Коли відлунають фанфари. Як вчорашні коні-чемпіони і жеребці-"трудівники" знаходять новий дім в притулку під Львовом

20 грудня 2018, 16:27
1215
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Фото: Приют домашнего типа Уголёк via Facebook

Багато українців певно знають, де знаходиться найближчий собачий або котячий притулок, однак мало кому відомо про існування ще й притулків для коней, - як правило, вони тримаються на чистому ентузіазмі їх власників.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна вирушила до Львівської області, щоб дізнатися, як функціонує унікальний притулок домашнього типу, де коні будь-яких доль знаходять спільний дім.

 

Частина I. Притулок "з нуля"

Коли звук фанфар відлунає, а медалі за граціозне подолання перешкод - у минулому, чимало спортивних коней для господарів стають непотрібними. Дехто все ж таки утримуватиме своїх скакунів до самої їхньої смерті; інші не розводитимуть сентиментів і спокійно продадуть тварин м’яснику.

Бойня - також звичне місце для коней, поні, віслюків, які вже не можуть допомагати людині по господарству або розважати туристів, катаючи тих під палючим сонцем чи проливним дощем. Їхнє майбутнє - на вашому столі.

Однак в Україні є притулок, власники якого спеціально викуповують сільськогосподарських тварин, щоб врятувати їх від смерті. Серед них не тільки коні, поні та віслюки, але й кози, вівці та корови.

Основний центр притулку домашнього типу Угольок зараз розташований під Львовом, біля села Красів. Наразі у нього є вже два філіали - на Дніпропетровщині та Миколаївщині. Однак я їду до Львівської області, аби поспілкуватися із засновницею Угольку Олександрою Гаврилюк-Левицькою. Перекладачка за професією, Олександра забирає мене на своїй машині біля залізничного вокзалу Львова та попереджає, що в нас всього кілька годин.

Невелика ростом, худорлява жінка чітко формулює речення, відповідаючи мені та одночасно керуючи автомобілем, однак наша розмова постійно переривається телефонними дзвінками: то потрібно швидко заплатити гроші за оформлення паспортів тваринам, то купити нашийники для кількох собак, які вибігли з нових вольєрів через щілини у сітці. Телефонують навіть і ті, хто згоден віддати свого старого коня:

— Що з конем? Чому ви не можете його самі утримувати? Де саме знаходиться ця кобила? У Львівській області… А де саме, щоб розуміти, звідки її доставляти? Питання таке: ви хочете на умовах угоди передавати тварину? Чи як? Чи просто віддати? Як саме ви це бачите? Ми підписуємо з людьми угоду, що тварина має дожити як дожити. Це село Красів, 21 км від Львова. Ви можете приїхати, по-перше, подивитися на умови, підходять вам - не підходять, тому що у різних людей різне бачення умов тримання. Якщо вам не принципово і ви довіряєте, то ви можете приїхати і потім подивитися, в яких умовах живе ваша тварина.

Подібних пропозицій, коли людина погоджується передати свого коня, поні або корову в притулок безкоштовно - небагато. Якщо не потрібно викупати тварину, притулку вдається зекономити близько 8-9 тисяч гривень.

Проте здебільшого колишні господарі на старих або непотрібних їм тварин намагаються хоч щось заробити. Так звана "м’ясна" ціна коливається в залежності і від регіону, і від віку корови або коня. В середньому вартість складає від 22 до 28 гривень за один кілограм живої ваги тварини.

— В основном звонят: "Ой, помогите, спасите, заберите у нас лошадь". Какая-то часть отдает животных по нормальной, вменяемой цене, которая соответствует рыночной или “мясной”, а некоторые - особенно вначале, когда у нас не было опыта вот этих вот моментов - нам отдавали животных, пытались впихнуть просто по таким ценам сказочным, грубо говоря, пытались на нашем сочувствии заработать. Но опыт делает свое. У нас уже нет той возможности на нас зарабатывать, потому что, во-первых, дороговизна цен на все, самого содержания, у нас каждая копейка на счету и нет возможности "фитькать” направо и налево.

Олександра Гаврилюк-Левицька. Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

Господарка притулку домашнього типу Угольок Олександра Гаврилюк-Левицька каже, що, на жаль, в Україні відсутня культура співчуття сільськогосподарським тваринам. Після того, як вона відвідала чимало країн, а також побачила, як вбивають тварин на бойнях, Олександра вирішила, що не стоятиме осторонь:

— Когда вот открываются глаза, и ты видишь, что вот поехала машина со скотобойни, или поехали мясники, и ты вот едешь за ними, и у тебя выбор, - либо ты что-то делаешь, либо ты проезжаешь мимо. Я решила, что я не могу проехать мимо и оставить этих животных умирать.

Олександра Гаврилюк-Левицька пригадує, що першим врятованим нею конем було лоша. Згодом його назвали Неммі. Пригадує, що вони з чоловіком йшли пішки по трасі, коли біля них проїжджав місцевий мешканець із кобилою та цим лошам. Саме він і запропонував викупити маленьку конячку.

Після довгих умовлянь чоловік Олександри погодився з нею. Жінка називає себе “людиною асфальту”, - через те досвіду, як поводити себе з великими сільськогосподарськими тваринами, в неї не було. Їй із чоловіком довелося чимало вчитися.

Вона каже, що якщо людина не розуміє принципи взаємодії тварин у зграї, то кінь ніколи не зрозуміє, чого саме людина від нього хоче. Ще один принцип, якому слідувала Олександра - виховання лошати без насилля.

Для цього вони вивчали, як американські ковбої виховують складних за характером тварин. Гаврилюк-Левицька стверджує, що Неммі їм вдалося виростити взагалі без єдиного сильного удару:

— Ох, как мы навеселились с этим жеребенком! А чтобы [вы] понимали, жеребенок был не от простой лошади, почему его, собственно, и не хотели держать, - если у мамы есть плохие гены, то это все передается к ребенку. Соответственно, жеребенка никто покупать не хотел, и единственный путь у него был - “на мясо”. Конечно, первые пять лет это было “веселье” не для слабонервных - она и таскала нас, что только не делала. В результате сейчас очень послушный ребенок, знает команды лучше, чем собака, умеет ходить рядом. Ну, воспитали-таки.

Олександра Гаврилюк-Левицька розповідає, що спеціально оголошень щодо викупу свійських тварин в інтернеті вона не вишукувала. За всю історію існування притулку Угольок пригоди, як вона каже, завжди самі її знаходили.

Бувало, що жінка проїжджала повз м'ясників і намагалася викупити козу або коня, яких вже везли на забій, або люди самостійно до неї зверталися та просили прилаштувати тварину. Іноді до неї телефонують або приїздять і м’ясники:

— Ну, все-таки мясники тоже люди (хоть в каком-то процентном соотношении), и они звонят и говорят, что есть такая-то лошадка, молодая - немолодая, спокойная… По каким-то они ее критериям оценивают - “вот, забери ее”. Либо есть телочка молодая, - тоже жалко. Большая часть мясников, если у них нет заказа на какую-то партию мяса, пытаются продавать тех животных, которых еще можно продать. А отдают на убой больных, старых и больных раком животных, так что “приятного аппетита”. Пристроить пытаются иногда, но это больше исключение из правил, чем правило.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

Серед мешканців Угольку є й ті тварини, яких використовували у прокаті. Ці коні та поні катають на собі дітей та дорослих задля їхньої розваги в Києві, Одесі, Харкові, однак їх небагато.

Через тяжку працю таких тварин заганяють до напівсмерті практично за сезон, після чого продають на бойні. Іноді, якщо вони ще більш-менш пристойно виглядають та мають якісь сили, їх можуть комусь продати далі, - наприклад, на господарство.

Трапляються випадки, які Олександра порівнює з польотом на Місяць: так, з одеського прокату до притулку віддали безкоштовно кілька тварин; однак для "покатушників" - людей, які займаються прокатом і заробляють таким чином гроші - це також виключення з правил.

— Не все же хотят поднимать проблему этого проката. Все же говорят: “Ой, какое красивое пони! Пойдем покатаем ребеночка”, - люди хотят видеть то, что они видят. Люди не хотят видеть подноготную этого процесса - им не интересно, как животное содержится, страдает или не страдает, покормили ли животное, стоит ли оно на асфальте, подковано это животное или не подковано. Это просто обыватели - я не могу их винить. Это делается, с одной стороны, по незнанию; с другой - из-за отсутствия интереса, просто как красивая игрушка. Это вина общества, что нет воспитания сочувствия с маленького [возраста] у ребенка к этим животным.

Проте не всі врятовані тварини перебувають до кінця свого життя у притулку. Наразі кожен бажаючий може забрати собі на утримання, наприклад, коня. Господарка притулку домашнього типу Угольок розповідає, що вже вдалося прилаштувати близько 30 коней, а також до 10 корів. Якщо людина бажає забрати якусь тварину на утримання, то вона повинна укласти угоду.

В документі прописані чіткі правила. Наприклад, притулок має право відслідковувати подальшу долю тварини і повинен мати доступ до неї за першою вимогою. Також новий господар повинен надсилати фотозвіти щодо життя тварини на новому місці. Є і обмеження: не можна передавати коня чи корову іншим людям, а також парувати тварин.

— Мы особо не “зверствуем”, но основные пункты должны выполняться. Потому что нет смысла плодить - это тот же вариант, как с котятами и собаками - зачем плодить то, что снова попадет на бойню, или опять с ними будут какие-то проблемы возникать? Тех, кто плодит, и так хватает, нам работы еще на несколько поколений вперед хватит (и не только мне), чтобы как-то все эти проблемы решить.

Олександра Гаврилюк-Левицька стверджує, що вони перевіряють потенційних господарів, і поки нікого до притулку не доводилося екстрено повертати. До речі, ще на початку цього року Угольок розташовувався у сусідньому із Красівим селі Бродки. На його території, у будинку в центрі села, проживала і Олександра з родиною, однак 8 січня в будівлі виникла пожежа, в результаті чого він згорів.

Жінка не дуже хоче пригадувати ті події і каже, що це не найкращі спогади в її житті. Сам притулок їм доводиться відбудовувати "з нуля" вже у сусідньому Красіві, на орендованій території, а родина Олександри наразі винаймає житло.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

— Я стараюсь на плохие вещи смотреть позитивно. Все, что ни делается, — то к лучшему, поэтому стараюсь не расстраиваться из-за пожара. Но самое плохое в пожаре то, что погибли 18 наших котов. Это самое плохое, что произошло, но их-то уже не вернешь, и приходится продолжать жизнь так, как оно есть.

За словами Олександри Гаврилюк-Левицької, притулок фінансується за рахунок пожертв простих людей, а також з її особистих вкладень. На жаль, кілька постійних спонсорів через проблеми з їхнім здоров’ям більше не підтримують Угольок.

Загалом на утримання тварин щодня потрібно близько однієї тисячі доларів (в цю суму входять і корм для тварин, і оренда території). Іноді постачальники надають корм в борг, проте наразі все тяжче знаходити кошти для притулку.

— Я и тяну, потому что непонятно, что будет дальше с этими животными, - каже власниця притулку. - Я б уже давно это закрыла, это все слишком тяжело при постоянных сражениях, при отсутствии поддержки, которая необходима. Это все непросто - постоянно доказывать, что это нужно. Кому нужно? У нас больше критики, чем помощи. В основном у нас критика, неподдержка и противодействие.

 

Частина II. Останній плямистий "порятунок"

Близько 80 корів, 14 коней, кілька десятків кіз та баранів, три поросяти, три поні, два віслюки та п’ять страусів - стільки наразі мешкає тварин у притулку домашнього типу Угольок на Львівщині за селом Красів.

Власниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька підкреслює, що тварини живуть не в центрі населеного пункту, а вже за ним. Однак наразі у притулку конфлікт із місцевими мешканцями Красіва.

На початку грудня проходили збори громади села, на яких в тому числі розглядалося питання існування Угольку. Жінка починає перераховувати претензії до притулку, які вона чула від місцевих мешканців:

— “Вот, животные ходят по селу, антисанитария, пахнет, мешает, разносите заразу”, - это все глупость. Я думаю, что их домашние намного больше разносят, чем наши, приютские; и думаю, что у нас все в большем порядке, документальном, чем у них. Я сомневаюсь, что кто-нибудь из них свою корову вакцинировал, гнал глистов или занимался какими-то другими вопросами. Это способы нас выжить. Я думаю, что есть кучка людей, которым мы невыгодны, которые настраивают людей против нас. Полагаю, что 90% населения не так уже негативно относятся к идее приюта как таковой, многие нам передают животных. Но есть люди, которые настоятельно решили от нас избавиться.

Дорогою до притулку ми проїжджаємо автозлом з купою старих напіврозібраних автівок. Олександра обурюється тим, що селян більше турбує її притулок, аніж звалище металобрухту в Красіві. Згодом вона повертається до питання тварин - знаходити новий дім для них зараз важко.

Олександра каже, що могла б у своєму житті допомагати і немічним та старим, однак, на відміну від тварин, за її словами, люди мають вибір, що робити та як розпоряджатися власним життя.

— У животных, к сожалению, этого нет - они являются, как шкаф, чьей-то собственностью и полностью зависят от воли их хозяев. Это как обычное рабство. Рабское использование животных тоже со временем перестанет быть нормой, но это не ближайшая перспектива.

На машині ми виїжджаємо вже практично за межі села, де простягаються поля та видніється ліс. Олександра каже, що, звичайно, в теплу пору року зовнішній вигляд левад та невеличких, ще не до кінця облаштованих хатинок для тварин, ліпший.

Через відлигу тут зійшов сніг, тому й основні кольори навкруги - коричневий та сірий, із вкрапленнями пожухлого жовтого, який з’являється від стогів сіна. Сама територія притулку розташована в полях обабіч дороги.

Олександра Гаврилюк-Левицька зупиняє машину на узбіччі траси, і ми виходимо на вулицю та крокуємо по ґрунтовій стежці. Волога земля, що розмерзлася, грудками налипає на взуття, й ми прямуємо до тварин практично по багнюці.

Зліва - за дерев’яною огорожею - бачу сірого та коричневого віслюків та поні, що їдять сіно. Справа - змішану отару з кількох десятків світлих та темних кіз та баранів. Кілька собак, побачивши Олександру, почали з радісним гавкотом її зустрічати.

— Что, собака? Пошли! Пошли, собака! Привет, Рыжик! - весело та по-господарськи мовить до псів жінка. 

Однак спочатку - перед тим, як підійти до коней - ми з Олександрою крокуємо до нових вольєрів із собаками. В притулку Угольок окрім свійських тварин живе ще майже 40 псів.

Їх підбирали на вулицях і узбіччях доріг із травмами від ударів машин, або знаходили біля притулку, куди їх підкидували інші люди. Кілька десятків собак при появі Олександри всі разом почали радісно метушитися, скавучати та гавкати. Власниця притулку простягнула робітниці Ользі куплені нашийники.

Та ж почала жалітися, що собаки відгинають сітку вольєрів та намагаються вилізти з них. Один із псів - Рижик - діловито бігав навколо Олександри, коли та радилась із Ольгою щодо того, що робити з собаками, які розбіглися по території притулку:

— Где эти собаки, что разбежались?

— Опять втікли. Їх треба всіх ловити, і Рижого треба прив’язати.

— Плохо себя ведет?

— Да

— Что он делает?

— Коням хвости, коровам хвости…

— Рыжик, ты бессовестный? - звертається власниця притулку до песика.

— Один є! Іди сюди, іди, мій хороший, іди до мене, іди, моє сонечко... На-на-на… Тільки давай ти не будеш мене кусати! Так, не шкір зуби!

Поки Ольга намагалася дати раду собакам, ми з Олександрою пішли до левади, в якій окремо ходили коні та пара поні. На іншій відгородженій території лежали та гуляли кілька десятків корів.

Невеликий дерев’яний будиночок для п’ятьох страусів поблизу левад був замкнений, тому пташок я так і не побачила. Олександра почала знайомити мене з конями, іноді перепрошуючи за те, що забула імена декотрих:

— У меня вообще что-то с памятью в последнее время. От этого нервного напряжения уже с головой что-то, - жалілася власниця Угольку. - Понька одна, понька вторая. Это Барби и Бони, - жінка вказувала на двох поні з густою коричневою шерстю.

Я протягнула кілька кубиків цукру-рафінаду з невеличкої картонної коробки, завбачливо розпакованої ще перед левадою. 

— Они будут [есть], но это не сильно полезно, -  казала Олександра, дивлячись скоса на мою долоню з цукром.

Поки поні гучно хрумтіли рафінадом, Олександра приманила до огорожі світлого коня на прізвисько Рафаель. Однак отриманий цукор він виплюнув.

— Он не хочет сахара. Он не знает, что такое сахар. 

— Рафаэль?

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

— Мясник продал, он покрыл им всех кобыл и… Ну нет морковки, прости… Мы его кастрировали, он уже мерин, со всеми гуляет. Мы всех кастрируем. Что, глазик себе разбил? Он постоянно всех строит и постоянно со всеми бьется, это же лидер стаи. Он же должен всех построить, как же это - всех не построить? Они вечно с Боником соревнуются, кто из них больше лидер, потому что маленький пони себя считает суперлидером.

— Да?

— Это же такой самец, что капец. Пони отличаются своим характером и умением кого-то строить, потому что это такой…

— Потому что знают, что такое сахар?  

Однак під час нашої розмови Рафаель одразу розпочав змагатися за увагу Олександри та намагався відштовхнути поні через ревнощі.

— Что, Рафаэлька? Ты же не захотел сахар! - намагалася вгамувати коня власниця притулку.

Олександра Гаврилюк-Левицька не розпитувала, звідки ці поні опинилися у м'ясників. Жінка каже, що час від часу вона дізнається про історії тварин. Іноді це необхідно для викупу тварини, щоб згодом людина більш персоналізовано відносилася до неї; однак іноді у Олександри не вистачає сил розпитувати подробиці про кожну тварину.

— У всех своя история, достаточно трагическая: у кого-то там хозяева умерли, и дети сдали на мясо; кто-то заболел, денег не хватало на лечение - сдали на мясо; кто молока больше не давал - сдали на мясо; кто-то просто был теленком-мальчиком, поэтому сдали на мясо.  

Щоб Рафаель ані трохи не почував себе обділеним, робітниця Ольга принесла йому сухарі, які він дуже любить:

— На, стій! Розбив глаз собі - вже з кимось бився!

— Ну да - пацан, пацан…

— Нікому не дає їсти, всіх розганяє. Ніхто їм не подобається, да?

Власниця притулку Угольок вказує мені на хатинки з дерев’яних дошок, де тварини сплять:

— Сейчас двери доделаются, зашьется передняя часть (задняя часть уже утеплена), остается только переднюю часть утеплить, позашивать - и все.

Робітниця Ольга, яка доглядає за тваринами у Красіві, каже, що їй тяжко виділити когось із тварин:

— Вони всі хороші, - відповіла вона та взялася розчісувати пальцями гриву одного з коней, що підійшов до неї. - Кудлатик!

Однак біля неї швидко з’явився кінь Рафаель, який відштовхнув іншого і навіть погрозливо фиркав на нього, як на суперника:

— Рафаель! От ти хоче лише до себе уваги - і все, - сварилася Ольга на нього. - Він вже образився на мене, бачиш? - промовляла жінка, коли кінь дивився на неї спантеличено та відвертався, нібито образившись.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

— Кожен ранок приходить, я його кормлю, яблучка як були - я піду, відро яблук назбираю, роздам. У нас тут ще лошадку привезли дуже гарну, не хочете побачити? - запитала мене Ольга.

— Пятнистая? Новая?

— Ну да, это последнее “спасение”, - відповіла Олександра.

Я переповзла між балками огорожі та попрямувала по багнюці до однієї з дерев’яних споруд. Олександра просила бути обережніше та не вставати позаду коней, щоб ті не вдарили ногою.

У  середині споруди перебувала різномаста кобила з чорною чолкою та коричневими плямами на білому тілі. Вона ще була наполоханою і потрохи задкувала до стіни при появі людини.

— Її тільки привезли. Дивіться, яка в неї грива красива! Іди сюди, іди сюди, іди сюди… Лиска, що за рєвность? - намагалася заспокоїти Ольга ще одного коня, який відштовхував її руку від нової кобили.

Олександра Гаврилюк-Левицька зайшла до загону з отарою кіз та овечок. У великому дерев’яному сараї вона намагалася відшукати баранів, які мешкали в неї вдома. У пошуках їй допомагав навіть пес Рижик - він пробрався через огорожу та гавкав на кіз та овечок, зганяючи тих в одне місце.  

— Бараха! - гукала Олександра. -  Барашка жила месяцев четыре-пять, меняем дома часто, не все хозяева согласны, чтобы были домашние животные дома.

Олександра так і не знайшла їх. Згодом жінка поїхала пошукати одного з псів біля лісу, який втік із вольєру, однак вона повернулася без собаки.

Вже дорогою з Угольку Гаврилюк-Левицька повторила, що притулок під Красівим вони тільки відбудовують. Вона згодна, що ще є, що покращувати, але на це потрібні кошти та час:

— Поймите меня правильно, любой городской житель относится к нашему проекту намного лучше, чем сельской житель, по абсолютно загадочным причинам. Даже иностранцы к нам приезжали, и всем все нравится, все в таком восторге, но…

Щоб зрозуміти позицію селян та те, що саме їх не влаштовує, я поспілкувалася телефоном із представницею ініціативної групи мешканців Красіва Галиною Стасюк. Вона запевнила, що закрити притулок та знищити тварин ніхто з активістів не хоче, однак вони висували кілька вимог: поліпшити умови утримання тварин, ретельніше за ними наглядати; спостерігати, щоб вони не заходили на городи та пасовиська селян; а також додержуватися умов захоронення тих тварин, які померли через хвороби або вік і були згодовані собакам притулку.

Жінка зазначила, що притулок надавав 41 документ на велику рогату худобу та 45 паспортів на собак, однак тварин в Угольку біля Красіва більше. Галина Стасюк називає одним з виходів із конфліктної ситуації офіційну реєстрацію Угольку як притулку для тварин:

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

— Це момент, який знімає більшість питань по конфліктній ситуації. Це досить великий притулок, це не якесь домашнє господарство. Власники притулку не можуть поводитися так, що це тільки їх приватна власність чи приватна діяльність, яка жодним чином не впливає на інших людей. Вона впливає, є норми, які це регулюють. Будь ласка, зареєструйтеся як притулок, повідомляйте ветеринарну медицину, скільки у вас тварин, яких, в якому стані, яка вакцинація їм потрібна. Ми будемо більш захищеними, тому що ніхто не хоче ходити кожного місяця і просити: "Скажіть, будь ласка, у вас є вакцини, ви вакцинували тварин?" - ми не хочемо на себе брати цю відповідальність. Ми хочемо, щоб притулок розумів, яка на них покладена відповідальність, і не брав на себе забагато того, чого не може зробити. Тобто притулок повинен утримувати стільки тварин, скільки він може утримувати. Від того, що ми озвучували їм попередньо, нічого не змінилося. Якщо вже щось зроблено, і ми бачимо, що щось зроблено задля вирішення тих питань, які нами були озвучені, ми готові йти на цю розмову. Якщо нічого не було зроблено, то про що може бути мова зараз?

Поки що компромісу сторонам так і не вдалося досягти, констатує власниця притулку Гаврилюк-Левицька:

— Мы всегда искали варианты, - либо уехать, либо решить с местными вопрос. Просто сейчас положение вещей такое, что я решила - хватит бегать, надо бороться за свое существование. Потому что если я раньше пыталась убежать, скрыться, смыться, чтобы никому не мешать, то сейчас позиция моя немного изменилась. Потому что есть линии, которые не стоит пересекать, и местные пересекли эту линию. Поэтому, к сожалению, вот так вот случилось.

Саме конфлікт з мешканцями села на Львівщині підштовхнув відкривати філіали притулку в інших регіонах України. Спершу з’явився філіал на Дніпропетровщині, згодом - на Миколаївщині.

 

Частина III. "Угольок" на виїзді

— В основном, конечно, у нас здесь лошади, -  розповідає адміністратор філіалу притулку Угольок у Новогригорівці на Миколаївщині Микола Чечуй. -  На данный момент 60 голов лошадей, конюшня приспособлена - каждая лошадь имеет свой денник. Но кроме лошадей у нас имеется… Ослика к нам привезли, зовут его Элвис. Иногда так орет, что на все село слышно, далеко. Сейчас подселили к нему овечку: ветеринарный врач шел на работу, и заготовители везли скот; заготовителю стало жалко, овечка котная (то есть беременная), поэтому говорит: "Возьмите ее в приют. Вот, я выкупил у людей, выкупите за полторы тысячи гривен". Овечку ветеринар выкупил, сейчас живут с осликом в одном деннике. Ослик неконфликтный, иногда вижу, что слегка пытается губами за шкуру потягать. Но не бьются они, нормально все.  

Філіал на Миколаївщині працює вже понад рік. Раніше у Новогригорівці, селі за кілька десятків кілометрів від обласного центру, був племінний завод для розведення коней.

Адміністратор філіалу Микола Чечуй був завідуючим тої ферми. Однак згодом утримувати тварин державі стало невигідним, тому розшукували нових орендарів комплексу. Таким чином Микола Чечуй і познайомився з власницею притулку Олександрою Гаврилюк-Левицькою, яка приїхала подивитися на комплекс.

Тоді жінка шукала нове місце, куди можна було б перевезти частину тварин із Львівщини та ще одного філіалу Угольку на Дніпропетровщині. Перші 14 коней із-під Дніпра до Новогригорівки приїхали вже у листопаді минулого року:

— В основном это были “старики”. Помню, кобыла Светлая приехала к нам, ей было лет 26; приехал мерин Зодиак, тоже “дедушка” под 30 лет. Ну, слава богу, одели в попоны, откормили, и уже год у нас живут - тьфу-тьфу, все в порядке. Должны понимать, что возраст лошади приравнивается [в пропорции] 1 к 4 человеческого возраста. Если лошади 25 лет, - ну, это можно сказать, что столетний старик; а если ему 30 лет, то это где-то 120 лет. Можете себе представить? Долгожителей такого возраста в Украине очень мало, поэтому такой возраст лошади, если лошадь доживает до таких лет - 25-30, - то очень хорошо. Это говорит о том, что за ней ухаживают, смотрят и дают ей возможность дожить до старости.

Микола Чечуй розповідає, що ніяких проблем із місцевими мешканцями у філіалу не було. По- перше, село невелике - трохи більше 100 людей. По-друге, в Новогригорівці протягом багатьох років були коні, тому люди вже до них звикли. Хоча майже відразу після відкриття філіалу сюди приходили місцеві депутати.  

— Мы где-то месяц проработали, пришла группа местных депутатов и говорит: "До нас дошли слухи, что вы сюда свозите всех больных, туберкулезных коров, а у нас же тут есть свои коровы. Если они ходят по одному и тому же пастбищу, вы тут нас позаражаете всех". Я сказал: "Пожалуйста, зайдите и поищите хоть одну туберкулезную корову тут, что мы вам привезли". Посмотрели, и на год никакого конфликта тут не было. Коров у нас не было. Все животные, которые приезжают, проходят ветеринарный осмотр, все вот эти плановые прививки: “сибирка”, САП и все остальное, против столбняка, против гриппа. Животное прививается, содержится. Это ж не просто с бухты-барахты - содержать такое поголовье и разводить заразу. На животных имеются паспорта, документы.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

У філіалі під Миколаєвом навіть є поповнення - у м’ясників викупили кілька жеребних кобил. Так тут з’явилися лошати Лунтік та Бджілка. Останній вже знайшов свій новий дім - його безкоштовно передали новій господарці, яка підписала угоду з притулком. Так швидко Бджілку влаштували через смерть його матері. Той було вже за 20 років й вона мала проблеми з серцево-судинною системою.

Якщо б кобила Бронте була живою, то лоша б віддали тільки з матір’ю. Власниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька не хоче розлучати сім’ї коней, каже адміністратор філіалу на Миколаївщині Микола Чечуй:

— У нас в приюте находятся семьи лошадей: Ворожея - мама - и Венеция; Джемиля и Дебби, тоже мама с дочкой к нам попали. Приехали исхудавшие, лохматые, зачуханные, где-то ушло полгода, мы их тут откармливали, чтобы они стали на кого-то похожими. Сейчас вон - красавицы стоят. И вот недавно приезжали к нам, лошадь себе подбирали, - я говорю хозяйке Саше: "Вот, присмотрели Джемилю, присмотрели Луну. Но Луна с жеребенком". А она говорит: "Если будет усыновление, то мы семьи не разделяем, то есть Луну должны забрать вместе с жеребенком".  Семьи она разделять не хочет, у нее такой принцип, хоть нам и тяжело.

До переїзду до нових господарів готується і мерин на прізвисько Міф. Микола Чечуй розповідає, що тварину вже прочіпували та кастрували. Зараз завершується післяопераційний період, і його перевезуть. Микола Миколайович сподівається, що цього разу Міфу більше пощастить і він не повертатиметься до притулку, як це було на Львівщині.

— Это он попал во львовский приют уже во второй раз, жил он там в приюте. Саша его где-то выкупила, - наверное, с мяса. Взял его в приюте дедушка-лесник. Он объезжал свою территорию на нем, жеребце Мифе. Дедушка был уже преклонного возраста, и случился у него сердечный приступ там прямо на работе, в лесу, во время объезда этой территории. Он с седла упал и лежал под этой лошадью. Эта лошадь стояла над ним сутки, пока родственники не начали искать этого дедушку и обнаружили его, - а лошадь над ним стояла! То есть защищала его от хищников, от волков, никуда не ушла. Стояла над этим дедушкой, хотя он уже там мертвым был. Ну, дедушку похоронили, а родственники не хотели заниматься лошадью, и вторично эта лошадь вернулась назад к Александре - в приют во Львов.

За майже 200 кілометрів від філіалу - в Первомайську - протягом кількох місяців мешкає дворічний мерин Боніфацій. Його нова власниця Наталя Люшенко розповідає, що Боня подібний за світло-рижою шерстю на її загиблого коня Афона. Жінка займається іппотерапією та навчає верховій їзді. В неї є ще одна кобила - Матільда.

Вона каже, що коні - соціальні тварини, тому Матільда не могла звикнути, що вона одна, та сумувала. Можливості купити нового коня в Наталі не було, тому вона вирішила забрати тварину з притулку. Спершу жінка подивилася світлини тварин у Фейсбуці:

— Я приехала сначала познакомиться. И вот, из предложенных лошадей - знаете, как щенка выбирают - ты понимаешь, что это твое или не твое. Он стоял бедный, его там все обижали, поэтому мы остановились друг на друге. Я время не тянула - нашла машину, оплатила машину, подписали договор, его там чипировали. Самое главное - желание. Очень многие боятся под договор брать - думают, что… Ничего страшного нет - люди просто контролируют, как лошадь себя чувствует.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

Наталя Люшенко розповідає, що поступово знайомила Боню з Матильдою. Спочатку вони гуляли разом тільки на певній відстані, а зараз жінка вже спокійно залишає їх разом. Матільда наразі є головною в їхньому невеликому табуні, а Боня - підлеглий, жартує Наталя.  

— Желательно, чтобы все лошадки пристраивались, поэтому мы только “за”. Люди почему-то боятся - “не хочу смотреть, потому что это…”. Никто ничего не смотрит. Ветврач приехала, посмотрела, до этого у меня просто попросили фотографии, в каких условиях будет жить лошадь. Нам скрывать нечего, у него здесь условия, как в санатории, тяжело работать он точно не будет.

Філіал притулку Угольок під Дніпром існує на рік більше. За словами адміністратора філіалу на Орловщині Наталі Богомолової, з місцевими мешканцями в них не виникає конфліктів.

Тут утримують кілька десятків коней, серед яких колишні чемпіони спортивних змагань. Також є поні, бики і навіть близько трьох десятків кіз, розповідає Наталя:

— Александре позвонили из Харьковской области, их оптом хотели сдать на мясо, вот эти 28 голов, плюс там еще и лошадь была. Но позвонили насчет лошади, а оказались там еще и козочки. Ну и Александра спасла их всех.

Сама жінка почала співпрацювати з Олександрою Гаврилюк-Левицькою після того, як запропонувала той потримати в конюшні кілька коней. Першим спільно врятованим конем був Тагір, якого викупили у ромів.

У тварини був важкий перелом суглобу, через проблеми з загальним станом здоров’я згодом кінь все ж таки помер. Потім привезли ще кілька кобил, серед яких була і Таня.

— Она настолько была худая, по ней просто анатомию можно было учить. Выкупили тоже у цыган, у нее в холке была дырка в полпальца, вовнутрь, в кость. На ней ездили верхом и седлом растерли, занесли инфекцию, вот это все начало гнить. Она была вся в ранах, мы ее еле вытянули. Но сейчас, конечно, шикарная кобыла, и люди очень довольны ею.

Одна з перших прибульців до філіалу під Дніпром - кобила Таня - вже протягом двох місяців мешкає у Пирятині в Олександра: 

— Я у Фейсбуці читав за них. І в Дніпропетровську був - заїхав туди. Ну і вона підійшла, всі кармани обшукала, сахар весь забрала. Мені вона сподобалась, я попитав, чи можна мені дозвіл дали, документи, і собі її забрав.

Однак Таня - не перша врятована ним тварина. В приватному секторі в Олександра живе ще одна кобила, яку він викупив прямо на м’ясокомбінаті.

— Молода, мені жалко стало, і я викупив, - розповідає чоловік. - Якщо бог дав життя, то ти мусиш його достойно і прожити. Ну і лошаді - вони як люди, так само все розуміють і дуже чутливі.

Поки що з викупом коней чоловік зробив паузу - в нього немає місця, де їх утримувати, однак, як тільки він більш облаштує територію, можливо, забере ще когось з притулку.

Фото: Приют домашнего типа Уголек via Facebook

Адміністратор філіалу Угольку під Дніпром Наталя Богомолова каже, що територія на фермі дозволяє прилаштовувати там ще більше тварин. Однак наразі існують дуже великі проблеми з фінансуванням та великі борги за корми.

— Александре нет сил это все тянуть, это все на грани закрытия. Сейчас такая ситуация в стране, что людям не до животных, - скаржиться Наталя.

Що вона робитиме, якщо притулок доведеться закрити, вона не знає:

— Для меня это шок, я боюсь об этом даже думать.

 

Частина IV. "Він - моя доля"

Щоб фінансово допомогти притулку Угольок, ініціативна група художників планує провести виставку в готелі "Редісон". Всі отримані кошти переведуть на рахунок притулку, розповідає Тетяна Копитова.

Сама вона також знається на порятунку коней - дівчина викупила як мінімум одну тварину, на яку чекала бойня. Аби подивитися, як вона живе, їду до Тетяни до її приватного будинку під Києвом, прихопивши моркву та цукор для коней.

Однак коні - це не єдині врятовані дівчиною та її родиною тварини. На подвір’ї мене зустрічають двоє з восьми її собак. Біля будинку - окрема велика клітка для кількох ворон, а в самій будівлі ще більше десятка котів. Тетяна Копитова відразу веде мене на велику присадибну ділянку, яка розбита на окремі левади для коней.

Три тварини неспішно прогулювалися по землі, вже деінде вкритій снігом та льодом. Спершу ми крокуємо до випещеного, світло-коричневого жеребця. Як тільки він нас побачив, кінь відразу відірвався від сіна, яке час від часу посмикував із наповненої висушеною травою годівниці.

— Меджик - это он спасен у нас от “мяса”. Он породистый у нас, английской чистокровной породы, - розповідає дівчина й звертається до тварини. - Смотри, что тебе принесли…

Меджик зацікавлено простягнув до нас свою велику голову і почав голосно хрумтіти то морквою, то маленькими кубиками цукру-рафінаду, який Тетяна йому згодовувала одразу по кілька штук. Дівчина каже, що Меджика відбракували на кінному заводі через замалий зріст:

— Он был совсем маленький, страшненький, и когда я увидела его фотографию в Интернете, то у меня сердце дрогнуло - одни глаза на лбу, больше ничего и не было, и копыта. И мы его купили. Когда его привезли сюда и выгрузили, он был похож на шестимесячного жеребенка, хотя ему было полтора года на тот момент. И четыре дня он просто ел сено, он просто не поднимал голову - просто ел, ел, ел. Единственное его передвижение было к ведру с водой - два шага в сторону. Раз - наклонил, попил - и опять есть.

Після того, як його почали нормально годувати та вивели всіх паразитів, кінь одразу почав рости та набирати вагу. Зараз йому вже чотири з половиною роки. Під час розмови Тетяна постійно чесала Меджику морду, а той з нетерпінням чекав на наступну морквину та рафінад, погойдуючи головою:

— Он ищет лакомство?..

— Он знает, что не просто так - надо “поторговать лицом”, и что-нибудь ему обломится, - сміялася Тетяна. Вона зазначила, що Меджик розумний та спокійний кінь. - Очень рада, что пересеклись, потому что он - моя судьба, что ли… Я вообще считаю, что с этим рождаются, - есть люди, у которых в крови что-то такое есть, “лошади в крови” я это называю. Если им суждено, то в 15, 20 или 40 они все равно придут к лошадям, или лошади как-то найдут.

Тетяна займається кіньми з дитинства. Вона розповідає, що ще змалку спостерігала за ними на іподромі і вважала, що це не місце для тварин через брак вільного простору для їхніх прогулянок.

Меджик. Фото: Катерина Загер

Разом із матір’ю вони почали шукати приватну конюшню для її першого коня Парагвая, - згодом таке місце було знайдене, в ньому перебували ще чотири коня. Пізніше господар конюшні втратив цікавість до тварин і запропонував передати їх родині Тетяни. Через вік або хвороби практично всі її перші коні вже померли. Зі старого складу, якщо так можна висловитися, залишився вороний кінь Боря.

Ввечері він обережно переставляв ноги та неквапливо пересувався по окремій леваді. Раніше він постійно брав участь у змаганнях із триборства, але через чисельні травми зараз у жеребця проблеми з ногами. Тетяна пригадує, що він дуже любив колишнього господаря та по особливому, із ржанням, постійно його зустрічав.

— Считается, что лошадь каждого человека, которого видела в своей жизни, запоминает. Они знают, с кем у них какая-то связь, а кто их просто кормит. Боре 27 лет, мы постоянно ему говорим: "Боречка, держись, мы тебя любим!”. Боречка, на тебе морковку! - простягнула Тетяна коню овоч.

Через те, що в нього вже практично не залишилося зубів, тварина повільно пережовувала овочі. Здебільшого для коня готують суміші з трав’яних гранул у вигляді каші. Боря поласував морквою та цукром, - саме таку їжу приніс конюх Григорій Петрович.

Старий чоловік періодично приїжджає до родини няньчити коней, як називає це Тетяна. На жаль, чимало коней-чемпіонів закінчують своє життя саме на бойні, жаліється вона:

— Как-то вообще не по-человечески - сдавать на мясо и выбрасывать, как ненужную, использованную игрушку. Это очень неправильно. Очень классно, что есть приюты, частники, которые забирают коней и дают им просто дожить.

Біля Борі у сусідній леваді також неквапливо, вже у сутінках, походжав чорний кінь на прізвисько Айвенго. Він є ровесником Меджика та лошам кобили Асі, яка нещодавно померла.

Однак Айвенго - з характером, може навіть й вкусити, розповідає Тетяна. Через проблеми з однією ногою від народження, його розбестили ще в дитинстві, і він вважає себе майже  головним в цьому табуні, зазначає Тетяна. Однак конюх Григорій Петрович навчив його різним трюкам:

— Покажи, как ты смеешься с деда! - закликав старий коня.

Тварина на нього уважно подивилася і без жодного звуку почала задирати голову догори та повертати її набік. При цьому Айвенго повністю вивертав губи, показуючи усі зуби.

— Вот-вот… А вы говорите! - задоволено промовляв конюх.

Вєня, як його лагідно називають господарі, також продемонстрував, як він подає чоловікові таз на його прохання.

— Если собака безусловно обожает человека - бери и лепи с него, что умеешь, было бы желание, - то у лошади надо завоевать уважение. Она может “сказать”: "Ты кто такой? Ты что тут делаешь?", - розповідає Тетяна.

Айвенго. Фото: Катерина Загер

За словами дівчини, поведінка коней в такому невеликому табуні відрізняється від поведінки тварин із кінних клубів. Тетяна разом з її матір’ю, яка також вийшла до нас, із посмішкою почали згадувати, як їхні коні були практично в шоці, коли сюди, на подвір’я, вперше привезли козу:

— Мы однажды спасли козу от “мяса”. Было [объявление] на OLX: "Продам козу на мясо". Ну, у меня что-то внутри дрогнуло, и мы поехали ее и купили. Когда мы ее привезли, кони чуть в обморок не упали. Они в первый раз в жизни видели козу, они сбежались и смотрели на нее.

— Вообще было смешно - сбежались собаки, сбежались кони!

У Тетяни є маленький син, однак поки що молоді та грайливі коні Меджик та Айвенго для нього не підходять. Купувати спеціально для дитини коня дівчина не збирається - утримувати одну тварину коштує близько трьох тисяч гривень на місяць.

— Я верю, что каждое животное как-то приходит к тебе, что это какая-то судьба должна случиться. Вот, пока ждем!

Можливо, з часом якийсь кінь із притулку Угольок і поселиться саме тут, під Києвом, і прогулюватиметься разом із Борею, Меджиком та Айвенго.

 

Ірина Лопатіна / Радіо НВ

Зверніть увагу

20 січня, 16:54
Лонгріди
thumb img
Спецпроект
29 грудня 2018, 22:38
Лонгріди
thumb img
Спецпроект
4 січня, 09:45
Лонгріди
thumb img
Спецпроект