Манія контролю. Російські колоніальні апетити від царизму до сучасності

10 січня, 15:50
2391
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

У 1945 році війська Радянського Союзу зайняли данський острів Борнхольм, намагаючись встановити контроль над протоками Балтійського моря

Фото: DR

Військова агресія РФ проти України спонукала істориків знову повернутися до теми російських колоніальних апетитів і неоімперського порядку денного. Ведуча програми Місце в історії на Радіо НВ Марина Фіалко дізналася про дослідження теми колонізації в Україні у історика Яни Примаченко.

Марина Фіалко: - Дискусії про те, який статус мала Україна у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, розпочалися не зараз - про уярмлену Україну говорили ще Юліан Бачинський, пізніше Іван Франко та Леся Українка.

Тож який статус мала Україна у складі Російської імперії, чи була Україна однією з колоній європейського типу, чи була радянською колонією?

Яна Примаченко: - Якщо вже говорити про колоніальний дискурс, то це дуже комплексна тема, і на академічному рівні вона дуже дебатується. Якщо ми подивимося на цю проблему з погляду публічного, суспільного резонансу, то можна сказати, що дискурс деколонізації був запущений саме Євромайданом.

Якщо подивитися на українську Революцію гідності, вона мала чотири складові: безумовно, соціальна складова (за соціальну справедливість); цивілізаційний вибір, коли Україна фактично задекларувала свій вибір Європи; ліберальний дискурс (проти свавілля чиновників, проти диктатури) і антиколоніальний дискурс (це вже проти імперської політики Кремля).

І багато тих практик, які ми мали на Майдані, перегукувалися з певними антиколоніальними практиками навіть тієї ж традиції ОУН-УПА.

З одного боку, це було і в якості відповіді на російську пропаганду, яка намагалася маркувати активістів Євромайдану як нащадків фашистів. Але треба зазначити, що Євромайдан - це було об'єднання людей за світоглядними позиціями.

Саме тоді Україна виразно задекларувала антиколонізаційний дискурс, і таким маркером став якраз Ленінопад, коли перший [пам’ятник Леніну] впав, і потім мали цілу хвилю цих падінь [пам’ятників] Леніну. І якщо ми говоримо про закони про декомунізацію, то вони де-юре зафіксували ситуацію, яка відбулася де-факто.

- Якщо звернути увагу на те, як описують статус держави як колонії, то, так чи інакше, цього колоніального статусу Україна ще не позбулася. Майдан був не перший поштовхом, але яскравим прикладом того, що Україна позбувається [колоніального статусу].

- Так, деколоніального дискурсу (я би сказала “антиколоніального дискурсу”), коли у нас вже на початок Євромайдану дійсно з'явилося перше покоління українців, народжених у незалежній Україні, які вже не знали, що таке Радянський Союз.

І, звісно, це було пов'язано з неоімперською політикою Кремля, який все ж таки прагнув встановити свій контроль на пострадянському просторі, і це була, напевно, адекватна українська відповідь. Бо, дійсно, той дискурс, який задав свого часу ще Микола Хвильовий - або психологічна Європа, або Росія, - став як ніколи актуальним.

Коли ми говоримо про колоніалізм, то тут досить важко визначатися (в тому сенсі, що якщо ми говоримо про класичний колоніалізм, то дійсно, тут важко говорити про Україну як колонію). І тому свого часу Михайло Волобуєв зауважив, що Україна є колонією європейського типу.

До прикладу, немає заперечень щодо того, що Російська імперія і потім Радянський Союз (за винятком короткого періоду українізації) в культурному сенсі ставилися до України фактично як до колонії, українська культура пригнічувалася, і це є об'єктивно.

Коли ми говоримо про економічні категорії, то тут виникає багато питань, бо зазвичай є таке розуміння, що метрополія стосовно колонії проводить несправедливу економічну політику, використовує її сировинні ресурси, натомість не розвиває її економічно.

Це є основним показником того, що ми не можемо говорити про Україну як колонію, бо Україна як регіон була набагато розвиненішою, ніж деякі регіони Російської імперії.

Михайло Волобуєв говорив, що Україна є колонією європейського типу. В цій ситуації для колонії європейського типу характерно те, що її економіка може бути навіть більш розвинена порівняно з якоюсь економічною ситуацією в метрополії, але метрополія здійснює тиск на економіку України в тому сенсі, що деформує її в неприродний стан.

Випуск української школи в слободі Нова Сотня на Східній Слобожанщині, 1933 рік. Зображення: Wikimedia

І одне з головних заперечень - це руйнування, коли Україна розглядалася не як цілісний економічний організм, а фактично як два економічні райони, які були окремі, і стосунки, економічні зв'язки вибудовувалися з Росією, з певними російськими регіонами, не враховуючи Україну як певну цілісність економічної специфіки.

І Волобуєв наголошував на тому, що багато виробничих і переробних підприємств на той момент у Російській Федерації були відірвані від сировинних баз, і сировина фактично доставлялася з того ж Казахстану (тоді це ще не було поділено, це була просто Центральна Азія, Туркестан, тоді ще не було такого різкого поділу).

Але тут теж є приклади класичної колоніальної політики, коли виробництво, технологізація, модернізація відбувається в імперії, а сировина довозиться з околиць, і в цьому сенсі це економічно нерентабельно, бо вимагає дуже великих перевезень. З іншого боку, логічно було би побудувати той же переробний завод поблизу сировинної бази.

У цьому сенсі він якраз обґрунтовував цю ситуацію, що Україна є колонією європейського типу і що, по-перше, гроші мають все ж таки залишатися в Україні, і бюджет має визначати місцева влада (а не те, що все було централізовано, і союзний центр визначав, скільки потрібно республіці).

І що все ж таки економіка України розглядалася як цілісний організм, а не два якихось промислових регіони, які так чи інакше прив'язувалися до відповідних промислових регіонів Російської Федерації.

Не можна сказати, що він у цьому сенсі був оригінальним, він фактично акумулював думки представників економічного блоку, які працювали в держплані. І багато хто з істориків вважає, що це була певна свідома провокація, бо публікація цієї статті Михайла Волобуєва вийшла в газеті Більшовик України, це не могло бути без санкції вищих органів.

Це була провокація з метою погрому саме цієї економічної школи, бо на 1928 рік Сталін вже започаткував політику “великого перелому”, згорталася і НЕП, і українізація як така, і централізаційні тенденції посилювалися.

- Чи лише за цю статтю, свої тези та думки, які висловив Михайло Волобуєв; за те, що він доводив, що Україна на той час перетворюється на колонію у складі Радянського Союзу; він був репресований?

- Мені здається, що це вже була комплексна політика Кремля, спрямована проти українських націонал-комуністів, місцевої еліти. Напевно, для союзного центру видавалося, що вони “загралися у незалежність”.

Бо все ж таки, як показує логіка, більшовики використовували політику НЕПу і українізації для того, щоби закріпитися на так званих “національних окраїнах”. І логіка була така, що так чи інакше ці процеси, коли вони відчули, що закріпилися в цих регіонах, мали бути згорнуті. І відповідно всі, хто був не згоден, так чи інакше потрапляли під репресії.

Оскільки ці репресії носили масовий, загальний характер, то мені здається, що навіть не виступивши з цією статтею, Волобуєв міг формально потрапити під цей каток, маховик репресій, бо це була загальна кремлівська логіка. Тому в цьому сенсі можна сказати, що його доля певною мірою була вирішена так чи інакше.

- Наскільки в критеріях визнання тієї чи іншої держави колонією йдеться про якісь культурні надбання держави, мову? Українізація та НЕП - це більше поступки для України, чи це дійсно уярмлення?

- НЕП - це був вимушений крок більшовиків, оскільки перший комуністичний штурм 1918-1919 років виявився невдалим, скасувати товарно-грошові відносини не вдалося.

Це призвело до повного колапсу господарчої системи, вони повернулися до НЕПу, і 1927-1928 років була дуже велика дискусія про те, що “відроджується капіталізм”, НЕП сприяє цьому, і треба ці процеси згортати, бути з цим обережними. І 1928 рік - це фактично початок другого комуністичного штурму.

Те, що намагався зробити Сталін - це не просто провести індустріалізацію і колективізацію в дуже скорочені строки, а знову ж таки спроба ліквідувати товарно-грошові відносини, створити комуністичне суспільство. Звісно, ця спроба не вдалася, вона закінчилася для України просто масштабною катастрофою - Голодомором, фактичним геноцидом.

І Сталін пішов на компроміс: селянам було дозволено мати присадибні ділянки, вирощувати на них певну продукцію і залишати цю продукцію собі. Це був певний компроміс системи, бо більшовики не змогли створити, досягти того “ідеалу”, до якого вони прагнули.

В цьому сенсі треба сказати, що якщо ми говоримо про інтелектуальну традицію (і взагалі про українську інтелектуальну думку, колоніалізм в українській інтелектуальній думці), то тут ми маємо віддати велику данину українській соціал-демократії.

Вона дійсно була потужною, і ця спадщина на певному етапі була забута, дискредитована, по-перше, внаслідок того, що 70 років у нас в науці превалювала одна ідеологія - це вульгарний марксизм, який себе дискредитував, тому на початку 90-х років цю методологію відкинули.

Радянський агітаційний плакат часів УРСР із закликом долучатися до боротьби з Польщею.  Зображення: ukrmap.kiev.ua

Багато було запозичень із діаспори, а в діаспорі колоніальний дискурс дуже непогано розроблявся, особливо після Другої світової війни. І дві центральні теми, діаспорні наративи - це Українська повстанська армія і тема Голодомору.

Українська повстанська армія з 40-х років (1943-1944 роки), цей український національно-визвольний рух, мислила себе в загальних антиколоніальних категоріях. Більше того, публіцисти тієї доби виступали за те, щоб Україна очолила рух неросійських народів у боротьбі проти імперських амбіцій Росії, Російської Федерації.

Навіть скажу більше, - Федун-“Полтава”, Йосип Позичанюк (а це якраз яскрава плеяда націоналістів, молодих публіцистів, які приєдналися до Організації українських націоналістів десь на початку 40-х років і мали досвід життя в Радянському Союзі) були знайомі з цією марксистською традицією, вони її переосмислили і до певної міри прописали у своїй публіцистиці механізм розпаду Радянського Союзу.

Як писав той же Позичанюк: “Радянський Союз розвалиться тоді, коли російський народ зрозуміє, що він теж є об'єктом експлуатації”.

Якщо ми пригадаємо процес розпаду Радянського Союзу, то згадаємо, що Єльцин дуже експлуатував цю тему, що в умовах СРСР російський народ теж перебуває у стані [експлуатованого], фактично не маючи своєї республіканської влади, партії і всього того, і що фактично росіяни як “державоутворюючий народ” дотують всіх і вся.

Це теж, я би сказала, дискурс внутрішньої колонізації, він теж спрацював на розпад Радянського Союзу.

- Тобто можна говорити, що Російська Федерація на той час в Радянському Союзі теж певною мірою була колонією?

- Принаймні це так подавалося в ОУНівській публіцистиці. Як воно було прописано, так цей розпад Радянського Союзу і розпочався, і за такою логікою він розвивався, бо колоніалізм же має не тільки зовнішній вектор, а має і внутрішній. Зараз є дуже багато досліджень, які розглядають Російську імперію саме за логікою внутрішньої колонії, яка колонізувала певні свої “окраїни”.

Не будемо забувати, що Російська Федерація - це не просто Москва і Золоте кільце, а ще дуже багато різних народів, республік у складі цієї федерації, які мають доволі специфічні стосунки з російським центром влади.

Знов-таки, якщо ми говоримо про імперію, імперську логіку, колоніальну логіку, то можемо говорити в категоріях внутрішньої колонізації. Чому про Україну як колонію важко говорити? Бо ми говоримо про континентальну імперію, коли кордони стираються.

Була Франція, яка мала заморські володіння; була Британія, яка мала заморські володіння - це класичні приклади колонії. Хоча знову-таки, якщо ми беремо Велику Британію, то ми маємо Ірландію, і досить часто її порівнюють саме з Україною, бо там дійсно дуже багато процесів, подібних до тих, які відбувалися в Україні.

- Саме такі дискусії зараз лунають серед сучасних істориків. Ми якось трошечки оминули увагою Російську імперію, там нам зрозуміліше, критерії колоній підходили більше.

- З Російською імперією так, бо це імперія, а для імперії характерні колоніальні практики. Якщо говорити про антиколоніальний дискурс 20-х років, то це, до речі, був більшовицький дискурс, дискурс загальнонаціональної емансипації.

Він полягав у тому, що Росія була тюрмою народів для всіх, а радянська влада принесла народам звільнення, проводить політику українізації і таким чином надає можливість усім народам рівно розвиватися.

Але знову ж таки, попри такі декларативні заяви, на суспільному рівні не було такого розуміння того, що ці колоніальні практики зверхнього ставлення (навіть на побутовому рівні) припинилися, щоб якось ці практики опанувати. Бо міста, якщо брати Україну, за великим рахунком були русифіковані, було дуже зверхнє ставлення до України, процесів українізації (про це дуже багато писав Хвильовий).

Якщо говорити в культурному аспекті, то тут дійсно дуже просто говорити про колоніальну політику, бо вона є очевидною. По-перше, це заборона української мови за часів Російської імперії - Емський указ та Валуєвський циркуляр.

Якщо ми говоримо про Радянський Союз, - це процеси русифікації, які набрали дуже потужних обертів для України в 70-х роках. А якщо повертатися до дискусії 20-х років, яка була виразно антиколоніальною, то за що поплатився Хвильовий зі своїм гаслом “психологічної Європи”?

Хвильовий вважав, що в умовах культурної емансипації українська культура має стати в один ряд із європейськими культурами, і в цьому сенсі Москва втрачає традиційну роль культурного ретранслятора надбань Заходу.

Радянський пропагандистський плакат із закликом "вишибати куркулів" в рамках насильної колективізації. Зображення: Wikimedia

Тепер не треба через імперський центр (фактично через посередника) запозичувати ці культурні надбання, а можна безпосередньо брати їх із Європи. Це його ідея “азійського ренесансу”, що зараз, завдяки…

Він був навіть не комуністом, а комунаром, це було його власне бачення, він щиро вірив марксистській ідеї, що зараз буде розвиток, підняття азійських народів, які навіть дадуть поштовх європейській культурі, бо якраз у той період була дуже популярною теорія культурного занепаду Шпенглера.

Занепад Європи, ідея того, що європейська цивілізація десь вже знаходиться на спаді і їй потрібен приплив нових ідей. У цьому сенсі була така віра, що культура дасть поштовх, і Україна стоятиме в авангарді цих культурних процесів.

Якщо ми беремо останній памфлет Хвильового “Україна чи Малоросія?”, який був заборонений до друку, то там якраз дуже виразно прописано це ствердження колишньої колонії стосовно метрополії, де Хвильовий пише про те, що українська культура зараз може навіть підняти на новий рівень російську культуру, яка, як він справедливо писав, не мала свого капіталістичного впливу.

Він поглядав на культуру з класової теорії, що це була культура, створена поміщиками, феодальним суспільством. Це була дуже цікава дискусія, яка, на жаль, була політизована, і Хвильовий за це поплатився.

Слухач: Як не колонія, якщо, по-перше, царська імперія запровадила кріпацтво, воно ж не природно було запроваджено? Національні символи куди поділися? <...> Те, що у нас зараз на Півдні і Сході влаштували, це хіба не вияв колоніалізму?

- Те, що російська імперська політика була колоніальною, це ні в кого не викликає заперечень. Просто, коли говорять про Радянський Союз, то де-факто ж існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка мала багато атрибутів.

Зрозуміло, що в багатьох аспектах це була псевдореспубліка, і навіть ті обмеження, культурно-національні можливості, які були в 20-х роках, були згорнуті - саме тут виникає академічна дискусія, наукова дискусія, тому що, як то кажуть, про терміни не сперечаються, про них домовляються. Що розуміти під колонією?

Знову ж таки, якщо ми дивимось на те, як це формулював Волобуєв, він виходив із робіт Шахрая. Тоді був не тільки Волобуєв, був і Скрипник, вони як марксисти бачили ситуацію як? Що зараз ми виходимо з цього колоніального стану і рухаємося до чогось глобального, інтернаціонального.

І якщо російський центр декларував, що “ми одразу маємо стати інтернаціоналістами”, то українські націонал-комуністи говорили, що ми не можемо пропустити стадію національного відродження, становлення національної держави, бо саме вона має допомогти нам диференціювати класи, класову ідеологію, що це є необхідний етап на шляху до інтернаціоналізму.

Ось із цих позицій вони виступали, бо були марксистами у своїх переконаннях і якраз аргументували це і економічними аргументами, і культурними (вони пропонували це, на що не міг погодитися московський центр).

Тому, звісно, в публічному просторі все видається легким і простим. Якщо ми говоримо про академічну історію, то тут все набагато складніше, бо історики бачать дуже багато нюансів.

І коли ми говоримо про Голодомор - це теж дуже складна тема, її доволі легко розглядати в колоніальних категоріях. Але є проблема участі в Голодоморі людей на місцях, українців, які були якимись партійними функціонерами, але які теж доклали руку до формування цього…

- Хто були ці партійні функціонери? Це теж один із критеріїв формування колоній.

- Так, теж такі моменти, які викликають дискусії на науковому рівні. Чому це важливо? Тому що зараз Україна намагається домогтися визнання Голодомору геноцидом на міжнародному рівні.

Тому такі академічні дискусії важливі і важать, тому що, коли ти виходиш на міжнародний рівень, ми маємо дуже глобальну протидію Росії. Звісно, на науковому, академічному рівні ми маємо запровадити гідні аргументи, достойні аргументи. Тому ця дискусія важлива.

Слухач: А Київська Русь - це теж українська колонія Росії?

[Розглядати] в категоріях імперії Київську Русь? Це, напевно, було би дуже весело, бо на той момент ми не можемо говорити про Київську Русь, як про дуже велику імперію. Це трошки інше суспільство, феодальне суспільство. Якщо ми говоримо про Київську Русь, то ця держава формувалася на різних етапах.

 

Плакат часів УРСР. Зображення: Історична правда

Якщо говорити на академічному рівні, дехто навіть сперечається, наскільки ми можемо говорити про Київську Русь, як про державу в класичному розумінні. Тут виникає дуже багато нюансів, бо певні терміни та теорії варто застосовувати до певного періоду.

Я говорю про колоніалізм в українській інтелектуальній традиції і колоніалізм, який стосується насамперед XIX-XX століть. А з Київською Руссю треба бути дуже обережними, бо тут виникає стільки сенсів і смислів, що з цим можна гратися і загратися.

- Як та якими критеріями визначається сучасна колонія, як існування колоній видозмінюється? Можливо, інші форми мають свої стандарти, коли можна говорити про культурну колонію, інформаційну колонію, економічну колонію?

- Як правило, класичне розуміння - це саме економічна колонія, коли відбувається експлуатація колонії як сировинної бази для метрополії. Метрополія використовує ці території виключно для того, щоби мати свій зиск.

Це може бути, наприклад, перетворення всього сільського господарства колонії на монокультурне, таке як вирощування цукрової тростини; це може бути той же приклад работоргівлі, виникнення таких практик. Це якісь класичні економічні речі.

Якщо ми говоримо в культурному сенсі, то це мова, релігія, ті практики, які пов'язані з певними заборонами виявів національного сентименту.

Наприклад, якщо в рамках “колоніальної імперії” говорити про Росію та Україну, то для союзного центру Україна не була колонією хоча би тому, що, за великим рахунком, росіяни не вважали українців окремим народом і не вважали, що це стосунки колонії і метрополії, [а] просто стосунки центру і субцентру влади - вони мислили такими категоріями.

Коли ми говоримо про такі речі, ми мусимо розуміти, що вкладалося у це поняття українськими націонал-комуністами і що вкладається в це поняття зараз. Це, насправді, дуже різні речі. Для України ця тема зараз дуже актуальна, бо великою мірою ми ведемо національно-визвольну боротьбу.

І коли якийсь народ перебуває у стані національно-визвольної боротьби, як перебуває Україна, фактично вона зараз реалізує свій модерний проект, який був започаткований 1918 року і який би, можливо, міг бути реалізований у рамках Радянського Союзу, якби політика українізації не була згорнута.

Тому що вона рухалася в бік зростання, і український центр вже говорив про те, що нам потрібні економічні важелі. “Нам не тільки культура потрібна - залишайте нам бюджет, дозвольте нам керувати своєю економікою, самим визначати, що і як робити”. Мова вже йшла дійсно про створення федеративних відносин між центром і республікою, реальних федеративних відносин.

- Можна говорити про розвал Союзу, коли було заявлено про те, що Україна за Конституцією має автономію і може відділитися. Це було першим поштовхом, про це говорять багато дослідників та істориків.

- Так, тому зараз цей дискурс надзвичайно актуальний через цю ситуацію національно-визвольної війни, формування української політичної нації. І відповіді на історичні питання (принаймні в публічній сфері) легше давати саме в цьому дискурсі.

- Хто з сучасних істориків займається цією темою? Які дискусії зараз тривають в українській академічній історії?

- Є дуже багато дискусій, які стосуються різних напрямків історії, тому що, як правило, академічна історія дуже вузькофахова, і кожен період береться окремо.

- Мало перетинається?

- Так. Зараз тема колоніалізму актуальна і для теми Голодомору; дослідників, які займаються тематикою Голодомору; взагалі для дослідників, які займаються історією Радянського Союзу, як [її] трактувати. Це один із підходів, певна аналітична рамка, яка дає інструмент для аналізу цієї ситуації.

Але підходів може бути багато; і добре, коли їх багато, коли є певна дискусія, бо вона дозволяє розкрити дуже багато нюансів. Ми вже мали 70 років моноідеології, коли нам говорили, що і як розглядати. У цьому сенсі такий плюралізм - це дуже-дуже добре.

 

Авторська програма Марини Фіалко Місце в історії виходить в ефірі Радіо НВ щочетверга з 21:00 до 22:00

Зверніть увагу