14 листопада 2018, середа

Що у вас на думці? Свобода слова як ворог демократії

0 коментувати
Пітер Померанцев: Пропаганда з боку соцмереж спонукає вас заявляти про себе якомога більше

Пітер Померанцев: Пропаганда з боку соцмереж спонукає вас заявляти про себе якомога більше

Британський публіцист та дослідник медіа Пітер Померанцев у статті для The American Interest пояснює, як політики керують державою через соцмережі

Коли КГБ збирались арештувати мого батька, моя прабабуся розробила секретний код з сосисками для обміну життєво важливою інформацією. І коли передавала йому до в’язниці певний вид сосисок, попередньо розрізавши їх в один спосіб, це означало, що новини про його арешт передали на Захід, висвітлили на Radio Free Europe та взяли до уваги міжнародні організації із захисту прав людини. Якщо прабабуся розрізала сосиски в інший спосіб – це означало, що інформацію передати не вдалося.

Це був 1978 рік, Київ, і мій батько, Ігор Померанцев, був затриманий за те, що «дозволяв друзям та знайомим робити копії шкідливої літератури». Тобто книги, заборонені цензурою, через те що містили правду про радянську тюремну систему (Солженіцин) чи написані в надто підривному для режиму стилі (Набоков). Батько також підписувався під петиціями організацій захисту прав людини, які засуджували політично вмотивовані арешти, та писав літературу, спрямовану проти суті радянського соціал-реалізму. […]

У 1978 році права людини, свобода висловлюватись, отримувати та продукувати інформацію все ще можуть бути завернуті навколо одного центрального поняття «свобода», яке в свою чергу було частиною великої геополітичної боротьби, де доти лінивий тоталітарний Радянський Союз використовував цензуру як метод.

Найбільш витончений підхід – надихнути кампанію, але потім не брати участь в її організації

Пройшло сорок років, і з’являється новий прекрасний звіт Institute for the Future, що показує, як усе перевернулось догори дриґом. Робота, над якою працювали 18 місяців, проливає світло на те, як уряди використовують онлайн-кампанії з метою наново встановити старий процес «заглушення, залякування, приручення, дискредитації та насамкінець арешту тих, хто сприймається як загроза владі». Старі методи цензури можуть здаватися технічно неможливими, та небезпечні режими адаптувалися.

З іншого боку, сьогодні дисидентам стало значно легше висловлюватись онлайн. Та режими підступно напосідають на них, навіть не вдаючись до атаки, ховаючись під масками онлайн-активістів (тролів) або автоматизованих профілів (ботів), або підбурюючи розгнівану онлайн-юрбу.

Institute for the Future виділяє кілька типів таких кампаній.    

Бувають операції, де уряд контролює весь процес. Щоб відректися від своїх дій, вони винаймають компанію чорних піарників чи працюють через молодіжні рухи. В Азербайджані, приміром, це рух Ireli, створений, за словами їхнього лідера, «щоб просвічувати молодих людей та захищати інтереси Азербайджана у віртуальному світі». На практиці це означає надсилати онлайн-погрози журналістам-критикам на кшталт Арзу Гейбулли: «Мене обзивали по-різному: шльондра, собака, свиня – ось ви так кажете. Образи стосувались моєї хворої матері та батька, що відійшов на той світ. Вона була повією, а він – зрадником, який переспав з вірменською шльондрою».

Наступний крок – «координовані державою» кампанії. Ось як у Венесуелі, де уряд Мадуро створив в соцмережах закриті канали, де ентузіастам кажуть, коли і на кого нападати, та з якими меседжами. Сама ж держави цієї роботи не виконує.

Найбільш витончений підхід полягає у тому, щоб просто надихнути кампанію, але потім не брати участь в її організації.

Це поширено у Туреччині, де головні провладні оглядачі ініціюють атаки з боку юрби. Приміром, коли журналістку Сейду Каран засудили на два роки позбавлення волі після публікації матеріалу, де вона ненароком показала зображення, що висміює пророка Магомета, один з провладних авторів написав у себе в твітері, що термін надто короткий. Протягом наступних трьох днів Каран отримала 13 тисяч твітів від 5800 користувачів, чимало з яких закликали повісити її згідно з законами шаріату. Та цей напрямок має і свої недоліки: зокрема, іноді юрба атакує не ту персону, змушуючи президента відкликати атаку.

Така кампанія стала характерною для США, і на неї надихнув сам Дональд Трамп, а також його менеджер соціальних мереж Ден Скарвіно. Кампанія призвела до того, що журналісти, академіки та представники політичної опозиції отримали як повідомлення зі загрозами зґвалтування та смерті, так і обвинувачення у зраді. Як написали у Freedom House: «Фейкові новини та агресивний тролінг журналістів як під час, так і після президентських виборів сприяли зниження репутації зазвичай загалом вільного середовища США».

Що надає цим кампаніям особливого присмаку, так це використання ними філософії свободи як методу виправдання, викрикуючи «цензура!» скрізь, де з’являється можливість ліквідувати їхній вплив у соцмережах. І хоча багато країн сформували концепцію «мова ворожнечі» чи «підбурення до насильства», їм дуже важко дається закріпити це на практиці, крім як блокувати очевидні накази завдати комусь шкоди. Як одна мексиканська феміністка та журналістка недавно сказала мені: «Все наше життя ми провели у боротьбі з свободу слова. І нині дуже важко закликати до цензури. Коли ця смертельна загроза стала реальною? Коли вони почали використовувати це проти нас? Як знати, що вони нам загрожують? Коли посилаються на наш профіль?»

У своєму звіті Institute for the Future намагається знайти розумний вихід з ситуації, запевняючи, що в такому випадку «висловлювання» є нападом на право когось на власне висловлювання – початкову форму цензури – і позаяк держава зобов’язується захищати права людини, то вона не може ігнорувати ці напади, виправдовуючи їх як «свободу слова», відтак заявляючи, що вони тут ні до чого. Розіграти сценарій, в центрі якого права жертви, – це розумний хід, та на тому, можливо, і все. Проблеми можуть бути більш заплутаними. […]

Ера надлишкової онлайн-інформації та технологій зруйнувала старий еквівалент свободи слова та прав люди, викрививши логіку протистояння між цензурою та самовираженням. […]

«Чи буває радість більша, – писав мій батько у 1978 році – ніж писати від себе?». Цю ідею взяв на озброєння його сучасник, поет Йосиф Бродський, якого вперше арештували та вислали з СРСР приблизно в той же час. «Найбільш дієвий захист проти зла, – говорив Бродський студентам у Корнельському університеті в 1984 році, – це у значній мірі проявляти індивідуальність, оригінальність мислення, дивакуватість, і якщо хочете – ексцентричність. Це те, що не можна симулювати, підробити, зімітувати».

Та більш витончена пропаганда з боку соціальних мереж спонукає вас заявляти про себе якомога більше, проявляти свою індивідуальність, де тільки можна. «Що у вас на думці?» – запитує Facebook, як тільки ви заходите на свій профіль. І потім самовираження трансформується на дані, щоб використати вас з політичною метою, необачно підбурити на поведінку без вашої згоди: гіперіндивідуалізм підриває автономію індивіда. І коли йдеться про «ексцентричність» та «дивакуватість», мало хто може перевершити нинішнього американського президента, який відкидає граматику, правопис та раціональне мислення, щоб вивільнити написані від себе рядки, які можна читати як сатиру на модерністську поезію.

Юлія Комська, професор з Дартмуду, заново відкрила для мене цитату Бродського у своїй новій чудовій книзі «Лінгвістична непокора», написану в співавторстві. Там вона наполягає, що індивідуалізм а-ля нарцисизм робить думку Бродського неправильною. «У такий спосіб мовні виверти не стільки приносять користь автору, скільки сприяють удосконаленню мистецтва відчуження […]» Іншими словами, написане вами можна використовувати не ради власної потіхи, а як спосіб поглянути на самого себе та світ по-новому, а відтак і відкрити можливість для його трансформації».

Це не єдина стратегія. Поети часто відчувають наближення катаклізмів раніше за політологів, і від середини 90-х мій батько, який донині живе на Заході, почав відходити від написання від себе. Натомість він почав шукати інші шляхи того, що може означати свобода досліджувати світ у невизначених термінах. Він взявся за мову антропології, біології. У 1999 року він повністю переніс фокус з першої особи, написавши роботу, побудовану на аналізі словника вітрів. Зрозуміло, що батько говорить про свободу, але там заледве знайдеш згадування про «я» взагалі – просто детальні, метафоричні описи штормів, бризів, поривів та подихів.

Повний текст читайте на The American Interest

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу   Мнения Нового Времени

Ми у 2020 році. Як зміниться Україна?

Цього четверга, 15 листопада, відбудеться фінальна лекція НВ з циклу "Україна 2020. Що чекає країну"

Що можемо зробити ми, щоб Україна нарешті стала успішною країною?

Прийти на лекцію
Ukraine-2020

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Ми рекомендуємо ТОП-10

опитування

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: