Імперський пророк в Україні. Вчена пояснює, навіщо Росія популяризувала в Україні Пушкіна, і чим він небезпечний досі

13 травня, 08:29
Ексклюзив НВ
За спостереженнями Наталії Старченко, докторки історичних наук, історія демонструє фантастичну здатність українців до самоорганізації (Фото:DR)

За спостереженнями Наталії Старченко, докторки історичних наук, історія демонструє фантастичну здатність українців до самоорганізації (Фото:DR)

Наталя Старченко, вчена й авторка наукових бестселерів, протягом годинної розмови з НВ викладає свою — оптимістичну версію вітчизняної історії, і стверджує, що Україна була не стільки колонією Росії, скільки її творила і розвивала.

Масштабна війна з Росією призвела українське суспільство до переосмислення власної історії: як виявилось, Україна не завжди була пов’язана тільки з Російською імперією, а її історія не складалася виключно із страждань поневоленого народу, як стверджували радянські та й пострадянські науковці.

Відео дня

Серед тих істориків, які докорінно не згодні з такою версією подій, найвідомішою є докторка історичних наук Наталя Старченко. Вона стверджує: українська історія глибша та багатша за загально відому, а головне — вітчизняні Середні віки та й пізніший період мають такі самі ознаки розвитку демократії, що були притаманні європейським народам того ж періоду. Також українці невід'ємні від творення державних інститутів Європи тої доби.

На давні та актуальні теми авторка кількох наукових книг з історії Старченко розмовляє з НВ.

— Давайте почнемо із подій останнього тижня: незважаючи на війну, гостру суспільну дискусію викликав початок процесу позбавлення українських міст та селищ маркерів російської культури. Що думаєте ви про вулиці Олександра Пушкіна, Льва Толстого та Федора Достоєвського в українських містах?

— Література була чи не найдієвішим інструментом колонізації неросійських околиць Російської імперії. Вона пропонувала привабливі для всіх зразки, які подавалися спільним культурним надбанням. Навіть якщо там ішлося про уславлення імперії, яким займався Толстой, та «іншування» українців, яке помітне в творчості Пушкіна. Нагадаю, як точно збігається твердження Путіна про те, що російські війська воюють в Україні за ідентичність Росії, з Пушкінським: «Кто устоит в неравном споре: // Кичливый лях, иль верный росс? // Славянские ль ручьи сольются в русском море? // Оно ль иссякнет? Вот вопрос».

Запитаймо себе, чому в Україні понад 100 пам’ятників Пушкіну і понад 1.000 вулиць носять його ім'я? Тому, що цей поет входить до світового канону, а чи тому, що його Російська імперія призначила на місце поета-пророка, який провістив особливу «вселюдську» місію російського народу? Можна навіть назвати дату народження Пушкіна як пророка — його столітній ювілей 1899 року. А тепер подивіться, коли в Києві з’явилася вулиця Пушкінська та перший пам’ятник. Відповідь вгадувана. Водночас того ж року були заборонені до друку українські переклади віршів Пушкіна та Казка про рибалку та рибку. Бо пророк не міг говорити «малоросійським нарєчієм», бо українська мова була заборонена в освіті та публічному просторі.

Такі паралелі повторяться. 1937 рік став визначальним для утвердження Пушкіна в Радянському Союзі, знаменуючи поворот до російськоцентричної моделі в політиці та культурі. Грандіозне відзначення пушкінської річниці мало пришвидшити творення спільної радянської культури на російському фундаменті. Вивчення творчості поета-пророка запроваджувалося у всіх класах школи, аби «піднести рівень знань з російської мови та літератури».

Водночас закінчилося загравання з українським національним «сантиментом» — цей рік став роком великого терору та знищення цвіту української культури в Сандармосі [місце масових страт]. Українська культура була зачищена, натомість Пушкін тріумфальним маршем рушив по Україні. Щоб, урешті, Сталін міг проголосити у своєму знаменитому тості 24 травня 1945 року російський народ «найвидатнішою нацією з усіх націй».

Розуміння природи української пушкініани як імперського домінування, маркування імперією своєї території може допомогти в процесі деколонізації.

— Доволі часто люди в інших країнах світу не розуміють, чому українці боронять рідну землю, чому не хочуть здаватися та коритися, чому саме ми раз у раз стикаємося з Росією в її різних утіленнях на полях війни. Яку відповідь на це питання дає історія?

— Насправді це питання дуже складне й страшне. Воно, зокрема і про те, чому Захід готовий був закривати очі на імперську сутність Росії та миритися з її претензіями на свою «сферу впливу» після розпаду Радянського Союзу всупереч чудовим європейським цінностям. Чому, упродовж тривалого часу, слухаючи переважно голос Росії, Захід нехтував іншими голосами. Але це й про нашу слабкість та відсутність деколонізаційного дискурсу, про присутність в Україні російських символів і реалій, про нашу позірну схожість з Росією, як для замиленого російською пропагандою зовнішнього погляду.

Це й про наші прекраснодушні меседжі Заходу — готовність перестати стріляти, про нехтування підготовкою до серйознішої фази війни, яка тривала від 2014. Мій польський знайомий 23 лютого прислав мені статтю з The New York Times відомого політичного аналітика, який закликав: готуйтеся до серйозних трансформацій світу, України, вважайте, вже немає. Як ми довідаємося пізніше, нам відводили щонайбільше три доби. Нас вчергове поховали заживо. Те, що ми суверенна сильна нація, громадяни якої готові жертвувати своїм життям за право бути, виявилося несподіванкою для світу. Мусимо, пройшовши через страшні випробування, остаточно відбутися як Україна. Не для світу, передусім для себе самих.

— Є таке поняття — невиправлені помилки минулого, які повторюються знову та знову. Чи є в історії українського народу такі помилки, що не дають нам просуватися далі?

— Ми писали своє минуле переважно як збройну боротьбу за свою свободу від іноземного поневолення. Але ми не здійснили значно важливішої операції - ми не проаналізували наявність у нашій культурі колоніальних слідів. Ми не проаналізували того, як і за допомогою яких інструментів імперія привласнювала наш символічний та культурний простір, як вона маскувала свою присутність. Себто ми не здійснили широкої деколонізації.

Михайло Грушевський взимку 1918 року, побачивши жахи більшовицької Росії у Києві, писав про необхідність повного розриву з імперією, ставив це як завдання номер один. Росія продемонструвала своє людиноненависницьке обличчя через 100 років, намагаючись остаточно розв’язати українське питання через фізичне знищення українців. Так що на кону наше виживання. Якщо ми після перемоги не видалимо імперських метастаз — хвороба вилізе знову.

— Історія українського народу довгий час була текстом сумним та повним страждань, чи можливо її переосмислення?

— Я пропоную писати нашу історію, ставлячи в центр нашу ідентичність в минулому, досліджуючи, в яких формах вона поставала та як розвивалася. Тоді ми побачимо, чому, коли зникають імперії та змінюються кордони, під їх уламками все одно залишається Україна. А це дуже оптимістична історія, бо ми є.

— Сьогодні перед українцями постало завдання виокремити себе від імперського російського світу, але чи була Україна колонією, чи навпаки фундатором Російської імперії?

— Ми не вкладаємося в традиційні визначення колонії - віддаленої від метрополії території, мешканці якої, з точки зору колонізаторів, мають нижчий рівень культури та відрізняються іншим кольором шкіри. Метрополія у таких випадках подає свою присутність як цивілізаційну місію щодо колонії. У нашій ситуації радше колонія на багатьох етапах розвивала та творила імперію. Ці обставини затемнюють імперську сутність Росії в її різних формах, відтак камуфлюють факт присвоєння нею української історії та великої частини української культури.

Українському минулому дозволено було стати хіба невеликим додатком до російської історіографії, що починалася від часів давньої князівської Русі. Цей додаток зводився до короткого епізоду — повстання Богдана Хмельницького, спрямованого на «возз'єднання з братським російським народом». Тому в путінській версії української історії так багато ненависті до того періоду, де Україна існувала поза сферою впливу Росії, до середини XVII ст. Українцям в їхній історії дозволено було переважно носити селянську свитку. Між тим російське православ’я увібрало в себе духовну спадщину випускників Києво-Могилянської Академії, привласнивши Димітрія (Туптала) Ростовського, або Феофана Прокоповича. В російській музичній спадщині фігурують українці Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Іван Козловський розглядається як явище російського оперного мистецтва. Довгий список художників, привласнених Росією, тягнеться через століття, левова частка так званого російського авангарду, яку ми тільки почали відвойовувати — Казимир Малевич, Василь Кандинський, брати Бурлюки. Фільм Сергія Параджанова Тіні забутих предків представлявся на Заході як великий здобуток російського кінематографу.

— А от, якщо зазирнути у давні часи, коли ж, на думку сучасних істориків, з'явився український народ, що вже визнавав свою суб'єктність? Яким він був?

— Нам, зрозуміло, хочеться знайти щось надійне та конкретне в минулому, ту мить, коли прозвучить: «Ми — народ». Таку заяву, наприклад, почують від волинців поляки й литвини на Люблінському сеймі 1569 року, причому ще й з вагомим доповненням: «Ми народ такий поштивий, що жодному іншому не поступиться».

Заявники охопили цим «ми» не лише себе, а й мешканців Київського та Брацлавського воєводств, з якими на той час перебували у складі Великого князівства Литовського. Довший час вважалося, що мешканці Русі як провінції Польського королівства (Руське, Белзьке та Подільське воєводства) не впізнали «своїх» у волинянах, брацлав’янах та киянах. Джерела, однак, свідчать, що впізнали. 1572 року мешканці Русі вирішать, що в екстремальній ситуації безкоролів'я треба триматися разом, як колись чинили їхні предки, щоб «не розірватися». А їхній співмешканець по державі Ян Анджей Красінський у 1574 році розказуватиме новообраному королю Генріху Валуа про Русь у складі Речі Посполитої, яка була колись незалежною державою і мала правителями королів.

До слова, тільки українські воєводства називалися «панствами руськими», себто аналогами держав, тому що в минулому були таки державою. От на кінець XVI — на початок XVII ст. в Речі Посполитій і буде сформована концепція «руського народу» як цілком незалежного, об'єднаного договором в одній державі з польським і литовським народами.

Цей народ, як уважалося, мав своє власне минуле, мав свої права, отримані від давніх князів і лише підтверджені польськими королями, мав потенційних володарів з крові давніх руських князів, мав свою мову. Ця концепція жорстко пов’яже ранньомодерний руський народ, який мешкав у Речі Посполитій, з давньою Руссю в одну історію. Вона забезпечить тяглість і для Гетьманщини.

— Що протягом століть вирізняло українців від їхніх сусідів?

— Ми формувалися в одній державі з іншими мешканцями Речі Посполитої, при чому як цілком рівноправна частина. Ба більше: Київське, Волинське та Брацлавське воєводства мали привілеї, які гарантували їм збереження свого права, своєї мови як мови суду й адміністрації, непорушність кордонів, рівність православних і католиків та низку інших речей.

Відповідно багато в чому унікальну для тодішньої Європи політичну культуру ми не лише засвоювали, а й творили. Укладали договори з королями, які обиралися всім шляхетським загалом, та стежили за їх дотриманням. Вносили пункт про право на спротив володареві, який порушить договірні умови. Приймали акт про релігійний мир так звану Варшавську конфедерацію 1573 року, у той час, коли Європа вирізала своїх протестантів. Виробляли культуру діалогу, де мав враховуватися голос меншості, відповідно, вчилися чути аргументи іншого та шукати найприйнятніший для всіх сторін варіант. Хай навіть під час цих діалогів затято хапалися за шаблі. Але водночас приймали як аксіому — найважливішою цінністю є громадянський мир.

Тому навіть в часи глибоких криз шукали фундамент для порозуміння. Цінували право, яке уважалося володарем над усіма — королями й підданими. А чи не найголовніше — відчували, що вони і є держава, тому діяти потрібно так, «щоб не бути останніми в служінні Вітчизні», так на одному із зібрань заявили волинці.

Ця культура, як не дивно, збереглася в українців, попри два століття спроб жорсткої уніфікації в Російській імперії та «дисциплінування» через Голодомор і червоний терор у Радянському Союзі. Можливо, вона працювала як механізм нашого збереження.

— Є доволі поширена думка про українців як народ, розділений імперіями настільки, що самі вони не надто здатні були вибудовувати та запускати ефективні державні інститути. Чи справедливе це твердження?

 — Наша історія доволі довго розглядалася виключно в рамках Російської імперії. Її центральним епізодом було козацьке/народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького за звільнення від польського гніту. Для офіційного російського історика Ніколая Устрялова, який впроваджував відому формулу «самодержавіє-православіє-народность», українська історія була лише коротким епізодом часів правління царя Алєксєя Міхайловіча. Михайло Грушевський легітимізував український народ через творення для нього тяглої історії від Русі, однак по суті звів українців до козаків і селян. За межами українського простору залишилися еліти, себто політичний «народ», який займається державотворенням, та великий шмат некозацької території.

Дослідження шляхти уже за часів незалежної України натомість переконує - саме ця політична еліта сформувала концепцію окремої Русі в Речі Посполитій, вона боронила, коли це було потрібно, своє право, свою мову та православну церкву — незалежно від того, чи ця шляхта була православною, католицькою чи протестантською. Відповідно, це вона вносила в Генріхові артикули [договір, на якому присягатимуть усі королі Речі Посполитої] згадку про себе в трьох пунктах з 21. Вона знала, як добиватися свого на сеймах, бо була частиною стану, який уважав себе державою та заявляв: «Ми, ми є Річ Посполита». Власне, ця політична культура була успадкована й козаками, добру частину яких становила шляхта. Додаймо до цього традиції самоврядування, характерні для всіх українських станів.

Насправді історія демонструє фантастичну здатність українців до самоорганізації. Звичайно, імперії вміють вимивати з поневолених народів лідерів. Але, як бачимо нині, наша держава виявилася неочікувано як для нас самих, так і для світу, стійкою. А про вміння самоорганізовуватися можна вже складати легенди. Тому треба по-іншому подивитися на нашу історію.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X