21 листопада 2018, середа

Нашими укріпленнями були тачка, стіл та двері. Легендарний "кіборг" Олександр Терещенко в спецпроекті Жити заради життя

0 коментувати
Нашими укріпленнями були тачка, стіл та двері. Легендарний

Гість — "кіборг", Народний герой України, гранатометник 79 бригади Олександр Терещенко.

Жити заради життя — спільний спецпроект Радіо НВ та сайту NV.ua, в рамках якого ми запрошуємо українських військових, які пройшли війну на сході України і успішно повернулися до мирного життя, продовжуючи робити Україну кращою.

Михайло Шаманов: В ефірі спільний проект Радіо НВ та Інформаційно-координаційного центру Жити заради життя. Ми запрошуємо людей, які були на війні, бачили пекло, але вони повернулися до мирного життя, до своїх рідних та близьких. Зі мною буде співведуча - полковник запасу Оксана Гаврилюк. 

Оксана Гаврилюк: І сьогодні з нами в студії Олександр Терещенко - це Народний герой України, легендарний кіборг, гранатометник 79-ої бригади, який 15 жовтня 2014 року, рятуючи своїх побратимів, які були поруч, відкинув ворожу гранату, в результаті чого отримав важкі поранення. І на війну прийшов добровольцем. До речі, до того досить успішний журналіст одного з миколаївських телеканалів, а зараз він працює в академії, яка готує наших поліцейських, і, на моє власне переконання, є таким крутим мотиваційним чинником для наших молодих в поліції. 

Михайло Шаманов: Пане Олександре, ви працювали оператором на миколаївському телебаченні в НІС-ТВ, потім були головним інженером на підприємстві. Що вас спонукало піти на фронт?

Олександр Терещенко: Спонукало мене перш за все те, що після Майдану в 14-му році, коли загинули дуже молоді люди, я не набрався тоді сміливості духу, як дехто з моїх друзів, полетіти на Майдан в лютому, і коли пройшов по Інститутській, коли побачив ці обличчя, я реально плакав, тому що багато кому було менше, ніж моєму сину. І я зрозумів, що якщо на війні я відсиджуся, то просто перестану себе поважати. Тому не скажу, що одразу, теж якийсь тиждень-два були вагання, я пішов до військкомату і сказав, що готовий йти.  

Михайло Шаманов: Коли ви прийшли до військкомату, вам було 47, але строкову службу ви проходили в будівельних військах. Коли ви йшли, ви розуміли, візьмуть вас чи не візьмуть, будуть закликати до лав армії, і куди саме ви потрапите?

Олександр Терещенко: Після того, як я відслужив в будівельних військах, мене призвали на три дні на перепідготовку, і за ці три дні мене записали як оператора протитанкових ракетних комплексів. Тобто в мене був такий досвід. Я розумів, і мені одразу сказали, що "у вас такий вік і спеціальність, поки що не треба". І воно десь трошки, звичайно, заспокоїло, в тому сенсі, що буде час підготуватися і морально, хоча я потім зрозумів, що до війни неможливо підготуватися, тому чим раніше, тим краще.  

Оксана Гаврилюк: А ті люди, які були поруч з вами, коли вас покликали готуватися, хто вони були? Вони молоді були чи дорослі? Вашого віку, хто серед них був?

Олександр Терещенко: Це була третя хвиля мобілізації. Що тоді було дуже добре, що були практично всі добровольці. Тобто вік був самий різний. Був з нами в наметі на широкому лані хлопець, студент фактично, до 20 років. Були старше мене чоловіки. Абсолютно різні верстви населення. З села трактористи, вчителі, викладачі інститутів, теж журналіст один зі мною був. Але всі люди знали, чому йшли. І це було таке піднесення. Навіть дехто не підтримував Майдан, вважав, що це неправильно. Але коли почалася війна, то зрозумів, що як чоловік він не може сидіти вдома. Тому саме це було тоді досить добре. 

Оксана Гаврилюк: Морально-психологічний стан військових насправді важливіший, ніж навіть бойова підготовка. А чому 79-та бригада, чому так сталося?

Олександр Терещенко: 79-та бригада випадково, тому що в той час, коли я приходив, не було набору, в 79-ту не брали. Звичайно, що для нас, миколаївців, це легенда, це взагалі було, коли ми йшли, то цим марили. Я потрапив до 28-ї механізованої бригади. І після трьох тижнів перебування на полігоні на злагодженні, ввечері комбат зібрав після перевірки, сказав, що треба на завтра 26 добровольців в зону АТО. Я був один серед них. І,  як виявилося потім, що десять з цих 26 відправилися в 79-ту бригаду на докомплектацію, тобто я був якби у відрядженні. І потім після війни, як я казав, що я і з розумними, і з красивими. 

Зруйнована будівля Донецького аеропорту. Фото: EPA

Оксана Гаврилюк: Ті хто служив в армії, вони розуміють, наскільки така в тебе відповідальність, коли ти потрапляєш в десантні війська. Ну, це еліта, "ніхто, крім нас", і тут треба бути готовим вдвічі. На дві голови вище, ніж в інших військах. Складно було з ними?

Олександр Терещенко: Я теж жартую, всім розказую, що я зробив карколомну кар'єру від стройбату до ВДВ, а зараз взагалі ДШБ, то це звучить. Я не скажу, що часу на підготовку таку, там, стрибати з парашута, звичайно, ні в кого не було. Єдине, що морально це зобов'язувало дуже. Тому що хлопці, які вийшли, вже багато було жертв, багато двохсотих. Ті, хто повиходив з оточення з південного котла, коли розмовляли, я бачив цих зовсім молодих хлопців, очі яких були, напевно, мудріші і старші від мене. То це зобов'язувало десь триматися, навіть не виказувати страх, коли дійсно було страшно.

Михайло Шаманов: Як ви потрапили до Донецького аеропорту? Наскільки я чув, якщо люди не хотіли туди їхати, то їх просто виключали зі списку. Мало того, командири, знаючи, що у бійця або малолітні діти або він єдиний годувальник у в сім'ї, теж виключали людей зі списку. 

Олександр Терещенко: Так. Коли ми на початку жовтня, нам дали відпустку невелику в Миколаїв, то по дорозі ми дізналися, що перший батальйон нашої 79-ої бригади замінив третій полк спецназу. І при заході в аеропорт два БТР-и потрапили на сепаратистський танк і були знищені. То сім двохсотих хлопців наших було, і це було вже так, коли поряд все, коли навіть ти не знав цих хлопців, але це твоя бригада, і це вже таке відчуття було серйозне.

І коли ми приїхали, це п'ятого чи сьомого жовтня, нас зібрав командир роти і сказав, що треба поміняти перший батальйон в аеропорт. Тільки добровільно. Практично всі вийшли, декілька хлопців були хворими, не пішли. А потім виключали самі, в кого дійсно діти, хто занадто молодий, ці старші бувалі. Мені теж командир казав: "Може, ви залишитесь?" Тому що він досить молодий був, "нащо вам воно потрібно", але коли йдуть молоді і гинуть, то мені було це не можна.  

Оксана Гаврилюк: Аеропорт. Складно. Знаю, що там спочатку ще ми контролювали його досить велику територію. Відбувалися складні бої. Розкажіть, як сталося поранення? Наскільки ви розуміли всю серйозність ситуації? Як зреагували? Чому саме так сталося?

Олександр Терещенко: Коли я їхав в аеропорт, от попередив двох чи трьох своїх друзів, сім'ї, звичайно, не говорив, щоб знали, де мене шукати, то почув: "Та, там все нормально, там такі сховища, що там ядерний удар витримає". І знаючи, дивлячись по телебаченню, слухаючи, що аеропорт тримається скільки, ми розуміли, що напевно, там такі укріплення серйозні. І коли я туди попав в перший раз, це фактично моє було найперше таке реальне, коли поряд рвалися снаряди. Я побачив, це фактично супермаркет, в якому наше укріплення — це перевернута тачка для перевезення багажу, письмовий стіл, двері. Це більше “захист дердерая в домі”, як діти кажуть. Тому що воно більше візуально тебе укривало від цього. І я був на новому терміналі.

Звичайно, що основні події, основні атаки розвивалися на старому терміналі. І було страшно, коли рвалися ці 120-ті поряд. Тим більше у закритому приміщенні, там розрив з підствольного гранатомета такий, ніби розірвався, гул стояв. І я знаходився на посту біля переходу на старий термінал. І коли вже на сьомий день приїхала наша зміна, коли ми мали наступного дня відправлятися на ротацію, саме під час вигрузки, в обід почався обстріл, почався невеличкий штурм, якимось чином вони пробралися ближче до нас. Там стояв згорілий КамАЗ. І, як мені потім сказав напарник, десь промайнула тінь. І ми почали кидати гранати, відстрілюватись. І я розвернувся, побачив, що під ногами в мене лежить РГД, наступальна граната.

Нічого мені в голову кращого не прийшло, я не бачив іншої можливості, як спробувати її викинути. Взяв у руки, і вибух якраз стався у мене в руках. Я не втрачав свідомості весь час. Я зрозумів, що щось сталось дуже страшне, навіть здивувався трохи, тому що був впевнений, що зі мною нічого не станеться. Далі виносили мене, і так сталося, що можливо, за іронією долі, що я працював на телебаченні, і в той час було там телебачення, якраз все це зафільмували, як мене виносили, як мене бинтували, потім прислали мені навіть фільм такий. 

Оксана Гаврилюк: Скільки ви людей врятували?

Олександр Терещенко: В мене безпосередньо було три чи чотири хлопці, які сиділи. 

Оксана Гаврилюк: Але знаю, що за вами було БК.

Олександр Терещенко: Був БК, там мухи були складені, важко зараз сказати, що там би детонувало...  

Оксана Гаврилюк: Я думаю, масштаб би був серйозний.

Олександр Терещенко: Можливо. Я завжди говорю, що це було інстинктивно. Я, як у фільмах показують, не кидався, не кричав, що "я вас врятую". Якось це все автоматично. На війні все так відбувається більш на рефлексах.  

Михайло Шаманов: Наскільки швидко вас евакуювали? Ми розуміємо, що іноді дуже важко було евакуацію ДАПу провести через постійні обстріли.  

Олександр Терещенко: Так. Напевно, це було везіння, тому що якраз один БТР не встиг ще відійти в Піски, знаходився там. Мене раз в нього закинули і довезли з пересадкою до Красноармійська, а звідти гелікоптер. Як потім мені розказали, це була перша операція з залученням авіації по евакуації поранених, які незадовго до цього відпрацьовували з Дніпропетровська. І евакуація зайняла дві з половиною години. Це якраз був критичний час. Лікарі потім говорили, що ще би півгодини, втрата крові була настільки критична, що навряд чи вони би мене врятували. Тому, скажімо так, що зорі зійшлися. 

Вид на зруйнований Донецький аеропорт. Фото: EPA

Оксана Гаврилюк: Але знаю, що намагалися вам врятувати одну руку, і не вдалося лікарям все ж таки її повернути і врятувати, так?

Олександр Терещенко: Так. Права рука була зі мною, вона трималася на сухожиллях. Але потім лікарі мені розказували, фотографії намагалися показувати, таке було ураження, що вони не могли спасти. Я взагалі не розглядаю, можна було-не можна, це вже зовсім ніякого сенсу не має.  

Михайло Шаманов: Олександр Терещенко - кіборг, 79-та бригада, Народний герой, зараз він працює заступником начальника Академії патрульної поліції. 

Оксана Гаврилюк: Олександре, шпиталь, складні операції, хто підтримував?

Олександр Терещенко: Підтримка була шаленою. До цього часу Дніпропетровськ розірвав всі мої шаблони, я такого патріотизму, такої підтримки не очікував просто. До мене просто був шалений потік людей. Це і бабуся принесла мені помідора і 500 гривень зжатих в руці, і сказала, що вона обійшла всі лікарні, шукаючи мене, тому що був сюжет по телебаченню. Приходив чоловік мого віку, який плакав, віддав мені суму грошей якусь, вибачився, що він не міг. Приходили безліч. Мами з дітьми дякували. В мене постійно сльози на очах були. Плюс всі мої друзі по телебаченню, просто в Миколаєві була настільки широка ця акція по моєму врятуванню, що я був просто збентежений, і це до цього часу мене підтримує. 

Оксана Гаврилюк: Тут якраз таке спірне питання, коли ми говоримо про те, що наскільки важливе висвітлення в ЗМІ тих героїчних вчинків наших військових, тому що це привернення уваги. Про Олександра знала вся Україна і весь світ. Знаю, що приходили навіть люди, які великі суми грошей давали, думаючи випадково, що ви з одного міста з ними, була така ситуація?

Олександр Терещенко: Так. В одному сюжеті чомусь помилково сказали, що я родом з Нікополя. І прийшла пара людей десь мого віку, може трошки старші, сказали, що вони хочуть допомогти, принесли, якщо не помиляюся, п'ять тисяч доларів, така сума космічна, і сказали: "Ми знаємо, що ви нікополянин і хочемо вам допомогти". Я кажу: "Вибачте, сталася помилка прикра, я з Миколаєва". Вони подумали якусь хвилинку і сказали: "Ну, ви ж все одно наш, ви ж за нас там були, візьміть ці гроші". В мене були просто сльози на очах.  

Оксана Гаврилюк: А той чоловік плакав, він плакав тому, що сам не пішов воювати?

Олександр Терещенко: Так. Він вибачався, сказав, що "я не зміг набратись [духу], дякую тобі". Це теж було досить сильно і емоційно. 

Михайло Шаманов: Розкажіть про внутрішній стан. Зрозуміло, що ви залишилися без рук. Де ви знайшли внутрішню мотивацію? 

Олександр Терещенко: Це якась загадка для мене і по цей день. Я не можу зрозуміти. Я розумію, що перший час є наркотичні знеболювальні, трошки ти перебуваєш в ейфорії. А потім я жартував, що вже перестали давати наркотики, а настрій не падає. І якось так, можливо через цю підтримку, що в тебе таке відчуття, що ти врятував планету, що ти таку місію якусь створив, що ти якось на цьому не концентруєшся. Ну нема рук, буду якось… Тим більше, тоді ще не було ніякого уявлення про протези, розказували, що "тобі протези поставлять, нічого не буде". І якось я так був на куражі після цього. Я спокійно сприймав це, якось намагався придумати, як я буду, брав в зуби стілус і в планшет тикав, сидів у фейсбуці буквально через два-три тижні. До цього часу в мене не було таких глибокий депресій, падінь, що все пропало, життя закінчилося.   

Оксана Гаврилюк: А коли прийшла думка про те, що треба якось об'єднуватися з іншими ветеранами? Знаю, що ви один з керівників об'єднання інвалідів і учасників бойових дій в Миколаєві. Коли прийшла така думка? Чи вам запропонували, чи ви самі дійшли, когось набрали і запропонували свою участь?

Олександр Терещенко: Десь через півроку після поранення мені зателефонували з Києва, сказали, що "ми організовуємо Асоціацію інвалідів АТО всеукраїнську, нам треба в Миколаєві осередок, є два ваші побратими, які готові, треба для осередку три чоловіки, якщо ви згодні, давайте будемо працювати". Я порадився з цими хлопцями через спільний знайомих, що це взагалі таке, бо я був дуже далекий від цієї суспільної діяльності. Сказав: "Ну давай спробуємо, нічого в цьому немає, дійсно дуже велика кількість поранених хлопців повертається з війни". Навіть тоді ще не дуже замислювався над цим ПТСР, посттравматичним синдромом. Це було досить далеко і незрозуміло, тому перше таке було просто спробувати. Потім, коли вже зареєстрували організацію, зрозуміли, що є хлопці, яким треба допомога, є якісь питання, які треба вирішувати. Воно вже як той сніговий ком, почало накочуватись. Хлопців ставало більше. І так все це пішло.

Оксана Гаврилюк: Якщо повернутися на крок назад, це вам допомогло в власній реабілітації, можливо психологічній, те що ви були таким активним учасником цього руху і працювали вже з іншими ветеранами?

Я взяв гранату, і вибух якраз стався у мене в руках

Олександр Терещенко: Звичайно. Будь-яка, навіть дуже маленька допомога комусь, вона дуже сильно впливає психологічно на тебе. Тому що з моїми ураженнями, з моїми пораненнями чиновникам важче відмовити десь в рішенні якогось питання для когось. Я особисто для себе намагаюсь цим не користуватися, а якщо це комусь треба, хто це заслужив, то я завжди ходив за якісь питання допомагати, і це дійсно дуже на мене впливало. 

Михайло Шаманов: Я знаю, що ви були в США, щоб дізнатися про їхній досвід ветеранський, тому що там дуже багато ветеранів і війни Кореї, В'єтнаму, Іраку, Афганістану. Звичайно, дуже важко порівняти фінансову підтримку, але я там був кілька разів, там величезна повага до будь-яких ветеранів, будь-яких війн. Як вам допомогло в вашій роботі?

Олександр Терещенко: Поїздка в США, десять днів - це взагалі просто вікно в світ. Дуже багато нового. Мене дійсно вразило те, що ви сказали, відношення й повага до військових. Навіть зустрічаючись зі мною, мені говорили американці: "Дякую, що служив". Це те, що вони говорять всім військовим, незалежно від того... Люди, звичайно, вже десять раз переоцінена була війна в Кореї, у В'єтнамі, але це ж ніяк не виключило зі списку тих людей, які там. Я подивився дуже на те, як залучається, як використовується там ця система "рівний рівному", коли самі ветерани, тобто через ветерана йде допомога іншому, через довіру. І взагалі вся ця система соціального захисту, система, як повернути та ресоціалізувати ветеранів, це був дуже значний досвід для мене.

Оксана Гаврилюк: До речі, в США фінансування Міністерства в справах ветеранів друге після фінансування Міністерства оборони. 

Михайло Шаманов: Цікаво, я просто згадую, я брав участь в цих відтисканнях, тобто 22 відтискання - челендж був. Жахлива статистика, 22 самогубства кожного дня в США було за минулий рік. Як вони оцінюють, чому ці люди намагаються накласти на себе руки? Це, звичайно, вже посттравматичний синдром чи щось інше, попри всю увагу, яка там є до ветеранів?

Олександр Терещенко: Звичайно, більша частина - це все ж таки посттравматичний синдром, який досить часто дає про себе знати. Нас зустрічав і супроводжував постійно українець за походженням, ветеран війни у В'єтнамі. Йому 71 рік, і все одно він казав, що періодично дає знати про себе цей ПТСР чи PTSD, як вони говорять. І людині дуже важко себе знайти в мирному житті. Причому також мене дуже вразило, що, наприклад, у них в США є люди, які не мають домівки. Щодо ветерану, то це питання вирішується, і вони кажуть: "В нас це питання закрито, у нас немає тих, хто хоче мати свою домівку". Є люди, яким просто хочеться, вони не йдуть додому, вони живуть в наметі, тобто дуже складно повернути людей. 

Оксана Гаврилюк: В них є навіть такі будинки ветеранів, де вони можуть жити якийсь певний час, спілкуватися, те про що говорив Олександр, “рівний рівному”, і вже доведено, що такого роду реабілітація, така і сімейна, вона є найкращою, коли ветерани спілкуються один з одним. І навіть якщо вони можуть пожити певний час в такому хостелі, можливо перекваліфікуватися, отримати іншу освіту, отримати іншу роботу, таким чином повернутися до нормального життя.  

Михайло Шаманов: Як зараз працюють українські психологи з людьми, які повернулися з фронту?

Олександр Терещенко: Війна дала поштовх як розвитку медицини, так і психологів. В нас дуже багато хороших, психологи, які і на війні були. І коли я їздив в США, наша група складалася, я один був ветеран, були психологи, то деякі ідеї, ті речі, які вони говорили, вони зацікавлювали американців. Тобто з цим набагато краще. Звичайно, що є дуже багато зараз непорозумінь, коли на замовлення державних структур беруться за психологічну допомогу не завжди ті люди, які цим займалися, має місце таке. Але загалом дуже багато і хороших психологів.

Оксана Гаврилюк: В цьому контексті хочу сказати, що наша команда займається організацією форуму ветеранського україно-американського, і ветерани американські українського походження приїдуть в Україну в серпні для того, щоб провести низку мотиваційних зустрічей з нашими ветеранами і поспілкуватися з ними з приводу і державної політики, і питань реабілітації, і соціалізації. Я думаю, це буде цікавий досвід. 

Михайло Шаманов: Скільки ви вже з протезом? Чи призвичаїлися ви до нього?

Олександр Терещенко: Все більше трьох років. З протезом мабуть два з половиною. Можна сказати, що призвичаївся. Головне, що я з самого початку не будував ілюзій, що це буде рука, тому що найгірше - це коли не справдовуються твої очікування. Наприклад, я маю зараз біонічний протез. Це протез, який керується за допомогою імпульсів від м'яз, він працює від акумулятора. Тобто не треба, як в механічному, ця система тросиків, робити такі рухи. І за ствердженням протезистів, він десь на 70% замінює звичайну руку, звичайно це груба статистика.

Це все рівно, що в англійській мові використовується 300-400 слів із багатої кількості, вирішити треба тільки, від чого ти відмовляєшся, що ти не можеш зробити. Тому деякі речі, я просто вже не думаю в той бік, що я не можу цього зробити і не треба вже. Роблю те, що можу, і намагаюся якось призвичаїтися до того, як це можна зробити. Я досить азартна людина, займався спортом. У мене виникає постійно азарт, як це зробити можна саме так. 

Оксана Гаврилюк: Олександр завжди жартує з приводу того, що він може ламати все своїм дорогим протезом, який коштує майже 50 тисяч євро. 

Михайло Шаманов: Що ви можете порадити тим, хто отримав травми і в них реабілітація ще попереду?

Олександр Терещенко: Не треба втрачати віру в себе. Коли я дивився на хлопця, я повернувся з протезування, приймала комісія мої протези, і бачив хлопця без однієї руки, який сидів просто вбитий горем. І я дивився на нього і думав, що я був би самою щасливою людиною, якби в мене хоча би одна рука була. Тому нема жодного приводу перестати боротися, у будь-якому випадку. І все залежить від тебе. Я дивився на Ніка Вуйчіча, який народився взагалі з однією п'яточкою, наскільки це просто якийсь вулкан енергії.

Я любив грати в пляжний волейбол, в бадмінтон. Але деякі люди ніколи в житті не грали в волейбол і бадмінтон. Я зараз граю в шахи. Тому треба концентруватися на чомусь іншому. І хочу додати, в мене руки росли з правильного місця, я все робив руками. І я сам собі сказав, що Господь, напевно, вже стомився мене примушувати працювати головою, що забрав вже руки, щоб я трошки попрацював головою.  

Оксана Гаврилюк: Як ви потрапили в Академію поліції? Яким чином, хто запропонував, чому виникла така ідея?

Олександр Терещенко: Я до цього часу, напевно ще не дуже можу зрозуміти, де я знаходжусь. Запропонував мені Євген Жуков, більш відомий мені як Маршал. 

Оксана Гаврилюк: Ви з ним служили разом?

Доброволець прощається з близькими перед відправкою в зону бойових дій на сході України. Фото: EPA

Олександр Терещенко: Він очолював наше угрупування, був командиром розвідроти, а наша рота з другого батальйону підпорядковувалася йому, коли ми заходили в аеропорт. Я запам'ятав його спокійний голос в рації постійно, коли він керував обороною. Він зателефонував мені, я знав, що він очолює Департамент патрульної поліції, і сказав, що: "Відкривається Академія патрульної поліції, нова, за стандартами американськими, канадськими, де будуть виховувати нове покоління, нову генерацію поліцейських, і потрібен заступник з виховання; людина, яка воювала, яка має інвалідність, яка може мотивувати, може показати приклад патріотизму, не хотів би ти попрацювати?". Звичайно, переїзд з Миколаєва в Київ, досить було складно прийняти рішення, але я прийняв це як новий виклик, як якусь паланку нову для себе. І десь за тиждень, напевно, подумавши, погодився. 

Михайло Шаманов: Давайте поговоримо про роботу. 

Оксана Гаврилюк: Прийшли в Академію патрульної поліції. Молоді поліцейські. Знаю, перший набір, ще навіть не випускники. З чого почали?

Олександр Терещенко: З дисципліні. Одне з завдань, яке переді мною ставилося, це перш за все дисципліна. Тому що саме цей чинник, напевно, був трошки упущений на самі перші набори, коли тільки запускали патрульну поліцію. Тому перше, що я роблю, це виховна моя година, починається з демонстрації невеличкого ролика американського адмірала, де починається – “Хочете змінити світ - заправте своє ліжко”. І саме з цього я починаю свій день завжди. І намагаюся спонукати до цього своїх слухачів. 

Оксана Гаврилюк: Складно було з ними? Як вони вас сприймали? Що питали?

Олександр Терещенко: Напевно не складно, тому що, як мені сказав Жуков: "Вони тільки подивляться на тебе, це буде вже якась мотивація", - то звичайно, вони трошки з розкритими очима. Особливо коли я одягаю замість кисті гачок такий металевий, яким мені зручніше, то трошки, напевно, жахливо це виглядає. Як я жартую, що я тепер з кіборга в Робокопа перетворився. 

Оксана Гаврилюк: Ви їх лякаєте ним, я знаю. Розкажіть цю історію. 

Олександр Терещенко: У нас завтра буде другий випуск. І у нас вчора була зустріч з тими, хто вже здав іспити. Таке напутнє слово, і я в кінці їм сказав, що, не дай Боже, я побачу в Ютубі, що хтось взяв хабара, то я уві сні до вас з цим гачком буду приходити. І складно, і в той же час я бачу цих дуже молодих людей, які взяли на себе таку важливу відповідальну місію, що я навіть вчора теж їм сказав, що я не знаю, чи я в вашому віці був би готовий, зробив такий мужній крок займатися саме цим. Досить складна і невдячна... 

Михайло Шаманов: На вашу думку, що ними рухає? Яка у них мотивація бути патрульною поліцією в країні, де іде де-факто війна. 

Олександр Терещенко: Дуже часто я на виховних проводжу і запитую, що їх спонукало, яка мотивація. У багатьох мотивація - це змінити щось, щоб їх діти, бо деякі мають дітей, щоб вони жили в безпечній країні, щоб дитину можна було спокійно відпустити з дитячого садка, щоб вона йшла зі школи і це було безпечно. Є такі, хто [каже], - це стабільність, це кар'єрний зріст, дисципліна. Різні мотивації, але багато хто сприймає це як таку місію - захистити суспільство. І я в цьому сенсі їм вірю, тому що зарплатня поліцейського не така космічна, щоб можна було сказати, що він заради користі йде займатися цим.

Оксана Гаврилюк: Проводячи паралелі між захистом, безпекою в державі і захистом на Сході, де військові, як поєднуєте освітній процес з ветеранським рухом? Я знаю, що ви інтегрували ветеранський рух в навчальний процес, залучаєте ветеранів до виховання молодих поліцейських. Розкажіть про це. 

Олександр Терещенко: Ще з першої моєї співбесіди з головою Нацполіції, з Князєвим, перед тим як йти на роботу, він сказав: "Я хочу, щоб ти зайнявся саме вихованням, саме патріотизмом, тому що, якщо ми зараз під полковників, капітанів, ми їх вже не перевиховуємо, якщо зараз ми не виховаємо нове покоління поліцейських, то ми повернемося назад, і всі смерті на Сході були марними, тому що ми повернемося до совка фактично". Я зрозумів, це для мене було, напевно, вирішальним.

Потім, коли я зустрів начальника академії, підполковника Лісничука, який сам був комбатом батальйону Київ-1, який теж воював, я зрозумів, що саме ці люди, які воювали, які мають показувати приклад. І потім я познайомився в Києві з хлопцями, які пропагують і започаткували цей рух Тонкої синьої лінії в Україні, рух назустріч суспільству, так би мовити. Тобто його основні принципи, що я не порушую закони свідомо, я допомагаю поліцейському в виконанні його обов'язків і вимагаю такого самого відношення до себе.

Оксана Гаврилюк: Це ветерани започаткували такий рух?

Олександр Терещенко: Так, це започаткували хлопці з Veterano Group, - Ветерано піцца, Ветерано кава, - і це дуже благородно. Я намагаюсь їх приводити, щоб хлопці наші, майбутні поліцейські розуміли, що в суспільстві є люди, які дійсно їх поважають, завжди їм допоможуть. І це дуже важливо зараз.

Михайло Шаманов: Я пам'ятаю той час, була така хвиля, коли тільки розпочиналася поліція, коли міліцію перейменували на поліцію, їх приваблювали зарплатами. Деякі повелися просто на таку романтику, була хвиля селфі з поліцейськими патрульними. І потім було певне розчарування, власне, серед поліцейських. Вони потім пішли зі служби. Зараз ці люди, які туди йдуть, вони ж не за зарплатою ідуть, тому що там невеликі зарплати на жаль? 

Олександр Терещенко: Звичайно, в основному це мотивація дійсно щось змінити. І я до цього не працював в поліції, мені важко, я також знаю цю точку зору, що все погано, є система, вона ламає людей. Але дивлячись на тих хлопців, чоловіків, жінок, викладачів, співробітників академії, підполковники, майори, яких не зламала система, які горять цим, хочуть щось змінити. Я вірю, зараз я обрав для себе такий девіз, що можна все життя проклинати темряву, а можна просто запалити свічку. І світ змінюють за статистикою 10-15% активних людей. Я так і говорю своїм слухачам, що вас буде ламати система, я знаю, що всі не витримають цих спокус спокійного життя, але ті хто підуть далі, вони будуть змінювати навколо себе. І іншого шляху немає такого еволюційного. І саме так ми можемо щось змінити. 

Зараз я обрав для себе такий девіз: можна все життя проклинати темряву, а можна просто запалити свічку

Оксана Гаврилюк: Ви мені розказували, що поліцейські тепер будуть таким серйозним підґрунтям і для оперативних працівників поліції, і для слідчого апарату. Я знаю, що вже введено певну норму, що для того, аби рухатись далі по кар'єрним сходинкам в поліції, потрібно відслужити в патрульній поліції. 

Олександр Терещенко: Так, згідно концепції розвитку Національної поліції зараз буде шлях до поліції лише через патрульну поліцію. Поки, щоб стати поліцейським, треба закінчити академію нашу, це первинна підготовка. Зараз чотири місяці, можливо буде шість. Відпрацювати не менше двох-трьох років патрульним поліцейським. Після цього, якщо людина хоче стати слідчим чи якусь іншу професію, він іде вчиться далі вже в академію, вищий заклад, десь два роки вчиться, здобуває офіцерське звання, працює. Якщо хоче потім вже далі вищий офіцерський заклад, знову навчається. Тобто так поступально.  

Оксана Гаврилюк: Тобто ви закладаєте такі правильні цінності на шляху поліцейського взагалі в його кар'єрі?

Олександр Терещенко: Звичайно, щоб поліцейський розумів з самого низу, від землі, як це відбувається все. 

Олександр, місто Зарічні Плавні: Хотів сказати вашому гостю одне - дякую за службу. 

Олександр Башта, місто Тернопіль, депутат облради: Я з першого дня, як нашу поліцію, безпосередньо тернопільську, міську, а тепер обласну створювали, не був байдужим. Я офіцер радянської армії, маю вищу військову освіту. На жаль, я пересуваюсь на візку. І коли я запропонував свої послуги, як командира навіть, тому що я бачив, що люди, яких набирають, вони не підготовлені до кінця.

І саме страшне, нема з ними цього процесу потім навчання і якогось розвитку. І коли я запропонував свою кандидатуру на посаду начальника управління, пан Геращенко сказав: "Ви ж каліка, як ви зможете керувати?" Я кажу: "Послухайте, командир - це той, хто вміє віддати наказ і заставити його виконати". На сьогодні, на жаль, поліція створена під певних людей і вона виконує певні свої задачі, які їм ставлять. Тому сподіватися на те, що вона справді буде, як казали на Майдані, з народом, на сьогодні в мене немає.  

Олександр Терещенко: Я розумію вас. На жаль, ситуація в тому, що я обіймаю цивільну посаду. Я теж не є поліцейським і не можу з інвалідністю стати поліцейським. Моя функція в академії виховна. Тому є таке, те, що сказав пан Геращенко, я не буду навіть коментувати, тому що сказати таке людині… Я розумію, що людина, яка навіть на візочку, може багато дати. Але я би не радив розчаровуватися. Я думаю, все рівно, що би не створювалося, наприклад, як би не говорили, я відповідаю за честь свого мундиру і буду відповідати, поки я буду цим займатися. 

Оксана Гаврилюк: Хочу додати, що вчора президент підписав законопроект 6052, який дозволяє тим, хто втратив здоров'я, отримав інвалідність, має поранення на війні, продовжувати службу в Збройних силах, в інших силових відомствах. Треба буде розібратися, чи поліція туди включається. Але це досить правильне рішення. 

Михайло Шаманов: Як змінилася громадська думка щодо поліцейських за останні чотири роки?

Олександр Терещенко: Ви правильно до цього казали, що після того як патрульна поліція тільки виникла, то був такий сплеск поваги, сплеск довіри до нової структури, який потім впав з певних причин, що там не було, напевно, результатів якихось. І очікування, я завжди говорю, що це ж не тільки проблема поліцейських, ми ж не набираємо на Марсі, на Луні, це суспільство. І тут кожному треба, і суспільству робити висновки, тому що, наприклад, за кордоном, в США, там така підтримка і допомога поліцейському. Там і допоможуть затримати, і покажуть де зловмисник. У нас це дещо - “ви ловіть, покажіть нам”. Тому це об'єктивний процес становлення. Зараз трошки знову почав зростати рейтинг довіри. Я сподіваюся, що зараз, коли ми запустили академію, коли будуть саме такі зміни, то сподіваюся, вірю, що рейтинг довіри зросте. 

Оксана Гаврилюк: Я сподіваюсь, що ми зробили гарний посил нашим слухачам, нашим ветеранам і тим, хто хоче змінювати нашу державу, що, ось вам яскравий приклад людини, яка не просто сидить, а щось робить, змінює її на краще. 

Журнал НВ
за спеціальною ціною

Передплата журналу Новое Время до кінця листопаду дешевше на 100 грн! Передплатіть зараз на 12 місяців лише за 559 грн.

Передплатити зараз
Ukraine-2020

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Жити заради життя ТОП-10

опитування

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: