіть на побутовому рівні. Наприклад, добивався, щоб на сільраді повісили табличку російською, українською та кримськотатарськими мовами. Пізніше ми знайшли фотографії, де він з родиною виходив на центральну площу Сімферополя з різними вимогами, голодовками. Решат завжди мав загострене почуття справедливості.
— Тож, після його викрадення, ви допомагали у пошуках?
— Так, тоді я була в декреті й допомагала родині та волонтерам у пошуках. Коли через два тижні, за добу до так званого «референдума», ми його знайшли, почалась моя активна фаза у ролі активістки. По суті я стала прессекретарем родини: розповідала про пошуки, описувала життя родини. Пізніше відповідала на повідомлення з усього світу, адже кожного дня приходили десятки пропозицій допомоги. Я організувала зустрічі з журналістами, виступала на них поруч із жінкою Решата. Так я познайомилася з багатьма активістами, зокрема й серед української діаспори за кордоном.
Коли почалися бойові дії на Донбасі, займалася «волонтеркою». Ми проводили інтернет-аукціони, на ці гроші закупали кровоспинні препарати для бійців. У 2015 році я познайомилася з учасником «Євромайдан Харків», через якого пересилала допомогу воїнам від кримських татар. І вже наприкінці року у нас з Русланом почалися романтичні стосунки.
Переїзд із Криму
— Тоді ви ще жили у Криму?
— На початку, ми не вірили що таке беззаконня може статися у центрі Європи. Тому сподівалися, що це ненадовго: міжнародна спільнота відреагує, рік-два — і все має закінчитися. На жаль тоді нас не навчив досвід Абхазії і Придністров'я.
На другому році війни ми з Русланом вирішили, що більше не можемо жити в Криму. Жоден із нас не хотів отримувати російський паспорт, тож 18 січня 2016 року ми переїхали до Ірпеня, щоб відкрити власну справу. Ще в Криму ми мріяли, як одного дня в нас буде приватний будиночок, з невеличким сімейним кафе на першому поверсі. Чоловік дуже любив готувати, він і мене багато чого навчив, хоча й кожна кримськотатарська дівчина має це робити перфектно.
Але за місяць після нашого переїзду… я втратила Руслана. Через постійний стрес він тяжко захворів. Двостороння пневмонія. Здорова людина, займався йогою… такого ніхто не міг передбачити. «Згорів» дуже швидко.
Коли Руслана не стало, мене затягнуло в роботу. З’явилася мета реалізувати нашу спільну справу, здійснити цю мрію.
Перші кроки у гастробізнесі
— Після смерті чоловіка я відкрила чебуречну в Києві. Це була моя гастрономічна альма-матер, де я працювала й набивала шишки (хоча, звичайно, я досі вчуся). На жаль, вона проіснувала недовго. Невдале місце, відсутність досвіду й знання маркетингу (це вже тепер я знаю що таке прохідність і конверсія) дали їй прожити всього 7 місяців.
Далі була невеличка перерва. Десь півроку я співпрацювала з Еміне Джапаровою, на той час першою заступницею міністра інформаційної політики. Разом з ГО «АЛЄМ» ми проводили різні культурні, освітні та інформаційні заходи, присвячені Криму.
— Та все ж ви повернулися у гастробізнес?
— Так, я знайшла інвесторів і ми відкрили кафе «Кримський дворик», який став центром переселенців (усіх, і з Донбасу, і з Криму) в Ірпені. Там я була і адміністратором, і кухарем, і хостес, і маркетологом, навіть займалась бухгалтерією. Мені це було цікаво. Це був зв’язок з батьківщиною, з Кримом. Люди приходили і згадували як там, у Криму. Про всі найкращі чебуречні півострова я дізналася саме в нашому кафе. Кияни розповідали мені про «найчебуречніші» місця, про які я ніколи не чула. Бо я ніколи цим не цікавилась. І справді, чому кримська татарка піде їсти чебуреки в кафе, якщо може насмажити собі вдома?
Кожен стіл у кафе мав назву кримського міста. Гості приходили і казали «Сьогодні ми в Севастополі», «будемо в Євпаторії обідати»… У «Кримському дворику» я пропрацювала рівно рік, але подальша співпраця з інвесторами не склалася. Пізніше я допомагала друзям відкрити Cheburek.ua і паралельно планувала відкривати власний заклад. Знайшла інвесторів та приміщення, проте прийшов карантин і все це законсервувалося.
— Як ви адаптуватися під нові карантинні реалії?
— Створила антикарантинний формат, проєкт «Чий? Чебурек». Я сама готувала вдома і доставляла страви на ровері по всьому Ірпеню. Було важко. І звичайно цей проєкт далекий від бізнесу. Хіба як підтримка власного бренду. Але знову ж таки була оця потреба зв’язку з Кримом. На сторінці проєкту я описую страви, їхню історію. Чому саме я її готую, як ця історія відбувається в моїй родині. Це такий місточок до мого дому.
Зараз знову поновилися переговори щодо кафе, бізнес-модель і формати вже готові. Але потреба зв’язку Кримом нікуди не зникає, тому я досі готую на дому.
«Вітер з гір»: документальний фільм про переосмислення дому
— Скоро виходить документальний фільм «Вітер з гір» із вашою участю. Чи важко вам було знову згадувати всі ці події?
— Вони завжди згадуються. Особливо лютий, березень і травень для переселенців з Криму — це болісний час, який повертає нас у спогади про події 2014 року. Кожна наша історія індивідуальна, своя. Кожного року відбувається переосмислення. Деякі відходять від цієї теми, намагаються зануритись в теперішнє, пускають коріння і вибудовують своє життя тут. Вони не думають, чи буде повернення. У мене навпаки, бажання повернутися лише сильнішає. З кожним роком хочеться більшої консолідації з переселенцями з Криму, особливо з усіма тими, хто живуть надією, що повернуться у свої домівки.
Я не люблю зараз їздити до Криму. Спогади, які я привезла із собою. Крим, яким я його пам’ятаю, — це мій Крим. Але те, що там зараз відбувається, — це не те місце, де я хочу жити. Арешти, абсурдні судові процеси проти моїх земляків, «іновірців» — це не мій Крим.
— Біль не дає сталого розвитку. Але всі кримські татари його мають. Це колективний біль народу, що пережив депортацію, який став ще сильнішим після окупації. Він переходить вже на третє-четверте покоління. Мої бабусі й дідусі пережили депортацію, мої батьки стикалися з економічними, політичними й побутовими труднощами переїзду з місць поселень назад до Криму. А тепер моє покоління переживає анексію.
Про повернення Криму
— Ви вірите, що зможете все ж реалізувати свою мрію і відкрити в Криму сімейне кафе?
— Що значить вірю? Я знаю. Готуюся, вчуся, набуваю досвіду. Взагалі в мене навіть є гугл-док, в якому я записую кому пообіцяла філіжанку кави в моєму кафе на березі Чорного моря. Ми точно повернемося. Коли — це лише питання часу. Інакше не може бути.
У кожного з нас є кримська історія. Люди часто згадують із посмішкою «А ми колись під Ялтою», «а одного разу в Балаклаві», «як ми відривалися на Казантипі!»… Це історії першого кохання, медового місяця, спортивних перемог… За п’ять років життя в Ірпені я постійно чула такі розповіді. Вони дуже допомагають, дають сили. Я дуже хочу, щоб у наших українських дітей теж відбулася своя кримська історія.
Створення цієї статті фінансується в межах проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст і думки, викладені в цій публікації, є відповідальністю авторів і не обов’язково відповідають позиції Посольства.
