«М'ясник» Жуков і спільні паради військ СРСР з гітлерівцями. Що приховують п’ять найвідоміших міфів російської пропаганди про Другу світову

8 травня, 10:20
Сюжет
Німецький генерал Ґудеріан і радянський комбриг Кривошеїн оглядають війська під час передачі міста Брест-Литовськ Червоній армії, вересень 1939 року (Фото:Український інститут національної пам’яті)

Німецький генерал Ґудеріан і радянський комбриг Кривошеїн оглядають війська під час передачі міста Брест-Литовськ Червоній армії, вересень 1939 року (Фото:Український інститут національної пам’яті)

8 травня Україна відзначає День пам’яті та примирення, а світ — день завершення бойових дій у Європі у Другій світовій війні. Російська ж пропаганда цьогоріч з особливою силою роздмухує міфи про Другу світову, намагаючись подати війну з Україною як курс на «денацифікацію» країни.

Кілька тижнів тому, 13 квітня, Рада Федерації слідом за Державною Думою РФ навіть схвалила законопроєкт, який запроваджує в Росії штрафи для тих, хто насмілиться ототожнювати цілі, рішення та дії двох тоталітарних режимів — керівництва СРСР і керівництва нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни (а також дії командування та військовослужбовців цих країн). Забороняється зокрема заперечувати «вирішальну роль радянського народу у розгромі нацистської Німеччини, а також гуманітарну місію СРСР при звільненні країн Європи».

Відео дня

Такі тези законодавчо закріплюють кілька найпопулярніших міфів російської пропаганди про Другу світову війну, які багато років активно поширює Росія.

«Майже десять років тому Путін закликав російських істориків розробити нову навчальну програму з історії, вільну від „внутрішніх протиріч та неясностей“. Ревізіоністська версія історії, що зрештою виникла, включала спроби реабілітувати особисту репутацію Йосипа Сталіна і просувати позитивні аспекти радянської епохи, підкреслюючи при цьому роль СРСР у перемозі над нацистською Німеччиною», — написав у квітні 2022 року Дуг Клейн, експерт Atlantic Council, коментуючи намагання режиму Володимира Путіна створити нову ідеологію для молодого покоління росіян на тлі війни з Україною.

НВ розвінчує п’ять найвідоміших міфів російської пропаганди про Другу світову війну.

Німецько-радянську війну слід називати «Великою вітчизняною»

Російська пропаганда досі повсюдно використовує термін Велика Вітчизняна війна для позначення періоду німецько-радянської війни (1941−1945) в межах Другої світової (1939−1945).

Однак термін Велика Вітчизняна — лише ідеологічне кліше, яке в радянській, а згодом і в російській історії мало на меті кілька цілей:

1. Наголосити на війні всього радянського народу проти німецько-гітлерівських військ. «Насправді такий єдиний порив перебільшений. Для багатьох союзних республік, зокрема й України, це не завжди була війна за свою Вітчизну. В Україні подіям Другої світової передувало десятиліття репресій, Голодомор, Великий терор, під час яких сталінський режим винищив мільйони людей. Багато хто сприймав початок війни як можливість звільнення від сталінізму. Здача в полон 5,75 млн солдатів і офіцерів Червоної Армії також засвідчила: сотні тисяч радянських громадян не були готові воювати за Сталіна і не сприймали війну як Вітчизняну», — нагадує Інститут національної пам’яті.

2. Затьмарити факти співпраці СРСР з гітлерівською Німеччиною. З 1939 року ці країни були союзниками, і тоді комуністична пропаганда постійно наголошувала на їхній «дружбі». Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний 23 серпня 1939 року, гарантував взаємний нейтралітет СРСР і Німеччини, але в його секретному протоколі було розписано, як Радянський Союз і Третій Рейх домовилися поділити на сфери впливу низку європейських країн. Коли 17 вересня 1939 року Червона Армія перетнула східний кордон Польщі, це фактично було вступом СРСР у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. «Тож концепція „вітчизняної“ знадобилася, щоб прикрити факти попередньої співпраці двох тоталітарних режимів», — підкреслює ІНП.

Зустріч радянських та німецьких солдатів у польскому Любліні, 22 вересня 1939 року (Фото: Bundesarchiv, Bild 101I-013-0068-18A / Höllenthal)
Зустріч радянських та німецьких солдатів у польскому Любліні, 22 вересня 1939 року / Фото: Bundesarchiv, Bild 101I-013-0068-18A / Höllenthal

3. «Приватизувати» перемогу у Другій світовій війні. Використовуючи назву Велика Вітчизняна війна, Радянський Союз хотів бути єдиним переможцем у війні з нацистами. Згодом це «прагнення» успадкувала і Росія, зазначають історики ІНП, нагадуючи, що саму назву «Вітчизняна» СРСР запозичив у царської Росії (так називалася переможна війна 1812 року над військами Наполеона). Сучасна ж РФ використовує міф про Велику Вітчизняну ще й з метою зберегти вплив на пострадянські країни.

CРСР «визволив» країни Європи

Цей міф про СРСР, який нібито «визволив поневолені народи Європи», насправді культивувався для того, аби виправдати післявоєнну радянську присутність у багатьох європейських країнах. Відтоді, як у 1944 році Червона Армія перетнула західні кордони Радянського союзу, вигнання нацистів з території інших держав континенту не приносило їм справжню свободу — натомість «визволителі» самі ставали окупантами.

Так, після Прибалтійської наступальної операції 1944 року СРСР вдруге окупував Естонію, Латвію та Литву (вперше ці країни було анексовано в 1940-му році, коли з них примусово зробили радянські республіки, включивши до складу Союзу). Крім того, маріонеткові комуністичні уряди були створені в Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Угорщині, що дало СРСР змогу після Другої світової війни сформувати підконтрольний Кремлю «соціалістичний табір» і на десятиліття закріпити свій вплив у регіоні.

Крім того, за останні роки владі багатьох країн колишнього «соцтабору» і ексреспублік СРСР доводилося спростовувати міфологізовані твердження сучасної Росії. «Ми заперечуємо проти історично недостовірних заяв МЗС Росії, нібито Естонію „визволили“ радянські війська. Естонська Республіка не брала участі у Другій світовій війні і була окупована як нацистською Німеччиною, так Радянською Росією. Так зване „визволення“ було окупацією, яка тривала близько 50 років», — наголосило МЗС Естонії 23 вересня 2019 року.

Саме Росія як правонаступниця СРСР має монопольне право на «велику перемогу» над нацизмом

Небезпеку цього міфу, який Росія давно взяла на озброєння і активно використовує у своїй політичній пропаганді, ще в 2020 році намагався донести світові тодішній посол України в США Володимир Єльченко у своїй колонці для Atlantic Council. «Спроби Росії монополізувати радянський досвід у Другій світовій війні означають мінімізацію внеску західних союзників. У той час як народи Центральної та Східної Європи, безсумнівно, несли найважчий тягар війни в Європі, поразка Гітлера стала можливою лише завдяки доблесті та історичним жертвам усіх союзних країн. Це особливо вірно щодо США та Великої Британії», — наголошував Єльченко.

Насправді ж Росія була лише однією з багатьох радянських республік, які сплатили величезну ціну за те, щоб уможливити поразку нацистської Німеччини. При цьому варто пам’ятати, що лише невелика частина сучасної території Росії в роки Другої світової була окупована німецькими військами, тоді як Україна та інші прифронтові республіки СРСР пережили роки окупації і ще з 1939 року опинилися в епіцентрі конфлікту.

Саме Україні довелося стати ареною найзапекліших боїв, оскільки всією її територією війна прокотилася двічі: під час наступу, а потім і відступу німецьких сил, зокрема групи армій Південь. За найскромнішими підрахунками, загинуло від 8 до 10 млн українців (сукупні втрати серед військових та цивільних). При цьому у відносних показниках Україна та Білорусь втратили пропорційно більше свого довоєнного населення, аніж радянська Росія.

Натомість український внесок у перемогу був співставно важливим. Понад сім мільйонів українців відвойовували перемогу у складі Червоної армії, ще десятки тисяч — у складі інших союзних сил, зокрема:

  • у складі Польщі — 120 тисяч українців
  • у складі США — 80 тисяч
  • у складі армій Великої Британії та Канади — 45 тисяч
  • у складі Франції — 6 тисяч
  • у складі визвольного руху в самій Україні (УПА) — 100 тисяч

«Жодна країна не може претендувати на визнання своєї виняткової ролі під час перемоги над нацизмом. Перемога — це результат титанічних зусиль десятків держав і сотень народів», — наголошував у 2021 році український історик, завідувач відділу науково-просвітницької роботи Національного музею історії України у Другій світовій війні Дмитро Гайнетдінов. При цьому, за його словами, для України війна стала найбільш жахливою катастрофою і справжньою трагедією, «бо саме на нашій території відбувалися одні з найзапекліших боїв усієї війни, Україна зазнала глибоких людських втрат і збитків, нанесених містам і селам, промисловості, сільському господарству, та і за своєю жорстокістю німецька окупація України не може порівнятися із окупацією Франції чи інших західноєвропейських держав».

«Отже, те, що пропаганда РФ довгі роки намагається зобразити як „російську славу“, було великою мірою „українською війною“. Наразі, прикриваючись авторитетом „переможця“ та чинячи агресію проти інших держав, влада Росії поводиться як руйнівник системи міжнародних відносин, заснованої державами-переможцями Другої світової війни. І в цьому контексті поведінка РФ на міжнародній арені більше нагадує гітлерівську Німеччину 1930 років, незадовго до глобального конфлікту», — цілком коректно прогнозував рік тому Гайнетдінов.

Сталін і Гітлер не були союзниками, пакт Молотова-Ріббентропа був «вимушеним» і дав час «підготуватися до війни»

На таких тезах регулярно наполягають МЗС РФ та російські депутати, наголошуючи, що пакт Молотова-Ріббентропа був «вимушеним дипломатичним кроком для СРСР», завдяки якому війна нібито «почалася на стратегічно більш вигідних для СРСР рубежах, і населення цих територій зазнало нацистського терору на два роки пізніше, тим самим було врятовано сотні тисяч життів».

Однак таке трактування абсолютно спотворює реальність і той факт, що між підписанням пакту «про ненапад» у серпні 1939 року і нападом Німеччини на СРСР у червні 1941-го ці дві країни насправді діяли як близькі союзники, нагадував у спеціальному проєкті про міфи щодо початку Другої світової Максим Майоров з Українського інституту національної пам’яті (спільний проєкт НВ, Українського інституту національної пам’яті, Центру досліджень визвольного руху та Видавництва КСД).

Секретний протокол до пакту Молотова-Рібеннтропа передбачав поділ сфер впливу СРСР і нацистської Німеччини у Східній Європі в разі «територіально-політичної перебудови». Берлін претендував на Литву і західну частину Польщі, тоді як Москва зазіхала на Латвію, Естонію, Фінляндію, східну частину Польщі та Бессарабію, що входила до складу Румунії.

Тому з перших днів Другої світової війни — нападу на Польщу 1 вересня 1939 — СРСР підтримував гітлерівську Німеччину. У цей день СРСР надав у розпорядження Німеччини радіостанцію в Мінську, яка виконувала роль радіомаяка для наведення бомбардувальників Люфтваффе на польські міста. 17 вересня Сталін повідомив німецького посла, що Червона армія розпочинає окупацію Польщі. Того ж дня радянські війська зайняли Тернопіль та Рівне, наступного — Коломию, Станіславів (тепер — Івано-Франківськ) та Луцьк. Таким чином Червона армія позбавила Польщу останнього шансу відбитися від Німеччини, оскільки західна Україна і Білорусь були тиловими районами польської оборони.

Будь-якої двозначності позбавлене і німецько-радянське комюніке, яке з’явилося 18 вересня 1939 року. У ньому зазначалося, що дії радянських і німецьких військ у Польщі «не мають якоїсь мети, яка б ішла врозріз інтересам Німеччини і Радянського Союзу й суперечила духу й букві пакту про ненапад». У черговому комюніке 22 вересня вже встановлювалася демаркаційна лінія між обома державами. А 28 вересня 1939 року СРСР та Німеччина підписали Договір про дружбу і кордон. Отже, обидва агресори публічно заявляли, що у ставленні до Польщі між ними немає суперечностей.

Карикатура про союз Сталіна та Гітлера, The Washington Star, 1939 рік (Фото: Clifford K. Berryman / The Washington Star)
Карикатура про союз Сталіна та Гітлера, The Washington Star, 1939 рік / Фото: Clifford K. Berryman / The Washington Star

Маневри військ Німеччини та СРСР у Польщі узгоджувалися. Після одержання повідомлення про перетин кордону Червоною армією німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток. 20 вересня Гітлер наказав військам припинити бойові дії з поляками і відступати на захід за визначену в серпні 1939 року демаркаційну лінію. Вермахт відступав і передавав завойовані території Червоній армії. Наприкінці вересня сторони домовилися про зміну демаркаційної лінії. Тепер уже радянські війська відводили за неї на схід. Це були досить складні маневри. Наприклад, облогу Львова і Бреста розпочали німці, але пізніше відступили, і справу завершувала вже Червона армія.

СРСР і нацистська Німеччина навіть проводили спільні паради. 22 вересня 1939 року під час передачі радянській стороні Бреста у такій церемонії взяли участь підрозділи моторизованого корпусу Вермахту під командуванням генерала Гайнца Ґудеріана та окремої танкової бригади Червоної армії на чолі з радянським комбригом Семеном Кривошеїним.

Німецький генерал Ґудеріан і радянський комбриг Кривошеїн оглядають війська під час передачі міста Брест-Литовськ Червоній армії, вересень 1939 року (Фото: Український інститут національної пам’яті)
Німецький генерал Ґудеріан і радянський комбриг Кривошеїн оглядають війська під час передачі міста Брест-Литовськ Червоній армії, вересень 1939 року / Фото: Український інститут національної пам’яті

Траплялися також випадки взаємодії німецьких і радянських військ у боях проти Війська Польського. Наприклад, 24 вересня 1939 року радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських підрозділів під Замостям. 26—28 вересня в районі Журавинець союзники розбили кілька полків польської кавалерії, які відступали до Угорщини. 27 вересня радянський маршал Семен Тимошенко доповів про розгром спільно з німцями польської групи у районі Немирова.

Укладання німецько-радянського договору про кордон та дружбу, 28 вересня 1939 року. Зліва направо: на другому плані: Ріхард Шульце (ад'ютант Ріббентропа), Борис Шапошников (начальник штабу Червоної Армії), Йоахім фон Ріббентроп, Йосип Сталін, Володимир Павлов (радянський перекладач); на першому плані: Олександр Шкварцев (радянський посол у Берліні) та В'ячеслав Молотов (Фото: National Archives & Records Administration / nara.gov)
Укладання німецько-радянського договору про кордон та дружбу, 28 вересня 1939 року. Зліва направо: на другому плані: Ріхард Шульце (ад'ютант Ріббентропа), Борис Шапошников (начальник штабу Червоної Армії), Йоахім фон Ріббентроп, Йосип Сталін, Володимир Павлов (радянський перекладач); на першому плані: Олександр Шкварцев (радянський посол у Берліні) та В'ячеслав Молотов / Фото: National Archives & Records Administration / nara.gov

Георгій Жуков — «маршал перемоги»

Цей міф у сучасній Росії є настільки популярним, що Український інститут національної пам’яті навіть випустив окреме відео, аби десакралізувати постать радянського полководця і нагадати про справжню вартість його перемог.

Георгій Жуков, культ особи якого плекають у сучасній РФ, на початку радянсько-німецької війни був начальником Генштабу СРСР, тож йому було доручено організувати оборону та дати відсіч армії Гітлера.

«У 1942 році Жуков командував Західним фронтом. „Маршал перемоги“ проводив безперервні наступи, які завершувалися поразками. Загальні втрати лише в одній Ржевсько-В'яземській операції становили 777 тисяч осіб. Нечувані жертви не зупиняли Жукова, тож серед рядових бійців швидко погирювалися прізвиська командувача — Катафалк або М’ясник», — нагадує історик Ростислав Пилявцев, автор фільму УІНП.

Кульмінацією ж «слави маршала» став наступ на Берлін. І хоча на той момент поразка Німеччини була питанням часу, Жуков не зважав на жертви, яких можна було уникнути. «У Берлінській операції він щодня втрачав понад 15 тисяч військових, майже 90 танків і 40 літаків — усе для того, щоб зайти в Берлін раніше за союзників. Тільки за офіційними, явно заниженими даними, у Берлінській операції Червона армія втратила вбитими й пораненими 352 тисячі осіб», — йдеться у документальній міні-стрічці УІНП.

Також відомо, що рішення довірити взяття Берліна саме Жукову було політичним. У листопаді 1944 року він був призначений командувачем 1-м Білоруським фронтом, яким до того успішно командував Костянтин Рокоссовський — радянський полководець польського походження, відомий своїм тактичним талантом, повагою і людяним ставленням до підлеглих. Саме підпорядковані йому війська могли б взяти Берлін, але Сталін вирішив інакше. «Я найнещасніший маршал Радянського Союзу, — іронічно згадував згодом Рокосовський. — У Росії мене вважали поляком, а в Польщі — росіянином. Я мав брати Берлін, я був найближчим. Але зателефонував Сталін і каже: «Берлін буде брати Жуков. Я запитав: «Товаришу Сталін, за що така немилість?» Сталін відповів: «Це не немилість, це політика». І повісив слухавку».

Після війни Жуков був комендантом радянської окупаційної зони в Німеччині, але вже невдовзі через воєнні злочини і мародерство його зняли з цієї посади.

Маршал Жуков був причетний і до інших злочинів — у 1954 році він керував 45-тисячними військовими навчаннями на Тоцькому полігоні, де для вивчення можливостей армії в ядерній війні підірвали атомну бомбу. Через секретність ніхто й досі не знає, скільки військових загинули чи постраждали тоді внаслідок нелюдського експерименту.

У 1957-му «за помилки» Георгія Жукова зняли з посади міністра оборони СРСР. Коли про «помилки» забули, система перетворила маршала «на яскравий ярлик, інструмент тоталітарної пропаганди». «Перемозі над нацизмом ми завдячуємо мільйонам солдатів і офіцерів, сотні тисяч яких лежать у безіменних могилах. У таких умовах не може бути жодного „маршала перемоги“ і навряд чи етично пов’язувати її з якимось окремим ім'ям», — нагадують історики УІНП.

Редактор: Інна Семенова

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Сьогодні в Україні з Андрієм Смирновим

Дайджест новин від відповідального редактора журналу НВ

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Показати ще новини
Радіо НВ
X