«Година життя — все одно життя»
Ми підігруємо медичній системі в ейджизмі чи шалено опираємося?
Боротимемося за кожного громадянина своєї країни і за якість його життя в будь-якому віці, як, наприклад, ізраїльтяни? Або «разом нас багато» і «бабы еще нарожают»?
Наскільки культура, цінності й мовна картина світу рятують життя або вбивають? Впливають на якість медицини і на вибір стратегії для пацієнта?
Україна — патріархальна країна. Сорокарічні діти не відселяються від батьків, бабусі й дідусі утримують дорослих нащадків, свята — в сімейному колі. Але чи насправді ми цінуємо життя старших?
Що таке «доросла» глибоко літня людина в нашому розумінні? А через медичну призму? Акушери-гінекологи не можуть змиритися з тим, що жінки народжують після 35 і — о, кошмар — 45 (!). Медичну систему заціпило: «А що ж ви хотіли у вашому віці».
Так давайте визначатися, чи дорогі нам бабусі-дідусі-прабабусі-прадідусі або ми їх «списали»? Ми підігруємо медичній системі в ейджизмі чи шалено опираємося? Боротимемося за кожного громадянина своєї країни і за якість його життя в будь-якому віці, як, наприклад, ізраїльтяни? Або «разом нас багато» і «бабы еще нарожают»?
Хто не стикався з тим, що швидка не їде до глибоко літніх людей, що приймальне відділення лікарні відмовляється їх брати? Підхід у лікуванні вибирають через призму віку і відверто не на користь пацієнта.
У 2010 році мою бабусю 85+ госпіталізували з порушенням серцевого ритму. Найкращий із доступних в Україні водіїв ритму коштував $4 500, і я миттєво його купила. Бабусю стентували — ще $2 500. Я не рахую ліки та інші витрати. Ми з мамою вислуховували: «Я, виходить, занадто дорога бабуся. Я застара, куди ж витрачати на мене такі гроші. Всі ці долари заберу з собою в могилу». Медична система розбилася на два табори: «Вона ж стара, вже пожила, навіщо вам вкладати стільки грошей і сил». І другий: «Які ж ви молодці, у вас підхід, як на Заході». До речі, наявність такої суми була чистою випадковістю, звичкою не витрачати після голодних 90-х.
Минуло 10 років. Бабуся їсть шоколад, натхненно читає детективи, дивиться серіали і милується трояндами у власному садку.
Я регулярно буваю на радіо. Переважно це «Радіо НВ» і «Суспільне». У рубриці «Дзвінки слухачів» часто звучить: «Сімейний лікар сказав, що мені вже пізно вакцинуватися». Їхнє «пізно» в деяких випадках — 60+, а в якихось — 70+. Я вважаю це прямим показанням до негайної зміни лікаря — і добре, що зараз у реформованій «первинці» є така можливість. Якщо лікар своє життя після 60−70 не вважає особливо цінним, то вже точно не подбає про якість вашого. Можна змінити парадигму лікаря, але для цього потрібний новий державний підхід, публічний дискурс, зацікавленість медичного менеджменту. Це про щось лікарське особисте: визнання цінності та якості життя.

Чи замислювалися ви про те, що тренди і нововведення світової медицини пов’язані з поліпшенням якості життя саме дорослих пацієнтів? Наприклад, заміну кульшового суглоба і реабілітацію після поставлено на потік, адже людина не повинна гнити в ліжку від пролежнів і «залежувати пневмонію». Або заміна колінних суглобів, адже дорослі хочуть грати в теніс, гольф і подорожувати?
Дамо спокій операційним втручанням. У людей 80+ маса специфічних потреб, які вимагають уваги і вдумливого «бігу на довгу дистанцію». Але ж ми ой як не любимо біг на довгу дистанцію. Система хоче швидкого результату і легких грошей, що не працює з людьми 80+.
Повернімося до моєї бабусі. 2016 рік, бабусі — 90+, на нозі утворилися трофічні виразки, які дуже заважають жити. Світила «державної хірургії» запропонували ногу відрізати — а й справді, навіщо ж бабусі нога. Вам здається, що літні люди нічого не чують і не розуміють. Моя бабуся заради зручності «прикидається меблями і не відсвічує». Світила —туди ж: просто не ідентифікують її як живу істоту. На консиліумах при ній лаяли судинного хірурга з приватної клініки.
Бабуся мені: «Котику, раз так його ганять, значить, хороший лікар. Реальний конкурент. Треба брати!». Від початку «конкурент» чесно сказав: «Вилікувати можливо, але буде довго». Прооперував бабусю в 90+, і за два роки виразки загоїлися. Нещодавно бабусю атакував півень, клюнув в іншу ногу. Але тепер у нас до цього зовсім інше ставлення.
Щоб у глибоко літньої людини сформувалася прихильність до тривалої і болючої терапії (перев’язки — це боляче), процес повинен стати приємною рутиною, максимально затишною пригодою. У глибоко літньої людини декорації одні й ті самі — дім і садок. У контексті лікування, як мінімум, раз на тиждень наш герой чепуриться і їде «на таксо» до красивої сучасної клініки. Кожну точка контакту з моменту, як машина під'їжджає до будівлі, продумано для максимального комфорту клієнта. Це і світська бесіда з адміністративним директором клініки (в нашому випадку — «Одрекс»), і транспортування у візку або пішки (за настроєм), і зручний вантажний ліфт. Це ніжність і терпіння перев’язувальних медсестер, і віра в бабусину перемогу судинного хірурга, не кажучи вже про його розкішні вуса (бабуся — поціновувачка чоловічої краси). Ну і обов’язковим бонусом буфет — як же ж без кави і «Наполеона».
Отже, замість жертовного терпіння, «жахливого жаху» й відповзання на цвинтар пацієнт проживає пригоду: так, хворобливу в момент самої перев’язки, але наповнену якістю, подіями і враженнями. Пацієнт отримує підтвердження цінності власного життя не лише від сім'ї, а й від медичної системи. Це дає мотивацію боротися.
Те, що відбувається з глибоко літніми людьми залежить не тільки від сили вашої до них любові, а й від холодного раціо, вибору стратегії. Рішення дітей, що і як робити зі старшими переважно базується на думках, стереотипах, парадигмах лікарів. У результаті, дирижабль або взагалі не злітає, або летить не в той бік.
І все ж еволюція невідворотна. Українці подорожують, живуть і працюють за кордоном, бачать інший світ і формують новий запит.
Не всі бабусі й дідусі можуть їздити «на таксо», навіть коли гроші є. Це буває незручно і навіть ризиковано. Допомога, а я б воліла вживати англійське care (піклування!), має бути організована вдома. Слово «піклування» наповнене іншими сенсами. Це і є та сама мовна картина світу, яка формує світогляд і яку час змінити. Це не про те, скільки візитів робить бригада паліативної допомоги, а про те, наскільки конкретні цілі ставлять перед собою медична бригада, родина і сам пацієнт.
Про те, коли ж нарешті опір і невігластво поступляться місцем партнерству — головному інструменту піклування про літню людину.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ