текст

27 листопада 2017, 18:00
5
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Віталій Сич,
головний редактор Нового Времени

У цьому додатку НВ розповідає про найважливіші віхи в історії команди №1 — її нової і новітньої історії. Історії як самої команди, так і численної армії уболівальників. Аналіз частих провалів і смакування частих удач. Міркування головного тренера збірної Андрія Шевченка про те, на якій основі будується команда-переможець і за допомогою яких психологічних прийомів варто створювати колектив. Драйв трибун, реакція футболістів на підтримку вболівальників і багато іншого. Особисто для мене футбольна кухня завжди була близька.

До школи я жив на вулиці Ворошилова у Вінниці, за півкілометра від головного міського стадіону Локомотив місткістю 25 тис. глядачів. Там і відбулося моє знайомство з культурою вболівання.

Місцева команда Нива Вінниця блищала в другій лізі радянського футболу і регулярно боролася за вихід в першу лігу — то з сімферопольською Таврією, то з чернівецькою Буковиною, то з миколаївським Суднобудівником. В ті часи луцька Волинь і ворошиловградська Зоря не дотягували до першої трійки.

Нива збирала непогані трибуни — в середньому 10-15 тис. глядачів на матчах чемпіонату і повний стадіон на кубкових іграх. Я завжди знав, скільки Нива забила — під час ігор рев зі стадіону вривався в квартиру. Правда, на відстані складно було зрозуміти, скільки Нива пропустила, — в ці моменти стадіон мовчав.

Хлопчиськом я проходив на стадіон безкоштовно — завжди знаходився контролер з нашого двору, який пропускав мене просто так. Підтримка команди зводилася до реву, тупання і образ судді та команди супротивника. Верхом фанатської підтримки на стадіоні була кричалка: "Все может быть, все может статься, / Муж с женой может расстаться, / Но чтобы Ниву разлюбить / Вот этого не может быть!"

Після того як до Вінниці проникла англійська мова, на трибунах з'явився англомовний заспівувач, який видавав на-гора цілі куплети з легендарної пісні Queen. Весь сектор йому відповідав: "We Will Rock You!"

Культура підтримки команди відтоді явно еволюціонувала. Я побував на двох виїзних матчах збірної України в минулому відбірковому циклі на чемпіонат світу — в Хорватії та Ісландії. В обох збірна України програла 0:2 і, я сподіваюся, не через мою присутність. Але в обох випадках я зрозумів дві важливі, на мій погляд, речі:

1. Українські вболівальники можуть підтримувати свою команду 90 хвилин, не змовкаючи. Часто перекрикуючи господарів. Різноманітно перекрикуючи. І це новий тренд. При цьому, незважаючи на обов'язковий передматчевий розігрів, вони можуть поводитись вкрай гідно на вулицях європейських міст.

2. Таку атмосферу і таке єднання людей, як на стадіоні в Україні, особливо в Києві на Олімпійському, знайти непросто. Це наелектризована маса людей. І це, повірте, великий масштаб. Це по-справжньому свято. Лише деякі стадіони в Європі можуть змагатися за атмосферою з Олімпійським. І розумієш це за кордоном.

Насправді я усвідомив ще одну, більш важливу річ: найбільша дурість, яку ви можете зробити, — це спізнитися на матч української збірної на кілька хвилин. Тому що тоді ви пропустите український гімн. Гімн, який українці тепер співають так, як ніколи не співали. І як не кожна країна в Європі співає. Тому що знають, що співають і чому. І це вам не ногами тупати і навіть не Фредді Меркьюрі переспівувати, як колись у Вінниці на стадіоні Локомотив.

Андрій Мацола,
Ініціатор фан-руху Вірні збірній

Цьогоріч в Україні народився новий фан-рух — Вірні збірній. Це сміливий проект, який вперше в історії головної української команди почав формувати дружний, міцний та європейський фанатський рух. Основна мета — спроба змінити внутрішнє ставлення наших громадян до гри мільйонів і до себе самих. Спроба піднести підтримку улюбленої команди до сімейної традиції, яка дарує тільки позитивні емоції; зробити так, щоб кожні 90 хвилин на футбольному стадіоні стали незабутнім святом для вболівальників.

Ця ідея з’явилася у мене в 2006 році, коли під час будівництва заводу у Львові я 90 % часу проводив в Європі, більше двох років збираючи передові технології для справи свого життя — пивоваріння. А ось головним хобі залишався футбол, тому я часто проводив вечори після роботи на європейських стадіонах, серед місцевих уболівальників. Найбільше мене дивувало, що навколо себе я бачив різних людей: лікарів, студентів, викладачів… Абсолютно зрілих, дорослих, успішних людей, які приходили на трибуни в одязі з символікою улюбленої команди і всі 90 хвилин співали. Було видно, що для них улюблена команда — це сім’я. Навіть після поразки вони продовжували співати й аплодувати, а не вигукувати образливі слова.

Тоді у мене з’явилася мрія — побачити щось подібне й на наших стадіонах. На контрасті з Європою мене найбільше бентежила тиша на наших стадіонах, в якій можна чітко чути удари по м’ячу і навіть розмови між футболістами на полі. Я не випускав з голови ідею організувати грандіозну підтримку нашим футболістам. Зробити так, щоб навіть в наш час економічних складнощів і геополітичних потрясінь у людей завжди був привід повністю переключитися, посміхнутися і отримати позитивні емоції на стадіоні.

І ось ми запустили проект Вірні збірній. Моя мрія десятирічної давності збулася. Результат нашої роботи ви вже мали змогу побачити. Понад 2.000 українських вболівальників вже побували цього року в Хорватії, Фінляндії, Ісландії та Албанії. Наші фанати вразили мешканців цих країн своєю відданістю національній команді — підтримка української збірної була однаково сильною як під час поразок в Загребі та Рейк’явіку, так і після перемог в Тампере та Шкодері, а спів українців на трибунах було добре чути через кричалки хорватів і навіть ісландців (!), не кажучи вже про те, що фінський та албанський стадіони взагалі сприймалися як українські. А ще ми здивували європейців своєю доброзичливістю — вболівальники з України привозили подарунки для знедолених дітей та ініціювали товариські ігри з фанатами країн-суперниць — й освіченістю — більша частина наших фанів добре розмовляє англійською та знає історію країн, в які приїздить. Про українців писала вся місцева преса. Тож перші кроки зроблено. Та головне — ми надихнули самі себе, своїх знайомих, друзів. Змусили повірити в себе — українці (кожен з нас) самостійно можуть змінювати імідж своєї країни на краще, й у нас це виходить ефективніше, ніж у політиків і дипломатів.

Завдяки Вірним збірній понад 10.000 вболівальників змогли відвідати матчі збірної в Харкові та Києві. Тисячі фанів із Західної України вперше побували в східній столиці нашої країни й побачили: Харків — синьо-жовте місто.

Так, на жаль, цього разу ми програли в вирішальному матчі відбіркового циклу на чемпіонат світу-2018. Чого нам вистачило? Я думаю, віри в перемогу. Не лише на полі, але й на трибунах. Нам, українцям, варто пам’ятати: щоб перемагати, потрібно боротися. І на футбольному полі, і в житті. До кінця. Іноді програючи. Іноді помиляючись. Йти далі. І перемоги будуть за нами.

До зустрічі на стадіонах у 2018 році!

Головне

Події

Сьогодні, 07:16

thumb img
Ситуація на Донбасі: українські військові знищили трьох окупантів
Країни

Сьогодні, 04:35

thumb img
Стрімко подорожчав. Після відставки Назарбаєва в Казахстані скупили всі долари
Погляди

Вчора, 22:50

thumb img
19 березня: Квантовий "єлбаси" та Брекзит