До чого готується Японія через війну Росії в Україні
Реакція Японії на вторгнення Росії в Україну та на «стратегічне партнерство», про яке незадовго до цього оголосили Росія та Китай, була рішучою
Пропозиція уряду майже вдвічі збільшити оборонний бюджет Японії протягом наступних п’яти років демонструє політичний реалізм та практичну рішучість. Ключовим питанням зараз є як витратити гроші.
У своїй новій Стратегії національної безпеки та Стратегії національної оборони Японія визнає, що вона має продовжувати співпрацювати з союзниками, особливо зі Сполученими Штатами, з якими вона уклала договір про безпеку з 1951 року, якщо хоче захистити себе та допомогти зберегти мир у регіоні. Але ці документи також пропонують дещо нове. Уряд публічно заявив про свою рішучість взяти на себе провідну роль у самообороні Японії та утримати інших від спроб «односторонніх змін статус-кво».
Ця прихильність до стримування є найважливішим завданням, яке Японія поставила перед собою. Але це і є найскладнішим. Це означає стримування нападу, звичайного або ядерного, з боку Північної Кореї. Це означає стримування агресії з боку Росії (наприклад, з боку чотирьох Курильських островів біля північного узбережжя Японії, захоплених Радянським Союзом в останні дні Другої світової війни). Але насамперед це означає стримування дій Китаю проти Тайваню або стратегічно розташованих поблизу японських островів Нансей.
Всім відомо, що під «односторонньою зміною статус-кво» у документі мається на увазі насамперед китайське вторгнення чи блокада Тайваню. Прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда порушив те саме питання на Діалозі IISS Шангрі-Ла у червні 2022 року в Сінгапурі, де він у своїй основній доповіді недвозначно застеріг про те, що «Україна сьогодні може стати Східною Азією завтра».
«Україна сьогодні може стати Східною Азією завтра»
Тим із нас, хто виріс у часи Холодної війни, слово «стримування» нагадує про ядерну зброю і страхітливу, але зрештою обнадійливу доктрину «гарантованого взаємного знищення». Але Японія не має такої можливості. Припущення про потенційне набуття країною ядерної зброї в країні такі: японці не підуть цим шляхом найближчим часом — і точно не під керівництвом Кісіда, рідним містом якого є Хіросіма.
Нове нарощування оборони Японії також відображає тверезе розуміння того, що країна не завжди може розраховувати на американський захист (ядерний чи інший). Це було б особливо актуально, якщо в майбутньому Японія не внесе значний внесок у ширше спільне завдання зі стримування Китаю, Росії та Північної Кореї.
Саме тому нова стратегія включає в себе згадку про набуття та нарощування «контрударних можливостей», що кидається в очі, що означає, що ракетна міць, яка, як розуміють потенційні противники, може бути використана для швидкого удару у відповідь або навіть для завдання випереджувальних ударів. Хоча ідея створення потенціалу для запобігання удару залишається спірною, головна мета полягає не в тому, щоб використовувати нові ракетні сили, а в тому, щоб заявити про їх наявність. У цьому полягає суть стримування.
Швидкість та міць є двома основними характеристиками такого контрудару. Високоякісна інформація, зібрана самотужки або у співпраці зі США, також матиме вирішальне значення для встановлення довіри до стримування, оскільки тільки тоді сила контрудару може бути використана з необхідною швидкістю. І створення надійного контрударного потенціалу матиме життєво важливе значення для підвищення здатності Японії стримувати своїх потенційних супротивників на півночі та заході — Росію та Північну Корею.
Але південний противник, Китай, є складнішим завданням. В останні роки Японія набагато чіткіше заявляла про свою незгоду з «односторонніми змінами статус-кво» щодо Тайваню та Східно-Китайського моря. Вона також ясно дала зрозуміти, що у разі конфлікту з Китаєм її сили самооборони будуть підтримані США. Але, знову ж таки, стримування на цих театрах бойових дій залежить від того, чи Японія зможе розвинути досить швидкі і потужні засоби реагування.
Для цього Японія повинна не тільки модернізувати і розширити свої морські, сухопутні та протиповітряні сили оборони; вона також має змінити порядок їхнього розгортання. Хоча Морські сили самооборони Японії — те, що інші називають військово-морським флотом — і її великий, добре озброєний флот берегової охорони справді діють у величезних територіальних водах країни, ні вони, ні армія, ні ВПС не мають якоїсь істотної бази чи складу постачання на південних островах Нансей поблизу Тайваню.
Без таких баз справді не має значення, наскільки могутнішими стануть японські сили, оскільки їх швидке розгортання у найімовірніших зонах конфлікту все одно буде надто складним; і, що вкрай важливо, до китайських стратегів неможливо буде донести, що Японія дійсно здатна до швидкої мобілізації. Можливість зробити свій внесок у військове зіткнення через кілька тижнів або навіть місяців після цього факту навряд чи матиме серйозний стримувальний ефект.
Допомогти могло б спільне використання баз США як на головному острові Хонсю, так і на південному острові Окінава. Але найбільший внесок був би щодо Китаю, якому відомо, що будь-яку спробу вторгнення чи примусу Тайваню зустрінуть потужна військова відповідь з боку прилеглих японських військ. Це означає створення належних військових баз на найпівденніших островах.
Знову ж таки, це буде непросто. Політичні проблеми, пов’язані з токійським правлінням, настільки ж гострі на цих південних островах, як і на Окінаві, на півночі. Постачання таких баз та забезпечення їх придатності для довгострокового цілорічного використання коштуватиме дорого. Разом із тим це стане справжнім випробуванням нової оборонної стратегії Японії на найближчі п’ять років і далі. Чи достатньо японських можливостей зміни розрахунків ризиків китайських військових планувальників? Саме цього, зрештою, і вимагає стримування.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Copyright : Project Syndicate 2023
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
