Це бета-версія нового сайту Нового Времени. Надсилайте свої зауваження на адресу newsite@nv.ua

Бідний, але сексуальний. Як українці шукають і знаходять нове життя в Берліні - великий репортаж

17 листопада, 13:25
5251
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Берлінський собор - одна з візитівок Берліна

Фото: Unsplash

Країни Євросоюзу все частіше приваблюють молодих українців в якості нового постійного місця проживання. Один з фаворитів мілленіалів - толерантний і мультикультурний Берлін, який деякі називають місцем абсолютної бюрократії і виняткової свободи.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов відправився в німецьку столицю, щоб дізнатися, як живе українська діаспора в Берліні.

 

Частина I. Приїхати. Залишитися. Знайти роботу

 

Берлін. У кожного це місто викликає свої асоціації: для когось це символ Холодної війни і Берлінська стіна; хтось перш за все сприймає місто, як столицю передової європейської держави; а хтось - як місце клубного відпочинку та прогулянок барахолками. Берлін має свою, особливу романтику, яку не можна порівняти з жодним європейським містом.

Столиця Німеччини була фактично наново створена на руїнах Другої світової війни, попри наслідки радянської окупації. Втім, я розповім вам про інший Берлін - про Берлін, який не бачать туристи; Берлін, який для когось стає останньою надією, а комусь ламає долі.

Аби побачити виворіт німецької столиці, я вирішив поспілкуватися з українцями, які вже певний час тут постійно мешкають, а заодно і прогулятися нетуристичними районами міста. Українці - одна з багатьох діаспор, які розташувалися у Берліні, їх тут близько 9 тисяч (якщо офіційно). При цьому, на відміну від багатьох інших мігрантів, українці компактно не живуть.

 

— В мене була мрія вчитися в конкретному університеті, - розповідає Ліза, яка приїхала в Берлін в 2013 році. - Я подавала документи в дев’ять університетів Німеччини; в той, в який я мріяла вступити.  Я не вірила, що все складеться, але склалося. Я потрапила в одну з найсильніших політологічних шкіл в Німеччині. Коли я сюди приїхала, в мене зовсім не було знайомих тут, навіть не було з ким попити кави піти.

 

Історії українців в Німеччині різні. Ті, з ким мені вдалося зустрітися, починали свій шлях саме зі здобуття освіти:

 

— Я закінчила в Україні ін’яз, це абсолютно типова ситуація для жінок, - розповідає Марта Якубів, яка мешкає в Німеччині 12 років. - Я поїхала в Німеччину, жила спершу недалеко від Гамбурга, жила у сім’ї з трьома дітьми і вчила німецьку мову, склала вступні екзамени і поступила - приїхала в Берлін.

Це така типова ситуація для більшості, її часто почуєш. Спочатку Au Pair [програма культурного обміну, - Ред.], потім починають вчитися, а там у кого як складеться. Хто не закінчує вчитися і заміж виходить, хтось закінчує і починає працювати, а хтось вертається назад.

— І як ти знайшла роботу?

— Моя німецька була хорошою. Я ходила від магазину до магазину і просто питала, чи потрібні їм працівники. Мене взяли на роботу, я товари розставляла, прибирала, потім касу робила. Це була моя перша робота, потім знання німецької зростали, я стала впевненішою, робила різні студентські роботи.

Багато хто залишається у Берліні після закінчення навчання у німецькому виші. Фото: Pixabay

За допомогою знання української, англійської і німецької мови я випадково потрапила в організацію, яка займається різними проектами для професійно-технічної освіти з країнами Близького Сходу і з Україною. І плюс хотілося робити ще щось трошки інше - я займаюсь бездомними жінками.

 

Знання мови - квиток у життя в Німеччині. Без неї неможливо не те що працювати, але й навіть легалізуватися. Можна сказати, що є винятки, але про це пізніше. Легальне перебування, оформлення документів та влаштування на роботу потребують суттєвих знань:

 

— І коли ти приїжджаєш зовсім без знайомств, ти стикаєшся зі звичайними труднощами: пошук квартири, реєстрація, оформлення всіх документів, - розповідає Ліза, яка з цим зіткнулася. - Для цього треба не просто нормально знати німецьку мову, а хоча б розбиратися в якихось стандартних речах: як займати чергу, як відповідати на певні незручні питання, котрі ставлять у певних установах.

— Розбиратися, як займати чергу?!

— Так. Ти приходиш [в установу] і ти просто “нульовий”: ти нічого не знаєш, як все відбувається; тобі треба там взяти один квиточок, в іншому місці інший квиточок; ти маєш відповісти на низку питань; ти маєш зрозуміти, що тебе запитали. Це має бути дуже високий рівень мови.

— Бюрократія в Берліні відчувається?

— Дуже!

— Наприклад?

— Наприклад, у Берліні недостатньо працівників у сфері оформлення документів. Наприклад, якщо ти знайшов квартиру, ти маєш в цій квартирі прописатися. Якщо ти не зробив це протягом 2 тижнів, тобі виписують штраф. Справа в тому, щоб взяти цей так званий termin, знайти час і потім прописатися; і ти маєш зробити це заздалегідь.

Тобто вже за кілька місяців знати, куди ти переїдеш, а це часто нереально, і доводиться шукати якісь способи це зробити. Наприклад, мені доводилося кілька разів прописуватися в інших районах, бо у твоїй установі скінчилися талончики. Прописуватися в іншому районі можливо, але доводилося їхати від години через все місто.

 

Винаймання житла - окрема проблема. Ті, хто з нею стикаються, порівнюють пошук квартири із пеклом. По-перше, перелік документів, які потрібно зібрати, вражаючий: це не тільки паспорт, але й виписки з рахунків, підтвердження прописки та інше. При цьому ти можеш зняти помешкання лише на певну суму. Наприклад, не можна орендувати житло занадто дешеве або занадто дороге в порівнянні з власними доходами. А охочих оселитися в Берліні, м’яко кажучи, чималенько:

 

— Квартиру дуже важко знайти, навіть кімнату в квартирі знайти складно, - каже Марта Якубів.  

— Їх просто немає, чи дорого?

— Їх і немає, і дорого. Там високі вимоги: наприклад, я зараз знімаю однокімнатну квартиру (близько 30 квадратних метрів); вони хочуть, щоб я показала, що я заробляю тисячу євро на місяць без податків. Я цю квартиру знайшла два роки тому, ще коли була студенткою, для мене пред’явити 1000 євро було просто нереально.

Квартира сама коштує 390 євро, і це зараз рідкість, зараз таких цін майже немає. Мені допомогла моя колега по роботі: вона зі мною увійшла в контракт, що в разі, якщо я не можу оплатити, з неї будуть знімати ці гроші. Тобто без неї я би цю квартиру ніколи не зняла. Я навіть можу для гарантії показати свої заощадження…

— Це державні вимоги чи орендаря?

— Це вимоги кожного орендаря. Він хоче бачити, що ти заробляєш відповідну суму, в залежності від квартири: якщо двокімнатна квартира - то більше, якщо трикімнатна - дві тисячі [євро] може бути. Вони хочуть бачити, що ти заробляєш, що ти можеш заплатити. Якщо не можеш цих грошей пред'явити, ти зняти її не можеш. Зверни увагу: в будні дні, якщо гуляти по Берліну, можна побачити черги на вулицях - це черги дивитися квартиру. На одну квартиру інколи сто людей іде дивитися. Які твої шанси?

— Важко собі таке уявити. Дійсно так багато?

— Стоїть купа людей, така черга, і ти вже знаєш, що вони йдуть оглядати квартиру. Якщо ти заробляєш 1000 євро, а інша людина, що прийшла дивитися, заробляє 3000 євро на місяць, то sorry [з англ. - вибач].

Черга на оренду однієї квартири може сягати сотні охочих. Фото: Unsplash

— Але ж так необхідну ціну можна піднімати до нескінченності?

— Є певний закон, який забороняє це робити, є певні регулювання, але у великих містах в Німеччині це дуже складно… Багато молодих людей саме з Євросоюзу їдуть саме в Берлін і створюють, так би мовити, натиск на квартири.

 

На роботу - такий самий натиск. Берлін - місто доброзичливе та гостинне до тих пір, поки ви не почнете шукати роботу. Я вже згадував, що будь-якому іноземцю треба пройти стандартну тяганину з документами та ідеально знати мову. А далі - співбесіди, на яких маєш довести, що ти найкращий кандидат серед усіх (а разом з тобою на робоче місце претендують не тільки берлінці, не тільки приїжджі з усієї Німеччини, але й мігранти з Європи та інших кутків світу).

 

— Перша моя серйозна робота - помічниця депутата, - каже Ліза. - Він [депутат] з партії CDU (ХДС) [Християнсько-демократичний союз, - Ред.], це партія, до якої належить бундесканцлерка [на момент спілкування Ангела Меркель ще не оголосила про те, що залишає пост очільниці ХДС]. Але це партія берлінського рівня, це щось типу Київради.

— [Як партія] УДАР?

— На кшталт того. Це був дуже цікавий досвід, я вийшла на цю роботу через практику, коли я вчилася в університеті. Практика включена в програму навчання, її треба обов'язково пройти, і я хотіла працювати саме в сфері виборчих кампаній. Особливо мене цікавило, як це відбувається за допомогою інтернету, нових технологій, мобільних додатків. Я випадково знайшла вакансію і спочатку трошки сумнівалася, але подала документи і отримала цю практику. Склалося все класно, депутат переміг і запросив мене працювати.

 

До слова, галузь високих технологій, як і в усьому світі, затребувана в Берліні найбільше. Ті, хто “шарить в IT”, інколи працюють у Німеччині, не знаючи німецької, володіючи лише англійською. Але це поодинокі винятки із залізних правил і традицій німецького працевлаштування:

 

— Пізніше я зрозуміла, що я хочу працювати трохи в іншій сфері, це e-government - дигіталізація державних управлінських структур. Це дуже цікава сфера, я шукала цю роботу доволі довго. Там було складне випробування, щоб влаштуватися, враховуючи, що я ніколи не вивчала інформатику. Але мої роботодавці хотіли людину, що вже мала досвід у політиці. Було чотири співбесіди, телефонне інтерв’ю і три звичайні співбесіди з тестовим завданням.

 

На відміну від українців, росіяни в Берліні живуть більш концентровано. Ті, з ким я спілкувався, згадують одразу кілька російських, чи радше навіть російськомовних районів. Українка в Берліні Марта Якубів розповідає:

 

— Є [район] Шарлоттенбург, який ще називають Шарлоттенград, тому що там багато людей із Росії та з колишнього СРСР, тобто здебільшого російськомовних. Це в основному заможні росіяни, тому і називають Шарлоттенград. І тому партія AFD [Альтернатива для Німеччини, правоконсервативна євроскептична партія, - Ред.] саме російською мовою там розклеювала свої передвиборчі плакати (в тому числі проти мігрантів), тому що вони знали, хто там живе; вони знали, хто їхній головний електорат.

 

Інший російський район - Марцан - знаходиться у Східному Берліні. Тут корні з СРСР має кожен десятий мешканець. Потрапивши між панельними будинками Марцана, вам здасться, що ви і не приїжджали в Берлін, а загубилися десь у спальному районі Харкова чи Дніпра.

Звісно, я дещо перебільшую, але Східний Берлін все так само нагадує про Радянський союз - заклади Москва, Парк Горького та Самовар не дадуть про це забути. Самих же мешканців Марцана можна побачити кожне 9 травня у центрі міста - в День Победы, який відзначає Росія:

 

— Інколи бувають “проблеми” на 9 травня, - говорить Ліза. - Це дійсно такий “парад”. Я розумію, що є певні традиції, певні заходи біля радянських пам'ятників, але інколи люди одягають певну символіку, котру я вважаю недоречною. Наприклад, футболки з написом “На Берлін” або “Хочешь - повторим”; чомусь це не заборонено. Пам'ятники - це одна справа, це частина історії. Німеччина не має нічого проти, окей. Є великий пам’ятник в  Трептов Парк, є великий пам’ятник просто за 300 метрів від Бранденбургер Тор у центрі Берліна.

9 травня в центрі Берліна можна побачити безліч росіян. Фото: EPA

Там влаштовують такі “шоу” для російських каналів; можливо, і для деяких українських каналів: вдягають радянську символіку, георгіївські стрічки, футболки з дивними написами підтримки сучасних політичних кандидатів. Або було таке, що хтось вдягав футболку з Леніним чи Сталіним, влаштовували парад з лозунгами “Спасибо деду за победу”, гвоздиками, з такою типовою символікою.

Інколи українська спільнота  використовує сучасний символ - мак, і деякі виходять просто з червоним маком. Напевно, для деяких просто важливо в цей день просто щось вдягнути. Я, наприклад, цього не роблю, я і так прекрасно все пам'ятаю, що треба пам’ятати. Але хтось надягає георгіївські стрічки і влаштовує шоу з радянськими піснями, і це не завжди має приємну атмосферу.

 

Частина II. Девелопери змінюють "правила гри"

 

Кордон між Західною і Східною Німеччиною, європейським і радянським світом - сумнозвісний Берлінський мур. Він став мабуть найвідомішим символом німецької столиці. Залишки стіни після падіння у 1989 році спершу перетворилися на туристичний об’єкт, потім на мистецький (їх постійно розмальовують муралами та графіті), а нині навколо розрослася культурно-рекреаційна інфраструктура.

Варшауерштрасе - якраз саме те місце, яке формує сучасний романтичний образ міста. Міська електричка привозить вас у напівіндустріальний район, повний молоді. Поруч East Side Gallery - найбільш довга галерея під відкритим небом, якою, власне, і є розписана вціліла ділянка Берлінського муру. Навколо кафе, клуби та галереї, постійно тусуються студенти і туристи, на вулиці грають музики, а вихідці з Африки майже відкрито пропонують придбати “травичку”.

Сьогодні Варшауерштрасе - яскравий приклад того, як на місці колишньої індустріальної зони розростаються бізнес-квартали, витісняючи таким чином культурний простір або, наприклад, малозабезпечені верстви населення. Цей процес називають джентрифікація. Прихід великого бізнесу призводить до здорожчання оренди нерухомості і, як наслідок, зникнення одних категорій населення, і появи інших.

 

— Ще 4 роки тому ви могли бачити, [що] на Варшауерштрасе була сама стара станція, ще недобудована, - розповідає незалежна кураторка Дарія Придибайло-Пащенко, яка закінчила у Берліні Міжнародну кураторську програму в NODE Center for Curatorial Studies та працює над створенням резиденції для українських художників. - Не було ще молу [торгівельного центра, - Ред.], територія, колись індустріальна, де знаходиться [галерея] Urban Spree - клуби, вона була вся повністю заповнена клубами.

А зараз ви можете побачити, що з кінця району девелопери починають її закривати. Ця територія була приватною, вона під інвесторами, які викупили її на початку 90-х. Тоді ціна була шалено маленька, тому що там проходив кордон між Західним і Східним Берліном. І сьогодні, майже 29 років потому, ціна виросла, і девелоперам стає цікаво здавати її в оренду, тобто забираючи їх у мистецької активної спільноти, яка її обживала, яка змінювала її імідж з негативного і депресивного на позитивний.

— Думаєш, можуть прямо забрати?

— Я не думаю, а знаю. Я спілкувалася з директором інституції Urban Spree, тому що в кінці цієї території був прекрасний клуб Neue Heimat, який мені дуже подобався через свою назву; він називався в перекладі з німецької Нова Батьківщина.

 

Дарія вже два роки живе і працює в Берліні:

 

— Я вперше приїхала в кінці 2014-го на візит, знайомство з Берліном. Мій переїзд був пов’язаний із бажанням переїхати вчитися за кордон (або пожити). Я киянка, народилася в Києві, навчалася в Києві, працювала у великих мистецьких інституціях, і це був прекрасний досвід. Звісно, хотілося розширення свого горизонту і розуміння, як все працює у світі.

Оскільки я працюю із сучасним мистецтвом, мені хочеться, аби українські художники були більше репрезентовані на міжнародній сцені, і Берлін видавався дуже звабливим. У нас і досі є прекрасний міф про Берлін, як про територію свободи, де після падіння Стіни багато можливостей і багато свободи, немає цензури, є креативний потужний кластер, багато митців…

— Ти кажеш - “міф”?

В отриманні робочого місця така сама конкуренція, як і в оренді нерухомості. Найбільш затребувані - IT-фахівці. Фото: Unsplash

— Це правда, але Берлін змінюється - я це відчуваю, навіть живучи тут якихось два останніх роки. Він змінюється, тому що він стає цікавим великому капіталу, сюди заходять великі компанії. Google хоче збудувати у Кройцбергу [район Берліна, - Ред.] свій кластер чи офіс, і це якась велика територія.

Наприклад, Кройцберг, який наповнений зараз невеликими незалежними арт-просторами, незалежними інституціями, якщо зараз просто завезти туди Google, то уявіть, що стається з усією орендною платою навколо, що стається взагалі з районом. Тобто приходять перебудовувати девелопери, і вся атмосфера буде зруйнована.

 

Німеччина стала місцем трудової міграції ще задовго до падіння Берлінської стіни. Першими найманими іноземцями, хто почав масово селитися у Берліні, стали турки. На момент завершення Другої Світової війни у місті їх було лише 79, втім з часом їх ставало все більше. У 60-х роках XX століття в Туреччині повним ходом зростало безробіття, у ФРН же навпаки - у зв’язку з будівництвом Берлінської стіни та обмеженням мігрантів з НДР відчувалася нестача робочих рук.

Анкара ж офіційно запропонувала своїх заробітчан. У німецькому уряді були не в захваті від цієї пропозиції - міністрів лякали культурні розбіжності між німцями і турками, втім на ФРН натиснули Сполучені Штати, і західні німці були змушені прийняти нових гастарбайтерів.

Станом на 1973 рік близько 80% турецьких заробітчан, що виїхали у Західну Європу, мешкали в Німеччині. Політичні та економічні реалії змінилися - країна вже не потребувала такої кількості працівників з-за кордону, втім Німеччина все ще лишалася традиційним пунктом призначення турецьких мігрантів.

Наразі лише офіційно в Німеччині мешкає понад півтора мільйона турків, а сам Берлін вважається місцем перебування найбільшої етнічної турецької спільноти після, власне, самої Туреччини. Тут вони проживають компактно: наприклад, турки складають третину населення району Кройцберг. Також багато їх проживає у Веддінгу (свого часу цей район був у французькій частині окупованого Берліна), турки стали селитися сюди у 70-х через низьку вартість оренди житла. Тут я зустрівся з Дарією Пащенко:

 

— Для мене - особливо, коли я сюди приїхала - я відчувала себе у Стамбулі. Це зовсім інший ритм життя, це зовсім інший звук; це не той, до якого я звикла, навіть живучи у Києві. Він супер-активний, і, насправді, я втомлююсь час від часу; я час від часу вирішую піти іншою вулицею, бо я не хочу слухати турецьку музику чи галас чути, але це окей, не треба закривати очі.

Так, ми маємо різний досвід, ми маємо різні техніки тіла, ми маємо різні традиції спілкування, але це окей, це класно, ми можемо цим ділитись. Якщо хтось від чогось втомився - не страшно, ти можеш сказати: давай перенесемо це на завтра, не сьогодні. Я навіть турецьку почала трохи вчити, тому що я ходжу в лавку, купую фрукти та овочі у турецькій лавці, тому що вони там найсвіжіші, вони там за хорошою ціною, а продавець називає мене швестер - сестра.

Я спершу, коли переїхала сюди і чую, як хтось називає мене швестер, думаю, хто цей нахаба, до мене так зневажливо ставиться? І я дивлюсь потім, бачу, що це продавець, він побачив мій здивований погляд і каже: “Ні, я просто хочу тобі допомогти”, - і засміялася, тому що зрозуміла, що це різні культурні коди, різні звички, різні ритуали, різні традиції.

 

У Берліні вже виросло ціле покоління турків, які є дітьми тих, хто переїхав до Німеччини ще в другій половині XX століття. Ставлення до них у місті абсолютно таке ж, як і до всіх інших мешканців. Чи так само ставляться вони до тих, хто приїжджає до Берліна сьогодні - до біженців? Ось тут однозначної відповіді на питання немає, і справа не в культурних відмінностях, а радше у “місці під сонцем” (точніше, місці в Берліні). Цього року Дарія Пащенко разом зі своєю колежанкою провела соціальне дослідження.

Воно охоплювало кілька абсолютно різних районів Берліна: Потсдамер-плац - бізнес-центр; Варшауерштрасе - район, де збираються студенти; та безпосередньо Веддінг, де проживають нащадки турецьких та африканських мігрантів XX століття. Всім учасникам було запропоновано описати ідеальне суспільство; розповісти, яких би вони хотіли змін, та до яких змін самі готові докласти зусиль.

 

— Ми спілкувалися з людьми на вулиці, і були супер-полярні позиції. Ми говорили з такими меншинами, тут був фокус на меншини. І було інтерв'ю одне, дуже показове, коли [відповідала] людина з турецької діаспори, [чоловік], який приїхав сюди в п’ять років.

Це було 40 років тому, зараз він працює на невеликий магазин, вони продають турецький хліб, і він з позиції меншин, з позиції певної групи, діаспори, говорив, що представники інших меншин або груп “понаїхали”, щоб за рахунок “наших податків” (бо він себе вважає частиною німецького суспільства) жити. Тобто не працювати, народжувати дітей і типу нічого не робити, і просто “їсти наші податки”, а “в нас все дорожчає, і нам все складніше стає жити”.

А якщо ставиш питання про те, що у людей війна, їм немає куди повертатися, бо їм немає де жити, він говорить: окей, хай сирійці, наприклад, залишаються, але от роми [мають піти]. І так завжди можна, знаєте, знаходити [“зайвих”], тобто навіть всередині різних меншин, різних груп вони можуть одне проти одного виступати.

Берлінська стіна наразі являє собою суцільний великий арт-об'єкт. Фото: Unsplash

— Тобто, якщо в них вдома є певне хейтерство, то вони привозять його сюди з собою? І воно нікуди не дівається, не асимілюється?

— Я не думаю, що це хейтерство саме за національною ознакою, для мене це нетолерантність за якоюсь соціальною ознакою. Тобто, якщо ти емігрант і отримуєш соціальну допомогу, то до тебе ставлення таке: “ти з’їдаєш мої податки”, або “через тебе дорожчає моє житло” (а воно реально дорожчає). Люди, на жаль, не розуміють, що якби був збільшений податок на великі статки, то вони б принесли набагато більші гроші в казну, ніж ті гроші, які роздаються біженцями.

Звісно, цими ідеями маніпулюють політики (при цьому з різних боків вони по-різному це інтерпретують). Наприклад, моя подруга, яка зараз не працює, вона вийшла заміж за німця і отримує соціальну допомогу в декреті. Вона говорить: “Коли дитина піде в дитячий садок, я мушу мати роботу, бо до мене і до моєї дитини буде погане ставлення серед німців”.

Тут насправді це складно, але для мене було відкриттям, я очікувала, що серед груп буде супер-велика підтримка: “Моя родина 40 років тому переїхала в Німеччину, вона отримала допомогу, і я розумію, наскільки це важливо, мені вже зараз 45, і я розумію, той досвід був у моєї родини. І зараз ті, хто переїжджають, мають той самий досвід”, - але ні.

Але було і супер-позитивно, коли дівчина молода, яка теж з Близького Сходу (вона вже тут народилася, в родині, яка емігрувала давно; вона навчалася в університеті і виступала за толерантність), вона розповідала, що ми маємо робити маленькі кроки, щоб допомагати одне одному в суспільстві, і таке суспільство є ідеальним. Не перекрити [допомогу], як в першому варіанті, для всіх тих, хто бажає отримати допомогу і нібито теоретично переслідує корисні цілі, а про те, що ми можемо робити, допомагати; це дуже просто - робити маленькі кроки.

 

Біженці з Сирії та країн Африки, де вже не перший рік вирують війни, і дійсно стали викликом для Німеччини. По-перше, саме на Німеччину в особі канцлера Ангели Меркель де-факто лягла політична відповідальність за вирішення кризи біженців; а по-друге, ні в Італію, ні в Іспанію, ні в Угорщину, а саме в Німеччину бажають потрапити біженці після перетину Середземного моря.

 

Частина III. Берлін для кожного, але не кожен для Берліна

 

Берлин - столиця країни, якій довелося прийняти на себе головний удар кризи біженців у Європі. Дарія Пащенко мала можливість добре познайомитися з сирійцями під час вивчення німецької мови на курсах:

 

— Багато, звісно, по всьому Берліну живуть людей, які були змушені переселитися сюди через війну, але саме тут у мене був тісний досвід, тому що саме тут я навчалася німецької мови в одній школі з ними, і багато спілкувалися, тут у мене є друзі. В якийсь час я навіть відчула, що я ближче до біженців по статусу, по способу життя, по відчуттю внутрішньому, ніж до громадянки Німеччини.

— А що це за відчуття?

— Це на той період було ще недосконале знання мови, неможливість спілкуватися професійно цією мовою, професійно на роботі. Ця скляна стеля, що ти не можеш працювати в німецькому професійному середовищі, - я до цього дуже чутлива, тому що англійську я знаю, звісно, дуже давно, і в принципі, в Берліні англійська розповсюджена.

Я навіть в галереї працювала лише зі знаннями тільки англійської, мене взяли на роботу, тому що міжнародна спільнота мистецька - вона відкрита, тут немає такої бюрократії. Звісно, я не могла б піти без німецької в якусь державну установу, але в галереї, в мистецькому середовищі - це окей.

Але все одно я відчувала себе якоюсь неповноцінною в плані того, що я не можу повноцінно функціонувати у суспільстві; що мій досвід, який був в Україні (наприклад, робота в найбільшій мистецькій державній інституції - Мистецькому Арсеналі, робота в найбільшій приватній інституції - Пінчук Арт Центрі), при влаштуванні тут це фактично не має значення, тому що ніхто не знає ні про Арсенал, ні про Пінчук Арт Центр, ні про наших художників. Тому тут моє резюме на кілька сторінок нічого не вартує, або вартує набагато менше. Так само і для вихідців із Сирії.

Наприклад, на курсах я навчалася з людьми, які є інженерами, стоматологами, бізнесменами… Ми знаємо, що в арабських країнах дуже сильно розвинена торгівля; та й те, як вони потрапили сюди - це люди, які заплатили шалені гроші. Перевезення - дорога з Сирії до Європи могла коштувати до 10 тисяч євро; це люди, які могли собі це дозволити…

Берлін - столиця країни, яка прийняла відповідальність за розв'язання кризи біженців в Європі. Фото: EPA

— Сирія - не бідна була країна, але тут їм доводиться все починати спочатку.

— Абсолютно! Це, по-перше, весь цей досвід; а по-друге, те, що вони там були бізнесменами, тут відкритий бізнес - це дорожче, складніше. Ми ж дорослі люди, не діти, ти звик до певного способу життя, коли ти активний у суспільстві, активно функціонуєш і не маєш жодних обмежень, а тут ти приїжджаєш і маєш велике випробування.

Це певне відчуття, коли ми кожного дня зустрічалися в групі, з понеділка по п’ятницю, мені сплачувала держава інтенсив, оскільки я йшла як висококваліфікований спеціаліст, а їм [держава] сплачувала, оскільки вони мають статус біженців, їм надають житло, їм допомагають з певним місячним фінансуванням...

Мені все інше держава, звісно, не оплачує. Я зіткнулася із ситуацією, коли я одна в групі була не арабомовна, і це був дуже цікавий досвід. Я в Україні не мала досвіду тісного спілкування із вихідцями з країн Близького Сходу, а тут його супер-багато.

— Коли ти з ними спілкувалася, як ти бачила, як вони сприймають цю ситуацію, що вони опинилися тут, у Берліні? Розгублені, чи готові приймати цей виклик? Як до них ставилося місцеве населення?

— Ми в Берліні. Берлін - він дуже, надзвичайно толерантний у порівнянні навіть з іншими регіонами Німеччини. Тому ті, хто приїхали в Берлін, їм поставили питання, чому вони саме їхали в Німеччину. Вони відповідали, що тут, по-перше, держава допомагає; по-друге, тут ставлення краще.

Тому що вони говорили, що в Італії погане ставлення, в Греції… Вони розповідали або з власного досвіду, як вони жили перед тим, як потрапити в Німеччину - хтось легально, хтось нелегально... В мене є знайомий, який під час перетину Середземного моря на човні почав тонути, вони кілька годин провели в жилетах в морі, їх врятував вертоліт. Це такі історії…

— Добре, що врятували, ситуацій було багато.

— А мій сусід по парті розповідає це, показує відео CNN і каже: “Ось наш корабель”, - і це, звісно, змінює твій погляд на світ і на свою ситуацію. Я можу жалітися, що в мене якийсь не такий рівень роботи, оплати; не таке, як я хочу, чи як я звикла в Україні; що я тут наче починаю все знову (а я не хочу починати все знову, адже мені не 16 років, я доросла людина). Звісно, на мене це все тисло, але коли я порівнювала себе з їх ситуацією, в мене принаймні англійська є.

В Сирії англійська не надто розповсюджена, особливо серед старшого населення, тому в мене переважно з ними мова спілкування німецька завжди. То ж звісно я розумію, що я ще на супер-прекрасній позиції. По-перше, вони в Німеччину переїхали, щоб у них був певний захист, вони про це чули, читали. По-друге, толерантність: у Берліні конфліктів переважно немає, до них хороше ставлення.

 

Марта Якубів працює в Берліні у притулку для жінок і також близько стикалася з тими, хто прибув здалеку:

 

— В нас була жінка, вона пішки через Балкани йшла, в Італії жила, і щоб дістатися саме в Німеччину, вона, як сама розповідала, пішки місяць йшла. Вона вагітна, десь 5-6 місяць, з “животом”, в Італії вона десь з кимось познайомилася, завагітніла і знає тільки його ім'я, і знає, що він поїхав у Німеччину, і шукає його. І така ситуація - не вертатися їй назад, тому що вона вагітна, і чоловіка немає, і мови вона не знає ані англійської, ані німецької, на пальцях пояснюєш.

— І чим ця історія врешті закінчилася?

— У Німеччині, якщо жінка вагітна, її ніхто саму не лише. Є організації, де є спеціальний центр для жінки і дитини, куди їх далі передають і про них дбають, щоб вони народили. А потім включаються різні служби, коли дитина народжується.

 

Заклад, де працює Марта, працює близько восьми років. Сюди можуть прийти жінки, які зіштовхнулися з певними життєвими проблемами, опинилися на вулиці чи не мають змоги повернутися додому.

 

— Є різні причини, чому жінка опиняється на вулиці, дуже часто в Берліні така ситуація: дуже важко знайти квартиру, зняти за прийнятну ціну; багато жінок розійшлися зі своїми партнерами, і він її вигнав на вулицю; або розійшлися на таких поганих стосунках, що не може більше витримати. І все. А куди йти? Поки вона знайде квартиру, потрібен час, а треба ж десь жити.

Або жінки, які психічно хворі, або жінки старші, яким не вистачає пенсії, вони після Другої світової війни - це покоління, яке відбудовувало Німеччину: будинки розбомблені, збирали цеглу, очищували, на купки збирали і так далі. У них зараз абсолютно мінімальна пенсія - 450-500 євро, їм прожити на це нереально.

— І вони приходять…

— І вони приходять, у них абсолютно нічого немає. Це і борги, це і фізичне здоров'я, її психологічне здоров’я. Куди йти? Їм немає куди йти, вони приходять до нас. Я працюю там плюс-мінус чотири роки, і я бачу, що це досить часто одні й ті самі люди, ми їх називаємо “клієнтами”. Вони приходять до нас, і знайти вирішення їхньої ситуації досить складно. А буває, що жінка не приймає допомоги…

Першими найманими працівниками-іноземцями, які почали масово селитися в Берліні, стали турки. Фото: EPA

У Німеччині є багато різних програм соціальної допомоги, в тому числі й для біженців, якщо вони легально потрапили в країну, втім просто так її також не отримаєш. Наприклад, аби отримати державну грошову допомогу, як, наприклад, представникові  вразливої соціальної категорії, треба довести, що ти не отримуєш інших грошових надходжень. Так само і при поселенні у соціальне житло, так зване betreutes wohnen.

Для літніх людей є спеціальні будинки, де за ними доглядають соцпрацівники, втім не кожен готовий там проживати і, окрім отримання опіки, підпадати під контроль соцслужб. Дехто навіть погоджується піти на вулицю і жити просто неба, як безхатченко. Деякі жінки, які відмовилися від державної допомоги, все ж таки приходять у центр, де працює Марта:

 

— Ідея - перебувати там короткий проміжок часу, просто тобі допомогти перейти з однієї твоєї життєвої позиції на іншу. Якщо ти там довго затримаєшся, то це місце тебе просто з’їсть психологічно. Я їй говорила: постарайся якомога швидше щось знайти, бо ти тут не витримаєш. І я раз бачила жінок, які через оцей стрес, що не можуть знайти роботу, квартиру, є бездомними, цей стрес настільки великий, що вони психологічно не витримували (або пити починали).

Або була в нас жінка з Великої Британії, вона просто починала ходити по коридору туди-сюди, потім почала з собою говорити, і вона просто психічно хворою стала. Вона просто не витримала, тепер вона фізично і вербально агресивна, й інші жінки не можуть з нею спільної мови знайти. Тобто людина була абсолютно здоровою, а це місце її психологічно з’їло.

 

Що примітно, якщо ти приїхав до Берліна “шукати долі” з Євросоюзу, влаштуватися теж дуже непросто. Марта згадала про іншу жінку з Великої Британії, яка вже в поважному віці кинула все у себе на батьківщині і приїхала в німецьку столицю:

 

— Це надзвичайно цікава жінка. Я не знаю, яка її особиста причина. Вона жила в Лондоні, в неї була своя домівка, вона працювала в медицині, в неї вища освіта, сама вона інтелігента, цікава жінка - кинула все і приїхала в Берлін. Тут десь знімала собі через інтернет кімнату, домовилася, а виявилося, що її розвели. Все, вона три тижні десь в хостелі знімала кімнату, поки гроші не закінчилися ті, що вона зберегла.

Спала потім у своїй машині (бо вона приїхала на машині), але коли холодно, в машині не поспиш. Що робитимеш? Вона прийшла до нас, майже три місяці жила в нас, шукала кімнату (навіть не квартиру - просто кімнату). Це дуже багато часу в неї зайняло. Їй, здається, 50 років було. Ти коли шукаєш, то молодь із молоддю хоче жити, і пишуть “максимум 35 років” - навіть тут складно.

Дуже вона цікава, освічена, по ночах німецьку мову вчила і на курси ходила, і роботу шукала, і бралася за будь-що. З її медичною освітою вона сосиски на стадіоні смажила і пиво подавала. Вона така, абсолютно працьовита… Все ж таки їй вдалося знайти якусь кімнату. Вона і роботу знайшла, але ту, що не відповідає її спеціальності, хоче далі йти вчитися.

— В такому поважному віці?

— Так. Дітей в неї немає, вона несе тільки за себе відповідальність, тому їй легше.

 

Берлін, - як і будь-яка столиця - приваблює всіх, хто шукає ліпшого життя. Втім, від інших столиць він відрізняється кардинально: тут виняткова бюрократія, але і виняткова свобода; особливі правила, але й особливі можливості.

 

— Дуже багато молоді тут, і, відповідно, тут ціла інфраструктура, - продовжує Марта, - завжди можна піти на вечірки, відпочити, кафе відкриваються, тут багато митців, художників. Тут дешевше, ніж у Лондоні, тому багато хто живе в Берліні і працює звідси. Фільми, театри, всякі вистави - тут кожен знайде для себе все, що хоче. Кому який смак, хто чим зацікавлений - тут все є.

Люди зацікавлені, і тут є пропозиція. Я саме хотіла у велике місто, де багато людей. Берлін - знаєш, як про нього говорять? “Arm aber sexy” - “бідний, але сексуальний”. І тут стільки людей з усього світу, тут весь світ, це типово для столиць. Всі живуть, уживаються один з одним.  

— Тут немає таких понтів, як це, наприклад, було в Києві, - говорить ще одна українка в Берліні Ліза. - Тут рідко намагаються здаватися багатшими, ніж вони є, тут багато творчих людей, вони намагаються звертати увагу на свою творчість.  

— І якщо ти їх дізнаєшся, то сприймаєш їх по-новому, - додає кураторка Дарія Придибайло-Пащенко. - І насправді треба бути відкритим, мій висновок, пізнавати. Всі ми є суб’єктом, а не об’єктом. Не чекати, поки держава когось ізолює, тому що ізолювати можна одного, іншого, а завтра ізолюють тебе. І бути відкритими, і допомагати цьому маленькими кроками, товаришувати з людьми, тому що коли ми себе оточуємо мультикультурним середовищем, ми ж, насправді, себе підсилюємо.

Богдан Амосов / Радіо НВ