Кілька хвилин жаху. Як людство з давніх часів марило про підкорення Марса і зараз втілює мрію

27 грудня 2018, 16:11
4270
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Фото: Pixabay

З усім відомою зараз планетою Марс - героїнею безлічі науково-фантастичних і документальних книг і фільмів - людство знайоме як мінімум з XVI століття.

Амбітна мрія розгадати загадку Червоної планети і підкорити її переслідує людей і нині, - і, здається, ось-ось це вдасться. Спецкор Радіо НВ Богдан Амосов розібрався, як людство готується до колонізації Марса.

Кажуть, що у 2047 році глобальне потепління стане незворотнім, 2060 року на планеті закінчиться нафта, а кількість землян перевалить за 10 мільярдів. Передбачають, що на половині суші пануватиме посуха, а питна прісна вода поступово ставатиме дефіцитом.

І що тоді робити людству? Можливо, сідати у космічний корабель і летіти деінде? Звісно, озвучені передбачення не надто точні, а описані процеси насправді не такі вже й передбачувані, як про це кажуть у засобах масової інформації.

Але плани із заселення інших планет розглядають цілком серйозно не тільки у NASA, але вже й у приватних космічних компаніях. То чи справді можливо колонізувати іншу планету, - наприклад, Марс? Уже кілька тисячоліть це червонясте небесне тіло вабить та інтригує людство.

Найгучніший та найамбітніший космічний проект останніх п’яти років - MarsOne. Українцеві Сергію Якимову пощастило стати одним із сотні претендентів, хто пройшов у фінальний відбір для колонізації Червоної планети. Всього на програму подалися понад 200 тисяч землян із 140 країн світу.

— Для першого етапу всього лише потрібно було заповнити онлайн-анкету з великою кількістю питань, де ти відповідаєш про себе: хто ти такий, чим займаєшся, трошки своєї біографії, деякі питання психологічного характеру. Потрібно було ще зняти коротке відео - менше однієї хвилини, - де потрібно було відповісти на три питання: чому ти хочеш на Марс, чому ти вважаєш себе кращим кандидатом - і найголовніше питання, - чи є у тебе почуття гумору, - розповідає Сергій Якимов.

Пріоритет був у здорових заявників від 18 до 65 років з вищою науково-технічною освітою. Сергій - один із дуже небагатьох, хто пройшов три тури відбору і поки що чекає на четвертий. Українця анкетували, проводили Скайп-співбесіди та перевіряли медики:

— Одним з питань було: "Коли ти прилетиш на Марс, поживеш там деякий час, і тобі запропонують повернутися на Землю через рік-два, чи повернешся ти назад на Землю? І чому?". Я спочатку відповів, що не можу, не знаю, тому що я ще не на Марсі, і мені ніхто не пропонує повернутися на Землю, як я можу відповісти? Але потім мені кажуть: "Уяви, - ти на Марсі. Уяви, що тобі задають таке питання". І моя відповідь була: "Швидше за все я не повернуся так швидко, - як мінімум тому, що, по-перше, я прилетів туди, щоб будувати колонію. Мені потрібно, щоб все працювало, мені потрібно підготувати колонію до польоту наступних екіпажів; плюс досвід, який я накопичив за ці роки, потрібно передати наступним поселенцям, для того щоб вони не починали все з нуля". І це була правильна відповідь.

На Марс звернули увагу ще давньоєгипетські астрономи. Пращури звикли до стабільного, незмінного небосхилу - набору сузір’їв, кожне з яких має свої місце. Зорі оберталися над головами землян із такою стабільною циклічністю, що з їхньою допомогою міряли великі відстані, орієнтувалися у просторі та здійснювали навігацію.

Втім деякі “зірочки” все ж таки не вписувалися у це монолітне зоряне полотно і поводили себе абияк - пересувалися по небу зашвидко та ще й зигзагами. Це були Венера та Марс. Якщо рух зірок залежав від обертання Землі навколо своєї осі, то рух планет - від їхніх орбіт.

— Якщо говорити про планети, то Марс відноситься до тих планет, про які ми знаємо з прадавніх часів, - каже Володимир Решетник, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри астрономії і фізики космосу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Ми не знаємо імені [відкривача] чи навіть приблизний час його відкриття, коли людина глянула на небо та усвідомила, що є зорі, квазі-зорі, що рухаються - їх назвали планетами. І от якраз Марс відноситься до цих об’єктів. Марс, Венера, Юпітер, Сатурн - це ті об’єкти, про які ми знаємо з самих прадавніх часів.

Перша письмова згадка про Марс датується 1534 роком. Єгиптяни небесний об’єкт так і назвали - “він рухається у зворотному напрямку”. Друга назва - “Червоний хор”. Вже тоді астрономи помітили характерний колір зоряного тіла.

Вавилонський бог Нергал, символом якого була планета Марс. Зображення: Wikimedia

Наступними були вавилоняни - у XI столітті до нашої ери вони чітко описали траекторію Марса. У Вавилоні Червону планету асоціювали з богом війни, епідемій, руйнації та пекла Нергалом. У давньогрецькій міфології Нергалу відповідав Арес, а у давньоримській - Марс. Так планета і отримала свою назву.

Греки, як і весь давній люд, вважали, що весь Всесвіт обертається навколо Землі, - в тому числі й Марс. Йому на карті Всесвіту відводилося місце між Юпітером і Меркурієм, і лише після них йшли Венера, Сонце та Місяць. Порядок навів лише через дві тисячі років Миколай Коперник, який поставив Сонце в центр системи, а Марс - між Землею та Юпітером.

— В дотелескопічну еру (а це до XVII століття) ми знали про Марс, що це планета подібна до Юпітера та Венери, в такому сенсі, що це об’єкт, який рухається по небу, - пояснює Володимир Решетник. - І знали, що вона червонястого кольору, тому навіть, мабуть, і виникла ідея, що це бог війни - червоний колір тощо. Але коли з’явилися і почали використовуватися телескопи, то з'явився інструмент, який дозволяв нам досліджувати [Марс]. Галілей був першим, який, дивлячись у телескоп, вказав на те, що Марс має певний діаметр, що це не точковий об’єкт, а кругле небесне тіло. А потім час і дослідження йшли далі.

Після того, як Галілей вдосконалив конструкцию телескопа, небесні об’єкти можна було бачити набагато ближче та чіткіше, ніж неозброєним оком. У вересні 1610 року Галілео навів свій телескоп на червону цятку в нічному небі. Астроном побачив, що Марс має такі ж самі фази, що і Місяць. Розрізнити деталі ландшафту на планеті нібито вдалося неаполітанському адвокату та вченому Франческо Фонтана 1636 року, втім, чи дійсно він щось побачив на Марсі? Сумнівно.

Фонтана зробив замальовки Марса, на якому він помітив темну пляму. Вчений назвав її “чорною пілюлею”. Але таку ж саму “чорну пілюлю” Франческо побачив і на Венері, яка, як ми вже знаємо у XXI столітті, вкрита щільним слоєм хмар. Тож нерівності на планетах, побачені Франческо, скоріше за все були просто дефектом його телескопа.

Однак плями на Марсі все ж таки були - протягом XVII століття їх спостерігали італійці Даніелло Бартолі та Джованні Баттіста Річчіолі, а голландець Християн Гюйгенс намалював першу карту Червоної планети. На ній можна розрізнити пляму, яка відповідає плато Великий Сірт, а також одну з полярних шапок.

Перші начерки Марса, зроблені голландським вченим Християном Гюйгенсом у 1659 році, в порівнянні з сучасними фотографіями планети. Зображення: wildeastmofo via Reddit

Марсіанські полярні шапки почали все більше і більше цікавити астрономів. Француз Жак Філіпп Маральді 1704 року помітив, що вони змінюють свою форму. Це свідчило, по-перше, про обертання Марса; а по-друге, - про зміну сезонів на планеті, хоча тоді вчені ще погано це усвідомлювали.

Першим про зміну зими і літа на Червоній планеті заявив британець Вільям Гершель: “Марсіанська атмосфера навряд чи істотно відрізняється від земної, тому не виключено, що умови проживання марсіан аналогічні нашим. Коротше кажучи: між Марсом і Землею існують прямі родинні зв'язки”.

Про те, що на сусідній планеті живуть істоти, активно почали говорити кілька століть тому. Масла у вогонь підлили дослідження XIX століття, коли європейські астрономи виявили на планеті “канали”. 1877 року італієць Джованні Скіапареллі навіть намалював мапу цих об’єктів.

Карта каналів Марса Скіапареллі. Зображення: Wikimedia

— І лише в XIX столітті, дійсно, італійський вчений Скіапареллі, який вивчав Марс (тоді якраз були побудовані перші карти Марса із темними і світлими ділянками), відмітив, що певні елементи на поверхні зв’язані якимись ниточками, - розповідає Володимир Решетник. - Він італійською назвав їх “каналами”, - що в італійській мові слово “канал” не тільки означає! Що це створений людиною об’єкт, це може бути будь-яка пряма ділянка... А перекладачі, коли перекладали, переклали англійською - “канали”. Ну і одразу люди підхопили, що це “марсіани нарили”. Скіапареллі сам не заперечував, - можливо, це і “марсіани нарили”, а, можливо, це якогось природного походження об’єкти. Потім дослідження показали, що це оптична ілюзія, що люди до того не бачили, а після того відразу почали їх бачити. Мозок хоче щось побачити: якщо ви знаєте, що там канали є, то ви їх побачите.

Щось схоже на канали на Марсі дійсно було. Француз Каміль Фламмаріон 1892 року припустив, що канали - це справа рук (або, може, інших кінцівок) розумних істот. Вчений вважав, що лише вони могли збудувати такі об’єкти задля того, аби зрошувати засихаючий марсіанський світ. При цьому Фламмаріон навіть не виключав, що марсіани розумніші за Homo sapiens.

“Марсіанська лихоманка” розпочалася на зламі століть. Саме тоді - 1897 року - світ побачив роман Герберта Уеллса Війна світів про вторгнення марсіан на надтехнологічних крокуючих машинах на Землю. В уяві Уеллса прибульці були схожі на на велетенських молюсків із щупальцями - восьминогів чи пак спрутів. І тут почалися спектаклі, романи, постановки, фільми та оповідання - людство схибилося на Марсі.

Через 40 років - 1938-го - американський режисер поставив радіоспектакль Війни світів у стилі псевдореопртажу. Автори постановки перенесли події у Нью-Джерсі.

Варто зазначити, що наші колеги з 30-х років постаралися на славу - постановка вийшла напрочуд реалістичною і максимально наближеною до репортажів тих часів. З 6 мільйонів американських радіослухачів, які в той день слухали цей ефір, понад мільйон повірили у реальність подій, що відбувалися у радіоспектаклі, і розпочалася паніка.

Багато хто почав слухати годинний ефір не спочатку, тому не знав, що це постановка. Сприйняття посилювало те, що відбувалися події напередодні Хелловіну, та й загальне передчуття війни наприкінці 30-х. Нагадування диктора, що в ефірі йде радіовистава, пролунало лише на сороковій хвилині.

Станом на цей час деякі сім’ї вже встигли забарикадуватися у підвалах; до поліцейських дільниць прийшли добровольці, готові формувати загони самооборони; телефонні лінії виходили з ладу, а на виїздах із Нью-Йорка, Трентона і Філадельфії утворилися стокілометрові затори. Дехто з слухачів навіть нібито бачив постріли марсіан, які нагадували блискавку, або, мовляв, відчували сморід отруйних газів, що розпилювали прибульці.

Трейлер до фільму Війна світів 1953 року по роману Герберта Уеллса

Проте за рік у світі розпочалася справжня війна, і Земля забула про Марс, марсіан і дослідження, а космічна тематика цікавила людство лише як частина військової справи.

Про Марс згадали вже після війни, коли разом із гонкою озброєнь розпочалася гонка космічна. Американцям вдалося першими досягти орбіти Марса 1964 року на Маринері-4, а 71-го зробити Маринер-9 першим штучним супутником Червоної планети. Того ж року СРСР посадив на поверхню планети перший посадковий апарат із автоматичної міжпланетної станції Марс-3.

Апарат здійснив м’яку посадку і протягом 14,5 секунд передавав дані на Землю, після чого зв’язок із ним було втрачено. Більшість радянських висадок на Марс були невдалими, - наприклад, Марс-2, який стартував до того, розбився об поверхню; спуск шостого та сьомого “Марсів” також завершився провально. За кілька років Сполучені Штати послали до сусідньої планети апарати Вікінг.

Після успішного приземлення перших посадкових модулів на Марс та передачі перших фотографій Червоної планети, земляни почали замислюватися, як можна поліпшити дослідження об’єкту, що розташований так далеко від Землі.

Про висадку першої людини говорити було ще зарано - людство не володіло (і не володіє й досі) технологією, яка б дозволила доставити астронавта на Марс і повернути його назад. Так вигадали марсоходи. Можна сказати, що перші марсоходи (чи радше їх прототипи) створили у Радянському союзі. Це були невеличкі апарати, які мали пересуватися на двох лижах.

Радянські вчені тоді й гадки не мали, якою є поверхня планети, і тому намагалися передбачити спосіб пересування по ній навмання. У КДБ такий апарат на лижах назвали “Марсоляп”, втім йому так і не судилося прочимчикувати по залізному марсіанському піску. Як ми вже знаємо, у 70-х посадкові човни з ними не змогли успішно приземлитися.  

Справжні марсіанські машини, які могли вільно подорожувати поверхнею іншої планети, сконструювали знову ж таки американці.

Марсоход Соджонер став першим, який був успішно доставлений на Червону планету і здійснив свою місію. Це сталося 1996 року. Посадковий модуль врізався у поверхню планети на швидкості 90 кілометрів на годину, після чого кілька разів відскочив. Через збій у системі радіозв’язку відділити марсохід від модуля вдалося лише на наступний день.

Марсоход Соджонер. Фото: NASA/JPL-Caltech

У порівнянні з останніми моделями марсоходів, Соджонер - зовсім крихітка розміром з півметра та вагою у 10 кілограмів, - такий собі перегодований кіт, тільки із сонячною батареєю на даху та шістьма колесами. Цей малий апарат мав зробити знімки поверхні, вивчити грунтову породу та атмосферу Марса.

Вчені розраховували, що пропрацює він один марсіанський тиждень, або 7 сол (солом називається марсіанська доба). Припускали, що в разі успіху Соджонер міг пропрацювати з місяць, але місія перевершила всі очікування - малий марсохід працював на Марсі майже три місяці. Він дослідив не тільки марсіанське повітря, але й каміння, а також марсіанські дюни.

Друге покоління марсоходів висадилося на Марс за сім років. Протягом січня 2004-го в різних частинах Червоної планети один за одним висадилися два апарати-близнюки - Spirit та Opportunity (“Дух” та “Можливість”). Назви їм вигадала 9-річна дівчинка із Арізони.

Задля м’якої посадки у NASA забезпечили посадкові модулі марсоходів кількома системами - кожен марсохід важив під 200 кілограмів, тому і садити їх треба було обережніше, ніж попередників.

Спершу вмикається парашут, потім - ракетні двигуни, що зменшують швидкість, а перед самим ударом об землю надуваються 24 повітряних подушки, які ніби перетворюють посадковий модуль на м’яку іграшку-стрибунця, котра скаче по поверхні аж до повної зупинки. Потім захисні подушки здуваються, модуль відкривається, і з нього, розправивши сонячні батареї та інші прибори, вибирається сам марсохід.

Першим здійснив посадку Spirit. За час своєї подорожі Червоною планетою він зіткнувся з рядом викликів. На 18-й сол марсохід довелося перезавантажувати, тому що в його комп’ютері скінчилася пам’ять, а через рік подорожі Spirit так вкрився пилом, що сонячні батареї дозволяли йому працювати лише на половину потужності. Допоміг, як не дивно, наш старий друг - “пиловий диявол”.

"Пиловий диявол". Фото: NASA

Порив вітру дозволив очистити поверхню марсоходу та повернути йому попередню силу. Також у марсохода доволі швидко вийшло з ладу одне з передніх коліс, що сильно ускладнило його рух. Співробітники NASA намагалися виправити поломку, але, не досягши успіху, просто розвернули Spirit, і переднє колесо стало заднім - воно волочилося позаду.

В результаті 2007 року “кульгаве” колесо випадково прорило борозну, в якій виявили кремнезем, що стало сенсацією для вчених, адже він може бути продуктом життєдіяльності мікробів, які могли жити на планеті мільярди років тому. Врешті зламалося і переднє колесо, яке до цього було заднім. Наприкінці 2009 року Spirit зупинився - у NASA намагалися відновити рух марсоходу, але через рік завершили місію. Цьому апарату прогнозували 90 днів роботи, втім він пропрацював 2210 сол!

Але брат-близнюк Spirit’а - Opportunity - і досі накручує кілометри по Червоній планеті. Він перевищив свій робочий строк у 55 разів! Йому вже 15 років, і в NASA жартують, що Opportunity нагадує підлітка: робить багато “фоточок” (і відсилає їх на Землю), намагається поводити себе незалежно (за допомогою сонячних батарей) і прокидається дуже пізно (адже марсоходу потрібен час вранці, поки сонячне світло його зарядить).

Opportunity вже подолав 45 кілометрів, обстежив безліч кратерів, дослідив марсіанське каміння і знайшов докази наявності рідкої води на планеті в минулому. На жаль, зараз Opportunity “спить”, адже Марс накрила чергова марсіанська буря.

Як і на Землі, на Марсі панує своя погода та змінюються пори року. Атмосфера на планеті розряджена, тому стрибки тиску та температури тут різкіші. Фактично це розряджений вуглекислий газ із незначною кількістю води та кисню. Тиск тут у 160 разів менший, ніж у нас, і сильно змінюється з дня на ніч та від літа до зими. Середня температура також значно нижча ніж у нас - 63 градуси нижче нуля за Цельсієм.

Марс розташований набагато далі, ніж Земля, і сонячне світло сюди досягає набагато довше і в меншому обсязі. Саме Сонце виглядає на марсіанському небі вдвічі меншим за те, яким його бачимо ми. Воно “пливе” по жовтаво-коричневому небу, котре під час заходу стає рожевим, а навколо самої зорі загоряється синювата заграва.

Фото, зроблене марсоходом Opportunity. Фото: NASA / JPL-Caltech

Червоні кольори марсіанського неба можна пояснити дуже легко - це марсіанський пил, який піднімається під час буревіїв. Якщо їх довго не було, то пил осідає і небо стає більш темним..

Для людини комфортне перебування на Марсі без скафандра можливе хіба що у розпал літа, вдень, на екваторі. Це єдині час і місце, коли поверхня планети прогрівається до +25°C. Було й таке, що у розпал липня там панувала “спека” у +30°C, але це радше виняток.

Здебільшого днем влітку на Марсі близько нуля градусів, а вночі тепло швидко пропадає і повертається до 70°-80°C нижче нуля. Найнижчу температуру зафіксували у лютому - 127° з позначкою “мінус”.

Зміна дня і ночі, а також пір року на Червоній планеті дуже нагадує земні. Довжина доби тут трохи більша за 24 години, а от рік триває 687 земних (або ж 669 марсіанських) днів. Взимку на полюсах навіть утворюються полярні шапки - просто як у Антарктиді та Антарктиці на Землі.

Так, марсіанська “Арктика” - Північний полюс - має в діаметрі в середньому тисячу кілометрів, а марсіанська “Антарктида” - Південний полюс - лише 300 км. Навесні вони зменшуються - крига підтаює. Сніг (або скоріш іній) на Марсі ще у 70-х зафіксував апарат Вікінг-2, висадившись на поверхні.

Обидві снігові шапки складаються з двох шарів. Нижній - товстий шар у кількасот метрів, що утворений з водного льоду та марсіанського пилу. Верхній - це твердий вуглекислий шар товщиною близько одного метра, який влітку випаровується (його можна було б порівняти із сухим льодом).

Вітри на планеті бувають аж надто суворими. Вони піднімають у повітря залізний пил і відносять його на багато десятків кілометрів у висоту.

Наприкінці весни, коли різниця температур між півкулями Марса найбільш відчутна, здіймаються не просто вітри, а справжні пилові бурі, набагато сильніші, ніж на Землі. Їхня швидкість сягає 100 метрів на секунду, охоплюють вони мало не всю поверхню Марса, а тривають кілька місяців. Небо планети повністю вкривається пилом, і розгледіти її поверхність з космосу стає просто неможливо.

Марсіанський кратер, заповнений льодом. Фото: ESA / DLR / Freie Universitat Berlin (G. Neukum)

У футуристичних голлівудських фільмах марсіанські пилові бурі зображалися як явище, яке повністю прийняло діяльність астронавтів. І, мабуть, якби люди дійсно висадилися на планету, то таку глобальну завірюху їм би доводилося перечікувати у бункерах.

Піднятий глобальними буревіями пил перешкоджає роботі марсоходів та інших апаратів: погодні умови не дозволяють сонячному світлу досягти поверхні планети, а отже марсоходи позбавляються найголовнішого - джерела живлення. На час бур усі земні апарати на Марсі “впадають у сплячку”; генератори живлять лише внутрішній годинник, а також час від часу вмикаються, аби перевірити сприятливість навколишнього середовища.

У більш спокійні дні можна стати свідком пилових смерчів, або “пилових дияволів”. Це вихори різного розміру - від кількох метрів до кількох кілометрів, - які нагадують торнадо. Вони швидко з’являються і так само швидко зникають, при цьому швидкість вітру всередині такого “пилового диявола” сягає 30 метрів на секунду. Марсоходи та штучні супутники Червоної планети неодноразово фіксували відповідні буревії.

Але головне, що цікавить людей на поверхні Марса, - це вода. І вона на Марсі є. Так, ми говоримо про полярні льодові шапки, але це водяний лід, а отже вода на Марсі дійсно є. Пошуки води на позаземних об`єктах найбільш важливі, адже саме вона є одним із компонентів, який призвів до появи на Землі життя.

Науковці припускають, що наявність H₂O на Марсі також може свідчити про присутність живих організмів, чи хоча б про те, що такі існували на планеті в минулому. Вчені не виключають, що раніше Марс виглядав зовсім інакше:

— Десь більше 3,5 мільярдів років тому вода ще була. Дослідження по породам та екологічним ерам показали, що там були океани. Води на Марсі було досить багато. Вважається, що він [Марс, - Ред.] був досить вологим, - це значить, що була вода і більш потужна атмосфера. Потім з якихось причин зникла атмосфера, в першу чергу, а за нею й океани, - каже науковець Володимир Решетник.

Географія планети говорить про те, що тут була велика кількість рідини, озера і навіть океан, який вчені назвали Північним. Точних доказів його існування немає, втім знімки поверхні планети з орбіти, а також аналіз грунту марсоходами побічно підтверджують цю гіпотезу.

Що ж сталося з марсіанською гідросферою - достеменно невідомо. Серед припущень - планета втратила свою водяну оболонку через катастрофу. 3,6 мільярдів років тому, мовляв, в Марс врізалося величезне космічне тіло (мабуть, астероїд), і це призвело до того, що планета втратила своє магнітне поле, а разом з ним випарувалася і вода.

Концепт-арт марсіанського ровера. Зображення: NASA / JPL-Caltech

Інша гіпотеза свідчить про те, що 3,5 мільярди років поверхня планети була рясно вкрита водою - Північний океан вкривав нині рівнинну північну частину Марса, був солоним, а його глибина становила близько кілометра.

— Дійсно, сучасні спостереження (це результат посткосмічної ери, коли вже космічні апарати полетіли, змогли провести детальне фотографування, висадку зі взяттям зразків) показали, що на поверхні Марса був океан, - продовжує Решетник, - а безпосереднє підтвердження цього ми отримали, коли висадилися марсоходи Spirit і Opportunity. Вони безпосередньо, за допомогою своїх геологічних приладів, показали, що є породи, які утворюються на Землі лише за участі води.

Крім води, на Марсі була щільна атмосфера, яка значно відрізнялася від нинішньої розрядженої вуглекислоти. Тиск був подібний до земного, а температура доходила до 50°C, - чим не земний клімат?

Так само, як і нині на Землі, мільярди років тому на Марсі відбувався коловорот води: волога випаровувалася, потрапляла у повітря, а потім конденсувалася в грунтах, де замерзала, а через деякий час знову випаровувалася і потрапляла в атмосферу.

Вчені припускають, що протягом 5 мільйонів років вода переміщалася від полюсів до екватора і назад близько 40 разів. Однак через мільярд років ситуація на Червоній планеті різко змінилася.

У цей час активізувалися геологічні процеси: почали з’являтися вулкани, температура почала зростати, океани та річки почали виходити з берегів, утворюватися ущелини, які пізніше побачать у телескоп італійські астрономи та назвуть каналами. Але це все лише гіпотези.

Нині тверда вода (сніг або лід) існує на планеті не тільки на полюсах. В різних місцях, ущелинах та розломах на Марсі астрономи неодноразово фіксували утворення, схожі на земні льодовики. А у канавках, які лишив апарат Фенікс 2008 року, знайшли іній:

— Якщо копнути в глибину, там [є] щось схоже на іній. Його небагато, на рівні буквально кількох чи десятків сантиметрів, - зазначає вчений Володимир Решетник. - На високих широтах - біля полярних шапок - може бути вода, яка в такому вигляді перебуває. Вона конденсується, коли холодно, а коли сонечко світить, вона може сублімувати. Але на самій поверхні вона не може існувати, тому що немає атмосфери, яка її може утримувати. Вода в вакуумі, вона одразу сублімує і переходить у газовий стан.

Випаровування льоду на дні канавки, зробленої апаратом Фенікс в 2008 році. Фото: NASA / JPL

Проте лід існує не тільки на поверхні Марса. Учені встановили (і цього разу це не просто гіпотеза, науковці в цьому впевнені достеменно), що заморожена вода у великій кількості знаходиться під марсіанським грунтом. Усього ж H₂O на Марсі в різному вигляді близько п’яти кубічних кілометрів. Якщо її розтопити, то рідина покрила би всю поверхню Червоної планети слоєм у 35 метрів.

Цього року людство знайшло докази і того, що вода є на Марсі й в рідкому вигляді. Озеро, закуте у льодову оболонку, може бути розташовано на глибині півтора кілометри від поверхні південної льодової шапки. Ширина його - близько 20 кілометрів. Визначити глибину озера людські апарати не змогли, але це щонайменше півметри.

Чи свідчить ця вода про наявність на планеті життя? Вчені поки що розводять руками. На користь присутності хоча б примітивних живих істот може говорити наявність в атмосфері метану, який тривалий час фіксували космічні апарати.

— Найбільш популярна гіпотеза, що джерелом метану можуть якраз бути ці органічні молекули, які були відкритті апаратом Curiosity. Що вони під дією сонячного опромінення розвалюються, і виділяється шматочок CH₄, - продовжує розповідь Решетник. - Це не [про] те, що марсіани роблять щось нехороше і виготовляють метанові двигуни.

Але якщо раптом на Марсі виявлять життя? Чи будуть скориговані наступні місії на Червону планету?

— Людство, як відповідальне, намагається не допустити забруднення [Марса] земними організмами. Ми не знаємо, які там умови, що там живе. Можливо, там на глибині декількох чи кількохсот метрів хтось живе, - якщо наших мікроорганізмів сожруть, то не страшно, а от гірше, якщо вони змінять потенційну можливу еволюцію біосфери Марса.

Кам'яні породи на Марсі, що нагадують кістки. Фото: NASA / JPL-Caltech / MSSS

Що краще: летіти знайомитись з марсіанами чи забути про висадку на планеті, аби не зашкодити нашим сусідам по Сонячній системі?

— Летіти туди, вбивати те життя чи співіснувати з ним… Ми можемо знищити його. Можливо, наша якась бактерія сожре марсіан - це буде велика неприємність.

До слова, метан, який називають гіпотетичною ознакою життя, міг бути занесений на Марс разом із астероїдом чи іншим небесним тілом, яке давним-давно гіпотетично зіштовхнулося з планетою. Так само, як і інша органіка, яку знайшли на поверхні Червоної планети марсоходи.

— Те, що вони показали, що в марсіанському ґрунті є певний відсоток органічних молекул, звідки вони взялися - це інше питання. Вони могли синтезуватися в стародавні часи, могли бути занесені кометами чи астероїдами. Вважається, що на поверхні комет ([станція] Розетта, біля комети Чурюмова-Герасименка) великий відсоток, на десятки відсотків [комета] складається з органіки. Тобто це не каменюка, кремній чи карбон, а більш складні сполуки.

У дослідженні Марса людство йде далі - і тепер пробурить у ньому першу свердловину, глибина якої складе п’ять метрів. Для цього на планету відправили апарат InSight, який нещодавно здійснив посадку (приземлення на Марс у NASA традиційно називають “кількома хвилинами жаху”).

Посадка кожного апарату має свої особливості. Наприклад, останній марсохід Curiosity спускався на тросах. Посадковий модуль пригальмував перед поверхнею, спустив марсохід і відлетів падати геть, аби не заважати реактивними вихлопами машині. В такі моменти атмосфера в апаратній NASA найбільш напружена.

Апарат InSight. Фото: NASA / JPL-Caltech

Будь-яка неточність може стати фатальною для місії, яку готували роками: невелике відхилення від траєкторії - і апарат розіб’ється об Марс. Максимальної концентрації потребувала і посадка InSight. Долетівши до орбіти планети, від човна відділився посадковий модуль і розпочав своє “падіння” на її поверхню.

Приземлившись, Інсайт одразу ж зробив фотографію самого себе (таке собі селфі) і передав на Землю аудіозапис марсіанського вітру. Він дещо адаптований, адже не всі частоти людське вухо здатне почути. Жолоб, який пробурить Інсайт, дозволить не тільки вивчити властивості марсіанського ґрунту, але й зробити висновки про історію формування планети. Люди зможуть привідкрити таємниці структури марсіанського ядра, мантії та кори.

— Можливо, є марсотруси (така ідея), тобто ми можемо і їх дослідити. Марсоходи мають свою певну задачу, а цей посадковий апарат не має ровера, але він досліджує сейсмічну активність, - говорить науковець Володимир Решетник.

Але під час дослідження невідомих місць вчені дуже часто роблять несподівані відкриття, тому хто знає, що ще вдасться насвердлити InSight у марсіанському ґрунті.

Ну що, людство? Пускати космічні човни на Марс ми навчилися, використовувати сонячну енергію на цій планеті - також. І навіть воду знайшли. Настав час вирушати у путь? Про політ на Марс людство замислилося ще до того, як висадилося на Місяць. Але разом із розвитком космічної галузі ставало зрозуміло, що ця місія складна до виконання та дуже небезпечна.

Нідерландський дослідник Бас Лансдорп задумав колонізувати Марс, а життя астронавтів перетворити на реаліті-шоу. Саме в цій програмі - Mars One - і бере участь українець Сергій Якимов. Планувалося, що за десять років кількість людей на Червоній планеті збільшиться до 20 (методом висадки нових астронавтів, звісно).

Можливий вигляд людського поселення на Марсі за версією авторів програми Mars One

При цьому не виключається, що це може стати “політом в один кінець”, адже технологія повернення людини з Марса й досі далека від свого завершення. Гравітація на Марсі вдвічі менша за земну, але навіть за цих умов, аби покинути поверхню Червоної планети, необхідно чимало палива.

— Це технологічно надзвичайно складна задача, і вона реально дорого коштує, - повідомляє Решетник, - Оскільки людей треба не тільки завезти, їм там треба щось їсти, робити, базу будувати. Або вони повинні назад повернутися. Подивимось.

Втім місія NASA на Марс із метою створення там станції вже кілька разів переносилася. Нині плани запустити човен змістилися на тридцяті роки XXI сторіччя. Головна причина - недостатність фінансування. Лансдорп поки що не зміг залучити достатньо спонсорських ресурсів.

— З тих пір, насправді, нічого не змінилося. Ми все ще ті сто кандидатів, які чекають дзвінка, коли нам скажуть, що через шість місяців відбір, і відберуть чотирьох кандидатів. Це пов'язано з тим, що на даний момент організація все ще шукає гроші для того, щоб продовжити цю місію. І, насправді, це не так уже й легко, як здавалося раніше, - розповідає Сергій Якимов.

Паралельно продовжує наземні дослідження з метою здешевлення польоту на Марс винахідник Ілон Маск. На його думку, політ на Марс має коштувати не 10 мільярдів доларів, а 10 мільйонів. Після випробування ракети Falcon Heavy цього року винахідник мав відправити до Марса безпілотну місію, але наразі запуск теж відкладається.

Свій корабель із людьми, який полетить на Марс, Маск планує назвати Heart of Gold (тобто “Золоте серце”) - на честь апарата з фантастичного романа Дугласа Адамса Автостопом по галактиці. Нині науковець прогнозує політ через сім років, при цьому він сам бажає бути першим землянином, який на Марс полетить.

"Селфі", зроблене марсоходом Curiosity. Фото: NASA / JPL-Caltech / MSSS

Але при всіх сучасних досягненнях людства, подорож на Марс залишається небезпечною. Політ на планету має тривати понад рік, - при цьому нагода, коли є можливість відправити апарат на Марс за найкоротшою траєкторією, випадає раз на кілька років.

Людина безпечно перебуває на орбіті Землі та на Місяці, від космічної радіації астронавтів захищає магнітне поле нашої планети, але магнітне поле Марса - дуже слабке (не кажучи про відкритий космос, в якому доведеться перебувати астронавту протягом своєї подорожі).

Тож організм зазнає впливу сонячного радіаційного випромінювання, існує ризик утворення онкологічних захворювань, порушення роботи внутрішніх органів і мозку. А довге перебування у невагомості відобразиться на міцності кісток, силі м’язів та системі кровообігу загалом.

— Немає захисту від підвищеного космічного випромінювання, немає магнітного поля Землі, яке частково ці промені відхиляє, - розповідає мені науковець. - І, відповідно, якщо космонавти полетять у звичайній ракеті чи космічному апараті, в яких літають зараз, то вони отримують надзвичайно велику дозу радіації, випромінювання. Звісно, технології не стоять на місці, зараз іде розробка, як же зробити так, аби космонавти не опромінювалися.

Неповноцінне харчування, зміна складу повітря, нерегулярний сон та перепади тиску також впливатимуть на стан астронавтів. А лікування, якщо і буде можливе, то в доволі обмеженому обсязі. Разом із собою землянам доведеться взяти запас їжі на багато років, але як вона зберігатиметься в космічних умовах - теж невідомо. Парадокс, але це все не зупиняє людство перед величезною амбіцією - підкорити іншу планету.

— Фокус полягає в тому, що ставлять за мету дослідження Марса. Якраз це стимулює розвиток взагалі. Тому якщо не буде якихось страшних обвалів в економіці, і найголовніше - в космічній галузі (знаєте, коли розвивається-розвивається, і бух - розвалилася “фінансова піраміда”), не буде таких ударів по комерційній космічній діяльності, то я думаю, що через деякий час комерційні фірми будуть ставити за задачу політ не тільки на Місяць але й на Марс.

Можливо, діставшись Марса, людству вдасться його колонізувати і терформувати. Тераформування - це перетворення клімату, атмосфери та екосистеми на придатну для земного життя. Вигадав таке поняття письменник фантаст Джек Вільямсон.

У випадку Марса людині доведеться вирішити питання підвищення тиску на планеті, підвищення температури (хоча б на найбільш теплій, екваторіальній його частині) та створити свій аналог озонового шару, який би міг захистити поверхню від радіації. І лише потім можна починати формувати атмосферу, яка нині на Марсі сильно розряджена.

Серед гіпотез, як це все можна здійснити, (як, наприклад, можна відновити марсіанське магнітне поле або розтопити льодові шапки планети) купа планів - один грандіозніший за інший: скерувати на Марс льодяну комету, побудувати перед планетою магнітний щит, підірвати на полюсах атомні бомби і ще багато чого.

А поки що Сергій Якимов чекає на можливість стати першою людиною на Марсі. Якщо ж не вийде, в українця є “план Б” - отримати громадянство США та стати астронавтом NASA:

— В першу чергу, це моя мрія, бо я з дитинства мріяв стати космонавтом. Я до сих пір мрію стати космонавтом і збираюся досягти цієї мрії. А друга мрія: хочеться для людства кращого майбутнього, і я бачу, як допомогти - привнести якісь плоди в [розвиток] космічної галузі та дослідження космічного простору, брати участь в розробці якихось технологій, які будуть використовуватися не тільки в космосі, але і для поліпшення життя на Землі. Це дві мої головні мотивації, і коли я наважувався на участь в цьому проекті, я не думав, що я кидаю все, лечу назавжди, нікого не побачу, лечу в один кінець, вмирати туди. Я так не думаю досі, тому що вважаю, що ми туди летимо не вмирати, а жити, розвивати науку і техніку, плюс у нас буде зв'язок із Землею.

Богдан Амосов / Радіо НВ

Зверніть увагу

20 січня, 16:54
Лонгріди
thumb img
Спецпроект
29 грудня 2018, 22:38
Лонгріди
thumb img
Спецпроект
4 січня, 09:45
Лонгріди
thumb img
Спецпроект