Мені казали: «Це божевілля, чувак». Успішний американський інвестор — про те, як вирішив їхати захищати Україну й про свої найтяжчі бої
40-річний Іссак Олвера приїхав воювати за Україну на початку березня та побував у найгарячіших точках фронту (Фото:DR)
Легіонер з Техасу, який у складі Грузинського легіону воює за Україну, розповідає про свій новий військовий досвід, гастрономічні відкриття та українців, які його вразили
40-річний Іссак Олвера, який до лютого 2022 року був успішним техаським інвестором, тепер разом з тисячами іноземних добровольців воює за Україну. 14 років життя він присвятив службі в лавах американській армії, брав участь у військових операціях в Іраку та Афганістані. А у 2017-му Олвера розпочав кар'єру в бізнесі - здобув у рідному Техасі диплом MBA, а також науковий ступінь з менеджменту та фінансів. З того часу колишній морпіх встиг попрацювати бізнес-консультантом та відкрити успішний інвестиційний фонд, який займається розвитком інших бізнесів та нерухомості.
Все це Олвера полишив у лютому цього року: дві доби роздумів знадобилось техасцю, щоб прийняти рішення їхати захищати Україну. Так він став бійцем Інтернаціонального та Грузинського легіонів.
Про свою війну проти Росії Олвера розповів НВ.
— Яким було ваше життя до приїзду в Україну, і чи важко було від нього відмовитись?
— Вдома у професійному сенсі я був досить затребуваним, мав кар'єру, яку зазвичай дуже важко вибудувати у віці 30−40 років. Я кажу про ту, що приносить дохід $200 тис. на рік. У США мало хто залишає таку роботу. Тому до останнього дня ніхто не думав, що я серйозно збираюся це зробити.
Я залишив всі свої інвестиційні проєкти. Наприклад, у мене був портфель з семи орендних будинків у Техасі, тож мені довелося шукати того, хто буде керувати ними замість мене. Також у мене були інвестиції в розвиток та відновлення кількох компаній, які довелося взагалі поставити на паузу, а також відкласти купу важливих рішень, у тому числі з оподаткування.
Для інших легіонерів рішення було трошки простішим — вони найчастіше молодші, можливо їм довелося полишили навчання чи вони були без роботи або на старті кар'єри. У них нема багажу, нема бізнесу.
— Чому вирішили допомагати українцям воювати, і який бойовий досвід був за плечима?
— Коли почалася війна, мені знадобилось 48 годин на прийняття рішення. Того вікенду я не робив звичних речей за своїм розкладом, як-от пізній сніданок, барбекю на подвір'ї чи вечеря з друзями. Натомість всі вихідні я не виходив з дому, і все, чим займався — вивчав новини про напад на Україну, читав Twitter, дивися відео на YouTube. Я відчував лють, не тільки від того, що це взагалі відбувається, а й від того, яким чином — що ракети влучають у цивільні будівлі. Та більше за все був вражений тим фактом, що агресія була безпричинною і такою жорстокою. А ще тим, що відмовки були настільки обурливо смішними. Я провів паралелі з німецькими атаками Бельгії, Польщі і Чехії під час Другої світової. Я подумав, що це несправедливо щодо нації — бути єдиними в межах Східної Європи, хто захищає ліберальні цінності людей у Німеччині, Британії чи США. Тому найменше, що я можу зробити — не дати українцям робити це самотужки.
Я був в Іраку в 2008—2009 роках та Афганістані в 2010-му. Повернувся в Ірак у 2014-му, щоб долучитися до вирішення нової хвилі внутрішньої збройної кризи. Там я проходив службу у відомому містечку Фаллуджа, а в Афганістані брав участь у боях у не менш відомій провінції Гільменд. З огляду на це, я вирішив запропонувати Україні свій 14-річний бойовий досвід і навички.
— Що ви знали про Україну до приїзду сюди?
— Був тут у 2019 році на канікулах. Я завжди цікавився історією України, знав, що це найбільша країна Європи, що тут молоде й освічене населення. Тож я завжди захоплювався потенціалом цієї країни, слідкував за її розвитком з часів революції 2004 року. Я вірю в цінність життя, громадянські й індивідуальні свободи. Україна зробила приголомшливий стрибок, щоб адаптувати у свій контекст ці принципи західної демократії.
— Якою була реакція рідних та знайомих на рішення поїхати так далеко від дому і боротись за чужу країну?
— Найпоширеніша: «Це божевілля, чувак». Серед професійних контактів мені частіше говорили, що це «неймовірно і чудово». З родиною я не радився взагалі, бо знав, що вони будуть проти. Вони не були в захваті, коли я поїхав до Іраку та Афганістану навіть у лавах американської армії. Чому цього разу має бути інакше? Порадився тільки з сестрою, яка сказала, що це дуже сміливе рішення і, безперечно, ця справа значущіша, аніж все, що я міг би робити в США.
— Який бойовий досвід здобули вже в Україні?
— З початку березня встиг повоювати в лавах Інтернаціонального та Грузинського легіонів. Перший тиждень я брав участь у боях за передмістя Києва у Ірпені. Після цього ми поїхали відвойовувати Миколаїв і селища в Херсонській області. Потім я був передислокований на Донбас, а саме в Луганську область і встиг побувати в Лисичанську та Сєвєродонецьку. Далі на кілька тижнів поїхав у США аби владнати деякі юридичні справи в бізнесі, поповнити запаси та спорядження. А вже з усім цим по поверненню вирушив захищати Запоріжжя.
— Розкажіть про бій, який був найважчим для вас у цій війні.
— Завжди згадую мою першу місію тут в Україні, коли ми в Ірпені пробиралися через ліс, щоб дістатися мосту і дійти до нашої бойової цілі. Для цього потрібно було перетнути місто і відкриту місцевість, де не було можливості сховатися чи організувати прикриття. Почався масивний артилерійський вогонь, ворожі вертольоти літали над нами весь час. Половина команди застрягла на другому боці мосту, половина встигла сховатись у найближчій будівлі. У лісі поруч ми знайшли багато мертвих цивільних. Ми їх оглянули та були готові стримувати росіян, поки українські військові у нашій зоні могли забрати тіла та позначити могили, щоб у майбутньому поховати людей належним чином. Тієї ж ночі ми мали тяжкий обстріл і пряме потрапляння у будівлю, де ми ховались. Поспати майже не вдалося. На ранок все почалося знову, тому через вікно ми спустились поверхом нижче і за кілька хвилин у ту кімнату вже прилетів снаряд. Потім дах почав горіти, вогонь поширювався на сусідні будівлі настільки швидко, що ми не мали де сховатись. А я ще залишив нагорі рюкзак з амуніцією та оптикою і мав повернутися.
Це була моя перша місія в Україні, і вона була супер стресовою, навіть з огляду на мій багатий бойовий досвід.
— Ви брали участь у боях за Сєвєродонецьк — яким був цей досвід?
— На той момент я був бійцем Інтернаціонального легіону. Ми жили в Лисичанську, який був з'єднаний з Сєверодонецьком одним єдиним мостом. На той момент обидва населені пункти вже не були містами у нормальному сенсі цього слова. Не було ані води, ані електроенергії. Тій жменьці цивільних, що там залишались, треба було їздити за паливом до сусіднього Бахмута. Кожен божий день ти чуєш 200−300 прильотів, і не знаєш, де наступної миті станеться новий.
Наші бойові операції включали одночасний захист індустріальних та цивільних секцій міста. Тому бої були дуже інтенсивними і різними: ближні, артилерійські, з застосуванням стрілецької зброї, танків і ракет з плечовим пуском. Але ми справлялися, завдавали відчутних втрат як особистому, так і матеріальному складу ворога. Проте серед нашого легіону також було багато втрат.
Там я був десь приблизно зо три тижні і сказав би, що навіть один день бою за Сєверодонецьк був більше напруженим ніж місяць в Іраку чи Афганістані. Це було важко не тільки фізично, але й емоційно. Тому радий, що після цього мав змогу поїхати додому — поповнити запаси та спорядження, щоб повернутися і воювати краще. В Україні у мене тяжких боїв було багато, але Сєверодонецьк, безперечно, один з найгірших.
— Чим відрізняється війна в України від тих, на яких ви побували?
— Це геть новий досвід. Я розумів, що він буде важким, ще коли провів ті два дні в ізоляції вдома, приймаючи рішення їхати в України. Я розумів, що українська армія не буде настільки сильною та добре спорядженою, як американська. Це не те саме, коли ти воюєш у складі першої за забезпеченням армії світу. І навіть не в лавах другої.
