Коли в дитячій вимикають світло. Журналіст Сергій Рахманін – про те, чому українці вірять у Зеленського

4 лютого, 17:26
2235
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке
Коли в дитячій вимикають світло. Журналіст Сергій Рахманін – про те, чому українці вірять у Зеленського - фото

dt.ua

Сергій Рахманін: Боюся, шансу на пошук нового "голобородька" доля нам більше не дасть

Журналіст Сергій Рахманін у своїй колонці для Zn.ua розмірковує про віру українців у Зеленського та окреслює принципи критичного мислення

Виборець стає по-дитячому примхливим, — він вимагає всього; по-дитячому егоїстичним, — він вимагає насамперед для себе; по-дитячому безпорадним, — він усьому вірить. Йому, виборцеві, у цей період особливо подобаються барвисті обгортки, безкоштовні ласощі та яскраві вистави, де виряджені в театральний реквізит лицедії пустуючи й кривляючись зображують бетменів, бетвуменів, гаррі поттерів та інших голобородьків. 

На період виборів критичне мислення в багатьох вимикається, як світло в дитячій після дев'ятої вечора. 

Особисте право кожного — проголосувати за велінням серця. Якщо мозок із якоїсь причини не велить нічого. У виборчий період у голови багатьох громадян спритно впихають і телевізор, і холодильник. Тверезим думкам між двома цими "гаджетами" протискатися нелегко. […]

Не дай Боже у вас тяжко захворіє дитина. Переконаний, у такому разі ви кинетеся старанно шукати спеціаліста потрібного профілю, з необхідними знаннями та відповідним досвідом. Упевнений, вас не зацікавить ескулап насамперед симпатичний, веселий або харизматичний. Наявність кожної з цих рис (тим більше всіх) буде приємним бонусом. Але головним критерієм вибору виявиться все ж таки кваліфікація. Слава лікаря підвищить його шанси. Якщо йтиметься про професійну славу. Якщо ж фігурант знайомий вам із фотографій у глянцевій періодиці як світський лев, колекціонер курильних люльок чи кум Олега Винника, ви попросите його розписатися на обкладинці журналу, а не на рецепті. 

Інфантилізм і відвикання від критичного мислення — не менший наш ворог, ніж Путін

Як ви відреагуєте, коли у відповідь на запитання про діагноз, терапію та побічні ефекти лікар промуркоче, що ваш нащадок обов'язково видужає, якщо його візьметься зціляти "просто порядна людина"? Думаю, посмієтеся з класного жарту. Сильно сумніваюся, що ви зупините свій вибір на такому цілителі. Якщо знатимете, що лікувати йому доводилося тільки самого себе. Від марнославства. Безуспішно. […]

Чим менше знань про людину, тим легше наділити її уявними чеснотами. Чим чистіший аркуш, тим більше недостатніх (неіснуючих?) деталей домальовує фантазія. 

Найяскравішою "розмальовкою" став образ Зеленського. Його злет — уособлення ненависті, яку відчуває значна частина населення до політичного класу. Імпульсивна відповідь на багатолітні похорони надій. Вибір несистемного як виклик системі. Реакція природна, з одного боку, і нелогічна — з іншого. Оскільки несистемні — чудові руйнівники, однак препогані будівельники. А остання п'ятирічка запевняє саме в гострій необхідності будувати й ремонтувати. 14-й рік пройшовся грейдером по тріснутому полотні державного управління. Млява реформа держуправління й незграбна (поки що) децентралізація забезпечили таку-сяку подобу чорнового покриття, спішний ямковий ремонт. Перша ж серйозна злива загрожує перетворити це на бездоріжжя, суміш із феодального щебеню та набухлого сепаратистського бруду. Можна як завгодно ставитися до кандидата Зеленського. Але перші ж його публічні політичні одкровення оголили абсолютну нездатність до державного будівництва. Таку ношу він, цілком очевидно, не потягне, незалежно від того, сам ризикне займатися державотворчістю чи його державну руку спрямовуватиме більш м'язиста лапа. 

Насправді питання не до нового фаворита забігу, що серйозно вірить у своє вміння схопити бога за бороду. А до людей, котрі мають намір за нього голосувати. Питання: чи замислювалися вони, уколом у яке місце може завтра обернутися сьогоднішній прикол? […]

Перелік бід, які турбують суспільство, відомий. Війна, корупція, зростання цін і тарифів, безпека/рівень злочинності, якість охорони здоров'я et ceterа — соціологія із завидною періодичністю оголошує топ-листи загальнонаціональних проблем. Жодну з них не вирішити клацнувши. Подолання жодної з них не передбачає простого, однозначного рішення. Проте контури цих рішень, начерки схем, чернетки проектів — саме це мало б, за ідеєю, стати, головною підказкою при виборі лідера. Лякає не те, що кандидати у масі своїй таких ескізів не пропонують (переважно обмежуючись загальними словами або обіцянками "в одне клацання"). Лякає, що ті, хто, власне, формує соціологічні рейтинги негараздів (тобто громадяни), реальною здатністю конкретного претендента вирішити конкретну проблему не дуже й цікавляться. Приблизно дві третини жителів регулярно називають найсерйознішим лихом війну, а головним завданням майбутнього очільника держави — її припинення. Схоже, відповіді на кшталт "перестати стріляти", "запитати в народу" чи "випити з Путіним" пристойна кількість виборців вважає серйозними рецептами, якщо готові голосувати за таких "ескулапів".  […]

Боюся, шансу на пошук нового "голобородька" доля нам більше не дасть. Екзотичні політичні експерименти більш-менш безпечні в країнах із усталеною демократією та стабільними інституціями. […]

Інфантилізм і відвикання від критичного мислення — не менший наш ворог, ніж Путін. Коли в "дитячій" виборця вимикають світло, розум не повинен засинати. Бо сон його може породити нове чудовисько або розбудити старе. Коли в темній кімнаті засвічують слабку лампочку, її світло здається нестерпним. Потім очі звикають, набувають здатності відрізняти свічку від прожектора, сяйво від загасання, штучне світло від природного. Треба тільки потрудитися над звичкою дивитися й навчитися бачити… […]

Недобрий десяток років тому промисел Божий уклав мене на ліжко столичного опікового центру. Кілька тижнів життя єдиним джерелом природного світла для мене слугувало немите вікно, прикрашене рештками москітної сітки. Сонце заледве протискалося в забруднений отвір, огинаючи похмуре одоробало недобудови, що стирчала напроти. Навколишній світ для мене, тимчасово нерухомого, звузився до двох прямокутників — сіро-бетонного, вкарбованого в сіро-скляний. Днів через десять мені стало здаватися, що в завіконному світі немає нічого, крім цієї сірості, яка розчавлює сонячність. Ще через тиждень з невідворотністю картинки звикся. Вона навіть починала мені подобатися. "А без вікна взагалі було б ще гірше", — навідувала й така зрадницька думка. Коли запропонували змінити палату — відмовився. Дідько його знає, яка буде нова. 

У перший день після виписки я заново відкривав для себе завіконня, де було місце небу, зелені. Калюжам і бруду — теж. Але я їх бачив, а не уявляв. Я почувався Ньютоном, який уперше дивиться на яблуко очима відкривача, а не їдця. Саме тоді народилася кострубата думка, що свобода — це не тільки можливість рухатися без сторонньої допомоги, право вибирати вікно, в яке дивишся, а й уміння зазирати за обрій, бачити сонце за бетоном, розрізняти живих птахів в омертвілому растрі, відрізняти брудне дзеркало від чистого скла. 

Незадовго до Революції Гідності покійний нині Любомир Гузар у статті для DT.UA з препаруючою точністю написав: "Свобода — це обставина бути людиною". Для мене ця формула означає помноження умов на зусилля. Перемогу думки над інстинктом. Усвідомлений вибір між осмисленим колективізмом і вимушеною стадністю.

Не хотілося б, аби свобода для нас обмежилася правом з легкістю голосувати за дещо, щоби потім тяжкою ціною виганяти це в політичний Ростов.

Повну версію тексту читайте на Zn.ua

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени