Обманне павутиння Путіна. Що розкрив черговий скандал із Лавровим
Загальне обурення з приводу недавніх висловлювань Лаврова про Голокост є своєчасним нагадуванням про дедалі більшу непереборну прірву, що відокремлює російську альтернативну реальність від реального світу
У той час як світ готується відзначити 27 січня Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, Європейський Союз звинуватив Росію в «нехтуванні пам’яті» шести мільйонів євреїв, які загинули під час Голокосту. Цей закид пролунав після нещодавніх суперечливих коментарів міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, який порівняв західну підтримку України із нацистським геноцидом європейського єврейства.
Виступаючи 18 січня, Лавров заявив, що коаліція західних країн на чолі зі США йде стопами Наполеона і Гітлера з метою знищити Росію. «Вони ведуть війну проти нашої країни тим самим завданням: остаточне вирішення російського питання», — сказав він, маючи на увазі сумнозвісне «остаточне вирішення» Гітлером єврейського питання.
Порівняння Лаврова з Голокостом зустріли широкою міжнародною критикою. У різко сформульованій заяві глава зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель заявив, що коментарі його російського колеги були «абсолютно недоречними, неповажними і такими, що принижують пам’ять шести мільйонів євреїв та інших жертв, яких систематично вбивали під час Голокосту». Маніпулювання правдою з боку російського режиму для виправдання своєї незаконної агресивної війни проти України досягло ще однієї неприйнятної та ганебної точки.
Міністерство закордонних справ Ізраїлю назвало зауваження Лаврова «неприйнятними», а французькі дипломати заявили, що спроба російського міністра закордонних справ порівняти міжнародну опозицію вторгненню в Україну з Голокостом була «обурливою та ганебною». Тим часом міністр закордонних справ Великої Британії Джеймс Клеверлі назвав коментарі Лаврова «абсолютно огидними», зазначивши при цьому, що «Росія не є жертвою. Росія — агресор».
Війна в Україні закінчиться лише тоді, коли Росія зазнає рішучої поразки
У США офіційний представник з питань національної безпеки Джон Кірбі висловив обурення спробою Лаврова провести паралелі між нацистським геноцидом та реакцією на напад Росії на Україну. «Як він сміє порівнювати щось із Голокостом, не кажучи вже про війну, яку вони розпочали, — сказав він журналістам у Білому домі. — Це майже настільки абсурдно, що не варто на все це реагувати, крім хіба що справді образливої манери, в якій він намагався представити нас, оперуючи поняттями Голокосту та Гітлера».
Це не перше загравання Лаврова з антисемітськими історичними спотвореннями. Під час виступу на італійському телебаченні навесні 2022 року цей високопоставлений російський дипломат викликав обурення, повторивши горезвісну антисемітську тезу про те, що Гітлер був євреєм. На питання, чому Росія наполягає на тому, щоб називати Україну «нацистською державою», незважаючи на те, що президент України Володимир Зеленський — єврей, Лавров відповів, що у жилах нацистського лідера Адольфа Гітлера «теж текла єврейська кров».
Наслідки публічного падіння Лаврова в убогий світ антисемітських теорій змови були передбачувано серйозними. Після хору міжнародного засудження, який очолює Ізраїль, Володимиру Путіну врешті-решт довелося втрутитися. На початку травня російський диктатор зателефонував до прем'єр-міністра Ізраїлю, щоб особисто попросити вибачення від імені свого міністра закордонних справ.
Реакція міжнародної спільноти на помилки Лаврова ілюструє обмеженість пропагандистських наративів, розроблених Москвою для виправдання вторгнення в Україну. У той час як поневолена аудиторія всередині Росії була значною мірою переконана спробами звинуватити у воєнних діях «українських нацистів» і «русофобський Захід», ці необґрунтовані аргументи виявилися набагато менш переконливими на міжнародному рівні і послужили подальшому підриву довіри до Кремля, яка й так падає.
Спроби Росії зобразити українців нацистами не є новими і сягають радянської пропаганди воєнного часу. Останніми роками Кремль з ентузіазмом відродив цю тактику дегуманізації українців та узаконення спроб придушити українську незалежність. Це добре працює в сучасній Росії, де путінський режим виростив культове шанування ролі СРСР у Другій світовій війні, включно з демонізацією всіх супротивників як «фашистів». Проте відсутність будь-яких фактичних доказів на підтримку цих отруйних тверджень викликає у сторонніх спостерігачів глибокий скептицизм.
Як сам Лавров з’ясував під час минулорічного провального інтерв'ю італійському телебаченню, більшість людей, які живуть за межами задушливих рамок кремлівської пропагандистської бульбашки, розглядають обрання російськомовного єврейського президента України Володимира Зеленського як переконливий доказ того, що Україна — це будь-що, тільки не нацистська держава. Так само постійні невдачі вкрай правих партій України в тому, щоб отримати понад 2% голосів у національних бюлетенях перетворюють на глузування весь наратив Москви про «нацистську Україну». За одинадцять місяців, що минули з початку повномасштабного вторгнення в Україну, Росія ще має ідентифікувати когось із «нацистів», з якими, як вона стверджує, воює, або точно визначити, що на практиці означає заявлена мета війни — «денацифікація».
Зловісні звинувачення Лаврова в антиросійських змовах страждають від тих самих проблем. У той час як російська аудиторія десятиліттями була привчена розглядати свою країну як невинну жертву ірраціональної західної русофобії, у світі зростає розуміння того, що міжнародне співтовариство насправді надто повільно реагує на зростання загроз, що надходять від путінської Росії.
Далекий від прагнення знищення Росії, Захід відповів на агресивні війни Москви в Грузії та Україні серією помилкових перезапусків та нескінченною політикою умиротворення. Справді, лише коли у лютому минулого року Путін розв’язав найбільший європейський конфлікт із часів Другої світової війни, західні лідери нарешті й неохоче визнали необхідність протидії Кремлю. Навіть зараз, коли російське вторгнення наближається до річної позначки, у дебатах про підтримку Заходом України, як і раніше, переважають надмірна обережність та виснажливе бажання уникнути ескалації. Це явно не дії міжнародної коаліції, яка прагне «остаточного вирішення російського питання», як так безглуздо стверджує Лавров.
Україні ще зарано оголошувати про перемогу в інформаційній війні. Російські дезінформаційні наративи продовжують знаходити відгук у маргінальних групах західного суспільства, а також апелюють до поширених антизахідних настроїв у більшості країн Азії, Африки та Південної Америки. Одначе загальне обурення з приводу недавніх висловлювань Лаврова про Голокост є своєчасним нагадуванням про дедалі більш непереборну прірву, що відокремлює російську альтернативну реальність від реального світу.
Майже через рік після початку повномасштабного вторгнення в Україну лише жменька держав-вигнанців, як і раніше, готова підтримувати Росію на світовій арені, тоді як міжнародна аудиторія відкидає заяви Кремля про примарних фашистів та антиросійські змови. Натомість зростає визнання того, що війна в Україні є актом неприкритої імперіалістичної агресії, яка загрожує дестабілізувати весь світ.
Атака Росії на Україну побудована на безпрецедентному павутинні обману та спотворень. У міру того, як ця брехня втрачає свою силу, а реальність путінської програми геноциду стає неможливо ігнорувати, складається консенсус щодо того, що війна в Україні закінчиться лише тоді, коли Росія зазнає рішучої поразки.
Переклад NV
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
